Художньо-мовленнєва організація літературного твору 1 страница

Художнє мовлення у складі літературного твору висту­пає як зовнішня його форма, тобто як та конкретно-чут­тєва словесна оболонка, в якій втілюється зміст твору, за допомогою якої відтворюються образи й події, про які йдеться у творі, та передається авторське до них ставлення. Художня своєрідність мовленнєвої організації літературно­го твору знаходить свій вияв у специфічному підборі або ж творенні слів і форм їх синтаксичного сполучення, що вводяться в текст твору й увиразнюють емоційно-смислову, комунікативну спрямованість його мови. Саме увиразнен­ня мовленнєвої оболонки твору, як вже зазначалося, стає можливим за рахунок того, що, по-перше, основний відсоток її слів у більшості випадків (за винятком окремих віршових творів) складають загальновживані слова та сталі форми їх синтаксичного сполучення, що, в силу своєї загальновжива­ності, становлять узвичаєну мовленнєву норму, на тлі якої, по-друге, спеціально підібрані поетом або прозаїком до тексту його твору слова та форми їх сполучень сприймаються як такий відступ від неї, що порушує передбачувану та

— 176 —

очікувану нормативність форми словесного вираження, виступаючи на тлі її узвичаєності як певна несподіванка, як свого роду словесна екзотика, яка через свою неузвичаєність, а інколи неповну зрозумілість (окремі жаргонізми, архаїзми, зарозуміла мова футуристів і т. д.) мимоволі затримує на собі увагу і, посилюючи враження, сприяє збудженню творчої уяви, викликає у читача певного роду емоційні переживання. Нормативна сталість мовлення може порушуватися з метою його увиразнення та надання йому експресивних властивостей на різних структурних рівнях людської мови. Зокрема, на звуковому рівні відступ від природних норм мовлення ви­являє себе, з одного боку, у звукових повторах, тобто не природному накопиченні однотипних звуків у суміжних сло­вах або словах суміжних фраз, з іншого боку, у встановленні неприродної для нормального мовлення симетрії в якісному або кількісному чергуванні складів у фразі. На словесному рівні відступ від узвичаєних мовленнєвих норм відбувається, по-перше (і рідше), шляхом індивідуальної словотворчості, по-друге (частіше), за рахунок заміни узвичаєного для даного предмета слова, загальновживаність якого нейтралізує і «стирає» його емоційну оціночність, більш емоційним, екс­пресивним його аналогом, що виступає по відношенню до нормативного слова як його мовний, лексичний (закріплений словниками) або контекстуальний (новотворений) синонім. На синтаксичному рівні відступ від узвичаєних мовлен­нєвих норм пов'язується з такими формами побудови фрази, що сприймаються як порушення типових норм логічного упорядкування й розміщення слів у словосполученнях, реченнях і більших синтаксичних одиницях.

Художнє увиразнення мови літературного твору не ви­ступає як самоціль, як увиразнення заради самого уви­разнення чи виключно з метою справити екзотичне вражен­ня на читача. Увиразнення мови в художньому творі підпо­рядковане низці конкретних функцій, найважливішими з яких є три: зображувальна, характерологічна та оціночно-виражальна. Завдання зображувальної функції мовлення полягає в тому, щоб вказати на ті предмети, явища, людей, які у творі зображуються, тобто назвати їх. При цьому, нази­ваючи предмет, автор не вдовольняється будь-яким з тих слів, що ними даний предмет звичайно позначається. З маси слів, які становлять лексичний (від грец. teÇucôÇ — словес­ний) запас тієї чи іншої національної мови, автор відбирає саме такі слова, які з найбільшою повнотою й виразністю здатні конкретизувати те уявлення про предмет, яке автор намагається донести до свого читача. З зображувальною функцією мовлення тісно пов'язана характерологічна його

— 177 —

функція. Оскільки предметом словесного зображення у творі, крім усього іншого, виступає і сама мова, мовленнєва мане­ра (стиль) персонажів твору, його розповідачів та оповіда­чів, то ті чи інші її особливості шляхом її авторського під­креслення можуть виступати як засіб, що характеризує внутрішній емоційний стан людини, яка говорить (напри­клад, її схвильованість, розгубленість і т. д.), її соціальну або територіальну належність, певною мірою відбиває її світоглядні риси. Оціночно-виражальна функція мовлен­ня пов'язана з відбором таких слів, за допомогою яких знаходить своє вираження оціночне ставлення автора до ним зображуваного.

