Та його державне регулювання

2.1. Страховий ринок та страхова компанія як його базова ланка

2.2. Перестрахування та співстрахування

2.3. Страхові посередники та професіонали страхового ринку

2.4. Товариства взаємного страхування та об’єднання страховиків

2.5. Державний нагляд за страховою діяльністю

___________________________________

2.1. Страховий ринок та страхова компанія як його базова ланка

Страховий ринок – це особлива сфера грошових відносин, де об'єктом купівлі-продажу виступає специфічний товар – страхова послуга і на якому формуються попит і пропозиція на неї.

На підставі Закону України «По фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», страхова послуга належить до категорії фінансових послуг. Перелік видів страхуван­ня, яким може скористатися страхувальник, становить асортимент послуг страхового ринку.

Загальну структуру страхового ринку України можна зобразити у вигляді схеми (рис. 19.1).

Рис. 19.1. Суб'єкти страхового ринку

Страховики (страхові компанії, страхові товариства) – суб'єкти страхування (страхового ринку), котрі відповідно до отриманої ліцензії беруть на себе зобов'язання за певну плату відшкодувати стра­хувальникові або іншим учасникам страхового ринку завданий страховим випадком збиток або виплатити страхову суму.

Предметом безпосередньої діяльності страховика може бути лише страхування, перестрахування і фінансова діяльність, пов'язана з формуванням, розміщенням страхових резервів та їх управлінням.

Сукупність страховиків, що функціонують у певному економічному середовищі, утворює страхову систему, головне завдання якої в економіці ринкового типу – надання страхових послуг, що забезпечують надійний страховий захист юридичним і фізичним особам.

За належністю страховики можуть розрізнятися на приватні і державні (публічні). Публічні страховики створюються і керуються, здебільшого, від імені держави (уряду). Їх створення може відбутись шляхом засновництва з боку держави або націоналізації акціонерних страхових компаній і перетворення їх майна в державну власність. Приватними страховиками можуть бути індивідуальні особи, акціонерні та інші страхові товариства.

В Україні, як і в багатьох інших державах, основу страхової системи становлять страхові компанії у формі акціонерних товариств.

Серед вітчизняних страхових компаній вирізняються кептивні стра­хові компанії, сферою діяльності яких є захист інтересів засновників. Як правило створюються кептиви потужними виробничими підпри­ємствами, корпораціями або промислово-фінансовими групами, пред­ставленими банками, пенсійними та інвестиційними фондами та іншими фінансовими та кредитними установами.

За територією обслуговування страхові компанії можна поділити на: місцеві, регіональні, національні та транснаціональні (міжнародні).

За характером виконуваних операцій (спеціалізацією) виділяють:

§ спеціалізовані страхові компанії, котрі спеціалізуються на певних видах страхування: страхування наземного транспорту, медичного страхування тощо;

§ універсальні, котрі здійснюють різні види страхування, наприклад, майнове, авіаційне, від нещасних випадків та ін. (єдино, що заборонено – поєднувати страхування життя з іншими видами страхування);

§ перестрахувальні, котрі здійснюють перестраховування найбільш великих і небезпечних ризиків.

За розміром (величиною) статутного капіталу та іншими техніко-економічними показниками, які визначають місце страхових компаній на ринку, виділяють: великі, середні та малі страхові компанії.

Під структурою компанії розуміються насамперед зв'язки, що існують між різними частинами організації для досягнення її мети. Це поділ роботи на окремі завдання, що виконуються керівництвом, галузевими та функціональними управліннями, відділами, секторами й іншими підрозділами центрального офісу та регіональної мережі компанії.

Організаційна структура набирає таких форм, як поділ праці, створення спеціалізованих підрозділів, ієрархія посад, внутрішньоорганізаційні процедури.

Багато страхових компаній мають розгалужену мережу, філій, відділень, представництв та агенцій.

