Юрисдикція Європейського суду з прав люди­ни

Згідно з положеннями ст. 32 Конвенції юрисдикція Європейсько­го суду з прав людини поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення та застосування Конвенції та протоколів до неї та передаються йому на розгляд відпо­відно до статей 33 (міждержавні справи), 34 (індивідуа­льні справи) і 47 (консультативні висновки за запитом Комітету міністрів) Конвенції. При цьому у випадку ви­никнення спору щодо юрисдикції Суду він вирішується самим Судом (ст. 32 і ст. 48 Конвенції).

Слід підкреслити, що юрисдикція Європейського суду з прав людини, попри свою унікальність, має субсидіарний характер та обмежується тлумаченням і засто­суванням саме Конвенції, а не внутрішнього законодав­ства Високих Договірних Сторін.

Принцип субсидіарності означає, що діяльність Єв­ропейського суду з прав людини створює лише додатко­ві гарантії прав і свобод людини, тому що захист цих прав є, передусім, обов'язком і завданням самих держав-учасниць, що випливає зі змісту ст. 1 Конвенції.

Таким чином, Європейський суд з прав людини не є черговою інстанцією, що доповнює інституційну систе­му національних судових органів. Він не може відмінити або скасувати рішення національного суду, норматив­ний чи індивідуальний акт виконавчої влади або закон. Його завданням є здійснення «європейського контролю» за дотриманням державами-учасницями положень Кон­венції.

Дійсно, вирішуючи питання про наявність чи відсу­тність порушення гарантованих Конвенцією прав і сво­бод, Страсбурзький суд, природно, повинен давати оці­нку діям (бездіяльності) національних органів влади або національному законодавству щодо їх відповідності Конвенції, однак Суд постійно підкреслює, що він не дає ніяких обов'язкових указівок державам-відповідачам сто­совно їхньої законодавчої або судової діяльності; вибір способу виправлення ситуації, що спричинила пору­шення Конвенції, є прерогативою відповідної держави. Прикладом такого підходу є рішення в справі «Соціаліс­тична партія та інші проти Туреччини» від 25 травня 1998 року, в якому Суд, з одного боку, визнав рішення Кон­ституційного суду Туреччини від 10 липня 1992 року про розпуск Соціалістичної партії таким, що порушує ст. 11 Конвенції, але, з іншого боку, відмовився задовольняти клопотання заявників про анулювання цього рішення.

Контроль, який здійснює Європейський суд з прав людини, слід відрізняти від контролю, притаманного конституційній юстиції країн континентальної Європи. Скажімо, Конституційний Суд України, розглядаючи справу про конституційність того чи іншого закону, по­винен вирішувати питання права, не беручи до уваги конкретні життєві ситуації. Страсбурзький суд, навпаки, уже в другій своїй справі «Де Беккер проти Бельгії» заявив, що він не здійснює абстрактний контроль за внутрішнім законодавством країн-учасниць Конвенції. Як зазначено в рішенні, ухваленому в цій справі, Суд покликаний «приймати рішення не з абстрактної проблеми, що сто­сується відповідності закону положенням Конвенції, а в конкретній справі про застосування закону до заявника й у тій мірі, в якій останній, як результат, міг бути обме­женим у здійсненні одного з гарантованих Конвенцією прав».

Проте тут же зазначимо, що вже найближчим часом, імовірно, Суд може, з огляду на необхідність реформування європейського механізму захисту прав людини, дещо переоцінити свій підхід до цього питання. Це, зок­рема, стосується ідеї прийняття «пілотних рішень», по­кликаних виявляти системні порушення прав людини. Двадцять другого червня 2004 року Страсбурзький суд уперше застосував процедуру постановлення «пілотного рішення» у справі «Броніовськи проти Польщі». У ній Суд зазначив, що про системні порушення слід говорити у випадках, «якщо факти в справі розкривають наявність у [в ідп ов ідн ій] правовій системі дефектів, внаслідок яких певному колу осіб було відмовлено або досі відмовляєть­ся в користуванні [правами, закріпленими в Конвенції]», і якщо виявлені «в національному праві та правозастосовній практиці дефекти. можуть спричинити численні наступні скарги». У даній справі Суд визнав, що встано­влене ним порушення Конвенції «переросло в широко розповсюджену проблему, яка виникла внаслідок непра­вильного функціонування польського законодавства й адміністративної практики і яка здійснила вплив і ще може вплинути на велику кількість осіб». Далі в рішенні зазначено, що «загальні заходи мають або усунути всі перешкоди у здійсненні права численних осіб, котрі по­страждали в ситуації, що суперечила Конвенції, або за­мість цього належним чином відшкодувати збитки». І, зрештою, у резолютивній частині рішення Суд зазначив, що держава-відповідач повинна через належні правові заходи та адміністративну практику забезпечити дотри­мання права власності стосовно інших заявників або адекватно відшкодувати збитки. Більше того, розгляд скарг, поданих на підставі того самого загального положення, припинено до вжиття необхідних заходів загаль­ного характеру.

