Національно-етнічні процеси і відносини

Незалежно від концептуальних засад усі дослідники найхарактернішою ознакою у виокремленні етнічної групи вважають етнічну ідентичність.

Етнічна ідентичність (лат.identicus – однаковий, тотожний) – відчуття взаємної тотожності, історичної, соціальної та культурної спільності у представників однієї етнічної групи.

Ця якість не є сталою на всі часи, може змінюватися, особливо за тривалих міжетнічних відносин. У зв’язку з цим в етносоціології було запроваджено поняття «акультурація», за допомогою якого описують зміни в етнічній ідентичності, етнічному та культурному самоусвідомленні під час тривалого контакту різних за культурою груп людей. Ці зміни стосуються всіх груп, що контактують, однак найменше – культури домінуючого етносу. Культурні меншини засвоюють (самостійно або під тиском обставин) основні елементи культури домінуючої групи: мову, релігію, стереотипи поведінки і т.д.

Відповідно існує чотири варіанти акультурації, типів етнічних відносин:

Расизм – яскраві приклади – панування європейських держав над країнами третього світу в кінці ХІХ і початку ХХ ст., пригнічення афроамериканців, знищення євреїв нацистською Німеччиною, часткове винищення і наступна сегрегація корінних американців (індіанців),?геноцид українського народу більшовицькою владою. Кожен з цих прикладів є виразом етноцентризму з боку панівної групи, коли пригнічувачі вважали себе вище пригніченої групи в біологічному та культурному відношенні.

Асиміляція (уподібнення) – витіснення елементів культури меншості під тиском титульної культури та поглинання етнічних меншин культурою більшості. До титульних належать нації, що компактно проживають на певних територіях, дають назву існуючому державному утворенню. До національних меншин відносять етнонаціональні групи, що не належать до титульних націй. Наприклад для історії американської асиміляції характерний взаємовплив різних культур; при цьому панівна група запозичила національні страви, блюда, музичні стилі, характерні слова і інші особливості культури груп меншості, одночасно примушуючи їх поступово втрачати деякі аспекти власної культури.

Плюралізм, Інтеграція (лат. Integratio – поповнення) – орієнтація на збереження етнокультурної спадщини одночасно із встановленням широких контактів з представниками іншої культури. Плюралізм передбачає право на самостійність груп меншості і готовність пануючих груп підтримати це право. Хорошим прикладом плюралізму є Швейцарія. Саме у цій країні швейцарці французького та італійського походження не втратили своєї мови і способу життя, хоча три чверті населення Швейцарії складають німці.

Сегрегація (відокремлення) – спроби збереження власної етнокультурної спадщини за різкого звуження контактів з представниками інших національних утворень. Фактично вона є вираженням ізоляціоністської політики. Цей термін вживається, коли йдеться про домінуючі етнічні групи; щодо політики національних меншин використовують термін «сепаратизм».

Маргіналізація ( межа, узбіччя) - ситуація, за якої небажання або неспроможність орієнтації на етнокультурні стереотипи більшості супроводжується в етнічній групі втратою рідної культури, мови тощо.

Переважно етнічна ідентичність може бути зафіксована та вивчена на рівні етнічних стереотипів.

Етнічний стереотип – стандартизований, стійкий, емоційно насичений, ціннісно визначений образ, уявлення про певний об’єкт, продукований під впливом конкретної етнічної культури, актуальний для представників окремої етнічної спільноти. Зокрема, Ю.Бромлей говорить про існування «моделі світу» (характерної особливості бачення навколишнього простору та місця в ньому людини), властивої певній етнічній спільноті, спричиненої існуванням етнічних стереотипів.

Етнічні стереотипи спрощують сприйняття навколишнього світу для представників конкретного етносу, водночас вони допомагають етносу зберігати ідентичність, поширюватися і розвиватися в часі і просторі.

Ще одною проблемою є визначення таких феноменів, як «народність» і «нація». Орієнтуючись на стадійний підхід до суспільного розвитку, тривалий час побутувала думка, що народність і нація є різними стадіями розвитку суспільства.

