Тема 23. Українська культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності

Починаючи виклад матеріалу з даної теми, необхідно зазначити, що основним змістом українського культурного оновлення і відро­дження стала самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, прак­тиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або були невідомими. Значна робота в цьому напрямку проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Укра­їну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, органі­зована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної Академії наук, Україн­ського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння роз­витку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України ство­рюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про укра­їнську культуру в зарубіжних країнах. У той же час зростають вимоги до національної культури, до більш ширшого розкриття спектру її функцій — особливо в сучасній ситуа­ції, коли вона прагне зайняти гідне місце в світовому співтоваристві.

Далі варто підкреслити, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв’язувати провідні загальнолюдські проблеми, що зачі­пають корінні запити людського буття, які не обмежуються суто ло­кальними інтересами. В наш час у суспільстві все більше усвідомлюється загальна потреба в куль­турі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все більше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її гідність і сутність, бо культура — це те, що збе­рігає й утверджує не тільки особистісне, але й національне існування. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому, як характерну рису українця, багато дослідників називають комплекс меншовартості, втрату національної гідності. Базовою основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб гро­мадян. Тому важливо підкреслити, що переважна більшість грома­дян України (77,5%) визначались у своїй потребі знань, щодо культури власної нації.

Необхідно підкреслити, що сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української куль­тури виступають засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Біль­шість громадян суттєвим здобутком національної культури останніх років вважає, насамперед «зрушення в оволодінні громадянами дер­жавною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін. Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Переважна більшість вважає, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистец­тва. Результати вивчення разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку, а ставить на одне із головних місць в її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»). У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу займають особливе місце як найважливіші, бо з ни­ми громадяни пов'язують образ своєї культури. В її якісне «ядро» пере­важна більшість опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює в свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література). Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її скла­довою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації все зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Завершуючи виклад матеріалу, необхідно підкреслити, що важливими складовими національної культури є всі сфери націо­нального буття (господарське життя, військова справа, політика, по­бут, повсякденне спілкування тощо) і насамперед наука. У ці роки відбувалось осмислення української науки як національної. Усвідомлення сучасни­ками доволі, здавалось би, простої істини, що джерелом й ініціато­ром розвитку національної української ідеї і національної самосвідо­мості є інтелігенція (як гуманітарна так і природничо-технічна), не тільки надавало нового імпульсу її діяльності тепер, але й сприяло постановці важливої проблеми осягнення в усій повноті ролі націо­нальної інтелігенції, її покликання і відповідальності перед народом за характер тих змін, що відбуваються в суспільстві.

Література:

1. Бокань В., Польовий Л. Історія української культури: навч. посіб. / В. Бокань, Л. Польовий. – К.: МАУП, 2002. – 249 с.

2. Прокоп Д. Українці в Західній Канаді. До історії їхнього поселення та поступу / Д. Прокоп. – Едмонтон, Вінніпег, 1988. – 148 с.

3. Трощинський В.П., Шевченко А.А. Українці в світі / В. П. Трощинський, А. А. Шевченко. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1999. – 352 с.

4. Шейко В.М., Білоцерковський В.Я. Історія української культури: Навч. посіб. / В. М. Шейко, В.Я. Білоцерковський. - К.: Знання, 2009.- 413 с.

5. Савченко О.І. Історія української культури / навчально-методичний посібник до семінарських занять для студентів денного відділення усіх спеціальностей / О.І.Савченко. - Запоріжжя, ЗНУ. – 2010. - 113 с.

6. Українська культура в умовах зростання національно-культурної ідентичності.[Електронний ресурс], Код доступу: http://www.ebk.net.ua/Book/cultural_science/zakovich_kulturologiya/part3/338.htm