6.2.1. Засоби До засобів словотворчого увиразнення словотворчого мовлення належать слова або форми увиразнення слів, наявність яких у тій чи іншій мовлення національній мові не фіксована словни­ками й контекстом загального вживан­ня і які створюються прозаїком або поетом у процесі інди­відуальної мовнЬї творчості, не виходячи в більшості випадків за її межі. Забарвлені подібним індивідуальним уживанням новотворені прозаїком або поетом слова позначаються термі­ном «неологізми». Крім неологізмів, до засобів словотворчого увиразнення мовлення належить так звана зарозуміла мова, під якою найчастіше вбачають такі новотворені слова і словесні вирази, значення яких через їх різку протиставленість узвичаєним словесним формам у більшості випадків важко піддається розумінню. Якщо використання неологізмів біль­шою чи меншою мірою визначає специфіку творчості будь-якого письменника певної епохи, то зарозуміла мова — це явище, яке характеризує майже виключно ті цікаві, а інколи ризиковані (для розуміння) експерименти, які проводили над окремо взятими словами й 'мовою в цілому на початку XX століття поети-футуристи. Разом з тим встановлення чіткої межі між неологізмом та зарозумілою мовою в багатьох випадках буває проблематичним.

6.2.1.1. Неологізми (від грец. véoÇ — новий

Неологізми і?ІоуоС — слово) — це новостворені
" слова, значення слів, словосполучення,

що з'явилися в мові й ще не перейшли до розряду загально­вживаних. Загальна причина появи неологізмів полягає в необхідності давати назви тим новим явищам і поняттям, які з'являються у процесі невпинного розвитку людського суспільства. При цьому, «якщо предмет чи поняття за­кріплюються в житті суспільства, то їхня назва з часом перестає сприйматися як нова й переходить до активної

— 178 —

лексики. Коли ж вони втрачають актуальність, їхня назва стає історизмом. Так, слова „космонавт", „ЕОМ", „комп'ю­тер", „колготки", „універсам", що з'явилися кілька десяти­літь тому, уже стали звичними й вийшли з розряду неоло­гізмів. За станом на 1993 рік неологізмами є такі слова, як „СНД", „снумівець", „роздержавлення", „комп'ютеризація", „брокер", „бартер", „відеосалон", „холдинг", „рекетир"...» [107, 149].

Неологізми, у свою чергу, поділяються на загальномовні та індивідуально-авторські. Загальномовними називають такі нові слова, які, по-перше, досить швидко стають надбан­ням усіх або обмеженого за якоюсь ознакою (професій­ною, соціальною, територіальною) кола носіїв мови, і, по-друге, виконують переважно номінативну, тобто назив­ну, функцію. Індивідуально-авторськими називаються такі нові слова, які створюються письменниками і вживання яких, по-перше, виконує не стільки номінативну, скіль­ки оціночно-виражальну функцію. Порівняйте з оцінкою, яку дає індивідуально-авторським неологізмам Б. Тома-шевський: «Неологізми — це такі слова, які створює сам митець, сам поет, письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, в загальний словник, а для того, щоб читач відчував у про­цесі сприйняття самого художнього твору, як перед ним народжується нове слово. Неологізм повинен завжди сприй­матися як певний винахід саме даного митця, він непов­торний. Як тільки починають його повторювати, вводити до загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який розраховував митець. Митець розраховує на нео­логізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно для даного контексту» [97, 776]. Пропонуємо при­клади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: «...Діло брать, щоб аж сміялось... Щоб життя в нас виноград-но і пшеничне наповнялось»; «...свиня...од всіх свиней свиніша»; у В. Маяковського: «фимиамился восторг»; «И пошли часы необычайниться».