Народність – мовна, територіальна та культурна сукупність людей, яка склалася історично і передує нації. Народності починають формуватися одночасно з консолідацією союзів племен. Згодом формується територіальна, мовна, культурна спільність з відповідною самоназвою, але народності не ототожнюються з державами, що починають формуватися, ні територіально, ні мовно.

Нація (лат. –народ) - особлива історична сукупність людей, що характеризується спільністю походження, мови, території, економічного становища, психічного стану та культури, що виявляються в єдиній етнічній свідомості та самосвідомості.?Важливою ознакою нації є внутрішній державний устрій та чіткі державні кордони, у межах яких завершується їх формування. Як бачимо з попереднього питання, останнім часом все більше поширюється точка зору, згідно з якою відмінність між народністю та нацією є досить умовною, а окремі етнічні групи були закріплені за цими поняттями довільно. За іншими підходами нація, на відміну від народності, містить, передусім, не етнічний, а політичний сенс. Та й у світовій практиці вживається термін «нація» саме у значенні політичної чи громадянської спільноти.

Нація виступає великою етносоціальною спільнотою, члени якої свідомі своїх спільних політичних, культурних, господарських та інших інтересів. Національні інтереси – це вибіркова скерованість нації на збереження своєї самобутньої життєдіяльності та її розвиток в усіх сферах суспільного життя у гармонії із загальнолюдськими вартостями та ідеалами. Свій концептуальний вираз національні інтереси знаходять в національній ідеї, зміст якої зумовлений історичними епохами у житті нації та їх істотними соціальними характеристиками. Щодо суті національної ідеї, то в ній відображення і осмислення реального стану національного розвитку доведене до обґрунтування мети досягнення національної незалежності і здобуття держави. Таким чином, в національній ідеї об’єктивне знання підноситься до усвідомлення цілей і устремлінь суб’єкта. В даному випадку соціальним суб’єктом є нація, а усвідомлення нею цілей і шляхів досягнення національної незалежності знаходить прояв в її національних інтересах і практичній діяльності щодо їх реалізації. Отже, національні інтереси виступають збудником волі до практичних дій, особливо в часи національного відродження.

Уявлення про націю як окремий суб’єкт і герой історії, «особовість» з власним життям, воле здатністю та власною долею – свого роду «макроантропос» - стає загальноприйнятим в сучасній соціологічній думці. Згідно цього положення, суть національного відродження полягає в усвідомленні нацією себе як активної дійової особи історії та сучасного світу.

Основні тенденції етнонаціонального розвитку сучасної України.

-скорочення питомої ваги українців у складі населення – 72,7%

-зростання числа росіян –з 3 млн. у 20-х до 11 млн. в к.80-х років.

-поділом населення України на три великі лінгвоетнічні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян(20-21%)

-наявність різних політичних симпатій населення (НАТО, російська мова як державна).

Зазначені процеси і явища, безперечно, ускладнюють національне відродження України в цілому, загострюють проблему регіоналізму, яка дістала в нас політичного забарвлення.

Через вплив відомих причин (довге перебування у складі етнічно чужих і неоднорідних держав, етнічне і соціальне упослідження українського народу, особливе межове – географічне і природнокліматичне розташування країни та ін..) Україна відстає у своєму національному розвитку від провідних країн світу. Українці в етнічному відношенні зараз нагадують європейські народи середини минулого століття, більшість з яких пережили етап формування національних держав, тобто набули повної національної ідентичності.

Всупереч передбаченням на Землі зовсім небагато осіб, які б не ототожнювали себе ні з одною з націй, ні з якоюсь з релігій. Події у різних куточках планети кидають виклик модернізацій ній парадигмі, яка виходить з того, що модернізація, соціальна диференціація, індивідуалізація, інтеграційні процеси в економіці й політиці розхитують релігію і призводять до занепаду націоналізмів. Паралельне постання націоналізмів і релігій (кінець ХХ ст. в Ірані, Східній Європі, Ізраїлі, США, Індустані, Південно-Східній Азії – свідчать як про сильний спротив процесам глобалізації і продуктам модернізації, так і те, що власне модернізація зовсім не обов'язково має набувати західноєвропейських форм.