Філія страховика – це відокремлений підрозділ, що не є юридичною особою. Він може мати власну назву, яку дозволяється використовувати згідно Положенням про філію, має відокремлений баланс та здійснює страхову діяльність за видами, на які страховик отримав ліцензії і право на здійснення яких було надано філії загальними зборами учасників страховика. Таке право може бути надане повністю або з обмеженнями.

Відділення страховика виконує ті ж функції, що й філія, однак може бути безбалансовим.

Представництво страховика – це відокремлений підрозділ останнього, який не є юридичною особою, діє згідно з Положенням про представництво, не маючи права безпосередньо продавати страхові поліси, а також здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність. Представництво виконує функції і завдання, які сприяють організації та здійсненню статутної діяльності страховика, виступає від імені страховика і фінансується ним. Вони мають такі завдання: збір інформації, реклама, пошук клієнтів страховика в даному регіоні або країні, виконання репрезентативної функції, надання консультацій.

Агентства страхових компаній виконують всі функції представництва та деякі операції, пов'язані з підготовкою проектів страхових договорів та їх обслуговуванням.

2.2. Перестрахування та співстрахування

Перестрахування є окремою сферою страхової діяльності. Його вважають "вторинним" страхуванням або страхуванням самих стра­ховиків.

Згідно із Законом України «Про страхування», перестрахування – це страхування одним страховиком (цедентом, перестрахувальником) частини своїх зобов’язань у іншого страховика (перстраховика), з метою створення збалансованого портфеля договорів страхування, забезпечення фінансової стійкості й рентабельності страхових операцій, приймаючи на страхування ризики або певну частку відповідальності за них.

Перестрахування – це самостійна галузь страхування, котра захищає безпосереднього страховика від можливих фінансових втрат
у тому випадку, коли він був би змушений здійснювати виплати за укладеними договорами страхування, не маючи перестрахового покриття.

Ринкова конкурентна рівновага передбачає точний розподіл попиту між страховиками, що означає те, що кожен страховик має прийняти на себе таку частку ризику, яку може фактично забезпечити. Оскільки територіальна та маркетингова сегментація ринку далеко не завжди співпадає зі структурою страховиків, виникає необхідність пере­страхування, тобто передачі надлишкової частки ризику страховику, який може її прийняти.

Перестрахування не лише захищає страховиків, а й сприяє захисту самого страхувальника, працівників страхових компаній від втрати роботи, акціонерів компаній від зниження прибутку тощо.

Перестрахування має важливу правову особливість. Відповідальність за страховим ризиком перед страхувальником повністю покладається на безпосереднього страховика, незважаючи на те, що договір перестра­ховано. Страхувальник, як правило, може навіть і не знати про пере­страхування.

Послідовність процесу передачі ризику у перестрахуванні подано на рис. 19.2.

Рис. 19.2. Схема перестрахування

Страхувальник, страхуючи ризик, передає його за певну плату страховику. Це перший рівень розміщення (передачі ризику). Тут економічні правовідносини реалізуються між стра­хувальником і страховиком.

Процес вторинної передачі ризику називається цесією. Страховик, який передає ризик, називається перстрахувальником (цедентом), а той, хто при­ймає цей ризик, називається перестраховиком (цесіонером, цесіонарієм). Подальша передача цесіонарієм (частково або повністю) ризику ін­шому перестраховику називається ретроцесією. Сторона, що передає третьому учасникові ризик для наступного перестрахування, називається ретроцедентом, а сторона, що бере на себе ретроцецедентний ризик, називається ретроцеціонером (ретроцесінарієм).

Перестрахування може бути продовжене, ризик може передаватись у ретроцесію іншому ретроцесіонарію (четвертий рівень розміщення ризику) і так може відбуватись декілька разів, поки страховий ризик не буде поділено між перестраховиками так, щоб забезпечити реалізацію економічних інтересів усіх учасників страхування певного страхового ризику.

