Метод прямого рахунку

Прибуток від реалізації продукції визначається по формулі:

Пр = Врп - Сп, (16.3)

де Пр – прибуток від реалізації продукції, грн.;

Врп – виручка від реалізації продукції, грн.;

Сп – повна собівартість реалізованої продукції.

Повна собівартість реалізованої продукції розраховується для планування й прийняття різних управлінських рішень і включає виробничі витрати (у фінансовій звітності підприємства – Формі № 2 вони відображаються у собівартості реалізованої продукції), адміністративні витрати й витрати на збут.

Планову суму прибутку можна розрахувати, виходячи з відомих показників ціни й собівартості випуску товарної продукції й залишків готової продукції на початок і кінець планованого періоду. Тоді формула прийме вид:

Пр = Пон + Птп - Пок, (16.4)

де Птп – прибуток від випуску товарної продукції в планованому періоді, грн.;

Пон, Пок – прибуток у залишках нереалізованої готової продукції відповідно на початок і кінець планованого періоду.

2. Аналітичний метод

Він застосовується при незначних змінах в асортименті продукції, відсутності інфляційного росту цін і витрат. При використанні цього методу розрахунок ведеться роздільно по порівнянній і непорівнянній товарній продукції.

Порівнянна товарна продукція випускалася в базисному році, що передував планованому року. Тому відомі її фактична повна собівартість і обсяги випуску.

Визначається базова рентабельність порівнянної товарної продукції по формулі:

Ро = (По / Стп) * 100 %, (16.5)

де Ро – рентабельність порівнянної товарної продукції, %;

По – прибуток у базисному році, грн.;

Стп – повна собівартість товарної продукції базисного року, грн.

Подальший розрахунок ведеться у такому порядку.

1. За допомогою базової рентабельності орієнтовно розраховується прибуток планованого року на обсяг товарної продукції планованого року, але по базовій собівартості.

2. Розраховується зміна (+,-) собівартості продукції в планованому році.

3. Визначається вплив зміни асортиментів, якості, сортності продукції. Такі розрахунки виконуються в спеціальних таблицях на основі планових даних про асортименти продукції, її якості й сортності.

4. Після обґрунтування ціни на готову продукцію планованого року визначається вплив росту (зниження) цін.

5. Вплив на прибуток всіх перерахованих факторів підсумується.

6. Враховується зміна прибутку в нереалізованих залишках готової продукції а початок і кінець планованого періоду.

3. Метод планування прибутку шляхом знаходження крапки беззбитковості й цільового прибутку.

Крапка беззбитковості – це такий така виручка і такий обсяг реалізації продукції, які забезпечують підприємству покриття всіх його витрат і нульовий прибуток.

Метод планування прибутку заснований на принципі розподілу витрат на постійному й змінні й розрахунку маржинальной прибутку.

Маржинальная прибуток – це різниця між виторгом від реалізації й змінних витрат. Вона використовується для покриття постійних витрат пре прийняття й формування прибутку.

4.5. Розподіл і використання прибутку підприємства

На підприємстві розподілу підлягає чистий прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства після виплати податків. Порядок розподілу прибутку регламентується уставом підприємства й внутрішніх документів. Держава не втручається в процес розподілу прибутку. Законодавчо встановлений розмір резервного капіталу для акціонерного товариства.

Чистий прибуток розподіляється між власниками підприємства (акціонерами й засновниками) і самим підприємством, а усередині підприємства - по фондах грошових коштів.

Порядок визначення розміру дивідендів і їхньої виплати встановлюється в уставі акціонерного товариства. У кожному звітному періоді сума виплачуваних дивідендів визначається зборами акціонерів.

У періоди технічного переозброєння й модернізації виробництва, освоєння нових видів продукції й нових технологій підприємство має потребу у фінансових ресурсах, і надати їх повинні в першу чергу власники. Тому дивіденди в цей період можуть не виплачуватися, а реінвестовуватися в підприємство.

Розподіл чистого прибутку на підприємстві є одним з напрямків внутріфірмового планування, відображає процес формування фондів і резервів для фінансування потреб виробничого й соціального розвитку підприємства.

За рахунок чистого прибутку на підприємстві створюються наступні фонди коштів:

1) фонд розвитку виробництва;

2) фонд соціального споживання;

3) резервний фонд;

4) фонд матеріального заохочення.

Напрямку використання коштів фондів, створених за рахунок чистого прибутку, що випливають.

Фонд розвитку виробництва:

1) фінансування витрат на науково-дослідні, проектні, дослідно-конструкторські й технологічні роботи;

2) фінансування розробки й освоєння нової продукції й технологічних процесів;

3) фінансування витрат на вдосконалювання технології й організації виробництва, модернізації встаткування, технічне переоснащення й реконструкцію діючого виробництва, нове будівництво об'єктів, проведення природоохоронних заходів;

4) погашення довгострокових кредитів і відсотків по них;

5) здійснення короткострокових і довгострокових фінансових вкладень, участь у статутних фондах інших підприємств.

Фонд соціального споживання:

1) проведення оздоровчих, культурно-масових заходів, у тому числі придбання путівок на відпочинок і оздоровлення;

2) фінансування інших подібних витрат, наприклад, організація харчування працівників підприємства в заводських їдальнях за зниженими цінами, оснащення кімнат гуртожитку, клубів комп'ютерами, теле- і радіоапаратурою та ін.

