Передумови становлення інтеграційних процесів в Європі

Починаючи з кінця XVIII – початку ХІХ ст. на теренах Європи активно розвивалася промислова революція, яка супроводжувалось значними суспільно-політичними та соціально-економічними змінами у європейських державах. Зокрема, на місце феодально-кріпосницького укладу життя, почав приходити буржуазно-капіталістичний, для якого була характерна особиста свобода людини та право розпоряджатися своїм трудом на власний розсуд. В свою чергу, це сприяло значному поширенню практики фабричної організації труда, з поступовим переходом до промислової та споживчої спеціалізації.А, поява нових засобів комунікації та зв’язку, позитивно сприяла на збільшення рівня внутрішньої та зовнішньої торгівлі.

Слід зазначити, що наприкінці ХVIII ст. у зв’язку з інтенсифікацію внутрішньодержавної та міждержавної торгівлі, почала вдаватися взнаки негативна роль хаотичної системи стягнення митних зборів. Стало очевидно, що це становить перешкоду до будівництва та розвитку національних ринків європейських держав.

Взазначений період, Німеччина на відміну від передових європейських країн, таких як Англія, Франція та Голландія, зустріла у децентралізованому стані. Формально вона залишалась єдиною державою, мала назву Священна Римська імперія германської нації, та знаходилась під головуванням австрійського імператора. Натомість, на практиці центральна влада не мала реального впливу на економічний та політичний суверенітет суб’єктів імперії, серед яких налічувалось більше ніж 350 незалежних королівств, курфюрстів, герцогств, імперських міст, церковних територій, та королівських земель, які разом складали Corpus Germanicorum. Найбільшими державами імперії були Пруссія і Австрія. Враховуючи таку строкатість, значною перешкодою на шляху економічного розвитку імперії стала відсутність внутрішнього ринку та єдиного комерційного законодавства. Ця ситуація ускладнювалась існуванням митних бар’єрів між територіальними одиницями в середині самих держав. Так, в одній тільки Пруссії у 1800 р. нараховувалось близько 67 різних митних тарифів приблизно по 3 тис. видам товарів та біля 70 легальних видів валют.

Поворотним моментом в історії Німеччини стала революція у Франції, не тільки з точки зору її інтелектуального впливу, а ще й завдяки ліберальним та інституційним реформам, які були запроваджені на окупованих нею німецьких територіях. Так, відповідно до положень Базельського мирного договору 1795 р., на частині території Пруссії, яка перебувала під французьким протекторатом, була утворена Цизрейнська республіка (Рейнська область, Майнц, Кельн,Трір, Курпфальц, Юліх, Клеве і вільне місто Аахен), яка згодом була розділена на департаменти та приєднана до складу Франції. Слід звернути увагу, що ці території зазнали найбільших економічних та політичних змін, оскільки найдовше перебували під французьким домінуванням. До того ж, застосування норм французького цивільного та торгового законодавства, разом зі створенням комерційних судів, відкрило шлях до індустріального розвитку та реалізації амбітних підприємницьких ініціатив.

З часом, під воєнним та політичним тиском Наполеона Бонапарта, була проведена адміністративно-територіальна реформа, результатом якої стала економічна консолідація Німеччини. Так, протягом 1806 р. відбулось злиття 112 карликових утворень з більш крупними державними суб’єктами. На думку американського дослідника В. Карра, принципіальними бенефіціарами від цієї «гігантської раціоналізаторської авантюри» стали Баден, Баварія, Вюртемберг, та Гессен-Дармштадт, які розглядалися Францією як «врівноважувальна сила» по відношенню до Пруссії та Австрії.

Важливою подією світового значення стала ліквідація Священної Римської імперії германських націй, замість якої, за наполяганням Франції був створений Рейнський союз (Rheinbund), який загалом охопив 39 німецьких держав. В цих державах були скасовані станові привілеї духовенства та дворянства, особиста кріпосна залежність селян, реорганізовані судова та правоохоронна системи, запроваджений у дію Французький цивільний кодекс 1804 р., та Французький торговий кодекс 1809 р. Ці заходи сприяли розвитку мануфактурного виробництва, викупу селянами земель у поміщиків, урбанізації міст.