Іншою особливістю європейської системи захисту, без якої неможливо правильно визначити компетенцію Європейського суду з прав людини, є відсутність взаєм­ності зобов'язань Високих Договірних Сторін, яка зазви­чай є домінуючою ознакою міжнародних відносин. Ще в 1961 році Європейська комісія з прав людини в справі «Австрія проти Італії» висловила позицію, що залиша­ється актуальною і для характеристики юрисдикційних повноважень сучасного Європейського суду з прав лю­дини: держава-учасниця, яка оскаржує дії іншої держави (незалежно від мотивів), «не може вважатися такою, що користується правом на заяву, щоб забезпечити дотри­мання власних прав, а радше такою, що привертає увагу Комісії до можливого порушення публічного порядку в Європі». З цих підстав Комісія не взяла до уваги поси­лання Італії, яка ратифікувала Конвенцію на три роки раніше, ніж Австрія, на відсутність взаємності й на те, що Австрія, на відміну від Італії, не була відповідальною за дії, що мали місце безпосередньо до дати набрання чин­ності Конвенції для Австрії. ­

Таким чином, гарантовані Конвенцією права люди­ни є об'єктивними за своєю природою та не залежать від характеру відносин між двома чи більше Високими До­говірними Сторонами. Це означає, між іншим, і те, що юрисдикція Європейського суду з прав людини поши­рюється на заяви про порушення державами-учасницями положень Конвенції, поданих особами, кот­рі є громадянами держав, що не ратифікували Конвен­цію, або інших держав-учасниць, які неналежним чином дотримуються конвенційних зобов'язань.

У теорії міжнародного права зазвичай виокремлю­ють чотири традиційні види компетенції, притаманної міжнародним судовим і квазісудовим органам: предмет­на компетенція (ratione materiae), територіальна компете­нція (ratione loci), компетенція в часі (ratione temporis) та за колом суб'єктів (ratione personae). Отже, розглянемо ком­петенцію Європейського суду з прав людини за кожним з цих видів.

Предметна компетенція (ratione materiae)

Відповідно до ст. 1 Конвенції про захист прав люди­ни та основоположних свобод Високі Договірні Сторони «гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрис­дикцією, права i свободи, визначені в розділі І цієї Кон­венції». Однак згідно зі ст. 5 Першого протоколу держави-учасниці «розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі по­ложення Конвенції застосовуються відповідно». Аналогі­чні норми містяться в ст. 6 Протоколу № 4, ст. 6 Прото­колу № 6, ст. 7 Протоколу № 7, ст. 3 Протоколу № 12, ст. 13 Протоколу № 13. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на справи про порушення прав, гаранто­ваних як Конвенцією, так і Протоколами до неї. Разом із тим, Суд не розглядає порушення прав і свобод, закріп­лених в інших міжнародно-правових договорах (напри­клад, у Загальній декларації прав людини, Міжнародно­му пакті про громадянські та політичні права тощо).

Розглядаючи питання про предметну компетенцію Європейського суду з прав людини, слід підкреслити, що перелік прав і свобод, охоронюваних Судом, не збігаєть­ся з назвами статей Конвенції та Протоколів і є значно ширшим. Скажімо, ст. 8 Конвенції, яка має назву «Право на повагу до приватного та сімейного життя», надає та­кож гарантії недоторканності житла й таємниці корес­понденції. А гарантії статті 6 Конвенції «Право на спра­ведливий судовий розгляд» було деталізовано та значно розширено в прецедентному праві Страсбурзького суду.