Резервний фонд:

1) покриття непередбачених збитків і втрат;

2) виплата дивідендів по привілейованих акціях в акціонерних товариствах.

Фонд матеріального заохочення:

1) виплата премій працівникам підприємства за результатами роботи за рік, одноразове преміювання окремих працівників за трудові досягнення;

2) одноразова матеріальна допомога працівникам підприємства;

3) одноразова матеріальна допомога ветеранам, пенсіонерам та ін.

Прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства, розподіляється на прибуток, що збільшує вартість майна, тобто прибуток, що бере участь у процесі нагромадження, і, спрямовану на споживання й не вартість, що збільшує, майна. Фінансовій службі необхідно визначити оптимальне співвідношення між фондами нагромадження й споживання.

До фондів нагромадження відносять резервний фонд, фонд розвитку виробництва. До фондів споживання відносять фонд матеріального заохочення й кошті фонду соціального споживання.

Якщо прибуток не направляється на споживання, то він залишається на підприємстві й відображається у 1 розділі пасиву балансу як резервний капітал та нерозподілений прибуток. Наявність нерозподіленого прибутку свідчить про фінансову стабільність підприємства й наявність фінансових джерел для його розвитку.

4.6. Система показників рентабельності підприємства

Показники рентабельності є відносними характеристиками фінансових результатів і ефективності діяльності підприємства. Вони групуються відповідно до інтересів учасників економічного процесу.

Основні показники рентабельності можна об'єднати в наступні групи:

1) показники рентабельності продукції;

2) показники рентабельності капіталу (активів);

3) показники, розраховані на основі потоків наявних коштів.

Систему показників рентабельності й формули їхнього розрахунку представлено нижче.

1. Показники рентабельності продукції

Коефіцієнт рентабельності реалізації 1:

Кр1 = Пр / ВР; (16.6)

Коефіцієнт рентабельності реалізації 2:

Кр2 = Пч / ВР; (16.7)

Коефіцієнт рентабельності продукції:

Ки = Пр / Стп, (16.8)

де Пр – прибуток від реалізації продукції;

Вр – виручка від реалізації продукції;

Пч – чистий прибуток,

Стп – собівартість товарної продукції.

2. Показники рентабельності капіталу

Коефіцієнт рентабельності всіх активів підприємства:

Ка = Пч / А; (16.9)

Коефіцієнт рентабельності інвестиційного капіталу:

Кки = Пч / И; (16.10)

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу:

Ккс = Пч / С, (16.11)

де А – середньорічна вартість активів підприємства,

И – середньорічна величина інвестиційного капіталу,

С – середньорічна величина власного капіталу.

3. Показники рентабельності, розраховані на основі потоків коштів

Коефіцієнт рентабельності обороту:

Кр.про = ПД / Вр. (16.12)

Коефіцієнт рентабельності сукупного капіталу:

Кр.а = ПД / А. (16.13)

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу, розрахований по чистому припливі коштів:

Кр.з = ПД / З, (16.14)

де ПД – чистий приплив коштів.

Перша група показників формується на основі розрахунку рівнів рентабельності по показниках прибутку, відбиваним у звітності підприємства. Дані показники характеризують прибутковість продукції в періоді.

Друга група показників рентабельності формується на основі розрахунку рівнів рентабельності залежно від зміни розміру й характеру авансованих коштів: всі активи підприємства; інвестиційний капітал (власні кошти + довгострокові зобов'язання); акціонерний (власний) капітал. Розбіжність рівнів рентабельності за цими показниками характеризує ступінь використання підприємством фінансових важелів для підвищення прибутковості: довгострокових кредитів і інших позикових коштів.

Коефіцієнт рентабельності всіх активів підприємства показує, скільки прибутку за рік отримано з кожної одиниці коштів, вкладених у підприємство незалежно від джерела залучення цих коштів. Коефіцієнт є важливим показником конкурентоспроможності підприємства.

Коефіцієнт рентабельності інвестиційного капіталу характеризує ефективність використання власних коштів і довгострокових кредитів.

Коефіцієнт рентабельності власного капіталу показує, скільки грошових одиниць чистого прибутку отримано з кожної грошової одиниці, вкладеної власниками. Він дозволяє визначити ефективність використання власних коштів, впливає на рівень котирування акцій акціонерного товариства.

Третя група показників рентабельності формується на базі розрахунку рівня рентабельності аналогічно показникам першої й другої груп, однак замість прибутку в розрахунок приймається чистий потік коштів. Показники дають подання про можливість підприємства забезпечити кредиторів, позичальників і акціонерів грошовими коштами у зв'язку з використанням наявного у нього виробничого потенціалу.

Лекція 5

ОБОРОТНІ КОШТИ ПІДПРИЄМСТВ

5.1. Сутність оборотних коштів, основи їхньої організації на підприємстві

5.2. Потреба підприємства в оборотних коштах

5.3. Джерела формування оборотних коштів

5.4. Показники використання оборотних коштів підприємства

_____________________________________________

5.1. Сутність оборотних коштів, основи їхньої організації на підприємстві

Діяльність підприємств зі створення та реалізації продукції здійснюється в процесі поєднання основних виробничих фондів, оборотних фондів і праці.

На відміну від основних виробничих фондів, оборотні фонди споживаються в одному виробничому циклі, їхня вартість цілком переноситься на вартість виготовленої продукції.