Незважаючи на те, що Пруссія залишилась поза участі у Рейнському союзі, її урядом були проведені важливі соціально-економічні реформи. Цьому сприяло також бажання відновитися після серії нищівних воєнних поразок від Франції. Зокрема, у жовтні 1807 р. урядом Пруссії був виданий Едикт «Про надання свободи», відповідно до преамбули якого, «кожен мав змогу досягти процвітання, яке відповідає його здібностям». Також, всі без виключення жителі Пруссії отримували право володіти та розпоряджатися земельною власністю, запроваджувалось соціальна мобільність між класами, та надавався дозвіл на заняття «титулованою особою» цивільними справами, тобто підприємницькою діяльністю. Отже, прийняття цього акту стало знаковою подією для Пруссії, оскільки воно свідчило, що незважаючи на потужний супротив консерваторів та традиціоналістів, держава вступала на капіталістичний шлях розвитку сільськогосподарського та промислового виробництва.

Слід зазначити, що панування Франції на території Німеччини, постійне рекрутування місцевих жителів для участі у численних європейських воєнних акцій Наполеона, підняло хвилю націоналізму та бажання створити власну об’єднану державу. Тому не дивно, що результати Віденського конгресу1814 р., викликали у багатьох представників інтелектуальних та підприємницьких кіл відчуття глибокого розпачу та роздратування. Варто сказати, що головною метою Віденського конгресу була ліквідація політичних перетворень і змін, які трапилась в Європі внаслідок гегемонії Наполеона.

Натомість, ідея об’єднаної Німеччини не отримала підтримки серед учасників Конгресу, не тільки завдяки протистоянню найбільш політично впливових держав-переможців (Російської та Британської імперії), а ще й внаслідок спротиву королівських династій маленьких держав, які не бажали відмовлятися від свого суверенітету та повноти влади. Зокрема, канцлер Австрії К. Меттерніх докладав усю дипломатичну майстерність на те, щоб продовжити існування Німеччини як дезінтегрованої конфедерації німецьких держав під егідою австрійської корони.

Тим не менш, вирішуючи долю Німеччини, Віденський конгрес у червні 1815 р. прийняв «Федеральний акт», який став правовою основою проголошення і створення Німецького союзу у формі конфедерації (DeutscherBund) «для внутрішньої і зовнішньої охорони безпеки Німеччини, незалежності і недоторканності держав, що вступили в Союз» (ст. 2). Насправді ж союз було укладено для збереження Німеччини у роздробленому стані. Це, зокрема, підтверджується при аналізі ст. 4 Федерального акту, якою для управління Німецьким Союзом, створювалась Конфедеративна Асамблея (Асамблея). Так, на думку професора В. П. Глиняного, держави-переможці бажали існування конфедеративного форпосту у кордонів неспокійної Франції. Слід відзначити, що процедура ухвалення рішень у Асамблеї не дозволяла проводити ані ефективні політичні, ані економічні реформи, оскільки в основу голосування був покладений принцип одностайності. Так, конфедерація була скоріш союзом держав (Staatenbund), а ніж державним союзом (Bundesstaat), оскільки не відбувалось делегування частини суверенітету суб’єктів до центральних інститутів Німецького союзу. Також, ст. 14 підтверджувала незмінність прав німецьких государів на суверене правління на своїх територіях. Важливою подією, для подальшого розвитку міждержавної інтеграції на території Німеччини,стало включення до Федерального акту положення, яке передбачало започаткування дискусій щодо комерції та комунікації між державами в рамках роботи Асамблеї (ст. 19).

Варто сказати, що для цього були об’єктивні економічні чинники. Зокрема, існування більше ніж 1800 митних кордонів на суші та 32 митних станцій увздовж Рейну заважало становленню конкурентоспроможного національного німецького промислового виробництва, залишаючи його у нерівному становищі по відношенню до французьких, голландських та англійських товарів.

Ця думка знайшла своє відображення у петиції союзу торгівців, яка була підготовлена відомим німецьким економістом Ф. Лістом. Він притримувався точки зору, що існування митних бар’єрів у міждержавній німецькій торгівлі, створювало «ефект тотожний до того, що створюють тромби для вільної циркуляції крові у судинах….Так, для того, щоб доставити товар від Гамбургу до Австрії та від Берліну до Швейцарії, «торговець повинен перетнути кордони десяти держав, вивчити десять митних регламентів, заплатити шість різних транзитних мит, та той, кому не пощастило жити на перетині кордонів трьох або чотирьох держав, проводить все своє життя в суперечках з митними службовцям». Схожа думка була висловлена німецьким професором В. Зомбартом, який прийшов до висновку, що німецькі монархи розглядали землі сусіда як «митний закордон» (Zollausland). Так, описуючи стан Німеччини наприкінці XVIII ст., вчений іронічно порівнював кількість шлагбаумів на німецьких дорогах з кількістю телеграфних столів на початку XX століття. Визнаючи ризики подальшого перебування у роздрібненому стані, німецький політичний естемблишмент почав шукати шляхи виходу із цієї ситуації, зокрема баденський урядовець Ф. Небеніус, в підготовленому ним меморандумі, висловив думку, що ефективним засобом допомоги німецькій індустрії, мало стати створення загальнонімецького митного союзу.