Залежно від ступеня участі перестраховика і перестрахувальника в системі передачі та прийому до перестрахування окремих ризиків виділяють факультативне та облігаторне та факультативно-облігаторне перестрахування.

При факультативному перестрахуванні перестрахувальник пропонує перестраховику кожний конкретний ризик окремо. Цю пропозицію оформлюють у вигляді перестрахувального сліпа (додаток до основного договору про загальні умови факультативного перестрахування, який містить найважливішу інформацію про ризик).

При облігаторному перестрахуванні перестрахувальник зобов'язаний передати, а перестраховик прийняти всі ризики перестрахованого портфеля. Для страховика цей вид перестрахування найвигідніший, оскільки дозволяє йому отри­мати автоматично перестрахувальний захист за певним видом страхування або по всьому страховому портфелю. Перестраховик, навпаки, не може відбирати ризики. Цедент сам приймає рішення стосовно вибору ризиків та визначення страхової премії.

Факультативно-облігаторне страхування – це змішана форма перестрахування, за якою страховик має право передавати не всі, а тільки певні види ризиків, а перестраховик зобов'язаний їх прийняти, права відмовитися від ризику в нього немає.

Залежно від системи розподілу ризиків між перестраховиком і перестрахувальником виділяють пропорційну форму, коли премія та збитки розроділяються пропорційно участі сторін у договорі та непропорційну – коли розмір премії перестраховика не залежить в його участі у договорі.

Формами пропорційного страхування є квотні, екцедентні та квотно-екцедентні договори.

Квотні договори передбачають передачу цесіонарію премій і збитків в однакових пропорціях у рамках певного ліміту прийнятих ризиків.

Договір ексцедентного перестрахування засновується на тому, що перестрахо­вик бере на себе зобов'язання відповідати по полісах, які перевищують ліміт власної участі страховика (цедента) в покритті ризику. Договір ексцедентного перестрахування відрізняється від квоти тим, що партнери визначають розміри максимальної власної участі в покритті деяких груп ризиків.

Квотно-ексцедентні договори на практиці використовуються досить рі­дко. Суть цієї форми договорів полягає в тому, що портфель даного вигляду страхування перестраховується квотно, а перевищення сум страхових ризиків над встановленою квотою (нормою) перестраховується на принципах ексцедентного перестрахування.

Непропорційне страхування представлено такими типами договорів: договір екцеденту збитку та договір екцеденту збитковості.

Спільною рисою цих договорів є те, що встановлюється норматив – абсолютний розмір (у договорі ексцеденту збитку) або процент (у ви­падку з договором ексцеденту збитковості), у межах якого цедент са­мостійно відповідає і надає відшкодування у випадку виникнення збитку за договором страхування. Збитки, що перевищують норматив, відшко­довуються перестраховиком у межах ліміту відповідальності, передба­ченого договором.

2.3. Страхові посередники та професіонали страхового ринку

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про страхування» страхова діяльність в Україні може проводитись за участю страхових посередників.

Страхові посередники допомагають страхувальникам перекласти витрати у зв'язку з різноманітними ризиками на професіоналів – страховиків.

Страховими посередниками можуть бути страхові та перестрахові брокери, а також страхові агенти.

Діяльність страхових агентів і страхових брокерів дуже схожа між собою, але їхній юридичний статус чітко розрізняється.

Страховими брокерами можуть бути юридичні особи або громадяни, які зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності та здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у страхуванні від свого імені на підставі брокерської угоди з особою, яка має потребу у страхуванні як страхувальник.

Перестрахові брокери – це юридичні особи, які здійснюють за винагороду посередницьку діяльність у перестрахуванні від свого імені на підставі брокерської угоди зі страховиком, який має потребу в перестрахуванні як перестрахувальник.

Законодавство дозволяє здійснення діяльності страхового та пере-страхового брокера однією юридичною особою за умови виконання вимог щодо здійснення такої діяльності.