Вирізняють три групи прав і свобод лю­дини, на які поширюється предметна юрисдикція Євро­пейського суду з прав людини:

1) судові гарантії (права у сфері юстиції та право­охоронної діяльності):

· право особи негайно оскаржити в суді свій арешт або затримання;

· право особи на компенсацію у випадку незаконного арешту або затримання;

· заборона взяття особи під варту в період досудового (попереднього) слідства без достатніх підстав;

· заборона катувань, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження з особою, взятою під варту;

· заборона позбавлення волі за невиконання договірного зобов'язання;

· право на безперешкодний доступ до правосуддя;

· право на незалежний і неупереджений суд;

· гарантія рівності сторін судового процесу та принципу змагальності;

· право на гласність судового процесу;

· право на судовий розгляд протягом розумного терміну;

· право обвинуваченого на захист, у тому числі право на користування послугами безкоштовного захисника;

· право на призначення безкоштовного перекладача обвинуваченому, який не володіє мовою процесу;

· презумпція невинуватості;

· заборона смертної кари;

· заборона повторного засудження та покарання за одне діяння;

· заборона зворотної дії нового кримінального закону або закону, який збільшує покарання;

· право на перегляд вироку або міри покарання у вищій інстанції;

· право на компенсацію у випадку судової помилки;

2) особисті права:

· право на життя та заборона смертної кари;

· заборона рабства та примусової праці;

· право на повагу до приватного життя;

· недоторканність житла;

· таємниця кореспонденції;

· заборона незаконного прослуховування теле­фонних розмов;

· заборона на розголошення відомостей про особу без її згоди;

· заборона створювати перешкоди для подання скарги до Європейського суду з прав людини;

· право на шлюб;

· рівність у подружжі;

· права дітей, народжених поза шлюбом;

· свобода думки, совісті та віросповідання;

· право на освіту;

· право на безперешкодне користування своїм майном;

· заборона неправомірного відчуження майна;

3) політичні та громадянські права:

· свобода висловлення думки (свобода слова);

· право отримувати та розповсюджувати інфор­мацію;

· свобода мирних зборів;

· заборона пропаганди соціальної, расової, на­ціональної, релігійної ненависті;

· право на вільне створення асоціацій, у тому числі професійних спілок;

· право на вільні періодичні вибори;

· право на свободу пересування та вибору місця проживання;

· заборона вислання державою своїх громадян;

· заборона позбавлення громадянина права на в'їзд на територію його держави;

· заборона колективного вислання іноземців;

· процесуальні гарантії у випадку вислання іноземців;

· гарантії у випадку екстрадиції.

Дещо особливе місце в переліку прав займають положення ст. 13 «Право на ефективний засіб захисту» та ст. 14 «Заборона дискримінації» Конвенції, скарги про порушення яких розглядаються Страсбурзьким судом лише в поєднанні зі скаргами на порушення інших конвенційних прав і свобод.

Територіальна компетенція (ratione loci)

Територіальна юрисдикція Європейського суду з прав людини в контексті положень ст. 1 Конвенції тісно пов'язана з юрисдикцією держав-учасниць, яка, у свою чергу, не завжди обмежується їхньою територією.

У практиці Страсбурзького суду набув поширення екстериторіальний принцип визначення юрисдикції. Приміром, у рішенні, прийнятому в справі «Лоізіду проти Туреччини», Суд постановив, що з огляду на предмет і мету Конвенції Високі Договірні Сторони несуть відповідальність за дотримання Конвенції у тих випадках, коли внаслідок військової акції (законної або незаконної) вони встановлюють ефективний контроль на певній території поза межами їх національних кордонів. Зокрема, у названій справі Суд вирішив, що до його компетенції відноситься розгляд заяви, поданої проти Туреччини за дії, вчинені на території Турецької Республіки Північний Кіпр (ТРПК) органами влади останньої. Як зазначив Суд, до того часу, доки Туреччина здійснює ефективний контроль на території ТРПК за допомогою своїх збройних сил, вона відповідальна не лише за дії своїх представників на території ТРПК, але й за дії місцевої адміністрації, вчинені за підтримки Туреччини.