Дві епохальні події поклали початок глобалізації:

-епоха географічних відкриттів

-поява друкарства.

Ці відкриття створюють передумови для формування спільнот з людей, які не знаходяться в безпосередньому контакті між собою. Капіталізм уможливлює появу спільнот «горизонтально-світського», «позачасового» типу. Друкарство стає підприємницькою галуззю, воно не тільки насичує ринок латиномовною літературою, а й у пошуках прибутків згодом приступає до видання книг народними мовами.

Реформація стала першим важливим кроком по шляху формування «територіальних» націй і означала «територіалізацію» релігії та писемної культури. Найважливішим історичним пунктом, що знаменував одночасно новий рівень розвитку народжуваних західноєвропейських націоналізмів стала поява національних церков і «націоналізації церкви». Поява однієї з перших сучасних націй – англійської – пов’язана з появою першої національної церкви.- три головні ідеї давньоєврейського націоналізму домінують у свідомості англійського дворянства: ідея богообраності, заповіту з Богом і месіанські очікування. Релігійна гомогенність – одна країна, одна релігія, одна церква – розглядається як передумова консолідації держави. Національні церкви продукують ідеології, які містять специфічно національні теми і зміцнюють легітимність ранньоновочасних держав.

Перетворення етносів на нації відбувається поряд з модернізацією, що включає індустріалізацію й урбанізацію, різке зростання мобільності населення. Деякі етнічні групи так і не здійснили цей перехід, влившись або вливаючись в інші народи, інші почали це перетворення в ХІХ –ХХ ст., ще інші неодноразово намагалися це зробити в різні періоди своєї історії. При цьому в ідентичності групи, об’єднаної спільним походженням (або уявленням про нього), пам’яттю про спільне минуле, одним з характерних елементів була релігія.

У процесі перетворення етносу на націю націоналізми, що народжуються, починають відбирати матеріал для будівництва нації. В міру розвитку національної свідомості соціальні групи підкреслюють спільне й відкидають ті місцеві чи універсальні, політичні чи релігійні зв’язки, котрі перешкоджають їхній єдності.

Націоналізм прагне обладнати майбутнє за зразком минулого. Але не будь-якого минулого, а лише того, що видається направду автентичним, справжнім; це минуле має бути перевіднайденим і перевідродженим для того, щоб слугувати проектом колективної долі. Нація не хоче «просто» освячуватися релігією, вона сама стає нею, а націоналізм перетворюється на замінник релігії: жити, померти, страждати, любити й ненавидіти в ім’я нації стає більшою чеснотою, ніж страждання в ім’я Бога. Досить поширеними були спроби зобразити націоналізми як релігії модерності.

Священною ставала не лише віра, а й Батьківщина. Якщо захист Вітчизни не видавався достатньою підставою – народ піднімали на захист віри, хоча віра могла знаходитися під набагато меншою загрозою, ніж Вітчизна (Національно-визвольна війна під проводом Хмельницького почалася під релігійним гаслом, хоч основними були інші причини – соціальні, національні.

Ще мислителі доби Просвітництва говорили про взаємопроникнення і взаємодію релігійних символів, ритуалів, міфів та секулярних світських форм поклоніння колективній ідентичності, що можна визначити як «громадянську релігію». «Громадянська релігія» певною мірою існує повсюдно – як спосіб, у який кожна нація пояснює власний історичний досвід. Центром «громадянської релігії» є міф про походження, який єднає громадян на грунті спільної спадщини, а також уявлення про мету, цілі, долю нації, а також те, яким має бути справжній громадянин.

Націоналізм здатний виконувати такі важливі функції в житті людей, як

-функції творення ідентичності,

-поведінкової орієнтації,

-подолання невизначеності й захист від непередбачуваності,

-соціальної інтеграції,

-надання космічної перспективи і одночасного відокремлення людини від світу.

Націоналізм намагається брати на себе більшість з-поміж релігійних функцій і як такий маніфестує себе як успішний різновид політичної релігії.