Основні концептуальні схеми соціології нації

Майбутнє нації в атомістичній схемі. Для цього напрямку є характерне те, що акцент на важливості і першочерговій ролі однієї з ознак нації породжує, як правило, її подальшу абсолютизацію з далекосяжними висновками. Так, наприклад, в рамках марксизму нація проголошувалась суто національним утворенням на базі відповідних економічних відносин і уявлялась як внутрішньо (соціально) суперечлива єдність, в якій існувала перевага класового над національним. Національне питання могло бути вирішене тільки внаслідок соціалістичної революції. Після її перемоги в багатонаціональній країна мав розпочатися процес «розквіту і зближення соціалістичних націй», який неминуче приводив до виникнення локальних або регіональних спільнот нового, наднаціонального типу, як от радянський народ або співдружність соціалістичних країн. У майбутньому, після перемоги комунізму у цілому світі, всі нації мали б об’єднатися у спільній системі світового комуністичного господарства, що створювало необхідні умови для поступового злиття всіх їх у єдине безнаціональне ціле. Тобто нація уявлялась як феномен вторинний (залежний від економічних чинників) і тимчасовий (приречений на появу в силу дії економічних закономірностей та на зникнення в результаті реалізації таких закономірностей, як економічна інтеграція).

Суб’єктивістські схеми майбутнього нації. Погляди представників суб’єктивістського напрямку щодо розвитку і майбутнього націй були найбільш послідовними. Якщо нація – це повноправний суб’єкт історичного руху, то її життєдіяльність треба розглядати як процес, основною тенденцією якого є переведення культурного стану або стадії розвитку її організму в державну. Тоді державний стан є розвинутою стадією культурного стану. Так, В. Старосольський вважав, що «культурна» нація мусить переступити межі лише культурницьких устремлінь, щоби стати «повною» нацією. Отже, політичність, або домагання нацією держави, є сутнісним критерієм нації. Вживаючи термінологію Ф.Тьонніса, органічним розв’язанням національного питання на його першій стадії має виступати шлях злиття організму нації і механізму держави – національної спільноти і державної спілки. Водночас В.Старосольський не погоджується із загальним уявленням історичного процесу в концепції Ф.Тьонніса. Якщо в Ф.Тьонніса друга форма суспільної організації – спілка (суспільство) історично витискає першу – спільноту, і тенденція розвитку уявляється скерованою на перетворення спілки в єдину форму усуспільнення, то в концепції Старосольського такий лінійний, однобічно спрощений розвиток ставиться під сумнів. Суспільне життя, на його думку – це не лише і не стільки раціональна техніка. Два чинники – стихійна воля, з одного боку, і «чистий розум», з іншого – доповнюють один одного, представляючи два різних обличчя життя людства. В історичній практиці, підкреслює Старосольський, можна помітити свого роду чергування, волюнтаризацію чи раціоналізацію такого життя, перехід від спільнот до спілок і навпаки, злиття їх у різних пропорціях у межах єдиного синтетичного цілого, народження нових, незнаних досі спільнот. Такі чергування і набирання сили по черзі різними формами становлять «величаву ритміку» історії і не дають жодних підстав розглядати її як якийсь одномірний і односкерований процес. Тому-то суспільний розвиток аж ніяк не є розвитком по лінії, як це бачимо у Тьонніса, а національна спільнота не є засудженою на загибель формою суспільства, що вичерпала всі свої внутрішні ресурси.

О.-І.Бочковський про етногенез і націократію. Продовжуючи і розвиваючи думки В.Старосольського, О.-І.Бочковський також акцентував на неправомірності поділу націй на «нації-держави» та «нації-культури», на історичні та «неісторичні» нації, останні з яких мисляться як менше вартісні та начебто нездатні витворити власну державу. Бочковський підкреслював, що «неісторичних народів в дійсності немає», що навпаки, ті народи, які здавна мали власну державу, мають слабший внутрішній зв’язок, бо будувались “згори додолу». Тому з двох типів етногенезу той, що відбувається в народів «неісторичних», має перевагу, бо творить масово свідому і внутрішньо суцільнішу націю, політичним ідеалом якої є об’єднана держава. В майбутньому він передбачав появу нової політичної системи – націократії, в якій вільний розвиток націй-держав створить гармонійне єднання всіх народів і де не буде жодних національних утисків і несправедливостей. Говорячи про сучасні тенденції, Бочковський вказував, що в дійсності людство знає соціальну інтеграцію і диференціацію – два рухи, які відбуваються рівнобіжно в людському розвитку. Вони не виключають, а доповнюють один одного. Звідси будь-яке національне і культурне винищення у майбутньому неможливе: воно передбачає консолідацію людства через об’єднання і вільний розвиток націй. Тому все, що є істотно національним в культурі того чи іншого народу, стає надбанням світової культури, збагачує, оновлює та оживлює її. Світова культура виступає у Бочковського творчою сумою національних культур.