«Хай вигадані відповідними художниками слова, нові слова залишаються назавжди тільки їх словами, — писав Л. Булаховський, — хай вони не поступають до активного фонду загальної мови, — але там, де їх ужито, вони жи­вуть і довго житимуть своїм повним художньо-естетичним життям, на своєму місці вони є збагаченням мови як засобу служити виявом певної діючої образності та емоційності і, подобаючись хоча б певному колу читачів, тим самим виправдовують своє народження і своє існування» [15, 136].

Індивідуальна новизна — одна з найяскравіших ознак

— 179 —

художнього мовлення. Функцію неологізації мовлення при цьому виконують не лише виключно неологізми як такі, а й усі інші засоби лексико- і контекстуально-сино­німічного увиразнення мовлення, які порушують автома­тизм його сприйняття за рахунок того, що завжди нада­ють мові несподіваних словесних форм, які більшою або меншою мірою психологічно асоціюються в читача з чи­мось новим, незвичним.

6.2.1.2. Зарозуміла мова (рос. «заумь»,

Зарозуміла мова «заумный язык») — це специфічний різновид індивідуальної словотвор­чості, що вбирає в себе слова і словотворчі звороти, які характеризуються ослабленістю або й повною відсутніс­тю предметних значень, буквально — мова, що лежить за межами раціонального розуміння (узвичаєних його норм), безпредметна мова.

Основні принципи зарозумілої мови були вироблені на початку XX століття в поетиці російських футуристів, зокрема відомих теоретиків футуризму — Олексія Круче­них та Веліміра Хлебникова. Передісторія появи самого терміна, за словами О. Кручених, була такою: «Наприкінці 1912 р. Д. Бурлюк якось сказав мені: „Напишіть цілий вірш з „невідомих слів". Я й написав „Дыр бул щыл», п'ять рядків, які й помістив у своїй книжці „Помада", що готувалася до друку (вийшла на початку 1913 р.). В цій книжці було сказано: вірш зі слів, що не мають певного значення. Весною 1913 p., за порадою М. Кульбіна, я (з ним же) випустив „Декларацію слова як такого" <...>, де вперше була проголошена зарозуміла мова й подавалася більш пов­на її характеристика та обґрунтування» [цит. за: 38, 77]. Зокрема, там писалося, що «думка та мовлення не всти­гають за переживанням натхненного, тому митець може висловлюватися не лише загальною мовою (поняття), але й особистою (творець індивідуальний) і мовою, що не має чіткого окресленого значення (не застиглою), зарозумілою» [цит. за: 38, 264\. «Таким чином, — коментує процес зарод­ження зарозумілої мови Жан-Філіпп Жаккар, — спочатку це „невідомг" слова, які стоять біля витоків зарозумілості, потім поява^суміші звуків та букв, неможливих для фоне­тичної системи російської мови (щ + ы; ш + щ), а потім змінюється й значення слова в процесі поглибленої робо­ти над фонетикою» [38, 17]. Експерименти над словом, що привели до появи зарозумілої мови, проводилися в основному з опорою на звукову сторону мовлення, з на­данням звукам мови і окремо взятому звукові виняткового значення: «Ще в 1913 p., — писав О. Кручених, — ми

— 180 —

намітили „теорію відносності слова": настанова на звук — приглушення значення, тиск на підсвідомість, — омолодіння слова!»; «Зарозумілість... загострена фонетика — розгадуван­ня через звук, або виявлення звуком нашої підсвідомості» [цит. за: 38, 275; 23].

