Походження держави 2 страница

діяльності держава невідривна від такого універсального понят­тя, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, але й у всіх осередках суспільства — в суспільних утвореннях, політич­них партіях, установах тощо. Влада властива всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологіч­ним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практич­ним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організова­ної сили, заснованої на здатності одних суб'єктів нав'язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі держав­ної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють мож­ливість різними способами нав'язувати державну волю громадя­нам та іншим суб'єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється як щодо своїх громадян, так і щодо інших суб'єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їхню економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі складаються відносини керування і підлеглості. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє

суспільством.

Суб'єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Ци­ми суб'єктами можуть бути колегіальні множини людей (наприклад, переважної кількості органів, що входять до судо­вої системи) або окремі особистості — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої адміністрації, начальник райвідділу міліції тощо).

Приймаючи обов'язкові для підвладних структур рішення, державна влада визначає лінію їхньої поведінки. Владні відноси­ни можуть бути при цьому побудовані на добровільних і приму­сових засадах. Методи здійснення державної влади різноманітні. Це може бути панування, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення не обмеженої законами і такої, що призво­дить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відпо­відно, підкорення велінням державної влади може бути заснова­не на звичці, переконанні в їх корисності, побоюванні невигідних, в тому числі й матеріальних, наслідків, на сподіванні матеріально­го чи морального заохочення або ж на побоюванні застосування державного примусу.

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авто­ритет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефектив­ності її діяльності є наявність у суспільстві переконання в при­родності, доцільності і необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний ха­рактер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов'язані з державою. Державна влада здійснюється над різно­манітними суспільними угрупованнями і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (такими угру­пованнями можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні й релі­гійні групи, що об'єднуються в певні суспільні утворення). Політика завжди пов'язана з діяльністю держави, з участю в її справах. Біль­ше того, політична влада є державною монополією. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх вла­да поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має ха­рактер звичайної суспільної, а не політичної влади. Держава є го­ловним елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення політичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — пар­тіями, рухами, групами населення, об'єднаними за соціальними, національними, професійними, статевими та іншими ознаками, держава являє собою провідний суб'єкт політичного життя. У цій якості вона взаємодіє з іншими ланками політичної системи, реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, наглядає за його до­держанням. Недержавні формування, хоча безпосередньо і не здійснюють політичної влади, але беруть участь у боротьбі за прийняття тих чи інших державних рішень, за їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, за зміну державної політики. Отже, завжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, бороть­бу за державну владу, за вплив на її діяльність. Через законодав­ство держава офіційно визначає правове становище інших еле­ментів політичної системи. Оскільки усяка політична боротьба і діяльність так чи інакше пов'язана з державою, все це обумовлює винятково її монополію на політичну владу.

Саме на державну владу покладається здійснення низки функ­цій — напрямків її діяльності стосовно впливу на суспільні відно­сини. Через функції держави розкривається її сутність. Виходячи з того, що проблема функцій держави буде викладена в спеціаль­ному розділі підручника обмежимось окремими зауваженнями. Державні функції поділяються на кілька видів.

Основними серед них є ті, що визначають головні напрямки діяльності держави, а саме: економічна, політична, соціальна та ідеологічна функції. У державах різних історичних типів їх зміст і обсяг різні. Решта напрямків діяльності держави значно вужча і становить її неосновні функції.

Політична влада, яка монопольно належить державі, викори­стовується нею для вирішення як внутрішньо-, так і зовнішньо­політичних завдань. Цьому відповідає поділ державних функцій на внутрішні і зовнішні.

Більшість державних функцій мають постійний характер, проте деяким з них притаманний тимчасовий специфічний харак­тер. Ці функції здійснюються під час воєнних дій, для боротьби зі стихійним лихом, епідеміями, у зв'язку з участю в діях міжнарод­них збройних сил і т. ін. Тимчасові функції мають здебільшого надзвичайний характер.

Джерелом сучасної державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегу­вання її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встановленою Конституцією процедурою. Згідно з Дек­ларацією про державний суверенітет України виборним держав­ним органом, що може виступати від імені усього народу України, є Верховна Рада України. Другим всенародно обраним органом первинного представництва народу згідно з Конституцією України (ст. 103) є Президент України. Усі інші державні орга­ни — похідні від перших двох.

§ 3. Державний суверенітет

Крім таких своїх конституційних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності засто­совує, і власна воля, що її вона може робити обов'язковою і нав'язу­вати всім суб'єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака державної влади — її суверенітет. Суверенітет містить ха­рактеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виник­нення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з'явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в XVI столітті був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкрет­ними історичними обставинами — боротьбою королів проти

РОЗДІЛ III

зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї дер­жави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управ­ляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суве­ренітет внутрішній і зовнішній. Отже, державним суверенітетом є верховенство державної влади щодо всякої іншої влади всере­дині країни і її незалежність від усякої іншої влади за її межа­ми. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверені­тет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародного права. У Конституції України закріп­люється, що Україна є суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною наці­онального законодавства України (ст. 9), що на території України не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держа­ви, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суве­ренітет обмежений лише основними правами людини. У роки ра­дянської влади верховенству державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було рівнозначним юри­дичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посила- лась світська влада при виникненні різних сутичок з владою цер­ковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятко­во велике практичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпоряд­кованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зовнішній суверенітет набувають через систему суве­ренних прав. Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, право мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати по­датки, встановлювати режим діяльності недержавних організацій і 40

. ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об'єднання неза­лежних держав, суверенітет тих, що об'єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй державами, що'об'єдна-лися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху від­бувається шляхом передачі певної кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчу­жуваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бу­ти одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних ор­ганів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету тери­торіями в межах однієї країни є неправомірними;

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота - суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суве­ренною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними дер­жавами і автономні утворення, які наділені окремими суверенни­ми правами і тому набувають певних ознак державності (напри­клад, Автономна Республіка Крим).

^: Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суве­ренітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обме­женою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вва­жає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обме­ження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суве-, ренітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, і передусім державної, в демократич­них країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету ле­жить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом держав-

РОЗДІЛ III

ної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Кон­ституції України. Водночас ч. 2 тієї ж статті констатує, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить ви­ключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі на­родного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «націо­нальний суверенітет». Щодо поняття «право на самовизначення окремих націй», то воно проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

§ 4. Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існували й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося кілька різних підходів щодо визна­чення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Державна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, прошарки, релігійні формування тощо. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність. За так званою фор­маційною теорією — це найважливіша ознака, і саме нею обумов­люється поділ держави на окремі історичні типи. Ця ознака поєд­нується у згаданій теорії з іншими — на якій матеріальній базі вини­кає держава і кого вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидан­ня вульгарного економізму і винятково класового підходу відпо­відно до сучасних досягнень науки формаційна теорія залишається найпоширенішою у вітчизняній літературі. З найсуттєвішими інши­ми, за цією теорією, ознаками держави так чи інакше пов'язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в стародавні часи особливість соціальної бази держави висувалася як необхідна ознака при поділі держав залежно від їхніх політичних режимів.

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній західній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індуст­ріальні і постіндустріальні (комунікативні). Поширення набув та­кож так званий цивілізаційний підхід до типології держави. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної і православної), головними ознаками яких є не соціально-еко­номічні фактори, а передусім особливості релігії і культури. Ця теорія безумовно збагачує уявлення про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на проведення чіткого розме­жування між стародавніми і наступними цивілізаціями (напри­клад, єгипетською і мусульманською), суттєвим недоліком під­ходів до типології держави, за цією теорією, є відсутність визна­чення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного

типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід визнати за формаційною теорією, хоча і в неї є суттєві недоліки. Вона не враховує всіх варіантів можливого розвитку окремих країн (наприклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва; див. розділ «Виник­нення держави»).

Згідно з формаційною теорією історія державності започат­кувалася з IV столітті зі створенням рабовласницької держави (Стародавній Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, що здатна була б забез­печувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабовласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво ' було індивідуальним, колективним або державним. Раб був голов­ною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати, як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В ме­жах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існува­ли різновиди. їхній характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політичних режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платона, який поділяв держави на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демократичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) не­важко простежити класифікацію політичних режимів. З того ж

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

принципу класифікації виходив Арістотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Ста­родавньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку — у зв'язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов'язано в першому випадку з розширенням, а в другому зі значним звужен­ням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави ми спостерігаємо і в Стародавній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв'язку з малою продуктивністю рабської праці, обумовленою відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, внаслідок чого і з'являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму головною виробничою силою стала земля, через що провідну роль відігравало не індустріальне, а сільсько­господарське виробництво. Закріпачені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку феодалів широко застосовувався позаекономічний примус. В цей період існувала диференціація на великих феодалів (королі, князі, графи, борони і т. ін.) і дрібних. Суттєве значення в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій стан — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали ве­ликі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від влас­ності на землю. Одним з головних землевласників була церква, яка відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань дер­жавного значення, не тільки претендуючи на владу, але реально виконуючи певні її функції.

У своєму розвитку феодальна держава у більшості країн про­ходить три головних етапи — феодальної роздрібненості, стано­вого представництва і абсолютизму. В умовах раннього фео­далізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися від­носини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв'язку з цим з'являється фео­дальна драбина — пов'язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов'язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з'являються впливові органи стано­вого представництва, які мали формально або фактично дорад­чий характер (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Бо­ярська Дума та ін.), що є характерним для станово-представниць­кого періоду розвитку феодального типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв'язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка XIV «Дер­жава — це я!», яка вдало характеризує останній абсолютист­ський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються властиві фео­далізму економічні й політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індуст­ріального суспільства. Феодальні відносини в умовах максималь­но централізованої абсолютистської феодальної держави стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціально­го життя. Перед суспільством постало питання створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжу­валася, була зацікавлена у створенні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільному пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприєм­ництві. Паралельно виникає необхідність відповідних перетво­рень у політичній сфері, створення демократичного суспільства, знищення феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної ре­волюції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового буржуазного (капіталістичного) типу держави.