Оборотні кошти – це сукупність коштів, авансованих для створення й використання оборотних виробничих фондів і фондів обігу для забезпечення безперервного процесу виробництва й реалізації продукції.

Оборотні виробничі фонди – предмети праці і знаряддя праці (у складі малоцінних і швидкозношуваних предметів), вони обслуговують сферу виробництва і повністю переносять свою вартість на вартість готової продукції, змінюючи первісну форму в процесі одного виробничого циклу.

До оборотних виробничих фондів відносяться:

оборотні кошти у виробничих запасах (сировина, основні і допоміжні матеріали, покупні напівфабрикати, паливо, тара, запчастини, малоцінні й швидкозношувані предмети);

оборотні кошти у виробництві (незавершене виробництво - продукція різного ступеня готовності, напівфабрикати власного виробництва, які використовуються на наступних етапах виробничого процесу, видатки майбутніх періодів).

Фонди обігу не беруть участь безпосередньо в процесі виробництва, але необхідні для забезпечення єдності виробництва й реалізації продукції.

До фондів обігу відносяться: готова продукція на складі підприємства, відвантажена готова продукція, кошти в касі, на рахунках, у розрахунках, дебіторська заборгованість.

Склад оборотних коштів – це сукупність окремих елементів оборотних виробничих фондів і фондів обігу.

Структура оборотних коштів – це питома вага вартості окремих статей оборотних виробничих фондів і фондів обігу в загальній сумі оборотних коштів.

На кожному підприємстві величина оборотних коштів, їхній склад, структура залежать від характеру й складності виробництва, тривалості виробничого циклу, вартості сировини, умов її поставок, прийнятого порядку розрахунків та ін.

У практиці планування, обліку й аналізу оборотні кошти підприємства групуються по наступних ознаках:

1) залежно від функціональної ролі в процесі виробництва - оборотні виробничі фонди й фонди обігу;

2) залежно від практики контролю, планування та управління - нормовані та не нормовані оборотні кошти;

3) залежно від джерел формування оборотних коштів - власний і позиковий капітал;

4) залежно від ступеня ліквідності (швидкості перетворення в гроші) – високоліквідні засоби (гроші, цінні папери), середньо ліквідні засоби (товари відвантажені, дебіторська заборгованість), низько ліквідні засоби (виробничі запаси, незавершені виробництво, готова продукція);

5) залежно від ступеня ризику вкладення капіталу - оборотний каптал з мінімальним, середнім і високим ризиком вкладення;

6) залежно від стандартів обліку й відображення в балансі підприємства - оборотні кошти в запасах, кошти в розрахунках та ін. активи;

7) залежно від матеріально-речовинного втримування - предмети праці (сировина, матеріали, паливо незавершене виробництво та ін.), готова продукція і товари відвантажені, кошти в розрахунках.

Організація оборотних коштів на підприємстві включає:

1) оперативну самостійність у використанні оборотних коштів;

2) визначення планової оптимальної потреби в оборотних коштах і їхнє розміщення по окремих елементах і підрозділам;

3) коректування розрахованих і діючих нормативів обігових коштів з урахуванням вимог мінливих умов господарювання (зміна обсягів виробництва, цін на використовувану сировину й матеріали, паливо й енергетичні ресурси, зміну умов поставок і збуту, форм застосовуваних розрахунків);

4) наявність раціональної системи фінансування оборотних коштів;

5) контроль за раціональним розміщенням і забезпечення ефективного використання оборотних коштів.

5.2. Потреба підприємства в оборотних коштах

Ефективне використання оборотних коштів багато в чому залежить від правильного визначення потреби в оборотних коштах. Виручка від реалізації продукції підприємства надходить на його поточний рахунок і використовується для формування виробничих запасів для забезпечення безперервного процесу виробництва. Однак одержання виручки від реалізованої продукції часто не збігається згодом споживання матеріальних ресурсів, що визначає необхідність формування оборотних коштів у певному розмірі.

Дуже важливо правильно визначити оптимальну потребу підприємства в оборотних коштах, що дозволить із мінімальними витратами отримувати прибуток, запланований при даному обсязі виробництва. Заниження величини оборотних коштів спричиняє нестійкий фінансовий стан підприємства, перебої у виробничому процесі, зниження обсягів реалізації продукції й прибутку. Завищення величини оборотних коштів знижує можливість підприємства здійснювати капітальні витрати по розширенню виробництва, оскільки кошти заморожуються в зайвих запасах.

В основі визначення потреби в оборотних коштах лежить величина виробничих витрат підприємства.

Забезпечення підприємства оборотними коштами залежить від своєчасності укладання договорів, у яких визначені умови поставок (ціни на товарно-матеріальні цінності, величина партій, періодичність поставок, умови й форми розрахунків); повного переліку видів сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, запчастин, покупні й власної тари, упакування та ін.

На виробничому підприємстві найбільшу питому вагу займають оборотні кошти, що обслуговують процес виробництва й початок реалізації продукції. Тому при плануванні основна увага приділяється виробничим запасам, незавершеному виробництву, готовій продукції на складі.

Ця частина матеріальних оборотних коштів повинна бути об'єктом постійного контролю з боку фінансових служб підприємства.