«...слово, — писав інший теоретик зарозумілої мови В. Хлебников, — звукова лялька, словник — зібрання іграшок. Але мова природно розвивалася з небагатьох одиниць абетки; приголосні та голосні звуки були струнами цієї гри у звукові ляльки. А якщо брати сполучення цих звуків у довільному порядку, наприклад: бобэоби або дыр бул щ (ы) л, або Манч! Манч! (або) чи брео зо! — то такі слова не належать до жодної мови, але водночас щось говорять, щось невловиме, але існуюче <...>... ці довільні сполучення (звуків), гра голосу поза словами, отримали назву зарозумілої мови. Зарозуміла мова — означає те, що лежить за межами розуміння. <...> Те, що в закляттях, замовляннях зарозуміла мова підпорядковує і витісняє зрозумілу, доводить, що в неї особлива влада над свідоміс­тю, особливі права поряд із зрозумілою. Але є шлях зро­бити зарозумілу мову зрозумілою.

Якщо взяти одне слово, скажімо „чашка", то ми не знаємо, яке значення має для цілого слова кожен окре­мо взятий звук. Але якщо зібрати всі слова з першим зву­ком ч (чаша, череп, чан і т. д.), то всі інші звуки один одного взаємознищують, і те загальне значення, яке є в цих словах, і буде значенням ч. Порівнюючи ці слова на ч, ми бачимо, що всі вони означають „одне тіло в оболон­ці іншого"; ч — означає „оболонка". І таким чином заро­зуміла мова перестає бути зарозумілою. Вона перетворюється в гру за усвідомленою нами абеткою — новим мистецтвом, на порозі якого ми стоїмо.

Зарозуміла мова виходить з двох передумов:

1) Перша приголосна простого слова керує всім словом
— наказує іншим.

2) Слова, що починаються на одну приголосну, об'єдну­
ються одним і тим же поняттям і немовби летять з різних
боків в одну й ту ж цятку свідомості.

<...> Таким чином зарозуміла мова є майбутньою світо­вою мовою в зародку. Тільки вона може об'єднати людей. Зрозумілі мови вже роз'єднують» [103, 627—628\. Наводимо характерний зразок практичного використання зарозумілої мови у В. Хлебникова (монолог Зангезі з однойменної «надповісті», площина XIX): «К Зангези подводят коня. Он садится.

181 —

г

Зангези

Иверни выверни,

Умный игрень!

Кучери тучери,

Мучери ночери,

Точери тучери, вечери очери.

Четками чуткими

Пали за'ри.

Иверни, выверни,

Умный игрень!

Одним з найвідоміших практиків зарозумілої мови в українській поезії початку XX століття вважається Михайль Семенко:

Я — нічий. Я — ніхто. Мене не знає історія. Мій девіз — несталість і несподіваність. Хочете? Я зримую зараз: Істерія. Я остроїв поезію в стрій ні разу не надіваний.

(«Поезійка зарозумілості»)

JT

Як зауважив С. Єфремов, «хоча Семенко й хизується тим, що не хто, як він, „остроїв поезію у стрій ні разу не надіваний", але це навіть до української поезії не зовсім так: не він перший завітав до нас із „футуризмами". Пальму першості все ж треба віддати Василискові Гнє-дову, що в збірці „Небокопи" (1913) надрукував по-українському „Огняну свиту", а в ній непохитно вибрав патент на свій винахід:

Перша его — футуристична пісня На українській мові. Усім набридли Тарас Шевченко Та гопашник Кропивницький. Ніхто не збреше, що Я свиданий Забув Українців (sic!)»

[40, 651].

У цілому в українській поезії футуристичні експеримен­ти зі словом, поетика зарозумілої мови не дістали такого поширення як у російській поезії.