її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних засобів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється залежно від етапів розвитку буржуазного су­спільства (вільний або монополістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність виробника від власника за­собів виробництва. Економічна свобода стає базою для створен­ня громадянського суспільства, заснованого на недоторканності _ґ приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі.

У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручан­ня держави в суспільні справи, відкидається ідея державного па-

РОЗДІЛ III

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ

терналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв'язку, охо­рона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна дер­жава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принци­пи всезагальної демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та іде­ологічний плюралізм, особисті та політичні права і свободи лю­дини і громадянина, право вільного звернення до суду тощо. Але існуюча водночас майнова нерівність здатна породжувати со­ціальні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом'якшення і розв'язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльності буржуазної держави яскраво показала себе вже на першому етапі її розвитку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством неминуче ведуть до гост­рих соціальних сутичок. У цих умовах воля і сила держави спря­мовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держа­ва дотримується політики повного невтручання в економічні про­цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні з застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпечують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому — монополістично­му етапі існування буржуазної держави. Монополізація вироб­ництва, вирішальний економічний та політичний вплив промисло­вих монополій і фінансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Держава відмов­ляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підви­щується. Зростання виробничих сил і політичні чинники обумов­люють виникнення державного сектора в економіці. Заради збе­реження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого антимонопольного законодавства. Під впливом тиску з боку робітничо­го класу і зовнішньополітичних чинників, в тому числі соціальної політики в СРСР, формується державна політика у сфері соціаль­них послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається на­уково-технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше зросту продуктивності праці. Використову­ються капітальні наукові відкриття, бурхливо розвивається атом­на енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати ста­ють особливо відчутними після Другої світової війни. В ін­дустріально розвинених країнах підвищення продуктивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван-ня, дає великому прошарку людей можливість підвищити свій доб­робут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить частина робітників і який становить приблизно дві тре­тини населення розвинених країн Заходу. Це обумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та ви­бухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу викорис­товує можливість брати активну участь у регулюванні еко­номічних процесів, відміняє більшість цензів. За рахунок серед­нього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сфері захисту навколишнього середовища, будів­ництва шляхів і сполучень тощо), велика увага приділяється соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошар­кам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих буржуазних держав на різних етапах їх існування розширюва­лась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, ре­жимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі свого існування розвинуті буржуазні дер­жави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя в аспекті апарату панування буржуазії. Отже, капіталістична держава по­ступово переростає в постіндустріальну державу соціально орієн­тованого типу.

Однією з ознак цієї держави є її перехідний характер. Вирі­шального значення в її діяльності набуває виконання загально­суспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути пра­вовою, соціальною державою, спирається на широку соціальну базу, яку становить більшість населення. Держава стає головним

РОЗДІЛ III

знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, повинна орієнтуватися в умовах існування ядерної зброї на неприпущення війни, на участь у всесвітніх інтеграційних процесах тощо. У тому ж напрямі бажано спрямувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і які перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. До них належить і Україна, яка, так само як і інші країни колишнього СРСР, перебуває на самому початку шляху розбудови нової демократичної, правової, соціально орієнтова­ної держави і громадянського суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний істо­ричний тип держави. Головними його ознаками теоретики соціалізму вважали насамперед провідну роль держави або ко­лективів, що перебувають під її заступництвом в економічному житті. Така держава повинна спиратися на широку народну соціальну базу і служити потребам трудового народу, забезпечу­вати справедливий розподіл результатів праці за принципом «кожному за якістю і кількістю праці». Економічну основу цієї держави, як вважає значна частина її теоретиків, повинна стано­вити економіка, провідну роль у якій відіграє суспільна Власність на засоби виробництва. Трудівники повинні залучатися до ви­рішення загальнодержавних і загальносуспільних справ і здій­снювати контроль за діяльністю державного апарату.

Усі теоретики соціалізму бачать соціалістичну державу та­кою, що служить народові, побудованою на принципах гу­манізму, демократії, колективізму ї справедливості. Але при цьо­му слід урахувати, що існує кілька моделей соціалістичної держа­ви. Описання окремих з них ми зустрічаємо вже в творах Т. Мора, Т. Кампанелли, Ф. Бабьофа, К. А. Сен-Сімона та інших. При цьому загально визнано, що для переходу до соціалістичного ти­пу суспільства і держави необхідний тривалий історичний пе­рехідний період.

Поряд з такими країнами, як Китай, В'єтнам, Північна Корея та Куба, які беруть за орієнтир марксистську теорію соціалізму з тими чи іншими змінами і доповненнями, різні за змістом соціалістичні моделі пропонуються в Індії, Швеції, Єгипті, Австрії, Сирії та інших країнах.

Враховуючи, що спробу поступового еволюційного переходу до сучасного соціалізму роблять і нині в деяких країнах, особли­во в Європі, де державна влада протягом тривалого часу нале­жить соціалістичним партіям, питання про соціалістичний тип 48

ЗАГАЛЬНЕ ВЧЕННЯ ПРО ДЕРЖАВУ