Принцип екстериторіальної юрисдикції застосо­вувався Європейським судом з прав людини і при розгляді справи «Ілашку та інші проти Молдови та Росії» (рішення від 8 липня 2004 року). У даному випадку було подано заяву про порушення Молдовою та Росією положень Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод у зв'язку з діями органів влади невизнаної Придністровської Республіки. Суд зазначив, що заява, зроблена Молдовою при ратифікації Конвенції, про те, що вона не контролює територію Придністров'я, не є належним застереженням у розумінні ст. 57 Конвенції. З огляду на це фактична неможливість здійснювати ефективний контроль у Придністров'ї не позбавляє Молдову відповідальності за дотримання Конвенції на цій території. Вона повинна була всіма доступними дипломатичними та правовими засобами із залученням інших держав і міжнародних організацій продовжувати гарантувати права і свободи, передбачені в Конвенції. Російська Федерація, зі свого боку, також повинна нести відповідальність за порушен­ня Конвенції, адже вона здійснювала військову, політичну та економічну підтримку сепаратистського режиму в Придністров'ї.

Якщо зважити на визнання Судом екстериторіальної юрисдикції держав-учасниць, неоднозначну оцінку може викликати його ухвала від 12 грудня 2001 року щодо прийнятності заяви у справі про бомбардування 23 квітня 1999 року країнами НАТО будинку телерадіокомпаній у Белграді (Сербія та Чорногорія, колишня Федеративна Республіка Югославія). У даному випадку Страсбурзький суд вирішив, що до його компетенції не входить перевірка дій Високих Договірних Сторін на території колишньої Федеративної Республіки Югославії. В ухвалі йдеться, що Конвенція є багатостороннім договором, який, на тлі положень ст. 56 Конвенції, має юридичну силу в регіональному контексті, і перш за все в правовому просторі країн-учасниць, а Федеративна Республіка Югославія явно не є частиною цього правового простору. Далі Суд зазначив, що бажаність уникати прогалин або вакууму в захисті прав людини вимагала від нього визнавати юрисдикцію лише тоді, коли дана територія за певних обставин перебувала б під звичайною дією Конвенції. Так, у справі «Лоізіду проти Туреччини» на територію Північного Кіпру за звичайних умов поширювалася б гарантії Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, тому що вона набрала чинності для Кіпру ще 6 жовтня 1962 року. Утім окупація у 1974 році північної частини острова Кіпр іншою Договірною Стороною - Туреччиною - позбавила Уряд Кіпру можливості здійснювати ефективний контроль на цій території та виконувати зобов'язання, узяті відповідно до Конвенції.

Отже, територіальну юрисдикцію Європейського суду з прав людини можна визначити як сукупність територій держав-учасниць Конвенції, а також територій, за міжнародні відносини яких вони відповідають.

Компетенція в часі (ratione temporis)

Компетенція Європейського суду з прав людини в часі визначається датою набрання чинності Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод для держави-відповідача в справі. При цьому термін на­брання чинності відраховується не від дати ратифікації, ухвалення або затвердження Конвенції, а від дати здачі на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи ратифікаційних грамот або документів про ухвалення чи затвердження. За загальним правилом Суд не розгля­дає скарги про порушення конвенційних норм, які від­булися до зазначеної дати.

Однак необхідно підкреслити, що для визначення компетенції ratione temporis Страсбурзького суду важливою є не лише дата оскаржуваного порушення, але й дата остаточного рішення компетентних внутрішньодержавних органів. Крім того, до уваги треба брати характер порушення (було порушення одномоментним чи триваючим).

У згаданій вище справі «Лоізіду проти Туреччини» держава-відповідач заявляла заперечення на підставі ratione temporis, яке було відхилено. Аргументація туре­цького Уряду полягала в тому, що процес «реприватиза­ції власності» в північній частині Кіпру почався в 1974 році й набув форми незворотної експропріації в си­лу статті 159 Конституції Турецької Республіки Північ­ний Кіпр від 7 травня 1985 року. Таким чином, на думку Уряду, пані Лоізіду фактично перестала володіти своїм майном задовго до того, як Туреччина визнала юрисди­кцію Європейського суду з прав людини, тобто задовго до 22 січня 1990 року.