6.2.2. Лексико- Засобами лексико-синонімічного уви-
синонімічні разнення мовлення є слова та фор-
засоби ми слів у лексичному запасі націо-

увиразнення нальної мови, що відступають від узви- мовлення чаєної норми слововживання та слово-позначення, наприклад: хмариноч­ка, замість — хмара, злото — замість золото; ірошіан — замість літак; пика — замість обличчя і т. д. Експресивний

— 182 —

ефект від уведення до тексту твору лексико-синонімічних засобів увиразнення мовлення Грунтується на тому, що замість очікуваного читачем, звичайного для означення того чи іншого предмета слова автор підбирає таке синоніміч­не словесне означення, яке більш або менш різко контрастує з умовно-нормативним — окремим словом чи його словес­ним оточенням у цілому — і в силу своєї неочікуванос-ті може слугувати джерелом емоційного враження або посилювати його у читача, який свідомо чи неусвідомлю-вано співвідносить його з нормою. До слів, що становлять систему засобів лексичної синонімії, яка відступає від узвичаєних мовленнєвих норм, входять переважно слова, забарвлені належністю до маловикористовуваних, з тих чи інших причин, шарів лексичного запасу мови. Серед них можна виокремити: 1) групу слів з історичним за­барвленням; 2) слова іншомовного походження; 3) так звані стилістично забарвлені слова.

1. До слів з історичним забарвленням належать слова,
які характеризують форми мовленнєвого спілкування,
прийняті на певних історичних проміжках часу і з точки
зору самого мовлення сприймаються як застарілі слова.
Застарілі слова, що використовуються письменниками, у
свою чергу, поділяються на архаїзми та історизми.

2. До групи слів іншомовного походження відносяться
слова, запозичені з інших національних мов. Ці слова
прийнято позначати термінами варваризм, макаронічна мова,
екзотизм, старослов'янізм.

3. До стилістично забарвлених належать слова сучас­
ної національної мови, вживання яких суттєво обмежене
певною комунікативною сферою людських стосунків і в
найбільшій мірі характеризує прийнятий у ньому мовлен­
нєвий стиль. Такі слова сприймаються як стилістичні синоні­
ми слів загальновживаних, тобто не обмежених переважною
належністю до того чи іншого мовленнєвого стилю й викори­
стовуваних усіма носіями мови в будь-яких формах мовлен­
нєвого спілкування. В групу стилістично забарвлених слів
виокремилися, по-перше, слова, що належать до специфічних
форм усного мовлення. Це діалектизми, жаргонізми, профе-
сіоналізми, арготизмы (також: сленг і вульгаризми), які відпо­
відно характеризують обмежену територіальними,- вузько-
соціальними, побутовими сферами своєрідність форм люд­
ського спілкування. З іншого боку, до групи стилістично
забарвлених слів входять слова, що визначають специфічні
норми книжного мовлення. Це поетизми, термінологізми,
канцеляризмы, які відповідно характеризують своєрідність
стилів художнього, наукового та офіційно-ділового мовлення.

— 183 —

t

6.2.2.1. Архаїзми Архаїзмами (від грец.

старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. У більш точному розумінні до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами» [110, 155]. Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучас­ній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи. За класифікацією, поданою в довіднику сучасної української мови, таких типів виділяється п'ять:

1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови
словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот,
перст — палець.

2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від
сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами:
вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються
застарілою граматичною формою: роль — роля, читає —
читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різнять­
ся однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото,
ріжний — різний.

5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів,
які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями:
живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське
життя) [107, 134].

В художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою:

1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку
йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут
сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву
реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утри­
мання» (І. Ле);

2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприк­
лад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха,
обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький);

3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої під­
несеності над звичайною, побутовою формою вираження,
наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко);
«Що ти за сила єси?» (П. Тичина);

4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку
боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную
рече...» (І. Котляревський).

— 184 —

Історизмами називаються слова, 6.2.2.2. Історизми

застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в худож­ніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржан­ня коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <...> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бун­чуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застряга­ли в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз).

Варваризмами (лат. barbari, від 6.2.2.3.