Виробничі запаси повинні бути мінімальні стосовно до конкретних умов постачання й достатні, щоб забезпечити безперебійну роботу підприємства. Величина коштів, вкладених у незавершене виробництво, багато в чому залежить від тривалості виробничого циклу, що визначається технологією виробництва продукції. Визначення величини оборотних коштів, необхідних для формування запасів готової продукції на складі, тісно пов'язане із прогнозуванням обсягів реалізації продукції, що випускається.

Недоцільно обмежувати або мінімізувати величину товарів відвантажених, тому що це результат виробничо-господарської діяльності підприємства. Чим більше відвантаженої продукції за умови її своєчасної оплати, тим більше виручки надходить на розрахунковий рахунок підприємства.

При відвантаженні готової продукції в підприємства виникає дебіторська заборгованість і може з'явитися нестача в коштах для придбання виробничих запасів. Для поповнення коштів можливе залучення короткострокового банківського кредиту або одержання комерційного кредиту від постачальника у вигляді відстрочки оплати відвантажених товарно-матеріальних цінностей.

Для планування потреби підприємства в оборотних коштах використовуються наступні основних методи:

1) метод прямого рахунку (нормування);

2) економічний метод.

Підприємство може використовувати кожен метод з урахуванням розмірів підприємства, обсягів виробничої програми, характеру господарських зв'язків з постачальниками й покупцями, організації обліку і кваліфікації економістів.

Метод прямого рахунку передбачає розрахунок запасів оборотних коштів по кожному елементі й обліком всіх змін на рівні організаційно-технічного розвитку підприємства, транспортуванню товарно-матеріальних цінностей, практиці розрахунків між підприємствами. Цей метод є трудомістким, але від найбільш точний. Як правило, застосовується при організації нового підприємства або на діючих великих підприємствах, на яких працюють висококваліфіковані економісти й організація управління оборотними коштами перебуває на високому рівні.

Метод прямого рахунку нормативу оборотних коштів доцільно застосовувати на підприємствах для виявлення непотрібних, надлишкових, неліквідних виробничих запасів, або резервів скорочення тривалості виробничого циклу, або причин нагромадження готової продукції на складах.

Метод прямого рахунку припускає розробку норм запасу по окремих найважливіших видах товарно-матеріальних цінностей всіх нормованих елементів оборотних коштів; визначення нормативів обігових коштів у грошовому вираженні для кожного елемента оборотних коштів і сукупної потреби підприємства в оборотних коштах.

Норма оборотних коштів розраховується по кожному елементу оборотних коштів і характеризує величину запасу товарно-матеріальних цінностей на певний період часу, що необхідний для забезпечення безперервного виробничого процесу. Виражається в днях.

На величину норм оборотних коштів впливає:

1) тривалість виробничого циклу, періодичність запуску матеріалів у виробництво;

2) час підготовки матеріалів для виробничого споживання;

3) віддаленість постачальників, частота, рівномірність і комплектність поставок, величина поставляється партії, що, якість матеріалів і інші умови постачання;

4) характер відвантаження готової продукції;

5) швидкість перевезень і регулярність роботи транспорту;

6) система й форми розрахунків, швидкість документообігу та ін.

Норматив обігових коштів – це планова сума коштів, постійно необхідна підприємству для його виробничої діяльності. Сукупна потреба в оборотних коштах підприємства визначається як сума приватних нормативів, розрахованих по окремих елементах оборотних коштів.

Виробничі запаси створюються на підприємстві для забезпечення безперервного процесу виробництва й реалізації продукції. У складі виробничих запасів найбільшу питому вагу мають сировина, матеріали й куповані напівфабрикати.

За сировиною, основними і допоміжними матеріалами, купівельними напівфабрикатами норма обігових коштів (Де) включає наступні елементи запасів у днях: транспортний (час перебування у дорозі), підготовчий (час приймання, розвантаження, сортування, складування, підготовки до виробництва), поточний (час перебування на складі), страховий.

Страховий запас розраховується від поточного запасу. Поточний запас складає 50% середнього інтервалу між двома постачаннями.

Норматив обігових коштів (Ноб) за елементами (сировина, матеріали, покупні напівфабрикати і допоміжні матеріали) визначається за формулою:

Ноб = Вд х Де, (16.15)

де Вд – одноденні витрати з відповідного елемента, тис. грн.;

Де – норма запасу для даного елемента обігових коштів, дні;

Одноденні витрати з відповідного елемента розраховуються як:

В_Д = Зкв / 90, (16.16)

де Зкв – квартальні витрати на виробництво, тис. грн.,

90 – кількість днів у кварталі.

Норма запасу для відповідного елемента розраховуються як:

Де = Нтр + Нпідг + Нпот + Нстрах, (16.17)

де Нтр – час перебування в дорозі, дні;

Нпідг – час приймання, розвантаження, сортування, складування, підготовки до виробництва, дні;

Нпот – час перебування на складі, дні;

Нстрах – страховий запас, 50% Нпот чи 30% Нпот в залежності від умов постачання.

Норматив обігових коштів за запасними частинами визначається галузевими особливостями підприємства і розраховується двома методами:

1. Нзап = Взап х Дзап, (16.18)

де Взап – одноденні витрати запасних частин, тис. грн.;

Дзап – норма запасу, дні.

2. , (16.19)

де Взап – кількість запасних частин (комплектів), шт.;

Ц – ціна комплекту, шт., грн.;

Тсл – термін служби комплекту, запчастин, дні;

Нз – норма запасу, дні;

Ксн – коефіцієнт зниження відповідно до умов постачання.