Разом з тим, було зрозуміло, що ідея створення Німецького митного союзу може бути радше реалізована через його поетапне конструювання на основі двосторонніх договорів між окремими державами, ніж одночасно шляхом укладення багатосторонньої угоди, яка б охоплювала усі німецькі країни. Не в останню чергу завдяки тому, що єдиним джерелом доходів бюджету держав були митні та акцизні збори, держави не були охочі до створення єдиної митної системи з незалежним адміністративним органом, оскільки це вимагало від них позбавлення частини власного суверенітету.

Важливий крок на цьому шляху був зроблений урядом Пруссії, який у травні 1818 р. ухвалив «Закон про митне та споживче оподаткування іноземних товарів та пересування між різними провінціями» (далі Закон). Так, відповідно до п. 16 цього документу, на території Пруссії забезпечувалась право фізичних осіб на вільне пересування між провінціями, та заборонялось введення будь-яких заходів обмежувального характеру по відношенню до цього права. Цим Законом ліквідовувались усі державні, комунальні та приватні внутрішні митниці. У той же час, іноземні купці, які проїжджали крізь обидві частини Пруссії, повинні були сплатити в’їзний та виїзний збори тільки один раз згідно повного тарифу у провінції, яка їм перша зустрічалась при в’їзді або виїзді з території держави (п.23).

Варто відмітити, що загалом тарифна політика Пруссії, яка була запроваджена в рамках проведеної реформи, мала поміркований характер. Зокрема, висока митна ставка встановлювалась на такі товари, як сіль та гральні карти, продаж яких знаходився у державній монополії прусського уряду. У той час, як за імпорт сировини зазвичай не стягувалось мито. Загалом, ця реформа сприяла подоланню економічних та фінансових труднощів і консолідувала Прусську монархію. Втім, український професор Б.Й. Тищик звертає увагу на те, що Пруссія повторила реформу, яка була проведена в інших регіонах Німеччини до неї, зокрема: 1807 р. – у Баварії; 1810 р. – у Вюртемберзі; 1812 р. – у Бадені.

Вже того ж року, Пруссія провела успішні перемовини з Шварцбургом-Зондерсгаузеном, маленькою державою – анклавом на території Пруссії. Як результат, Шварцбург-Зондерсгаузен приєднався до митного тарифу Пруссії, що надало поштовх до подальшого розвитку інтеграційних процесів.

Протягом 1820 – 1825 рр. відбулась серія перемовин між Баварією, Вюртембергом, Баденом, та Гессен - Дармштадтом з метою створення митного союзу. Сторони не прийшли до єдиного бачення такого об’єднання, оскільки розрізнялися погляди стосовно розміру митного тарифу та організації митної адміністрації. Натомість, у 1828 р., діалог між Баварією та Вюртембергом було поновлено і сторони створили Південний німецький митний союз.

У цій ситуації князівство Гессен - Дармштадт опинилося в складній ситуації, оскільки воно знаходилось між двома митними союзами. У той же час, більшість його експорту було скеровано до ринку Пруссії, тому були проведені перемовини, у результаті яких, того ж року, було створено Прусько-Гесенський Митний Союз. Натомість, В. Хендерсон звертає увагу на існування додаткового договору, яким Гессен - Дармштадт зобов’язувався не тільки використовувати саме прусську митну номенклатуру, а ще й надати прусському митному контролеру більші повноваження, а ніж ті, які були передбачені основним договором. Також, Гессен-Дармштадт погоджувався визнавати зовнішні торгівельні угоди Пруссії, укладені з третіми державами, не маючими спільних з Гессен-Дармштадом кордонів.