грец. ßapßocpoi — іноземці) називають- Варваризми ся слова іншомовного походження, які вживаються поряд зі своїми відповідниками в тій чи іншій національній мові, але остаточно не засвоюються нею. Порівняйте: «Стилістичним забарвленням відрізняються не ті іншомовні слова, які увійшли в мову, а ті, які вводяться в мовлення, ніяк його не збагачуючи, оскільки просто дублюють уже наявні в мові слова. Такі незакріплені в загальнолітературній мові одиниці отримали назву варва­ризми» [110, 161]. В тексті твору варваризми передаються або мовою запозичення або ж відповідною національною мовою. Наприклад:

У сільській убогій церкві грають Requiem органи, хор голосить Miserere, люд зітхає De profundis. (Леся Українка)

Скресались коні. Бій кипить довкола. Горить землі простріляний квадрат. Впав індіанець. Раптом... «Хау кола!» А це по-індіанськи: «Здрастуй, брат!»

(Л. Костенко)

1о5 ~~~

Найчастіше, проте, варваризми використовуються у функції не підвищення, а комічного зниження декла­рованої теми. З цієї причини варваризми здебільшого вживаються з метою пародіювання. Ось як пародіюється в мові одного з героїв роману О. Ізмайлова «Євгеній» (1789 р.) Євгенія Негодяєва пристрасть російських дворян­ських кіл до надмірного вживання французьких слів — так звана галломанія: «Колокольчик фрапирует мои уши. Закоптелые избы, в которых кудахчут куры и ребята, меня не амюзируют»; «Если ты мне истинный друг, сделай милость, перестань плезантировать»; «Вижу, что нельзя екскюзировать мой поступок»; «Так ловок, так авантажен!.. Право, не фла-тирую нисколько...».

Емоційний ефект від використання в тексті твору варва­ризмів пов'язаний насамперед з неповною зрозумілістю для пересічного читача їхнього значення, яке затримує на собі увагу і стимулює творчий потенціал людської фан­тазії. Тенденція до кількісного зростання числа вжива­них варваризмів, становить одну з характерних рис літе­ратури футуризму, надмірність варваризації мови якого також досить часто слугувала об'єктом дошкульних паро­дій. Дивіться, наприклад, пародію на варваризовану мову віршів Ігоря Сєверяніна, яка з'явилася в 1913 році за під­писом «Г. Е.» й мала назву: «Переклад Пушкіна на мову егофутуристів»:

Зима! Пейзанин, экстазуя, Ренувелирует шоссе, И лошадь, смежность ренифлуя, Ягуарный делает эссе. Пропеллером лансируя в'али, Снегомобиль рекордит дали, Шофёр рулит; он весь в бандо, В люнетках, маске и манто. Гарсонит мальчик в акведуке: Он усалазил пса на ски, Мотором ставши от тоски, Уж отжелировал он руки. Ему суфрактный амюзман, Вдали ж фенетрится маман.

Порівняйте з типовим зразком варваристичних віршів самого І. Сєверяніна:

О, Лилия ликеров, — о, creme de Violette!

Я выпил грёз фиалок фиалковый фиал...

Я приказал немедля подать кабриолет,

И сел на сером клене в атласный интервал

Затянут в чёрный бархат, шофер и мой клеврет —

— 186 —

Коснулся рукоятки, и вздрогнувший мотор,

Как жеребец заржавший, пошел во весь простор...

(«Фиолетовый транс»)