Розглянувши ці доводи, Суд зауважив, що відповід­но до Резолюції 541 (1983 р.) Ради Безпеки ООН створен­ня ТРПК визнано юридично недійсним, тому він не мо­же розглядати положення ст. 159 Конституції ТРПК як такі, що мають силу для цілей Конвенції. Заявниця, як зазначив Суд, була і залишається законним власником землі, тому заперечення ratione temporis відхиляється, адже в даному випадку мова йде про триваюче пору­шення, яке почалося до визнання Туреччиною компете­нції Суду, але продовжується на момент розгляду спра­ви.

У справі, порушеній за заявою Совтрансавто-Холдинг проти України, Європейський суд з прав людини також мав вирішити питання про його компетенцію в часі з огляду на те, що Конвенція набрала чинності для Украї­ни 11 вересня 1997 року. Факти справи полягали в тому, що 26 грудня 1996 року, 11 серпня 1997 року та 20 жовтня 1997 року генеральний директор ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» прийняв рішення про збільшення (кожного разу на третину) статутного фонду товариства (відпові­дні зміни до статуту було зареєстровано Луганським міськвиконкомом 30 грудня 1996 року, 12 серпня 1997 року та 18 листопада 1997 року відповідно), унаслі­док чого частина статутного фонду, що перебувала у власності заявника, зменшилася з 49 % до 20,7 %. Двадця­ть п'ятого червня 1997 року заявник оскаржив ці рішен­ня в арбітражному суді Луганської області, звернувшись із позовом до ЗАТ «Совтрансавто-Луганськ» та Лугансь­кого міського виконавчого комітету (справа № 70/10-98). Провадження в справі тривало до 26 квітня 2002 року.

Уряд України наполягав на тому, що Європейський суд з прав людини не може розглядати скарги заявника стосовно фактів, що мали місце до дати набрання Кон­венцією чинності для України, тобто до 11 вересня 1997 року. Утім, Суд відхилив попереднє заперечення Уряду, зазначивши, що знецінення акцій заявника ста­новило процес, розтягнутий у часі, який складався з трьох етапів і закінчився ліквідацією товариства «Совт­рансавто-Луганськ». На думку Суду, сукупність фактів справи, їх послідовність створили тривалу ситуацію, в якій заявник перебуває дотепер у зв'язку з відсутністю адекватної компенсації. За цих обставин той факт, що частина обставин цієї справи мали місце до 11 вересня 1997 року, як вирішив Суд, не дає підстав констатувати відсутність компетенції ratione temporis розглядати скаргу заявника за статтею 1 Першого Протоколу.

Кінцевий проміжок часу, до якого поширюється юрисдикція Європейського суду з прав людини, визна­чається змістом ст. 58 Конвенції. Згідно з положеннями цієї статті Висока Договірна Сторона може денонсувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод тільки через п'ять років після дня приєднання до неї та через шість місяців після подання відповідного по­відомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Євро­пи. При цьому така денонсація не звільняє відповідну Високу Договірну Сторону від її зобов'язань за Конвен­цією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути пору­шенням таких зобов'язань і яке вона могла здійснити до дати, від якої денонсація набрала чинності. Крім того, будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути й учасницею Конве­нції на тих самих умовах.

Таким чином, заява подана проти держави, яка де­нонсувала Конвенцію, у період до набрання чинності цією денонсацією має бути визнана прийнятною ratione temporis. Така ситуація мала місце, коли Данія, Норвегія та Швеція подали скаргу проти Греції (квітень 1970 року) у той час, як остання денонсувала Конвенцію 12 грудня 1969 року. Європейська комісія з прав людини, яка роз­глядала цю скаргу, дійшла висновку, що Греція все ще несе зобов'язання відповідно до Конвенції, тому Комісія може прийняти скаргу до розгляду. Щоправда, після цього Комісія «заморозила» розгляд даної скарги й повернулася до неї лише після того, як Греція знову стала учасницею Конвенції в 1974 році.