Норматив обігових коштів з незавершеного виробництва Ноб(нзп) чи напівфабрикатів власного виготовлення визначається за формулою:

, (16.20)

де Sпр(пл) – фактична (планова) виробнича собівартість одиниці продукції або незавершеного виробництва, тис. грн.;

Тц – тривалість виробничого циклу, дні;

Uф(пл) – фактичний (плановий) випуск продукції, тис. шт.;

Квит – коефіцієнт зростання витрат:

, (16.21)

де Зпоч – витрати у перший день виробничого циклу, тис. грн.;

Зін – інші витрати, тис. грн.

Інші витрати можна розрахувати шляхом відрахування витрат у перший день виробничого циклу із сукупних витрат на виробництво продукції.

Коефіцієнт зростання витрат характеризує рівень готовності виробів у незавершеному виробництві, тобто відношення витрат у незавершеному виробництві до всієї собівартості готової продукції. Послідовність і темпи зростання витрат залежать від особливостей продукції, що виробляється, технології та організації виробництва. Що більше витрат припадає на перші дні циклу, то вищим є коефіцієнт зростання витрат і більшим норматив оборотних коштів.

Під час розрахунку нормативу за готовою продукцією (Нгп) на складі використовується формула:

Нгп = Ргп х Дгп, (16.22)

де Ргп – однодобова планова виробнича собівартість готової продукції, тис. грн.;

Дгп – норма запасу готової продукції (дні):

Дгп = Туп + Тас + Тнакоп + Тоф + Тпрох, (16.23)

де ТУП – час, необхідний на упакування, дні;

Тас – час на підборку за асортиментом (номенклатурою), дні;

Тнакоп – час на накопичення транспортної партії, дні;

Тоф – час на оформлення документів, дні;

Тпрох – час для проходження документів (у банку, на таможні та ін.), дні.

Правильне визначення нормативу обігових коштів забезпечує безперервність і безперебійність процесу виробництва й реалізації продукції. Обґрунтовані нормативи обігових коштів сприяють підвищенню ефективності використання оборотних коштів.

Економічний метод застосовується на підприємствах, які функціонують більше року, мають сформовану виробничу програму й добре організований виробничий процес. На таких підприємствах є розраховані раніше нормативи оборотних коштів, а також статистичні дані за минулі періоди про зміну величини оборотних коштів, які використовуються при подальшому їхньому плануванні.

Економічний метод припускає розподіл витрат на залежні безпосередньо від обсягу виробництва (сировина, основні та допоміжні матеріали, купівельні напівфабрикати, тара, незавершене виробництво, готова продукція) і не залежні (запасні частини для ремонту устаткування, малоцінні та швидкозношувані предмети, витрати майбутніх періодів).

По оборотних коштах, що залежать від зміни обсягу виробництва, потреба підприємства визначається виходячи з величини нормативів оборотних коштів у базовому періоді й темпів зростання виробництва в планованому періоді. По оборотних коштах, що не залежать від зміни обсягу виробництва, потреба планується на рівні нормативів оборотних коштів за базовий період, які збільшуються на 50 % від зростання виробничої програми.

Отримана загальна сума нормативу зменшується на суму коштів, що вивільняються в результаті планового (прогнозованого) прискорення оборотності оборотних коштів.

5.3. Джерела формування оборотних коштів

Правильне визначення джерел формування оборотних коштів впливає на господарську діяльність підприємства. Всі джерела формування оборотних коштів можна підрозділити на власні й прирівняні до них, позикові кошти й залучені кошти.

До власних коштів формування оборотних коштів відносять частину статутного фонду підприємства, чистий прибуток.

На новостворюваних підприємствах найважливішим власним джерелом формування оборотних коштів служить частина статутного фонду, що створюється за рахунок коштів державного й місцевого бюджетів, пайових внесків власників, коштів від реалізації акцій. У процесі господарської діяльності оборотні кошти поповнюються за рахунок прибутку й коштів, прирівняних до власного.

До кошти, прирівняним до власних, відносять стійкі пасиви – це коштів цільового призначення, які в результаті застосовуваної системи грошових розрахунків постійно перебувають у господарському обороті підприємства, але йому не належать. До стійких пасиву ставиться мінімальна (стійка) заборгованість по заробітній платі робітникам та службовцям, відрахуванням у пенсійний фонд і на соціальне страхування, резерву майбутніх платежів, авансам покупців, по податках.

До позикових джерел поповнення оборотних коштів ставляться короткострокові кредити банку (на строк менш одного року). Потреба в кредитах може виникнути внаслідок необхідності формування сезонних запасів товарно-матеріальних цінностей, нерівномірності надходження грошей за відвантажену продукцію, нагромадженням продукції на складі й труднощів з її реалізацією.

До залучених коштів відносяться комерційний кредит, кредиторська заборгованість, кошти від випуску цінних паперів, благодійні та інші надходження.

Комерційний кредит – це товарна форма кредиту. Комерційний кредит надається підприємством-постачальником підприємству-покупцеві у вигляді відстрочення платежу за відвантажені товари, виконані роботи, зроблені послуги. Комерційний кредит має ряд переваг у порівнянні з банківським кредитуванням оборотних коштів: для постачальника комерційний кредит прискорює реалізацію продукції, для покупця – зменшує потребу підприємства у власних оборотних коштах, прискорює їхню оборотність, обходиться дешевше, ніж банківський кредит.

