Недійсність правочину Поняття та види недійсних правочинів

Недійсними правочинами є дії фізичних та юридичних осіб, які не створюють юридичних наслідків, що передбачалися ними, че­рез непритаманність цим діям властивостей юридичного факту.

ЦК встановив наступні визначальні засади щодо недійсності право­чинів.

По-перше, підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) будь-якої із загальних вимог, додержання яких необхідне для його чинності, крім вимоги щодо форми право­чину. Це пов'язано з тим, що згідно зі ст. 218 ЦК недодержання сто­ронами письмової форми правочину має наслідком його недійсність не завжди, а лише у випадках, встановлених законом. ЦК передбачає такий наслідок у разі недодержання вимог про нотаріальне посвід­чення одностороннього правочину (ст. 219) або договору (ст. 220). Недодержання вимог щодо простої письмової форми правочину, за загальним правилом, немає наслідком його недійсність. Такий право­чин вважається дійсним, але у разі заперечення однією із сторін фак­ту його вчинення або оспорювання окремих його частин ці факти мо­жуть доводитися тільки письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, оскільки рішення суду не може ґрунтуватися на показаннях свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК). У разі недоведе­ності зазначених фактів вважається, що правочин не був вчинений. І тільки, як уже зазначалося, у випадках, прямо передбачених законом, порушення вимог щодо простої письмової форми правочину тягне його недійсність. Такий наслідок передбачений, наприклад, у ст 547 ЦК для правочинів щодо забезпечення виконання зобов'язання.

По-друге, ЦК не тільки закріплює поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані, а й містить їх легальне визначення.

РозділІІ

ЦИВІЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ

Нікчемний правочин - це правочин, недійсність якого встанови

лена у законі (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки закон кваліфікує даний пра­вочин як недійсний, не вимагається визнання його недійсності судом. Останній лише застосовує наслідки недійсності нікчемного правочи­ну. Нікчемними є правочини, передбачені статтями 218-221,224,226 та 228 ЦК. Слід мати на увазі, що кваліфікація названих правочинів у науці як абсолютно недійсних¹ не відповідає вимогам ЦК. Це пов'я­зано з тим, що будь-який нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Виняток зроблено лише для правочинів, які порушу­ють публічний порядок (ст. 228 ЦК).

Оспорюваний праввчин - це правочин, недійсність якого прямо не встановлена у законі, але який може бути визнаний недійсним судом у разі, коли одна із сторін або інша заінтересована особа за-перечують його дійсність на підставах, передбачених законом (ч. З ст. 215 ЦК). До вказаних правочинів ЦК відносить правочини, 'передбачені статтями 222-223, 225, 227, 229-233.

По-третє, ЦК, закріплюючи у ст. 216 загальні правові наслідки не­дійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції, відшкоду­вання збитків та моральної шкоди, передбачив можливість встанов­лення як особливих (спеціальних) наслідків для окремих видів недійсних правочинів, так і особливих умов їх застосування (питання про які детально розглядаються в § 3 цієї глави).

По-четверте, ЦК встановив коло осіб, які можуть звертатися з по­зовом до суду про визнання правочину недійсним (у разі його оспо-рюваності) або про застосування наслідків недійсності правочину (у випадку його нікчемності). За загальним правилом це право нале­жить будь-яким заінтересованим особам (тобто тим, які мають пев­ний юридичний інтерес, пов'язаний з виникненням, зміною або при­пиненням у них відповідних прав чи обов'язків). Вказане не виклю­чає можливості звуження кола цих осіб (їх конкретизацію) стосовно окремих видів недійсних правочинів.

Саме наведені визначальні засади щодо недійсності правочинів зу­мовили підхід законодавця до закріплення у ЦК окремих складів недійсних правочинів, суть якого полягає у наступному.

По-перше, законодавець, виходячи з легального визначення нік­чемного правочину, вичерпно передбачив усі його склади.

По-друге, перелік складів оспорюваних правочинів, закріплених у ЦК, є невичерпним (відкритим). Більше того, він і не міг бути ви­черпним за визначенням.

Практично це означає, що суд може визнавати недійсними будь-які правочини, що не відповідають загальним вимогам, закріпленим у ст. 203 ЦК, крім тих, які визнаються ним як нікчемні, незалежно від

¹ Новицкий И. Б. Недействительные сделки / Вопросы советского гражданского права. - М: Изд-во АН СССР, 1945. - С. 35-37.

того, чи містить він конкретний склад оспорюваного правочину, чи ні. У разі, коли ЦК такого складу не містить, суд може застосовувати відповідну частину ст. 203 ЦК, вимоги якої не було додержано сторо­ною (сторонами) при вчиненні правочину.

По-третє, ЦК не містить загального складу недійсного правочи­ну, який не відповідає будь-яким вимогам закону (аналогічний скла­ду, що був передбачений у ст. 48 ЦК УРСР).

Підстави нікчемності правочинів

Правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними (ст. 228 ЦК). Нормативне посилання на публічний порядок давно відоме цивільному законодавству. Достатньо вказати, що у ст. 6 Ко­дексу Наполеона 1804 p. містилося правило про неможливість пору­шувати приватними угодами закони, які стосуються публічного по­рядку і добрих звичаїв¹. При цьому йшлося про внутрішній публіч­ний порядок. У цей період практика визнавала, що такий публічний порядок порушують угоди, які суперечать державному устрою, на­лежному функціонуванню державних органів, правилам громадян­ського стану тощо. Пізніше термін «публічний порядок» почав вико­ристовуватися й у відносинах з іноземним елементом. У цих випад­ках йшлося про зовнішній публічний порядок. Незважаючи на таке широке використання інституту публічного порядку, питання щодо змісту останнього остаточно не вирішено до цього часу. Західноєвро­пейські юристи при його аналізі або лише вказують на особливу гру­пу імперативних норм, що віддзеркалюють «основу всього правопо­рядку», «загальні блага», «загальні інтереси», моральні вимоги су­спільства, захист яких державна влада вважає за потрібне здійснюва­ти силою примусу², або ж обмежуються наведенням окремих прикла­дів, що зустрічаються в судовій практиці при застосуванні цього інституту³. Необхідно вказати й на те, що застосування зовнішнього публічного порядку (застереження щодо публічного порядку у відно­синах з іноземним елементом) розглядається ними не як правило, а як виняток, тоді як акти визнання недійсними приватних угод, що супе­речать вимогам внутрішнього публічного порядку, приймаються ре­гулярно⁴.

За радянських часів, коли поділ права на приватне і публічне не визнавався, у цивільному законодавстві термін «публічний порядок» використовувався лише як застереження, за допомогою якого на те­риторії СРСР обмежувалося використання дії іноземного права й ви­конання судових рішень, що виносилися іноземними судами. Таким

¹ Международное частное право: Иностранное законодательство / Под ред.
А. Н. Жильцова, А. И. Муранова. - М.: Статут, 2001. - С. 594.

² Морадьер Ж. Гражданское право Франции. -Т. l.-M., 1958.-C. 158.

³ АлексидзеЛ. А. Проблема jus cogens в современном международном праве // Сов.
Ежегодник международного права; Под ред. Р. Л. Боброва. - М., 1970. - С, 131.

⁴ Там само.-С. 132.