Економічні результати цього митного об’єднання полягали в зростанні торгівлі між його учасниками завдяки застосуванню принципів вільної торгівлі. Це, в свою чергу, призвело до початку валютної інтеграції та введенням у загальний обіг прусського талеру. Також це позитивно вплинуло на посилення економічних позицій Прусько-Гесенського Митного Союзу по відношенню до третіх країн та зростанню політичного авторитету Німеччини загалом. Це мало велике значення, оскільки, прусська політична еліта розглядала митний союз, як першу сходинку до створення єдиної німецької держави. Варто навести слова міністра фінансів Пруссії Ф. фон Моца, який вважав «політичну єдність обов’язковим наслідком економічної єдності».

На противагу двом митним союзом у вересні 1828 р. за підтримки Англії та Австрії був створений Серединний німецький торгівельний союз (MitteldeutschenHandelsverein), який включав Саксонію, Ганновер, Гессен-Кассел, більшість Тюрінгенський герцогств, Брауншвейг, Бремен, Ольденбург і Франкфурт-на-Майні. Натомість, головним досягненням цього об’єднання було сприяння транзиту товарів через територію Німеччини. Так, англійські товари могли бути безперешкодно імпортовані в Бремен або Гамбург, транспортовані до Лейпцигу, або Франкфурту-на-Майні,а далі контрабандним шляхом потрапляти на територію Пруссії, Гессен-Дармштадта, Баварії та Вюртемберга.

Слід зазначити, що до кінця 1828 р., усі німецькі держави за виключенням Бадена, Гамбурга, Мекленбурга-Штерліца, Мекленбурга-Штервіна, увійшли до зазначених економічних об’єднань.

Натомість, у короткостроковій перспективі, Південний німецький митний союз та Серединний німецький торгівельний союз продемонстрували свою неспроможність до економічної міждержавної інтеграції, оскільки їх економіка демонструвала низьку компліментарність, та серед них бракувало регіонального лідера на кшталт Пруссії. Навпаки, держави-учасники цих об’єднань, прагнули налагоджувати власні стосунки з Прусько-Гесенським Митним Союзом.

Вже за шість років, Південний німецький митний союз та Серединний німецький комерційний союз припинили своє існування, після того як протягом 1831-1834 рр. держави-учасники цих інтеграційних об’єднань поступово приєдналися до Прусько-Гесенського Митного Союзу, а саме: у 1831р – Гессен Касселя, у 1833р. – Баварія та Вюртембург, в 1834 р. – Баден, Саксонія, та Тюрінгія. Так, саме 1834 р. – прийнято вважати роком заснування Німецького митного союзу.

Варто зазначити, що Німецький митний союз неодноразово міг стати основою для більш амбітного міждержавного економічного інтеграційного проекту. Так, у серпні 1832 р., Ганновер за підтримки Великобританії запропонував розпочати створення європейського митного союзу на основі Німецького Союзу, але Пруссія відкинула цю пропозицію як неприйнятну. В свою чергу, схожа пропозиція пролунала і з боку Австрії, яка запропонувала утворити центральноєвропейський митний союз, до якого окрім німецьких держав, увійшли б Голландія, Бельгія, та Швейцарія. Натомість, Пруссія активно та успішно протидіяла усім спробам абсорбувати власне митне об’єднання в більш широкий міждержавний інтеграційний проект. Це дало змогу В. Хендерсону зробити висновок, що Пруссія розглядала Митний Союз, як суто «німецьку інституцію» і не бажала надавати їй міжнародного характеру.

Підсумовуючи вищенаведене, слід зазначити, що важливим поштовхом для розвитку економічної інтеграції на території Німеччини, стала поява нових видів транспорту, зокрема запровадження руху залізничного транспорту та поява пароплавів. Певний тиск також здійснювався з боку торговців і в маленьких державах, які загрожували у разі відсутності політичної волі щодо реформ емігрувати, або перенести свої капітали до великого прусського ринку. Усвідомленню цих держав необхідності прийняти активну участь у розвитку інтеграційних процесів, також сприяв економічний занепад початку 30-х рр. ХІХ ст., що був викликаний створенням єдиного прусського ринку, тому що прусський зовнішній тариф ослаблював сусідні території, підвищуючи ціни на товари національного виробника від яких вони сильно залежали, лімітуючи доступ їх експорту на великий прусський ринок шляхом здійснення протекціоністських заходів. Перед маленькими німецькими державами постав вибір: або залишатися бідними, маючи повний суверенітет, або віддавши його частину, приєднатися до митного об’єднання Пруссії, та отримати доступ до великого ринку.