Кредиторська заборгованість відноситься до числа позапланових залучених джерел формування оборотних коштів підприємства. Кредиторська заборгованість підрозділяється на нормальну (виникає у зв'язку з особливостями розрахунків) і ненормальну (порушення порядку зі строків оплати розрахункових документів). Прикладом нормальної кредиторської заборгованості є заборгованість постачальникам по розрахункових документах, строк оплати яких не наступив. У випадку ненормальної кредиторської заборгованості в підприємства - постачальника погіршується фінансовий стан, уповільнюється оборотність оборотних коштів.

5.4. Показники використання оборотних коштів підприємства

Для характеристики ефективності використання оборотних коштів на підприємствах використовуються різноманітні показники.

Оборотність обігових коштів (тривалість одного обороту, швидкість обороту) характеризує період, за який обігові кошти підприємства роблять один оборот і розраховується за формулою:

ОБ = (С ´ Д): РП, (16.24)

де ОБ – оборотність обігових коштів;

С – середні залишки нормованих обігових коштів, грн.;

Д – тривалість періоду, за який визначається оборотність, дні (звичайно 360 днів);

РП – обсяг реалізованої продукції, грн.

Коефіцієнт оборотності характеризує кількість оборотів, що роблять обігові кошти за звітний період і визначається за формулою:

Ко = РП: С, (16.25)

де Ко – коефіцієнт оборотності обігових коштів.

Коефіцієнт завантаження обігових коштів характеризує, скільки оборотних коштів приходиться на кожну грошову одиницю реалізованої продукції і визначається за формулою:

Кз = С: РП (27) або Кз = 1: Ко, (16.26)

де Кз – коефіцієнт завантаження обігових коштів.

Коефіцієнт ефективності оборотних коштів характеризує, скільки прибутку припадає на 1 грн обігових коштів:

Ке = П: С, (16.27)

де Ке – коефіцієнт ефективності оборотних кошітв.

П – прибуток від реалізації продукції.

Прискорення оборотності оборотних коштів та підвищення ефективності їх використання можна досягти за рахунок: 1) скорочення виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей у зв’язку з переходом на оптову торгівлю та прямі економічні зв’язки з постачальниками; 2) реалізації непотрібних і зайвих товарно-матеріальних цінностей; 3) скорочення терміну оборотності дебіторської заборгованості; 4) збільшення терміну оборотності кредиторської заборгованості.

Поліпшення використання оборотних коштів вивільняє їх. Це вивільнення може бути абсолютним і відносним. Абсолютне вивільнення оборотних коштів – це пряме скорочення потреби в оборотних коштах проти попереднього періоду за одночасним збільшенням обсягу виробництва (реалізації). Відносне вивільнення оборотних коштів – це різниця між потребою в оборотних коштах підприємства, розрахованою на підставі планової чи фактичної оборотності звітного року і сумою оборотних коштів, з якою виконано виробничу програму наступного за звітним року. Відносне вивільнення оборотних коштів виникає тоді, коли внаслідок поліпшення їх використання підприємство з такою самою сумою оборотних коштів або з незначним їх зростанням у плановому році збільшує обсяг виробництва.

Лекція 6

КРЕДИТУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ

6.1. Кругообіг коштів підприємств та необхідність залучення кредитів

6.2. Форми та види кредитів в ринковій економіці

6.3. Види банківських кредитів

6.4. Порядок отримання та погашення банківського кредиту

6.5. Комерційне кредитування підприємств

_____________________________________

6.1. Кругообіг коштів підприємств та необхідність залучення кредитів

Кредит - це форма позичкового капі­талу (в грошовій або товарній формах), що надається на умовах повернення та обумовлює виникнення кредитних відносин між тим, хто надає кредит, і тим, хто його отримує.

Виникнення і функціонування кредиту пов'язане з не­обхідністю забезпечення безперервного процесу відтворення, з тимчасовим вивільненням коштів у одних підприємств і появою потреби в них у інших, з розбіжностями у часі і у розмірах між наявними коштами та потребами в них у підприємства для фінансування своєї господарської діяльності.

В ринковій економіці у всіх підприємств виникають потреби в кредитних ресурсах для фінансування оборотних та основних засобів. Додаткові потреби в оборотних коштах, які задовольняються шляхом залучення кредиту, обумовлені нерівномірністю постачання сировини, матеріалів, палива та інших товарно-матеріальних цінностей, сезонними збільшеннями виробничих запасів і запасів готової продукції для розпродажів, нерівномірністю реалізації продукції тощо.

Кредит дозволяє більш раціонально організувати кругообіг оборотних коштів підприємства, сприяє економії власних коштів, які не відволікаються в створення запасів, що тимчасово збільшуються.

В ринковій економіці кредит використовується для фінансування інновацій та інвестицій, зростає його роль в прискоренні науково-технічного прогресу. Також кредит може бути використано при придбанні цінних паперів.

У цілому кредит, як форма руху позичкового капіталу, виконує наступні функції:

1) акумуляція і мобілізація капіталу;

2) перерозподіл фінансового капіталу;

3) економія витрат обігу;

4) прискорення концентрації і централізації капіталу;

5) регулювання економіки.

6.2. Форми та види кредитів в ринковій економіці

Кредити бувають таких видів: банківський, комерційний, державний, лізинговий.

