Юрисдикція Суду та дія застережень, зроблених під час підписання або ратифікації Конвенції

У практиці Страсбурзького суду нерідко виникали питання, пов'язані з визначенням його юрисдикції у зв'язку з дією застережень, зроблених державами під час підписання чи ратифікації Конвенції. Так, у 1987 році Туреччина визнала компетенцію Європейської комісії з прав людини розглядати індивідуальні скарги згідно з положеннями статті 25 Конвенції та компетенцію Євро­пейського суду з прав людини згідно з положеннями статті 46 Конвенції, зробивши низку застережень:

«(ІІІ) компетенція Комісії за даною заявою (стосовно визнання права на індивідуальну скаргу - авт.) не охоп­лює питань, що стосуються правового статусу військово­го персоналу та, зокрема, дисциплінарної системи у збройних силах;

(ІV) для цілей компетенції Комісії за даною заявою поняття «демократичне суспільство» в пунктах 2 статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції про захист прав людини та осново­положних свобод необхідно розглядати у відповідності з принципами, що містяться в Конституції Туреччини та, зокрема, в її преамбулі до статті 13;

(v) для цілей компетенції Комісії за даною заявою статті 33, 52 і 135 Конституції необхідно розглядати як такі. що відповідають статтям 10 і 11 Конвенції про за­хист прав людини та основоположних свобод».

Багато країн-учасниць Конвенції (Бельгія, Швеція, Люксембург, Данія та Норвегія) висловили свою незгоду з такими заявами Туреччини та залишили за собою пра­во опротестувати їх у майбутньому. Європейський суд з прав людини висловив свою позицію з цього питання у своєму рішенні від 23 березня 1995 р. у справі «Лоізіду проти Туреччини», де зазначив, що у системі Конвенції подібні застереження є неприпустимими:

«Якби Y згідно з цими положеннями можна було б робити істотні або територіальні обмеження, Договірні Сторони були б вільні приєднуватися до окремих режи­мів контролю за виконанням конвенційних зобов'язань у залежності від того, в якій мірі вони їх визнають. Така система, яка давала б державам можливість видозміню­вати свої зобов'язання за факультативною клаузулою, не тільки послабила б роль Комісії та Суду по виконанню покладених на них функцій, але й знизила б ефектив­ність Конвенції як конституційного інструменту з під­тримання європейського публічного порядку (ordre public)...

Беручи до уваги мету та завдання системи Конвенції, як це викладено вище, Суд вважає, що наслідки для реа­лізації Конвенції та досягнення її цілей у такому випадку були б настільки серйозними, що у зв'язку з цим було б передбачено відповідний механізм. Проте таких поло­жень не існує ані в статті 25, ані в статті 46...

Повноваження робити застереження відповідно до статті 64 є. обмеженими, такими, що розповсюджують­ся на конкретні положення Конвенції. Застереження загального характеру заборонені».

Таким чином, держава, що ратифікує чи вже ратифіку­вала Конвенцію, не може робити будь-які застереження зага­льного характеру, необгрунтовано обмежуючи тим самим компетенцію Європейського суду з прав людини.

Хоча під час ратифікації Конвенції Україна зробила кілька заяв і застережень. Однак на сьогоднішній день жодна з них не діє.

[1] Суддя спільного інтересу Договірних Держав може бути призна­чений згідно з правилом 30 Регламенту Суду, коли дві чи більше Договірні Сторони виступають як заявники чи відповідачі в одній спра­ві та мають спільний інтерес.

[2] Термін «секція Суду» використовується в Регламенті Суду, хоча в ст. 26 Конвенції застосовується поняття «палата». Це зроблено для того, щоб відрізняти дану структурну одиницю Суду від «палат» у складі семи суддів, які утворюються відповідно до ст. 27 Конвенції.