Страховими агентами можуть бути громадяни або юридичні особи, які діють від імені та за дорученням страховика і виконують частину його страхової діяльності (укладання договорів страхування, одержання страхових платежів, виконання робіт, пов’язаних з виплатами страхових сум і страхового відшкодування).

Окрім страхових посередників на страховому ринку особливої уваги заслуговує діяльність професіоналів страхового ринку, до яких відносять: спеціалістів з оцінювання ризику (андеррайтерів та сюрвейерів); спеціалістів з оцінювання збитків (аварійних комісарів і диспашерів); спеціалістів з розрахунку страхових тарифів (актуаріїв);

Андерайтер –висококваліфікована й відповідальна особа страховика, уповноважена виконати необхідні процедури з розгляду пропозицій і прийняття ризиків на страхування (перестрахування). Андерайтер оцінює ризик, визначає ціну та інші умови страхування.

Сюрвейер – експерт, який оглядає судна, вантажі та інше майно, що приймається на страхування. На підставі висновку сюрвейера страховик приймає рішення про укладання договору страхування.

Аварійний комісар – особа, яка на доручення страховика з'ясовує причини настання страхового випадку та розмір збитків (у страхуванні переважно транспортних ризиків). За наслідками роботи аварійний комісар складає аварійний сертифікат, в якому фіксуються можливі причини, характер і розмір збитку, зумовленого страховим випадком.

Диспашер – фахівець у галузі морського права, який здійснює розрахунки з розподілу витрат при аварії між заінтересованими сторонами: власником судна, вантажу і фрахтівником.

Актуарій – офіційно вповноважена особа, котра, маючи відповідну фахову підготовку, з допомогою методів математичної статистики обчислює страхові тарифи (докладно було розглянуто раніше).

2.4. Товариства взаємного страхування та об’єднання страховиків

Громадяни та юридичні особи з метою страхового захисту своїх майнових інтересів можуть створювати товариства взаємного страхування в порядку і на умовах, визначених законодавством України (ст. 14 Закону України «Про страхування»).

Взаємне страхування є специфічною некомерційною формою організації страхових операцій, при яких страховий фонд створю­ють на неприбутковій основі.

Взаємне страхування – це взаємний обмін ризиками, при якому не переслідують ціль отримання прибутку. Відмінність між взаємним та комерційним страхуванням полягає у праві власності на страховий фонд.

Товариства взаєм­ного страхування – організації оригінальні, оскільки їхні клієнти є їхніми власниками: страхувальник, купуючи поліс, стає спів­власником страхового товариства, тобто страховиком.

Страховий фонд може перевищувати величину фактичних збитків. Це перевищення є прибутком страховика. Навпаки, в товариствах взаємного страхування таке перевищення є влас­ністю страхувальників і розподіляється між ними або залиша­ється у товаристві. Отже, безприбутковий, або некомерційний характер операцій є відміною рисою взаємного страхування.

Отже, взаємне страхування – це проведення страхувальни­ками, що мають схожі майнові інтереси та ризики в господар­ському житті, діяльності зі створення й управління страховим фондом у специфічній формі товариств взаємного страхування, які функціонують на безприбутковій основі.

Відповідальністю товариства взаємного страхування є зобов'я­зання щодо виплати страхових сум і страхових відшкодувань чле­нам цього товариства у разі настання страхових випадків. Загальні зобов'язання товариства взаємного страхування визначають як суму зобов'язань щодо страхових ризиків усіх членів цього товариства, страхування яких передбачено договором між ними. Відповідно до цього, страховою сумою є сума, в межах якої проводять виплати у разі настання страхових випадків для кожного із членів товариства.

Страховики можуть утворювати спілки, асоціації та інші об'єд­нання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх членів та здійснення спільних програм, якщо їх утворення не суперечить законодавству України (ст. 13 Закону «Про страхування»).

Об'єднання страховиків діють на підставі статутів і набувають прав юридичної особи після державної реєстрації.