Банківський кредит - це економічні відносини між креди­тором та позичальником з приводу надання коштів банком під­приємству на умовах строковості, платності, повернення, матері­ального забезпечення, цільової спрямованості. Банківський кре­дит надається суб'єктам господарювання всіх форм власності на умовах, передбачених кредитним договором.

Комерційний кредит – це економічні, кредитні відносини, які виникають між окремими підприємствами.

Державний кредит – це економічні, кредитні відносини між державою та суб'єктами господарювання.

Лізинговий кредит – це відносини між суб'єктами господа­рювання, які виникають у разі орендування майна (майновий кредит або лізинг-кредит).

Банківський та державний кредити надаються підприємствам у грошовій формі, лізинговий та комерційний - у товарній. Бан­ківський та державний кредити погашаються в грошовій формі. Комерційний кредит також повертається переважно в грошовій формі. У період становлення ринкових відносин можлива його сплата як у товарній, так і у змішаній формах (товарній і грошо­вій одночасно). Лізинговий кредит може погашатись у грошовій, товарній та змішаній формах.

Слід зазначити, що традиційно в країнах з розвинутою рин­ковою економікою факторингові та лізингові кредитні послуги підприємствам надаються переважно спеціалізованими фінан­сово-кредитними інститутами - факторинговими та лізингови­ми компаніями.

В Україні кредитні послуги у вигляді факторингу надають тільки комерційні банки. Лізингові послуги надають переважно лізингові компанії. У зв'язку з цим лізинговий кредит умовно віднесено до групи небанківських кредитів.

Залежно від мети використання розрізняють кредити, що спрямовані на фінансування: оборотних коштів і основних засобів підприємства.

За терміном надання розрізняють короткострокові (до 1 року); середньострокові (до 3 років) та довгострокові (понад 3 роки) кредити.

Залежно від забезпечення кредити поділяють на 2 групи - забезпечені та бланкові.

Забезпечені кредити гарантуються певними видами активів, а саме: нерухомістю, цінними паперами, товарно-матеріальними цінностями, дебіторською заборгованістю тощо.

Порядок надання кредиту передбачає такі види позичок:

1) прямі – кредитування підприємс­тва безпосередньо одним кредитором;

2) консорціумі – кредитування підприємства кількома кредиторами;

3) позички участі - банки передають (перевідступають) части­ни позички іншим кредиторам. Домовленість про таку позичку можна укласти навіть без відома підприємства-позичальника.

6.3. Види банківських кредитів

Нині найпоширенішим видом кредиту є банківський. За такого кредитування підприємство виступає тільки в ролі по­зичальника.

Чинне українське законодавство забороняє надавати підпри­ємствам кредити на покриття збитків від господарської діяльнос­ті, на формування і збільшення статутних фондів банків та інших господарських товариств.

Відповідно до банківської практики не можуть отримати кре­дити підприємства:

1) проти яких порушено справу про банкрутство (крім кредиту­вання заходів фінансової санації);

2) під укладені ними контракти, які не передбачають захисту позичальника від можливих втрат, пов'язаних із затримками в поставках товарів;

3) коли вони мають прострочену заборгованість за раніше на­даними кредитами.

Банківський кредит класифікують за такими ознаками:

цільове спрямування;

термін кредиту;

вид відсоткової ставки;

валюта кредиту;

види обслуговування.

Залежно від цільового спрямування кредит може надаватися:

1) на фінансування оборотного капіталу;

2) фінансування основного капіталу;

3) викуп приватизованого підприємства.

Залежно від терміну розрізняють: короткостроковий, середньостроковий і довгостроковий кредити.

Залежно від відсоткової ставки підприємства можуть одер­жувати кредити з плаваючою і фіксованою відсотковою ставкою.

На макрорівні факторами, яки впливають на рівень відсоткової ставки по кредиту, є темпи інфляції, дефіцит бюджету, попит і пропозиція на кредитному ринку, рівень офіційної облікової ставки НБУ. На мікрорівні на розмір відсоткової ставки по кредиту впливають: фінансовий стан підприємства-позичальника, ступінь і терміни взаємодії підприємства з банком-кредитором, величина та строки кредитування, ефективність проекту, що кредитується тощо.

Підприємства можуть одержувати в банках кредити як у національній, так і в іноземній валюті. Для одержання кредитів у іноземній валюті від іноземних кредиторів підприємство мусить зареєструвати кредит у НБУ.

Підприємства можуть отримати різноманітні види кредитів та послуг кредитного характеру.

Строковий кредит - це кредит, який надається цілком відразу після укладення кредитної угоди. Він погашається або періодични­ми внесками, або одноразовим платежем наприкінці терміну.

Кредитна лінія - це згода банку-кредитора надати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумов­леної суми за певний період часу без проведення додаткових спе­ціальних переговорів.

Розрізняють два види кредитних ліній: сезонну (невідновлювальну) і постійно відновлювальну. Сезонну кредитну лінію від­кривають за періодичного браку оборотних коштів, пов'язаних із сезонністю виробництва або з необхідністю створення запасів товарів на складі. Відновлювальну кредитну лінію може бути відкрито підприєм­ству тоді, коли воно відчуває постійний брак оборотних кошті_в для відновлення процесу виробництва в заданому обсязі.