Компетенція за колом суб'єктів (ratione personae)

Європейський суд з прав людини має досить широку компетенцію за колом суб'єктів, яка визначається за пра­вилами ст. 33 та ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Узагалі, Суд має повнова­ження розглядати скарги проти будь-якої держави-учасниці, подані іншими державами-учасницями або будь-якими особами, неурядовими організаціями або групами осіб, що вважають себе потерпілими від пору­шення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї.

Компетенція Європейського суду з прав людини щодо розгляду міждержавних справ дещо відрізняється від традиційного в міжнародних відносинах права на дипло­матичний захист. У ст. 33 Конвенції проголошено: «Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке стверджуване нею порушен­ня положень Конвенції та протоколів до неї іншою Ви­сокою Договірною Стороною». Це означає, що будь-яка держава-учасниця Конвенції може звернутися до Суду не лише в разі порушення прав і свобод її громадян ін­шою державою, але й у всіх випадках, коли вона вважає, що інша Висока Договірна Сторона порушує положення Конвенції та протоколів до неї. До того ж таке звернення не можна вважати втручанням у внутрішні справи держави, адже вони не є такими з огляду на зобов'язання, узяті на себе державами-учасницями Конвенції.

На відміну від цього, право на дипломатичний за­хист передбачає можливість держави порушити справу проти іншої держави в міжнародному судовому органі лише в тому випадку, коли перша сама є об'єктом пору­шення або захищає права свого громадянина (громадян), які вона вважає порушеними внаслідок протиправної поведінки з точки зору міжнародного права. У рамках права на дипломатичний захист тільки ефективний зв'язок між державою та особою у вигляді громадянства дає право урядові висувати на міжнародному рівні вимо­ги від імені цього індивіда.

Слід зазначити, що практика Суду щодо розгляду міждержавних справ є досить скромною - до 1998 року він розглянув лише одну таку справу («Ірландія проти Сполученого Королівства», 1978 р.). У 2001 році було при­йнято рішення в справі «Кіпр проти Туреччини». У той же час практика колишньої Європейської комісії з прав людини є більш широкою: вона розглядала справи «Ав­стрія проти Італії» щодо судового переслідування пів­денних тірольців італійською владою у 1950-х роках; «Данія, Норвегія, Швеція, Нідерланди проти Греції» щодо тотального порушення прав і масових репресій у Греції після приходу до влади наприкінці 1960-х років «чорних полковників»; «Данія, Франція, Нідерланди, Норвегія, Шве­ція проти Туреччини» щодо порушень прав і свобод вій­ськовою хунтою, яка прийшла до влади у вересні 1980 року; серію справ «Кіпр проти Туреччини» щодо пору­шень положень Конвенції владою Турецької Республіки Північний Кіпр та інші справи.

Компетенція Страсбурзького суду щодо прийняття індивідуальних скарг, як уже було зазначено вище, є уніка­льною для міжнародного права. До прийняття Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод жо­дна міжнародна судова установа не мала повноважень щодо розгляду скарг проти держав, поданих приватни­ми особами. Однак практична діяльність Європейського суду з прав людини засвідчила його дієвість і стала взір­цем для створення аналогічних міжнародних органів у інших частинах світу.

Якщо до реформи європейського механізму захисту прав людини, запровадженої Протоколом № 11 до Кон­венції, компетенція Страсбурзького суду щодо розгляду індивідуальних скарг залежала від наявності спеціальної заяви держави-відповідача про визнання такої компете­нції Суду, то після 1 листопада 1998 року вона стала обов'язковою для всіх країн-учасниць Конвенції про за­хист прав людини та основоположних свобод. Так, від­повідно до ст. 34 Конвенції «Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення од­нією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї».

Конвенція про захист прав людини та основополож­них свобод є передусім міжнародним договором, тому відповідачами у Європейському суді з прав людини ви­ступають тільки держави-учасниці цієї Конвенції. Не можуть бути відповідачами міждержавні об'єднання чи міжнародні організації (наприклад, Європейський Со­юз, НАТО, СНД тощо), неурядові організації або окремі громадяни держав-учасниць.