Найбільш відомими об’єднаннями страховиків, що діють в Україні є: Ліга страхових організацій України; Авіаційне страхове бюро; Моторне (транспортне) страхове бюро; Морське страхове бюро; Ядерний страховий пул; Українське медичне страхове бюро.

Ці об’єднання страховиків створені для спільної дії їх членів та взаємодопомоги у «титульних» галузях, є юридичними особами, має відокремлене майно, самостійний баланс, печатку, розрахунковий та інші рахунки в установах банків.

Фінансування діяльності цих об’єднань страховиків здійснюється за рахунок вступ­них і членських внесків та інших надходжень, не заборонених законодавством.

2.5. Державний нагляд за страховою діяльністю

Страховий ринок як частина фінансової сфери є об'єктом державного регулювання і контролю. Державне регулювання спрямоване на:

§ забезпечення формування і розвиток ефективно функціонуючого ринку страхових послуг;

§ створення в Україні необхідних умов для діяльності страховиків різноманітних організаційно-правових форм;

§ недопущення на страховий ринок спекулятивних та фіктивних компаній, що можуть заподіяти шкоду як страховій справі, так і майновим інтересам страхувальників;

§ дотримання вимог законодавства України про страхування.

Головною метою державного регулювання страхової діяльності є забезпечення формування страховиками достатнього обсягу коштів, за рахунок яких вони зможуть виконати свої зобов'язання перед страху­вальниками за будь-яких обставин, тобто забезпечення платоспромож­ності кожного конкретного страховика.

Система законодавства щодо регулювання страхової діяльності складається із загального законодавства, спеціалізованого страхового законодавства та підзаконних актів.

Основою системи законодавчого регулювання страхового ринку є Закон України «Про страхування». Певні принципи здійснення страхування викладені в Господарському кодексі України.

Загальні аспекти державного регулювання страхового ринку харак­теризують такі основні законодавчі акти: Закон України «Про господарські товариства»; Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг "; Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про схвалення концепції розвитку страхового ринку України до 2010 року».

Система заходів прямого державного регулювання – нагляду за страховою діяльністю включає:

§ реєстрацію страхових компаній;

§ видачу ліцензій на проведення певних видів страхування;

§ здійснення контролю за діяльністю страховиків.

Страховий нагляд за діяльністю суб'єктів страхових відносин у кожній країні забезпечується відповідною системою органів з нагляду за страховою діяльністю.

В Україні до 2000 року з боку держави наглядом і кон­тролем у страхуванні займався Комітет у справах нагляду за страховою діяльністю (Укрстрахнагляд). Комітет підпорядковувався Кабінету Міністрів України.

Після 15 березня 2000 року до 26 квітня 2003 року на підставі Указу Президента України "Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади" цю функцію виконувало Міністерство фінансів України (Департамент фінансових установ та ринків).

З прийняттям нової редакції Закону України «Про страхування» (2001 р.) державний нагляд у сфері страхування здійснюється Уповноваженим органом держави та його органами на місцях. До 2003 р. функції цього Уповноваженого органу продовжувало виконувати Міністерство фінансів України, а з прийняттям Закону «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» та виданням указу Президента України «Про положення про державну комісії з регулювання ринків фінансових послуг України» функції Уповноваженого органу за нагляду за страховою діяльністю (поряд з наглядом за іншими сферами фінансових послуг) покладено на Державну комісії з регулювання ринків фінансових послуг України (скорочено – Держфінпослуг).

Функції, що виконує Уповноважений орган відповідно до покладених на нього завдань виконує зазначені у статті 36 Закону України «Про страхування».

Законом України «Про страхування» також визначено основні права Уповноваженого органу, які зазначені у ст. 37 Закону.

Ліцензування страхової діяльності є одним з головних методів регулювання процесу формування страхового ринку. Призначенням ліцензування є перевірка підготовленості страхової компанії до проведення страхової діяльності.

Лекція 3

ГАЛУЗІ СТРАХУВАННЯ