Отже, слід погодитись з думкою канадського професора Дж. Вайнера, який вважав, що Німецький Митний Союз є родоначальником і найбільш важливим історичним прецедентом митного об’єднання. Тому не дивно, що німецький досвід склав основу для подальшого дослідження природи, та наслідків процесу уніфікації тарифів. Німецький митний союз став першим прикладом в історії міжнародних економічних відносин, коли держави відійшли від традиційної форми лібералізації взаємної торгівлі шляхом надання іншій державі режиму найбільшого сприяння.

Загалом, приклад німецької економічної інтеграції ясно засвідчив, що митний союз в процесі розбудови, може сприяти формуванню об’єднаної політичної ідентичності у населення його складових суб’єктів, тим самим, сприяючи перебігу дипломатичних та технічних перемовин щодо початку політичної фази міждержавної інтеграції.

Разом із розвитком інтеграційних процесів на території Німеччини, почали точитися дискусії щодо доцільності уніфікації німецького права, яке б відповідало потребам капіталістичного товаровиробництва. При цьому серед вчених намітились дві позиції. Перші вважали, що право можливо змінювати революційним шляхом у залежності від соціально-політичних потреб суспільства у конкретний проміжок часу. Одним з представників цієї точки зору був професор цивільного права Г. Тибо, який вважав доцільним створення загальнонімецього цивільного кодексу. Так, у 1814 р., під впливом великої французької революції він опублікував книгу «Про необхідність загального цивільного права для всієї Німеччини».

Натомість, інші вчені вважали, що неможливо свавільно змінювати право, навпаки треба брати до уваги правові джерела попередніх часів та шляхом їх розгляду, поєднати діючи право із минулим. В свою чергу, цю точку зору відстоював професор римського права Ф. Савіньї. На сторінках «Журналу історичного правознавства», він застерігав від кодифікації німецького права, оскільки це могло зашкодити природному розвитку права. Ф. Савіньї вважав, що перш ніж проводити кодифікацію німецького права, треба було створити єдину німецьку правову науку, яка б узгоджувалась з характером та історичним розвитком Німеччини; у протилежному випадку законодавство буде містити лише ряд довільних положень та недосконалих юридичних норм. Ці думки знайшли своє відображення і в його памфлеті «Про покликання нашого часу до законодавства та правознавства». На думку шведського професора Е. Аннерса, критика кодифікації з боку Ф. Савіньї була викликана тим, що він вважав відсутність однаково підготовлених вчених, які мали б провести цю кодифікацію, та суддів, які мали б одноманітно трактувати німецьке право, може значно зашкодити цьому процесу.

В 1847 р., на 9-й конференції Німецького митного союзу, яка проходила у Лейпцизі, на основі проекту, запропонованого прусськими юристами, було затверджено Загальнонімецький вексельний статут, де уперше було зафіксовано одноманітне регулювання вексельного обороту – важливої частини всього кредитно-грошового обігу. Слід також звернути увагу, що до того часу на території Німеччини існувало 59 вексельних статутів. Така ситуація робила неможливим розвиток підприємницької діяльності. Не дивно, що з самого початку для роботи над Загальнонімецьким вексельним статутом були залучені не тільки представники Німецького митного союзу, але й емісари з інших німецьких держав. При цьому законодавчі органи кожного з них повинні були представити на розгляд комісії свої поправки, які враховували місцеву специфіку правового регулювання.

Слід звернути увагу на те, що на відміну від прусського проекту, в остаточній редакції статуту було відсутнє правове регулювання судочинства по вексельним справам, що автоматично залишало питання про розгляд вексельних спорів в прерогативі партикулярних законодавств німецьких держав.

Разом з цим, слід відмітити, що у зв’язку з відсутністю інституційного механізму захисту одноманітного вживання норм Загальнонімецького вексельного уставу, дуже швидко в німецьких державах виявились значні розбіжності у його тлумаченні. Це, в свою чергу, дуже утруднювало вексельний оборот, в наслідок чого у 1857 р., у Нюрнбергзі, була створена комісія, яка виробила вісім доповнень до вексельного уставу, відомих під назвою «Нюрнберзькі новелли», які також були імплементовані у місцеве партикулярне законодавство держав-членів Німецького митного союзу, хоча не скрізь без змін.