Інколи як особливий різновид варваризмів виокрем­люють так звану макаронічну мову, під якою найчастіше розуміють мову, надзвичайно густо пересипану варва-ристичними домішками, надмір яких перетворює її у своє­рідний жаргон. Макаронічна мова у класичному розумін­ні — це латина, пересипана вкрапленнями з мов романсь­кого походження, насамперед італійської та французької. Перші зразки макаронічної поезії, як свідчить Б. Тома-шевський, «з'явилися в Італії (макарони — страва італій­ського походження). Був в Італії поет, тепер забутий, Тіфі делле Одассі, який близько 1490 р. написав такий мака­ронічний твір, який так і називався „Массагопеа". Він став початком багатьох подібних творів спочатку в Італії, по­тім це перейшло до Франції, з Франції — в інші країни. Є проте суттєва різниця між російським макаронічним стилем і макаронікою італійською та французькою, тобто романською, а за нею й іншими західними мовами, на­приклад німецькою та англійською. Західна макароніка заснована на тому, що офіційною, книжною, науковою мовою в країнах цих мов була латина, але оскільки латина — мова мертва й вивчали її медики та юристи досить пога­но, то вони, самі того не помічаючи, псували цю латину, домішуючи туди слова своєї мови. Макаронічні поеми пародіювали мову людини, яка погано володіє латиною, але впевнена в тому, що вона нею володіє. В найбільш яскравій формі подібний жаргон змальований в мові па­ризького студента, виведеного в книжці Рабле про Ґар-ґантюа. Комедія Мольєра „Вдаваний хворий" закінчується буфонадою, побудованою на макаронічному стилі, — уро­чистому посвяченні в медики, під час якого обов'язкова в таких випадках латина відрізняється тим, що до неї по­стійно домішується французька мова» [97, 144\. Дивіть­ся зразок макаронічної мови на бурсацький лад з поеми І. Котляревського «Енеща» — суміш латини з українською, яка досить повно відтворює своєрідний колорит макаро­нічного стилю:

Еней, к добру з натури склонний, Сказав послам латинським так: «Латинус реке єсть невгомонний, А Турнус пессімус дурак. Ікваре воювать вам мекум? Латинуса буть путо цекум, А вас, сеньйорес, без ума;

— 187 —

Латинусу рад пацем даре, Пермітго мертвих поховаре, І злості корам вас нема.

Один єсть Турнус ворог меус, Сам, ерго, дебет воювать; Велять так фата, ут Енеус Вам буде реке, Аматі зять. Щоб привести ад фінем беллюм, Про що всіх сангвіс проливать? Чи Турнус буде, чи Енеус, Укажеть глядіус, вель деус, Латинським сцептро управлять».

(Частина 6, строфи 84—85)

Підрядковий переклад промови Енея перед латинськи­ми послами, зроблений коментатором поеми О. Ф. Ста-вицьким, звучить так:

Латин цар єсть невгомонний, Латина вважаю за сліпого, А вас, сенатори, без ума; Латину рад мир дати, Дозволю мертвих поховати, І злості на вас нема.

Один єсть Турн ворог мій, Сам, отже, повинен воювать; Велить так доля, щоб Еней Вам був цар, Аматі зять. Щоб привести до кінця війну, Ми зробимо з Турном поєдинок, Про що всім кров проливать? Чи Турн буде, чи Еней Латинським скіпетром управлять — Укажеть меч або бог

[44, 282].

6.2.2.4. Екзотизмами, або етнографізма-

Екзотизми ми, називають слова, що передають ха­рактерні назви реалій із життя інших народів і не'" мають точних відповідників у мові, до якої вони потрапляють. Наприклад: аул, мечеть, сакля, курултай, дехканин, духан, полісмен, кюре, леді, лорд тощо. У творах художньої словесності екзотизми використовуються насам­перед з метою створити незвичайну, екзотичну атмосферу, яка посилює емоційне враження, а також для передавання етнографічних особливостей тієї місцевості, про яку роз­повідається. Ось як, наприклад, використовує екзотизми

— 188 —

Л. Костенко: «Танцюй, танцюй, дитино! Життя — страшна корида, // На сотню Мінотаврів — один тореадор»; М. Зеров: «Тільки в далекості є баобаби, секвойї і пальми...». В романі «Євгеній Онєгін» О. Пушкін, характеризуючи Тетяну, пише:

Никто б не мог её прекрасной Назвать, но с головы до ног Никто бы в ней найти не мог Того, что модой самовластной В высоком лондонском кругу Зовётся vulgar. He могу... Люблю я очень это слово, Но не могу перевести; Оно у нас покамест ново, И вряд ли быть ему в чести, Оно б годилось в эпиграмме...

Екзотизм стосовно лексики початку XIX століття, пізні­ше vulgar було засвоєно у вигляді слова «вульгарний».