Відновлювальна кредитна лінія, як правило, надається на те­рмін, який не перевищує одного року. Особливість відновлювальної кредитної лінії полягає в тім, що підприємство, погасивши частину кредиту, може одержати нову суму, але в межах відпо­відного ліміту й періоду дії кредитної угоди. У зв'язку з цим підприємство має заставити банку основні фонди або надати якесь інше забезпечення.

Нині комерційні банки України відкривають кредитні лінії, як зви­чайно, сільськогосподарським підприємствам, підприємствам перероб­них галузей народного господарства, торговельним підприємствам.

Овердрафт - короткостроковий кредит, що його надає банк надійному підприємству понад залишок його коштів на поточ­ному рахунку (в межах заздалегідь обумовленої суми) через дебетування його поточного рахунка.

Для підприємства в комерційному банку може бути відкритий спеціальний рахунок – контокорент – єдиний рахунок, на якому враховуються всі опе­рації підприємства. На контокорентному рахунку відображуються, з одного боку, погашення кредиту банку та інші платежі на дору­чення підприємства, з другого - кошти, які надходять на користь підприємства (виручка від реалізації продукції, наданий кредит та інші надходження).

Якщо підприємство використовує контокорентний кредит без згоди з банком або виходить за встановлені межі кредиту, то цю частину кредиту називають терміном «овердрафт».

Коли підприємство робить перевитрати за контокорентним рахунком, то банк може переглянути ліміт кредиту (за наявності об'єктивних причин), стягнути штраф, відмовити в контокорентному кредиті.

Використання контокорентного кредиту пов'язане з більшими витратами для підприємства. Відсотки за користування позичкою за контокорентним рахунком є найвищими в банківській практиці.

Контокорентний кредит може використовуватись для фінансування придбання засобів виробництва, готової про­дукції, виробничих запасів, подолання тимчасових фінансових труднощів.

6.4. Порядок отримання та погашення банківського кредиту

Підприємства отримують банківський кредит у наступному порядку:

1) попередні переговори;

2) надання документів і заявки на одержання кредиту;

3) оцінка банком ефективності комерційної справи;

4) згода банку на надання кредиту й підписання кредитного договору;

5) надання кредиту підприємству;

6) контроль банку за дотриманням підприємством умов кредиту.

На першому етапі підприємство і банк ведуть переговори на предмет можливого укладення кредитної угоди. За позитивних результатів переговорів банк готовий прийняти документи під­приємства для розгляду.

На другому етапі підприємство звертається в банк і подає йому документи, потрібні для визначення юридичного статусу, фінан­сового стану підприємства, оцінки проекту, аналізу можливості його успішної реалізації, забезпечення кредиту, у тому числі:

клопотання підприємства;

копії установчих документів (статут, установчий договір) та
змін і доповнень до них (якщо такі були), свідоцтво про реєстра­цію (для приватного підприємця);

бізнес-план проекту та додатки до нього або техніко-економічне обґрунтування заходу, що кредитується;

баланси підприємства, звіти про фінансові результати за визна­чений період, декларацію про доходи (для приватного підприємця);

перелік та розрахунок вартості майна, що передається банкові в заставу, з визначенням його залишкової балансової вартості, року бу­дівництва чи випуску, місцерозташування, короткої характеристики;

перелік інших документів, необхідних для проведення по­глибленого аналізу фінансового стану позичальника (наприклад, анкета позичальника; засвідчені підприємством, а за потреби - нотаріально за­свідчені копії контрактів, які будуть оплачені за рахунок кредиту; копії контрактів (договорів про намір) на продаж виробленої в результаті реалізації кредитного проекту продукції; форми бухгалтерської звітності за визначений термін діяльності, звіт про дебіторсько-кредиторську заборгованість на останню звітну дату; розшифровки дебі­торської та кредиторської заборгованості з обов'язковим зазна­ченням строків її виникнення й погашення, предмета заборгова­ності; звіт про проведення перевірок аудиторськими фірмами, якщо такі проводились тощо).

На третьому етапі банквивчає формальну й неформальну інформацію про під­приємство, оцінює його ділову репутацію та імідж, аналізує кредитоспроможність підприємства, проводить поглиб­лене обстеження його фінансового стану і визначає міру ризику, перевіряє наявність джерел і гарантій погашення кредиту.

Для надання кредиту важливе значення має оцінка кредитоспроможності позичальника.

Кредитоспроможність підприємства оцінюється на основі сис­теми показників, які відображають розміщення і джерела оборот­них коштів, результати фінансової діяльності. Вибір показників залежить від особливостей виробничої діяльності, галузевої спе­цифіки та інших факторів.

Під час аналізу кредитоспроможності враховується також на­явність чи брак у минулому кредитних відносин підприємства з банком, розмір і строки надання позички.

Комерційний банк оцінює фінансовий стан підприємства пе­ред наданням йому позички, а далі - щокварталу.

В Україні критерії оцінки фінансового стану підприємства-позичальника визначаються кожним комерційним банком самостійно.

Зміст кредитного договору визначається підприємством і банком самостійно. У ньому вказується мета кредитування, умо­ви, порядок надання й погашення позички, спосіб забезпечення кре­диту, відсоткові ставки за кредитом, права і відповідальність сторін та інші умови.

Кредитний договір, як звичайно, містить такі розділи:

І. Загальні положення.

II. Права та обов'язки позичальника.

III. Права та обов'язки банку.

ІV.Відповідальність сторін.

V. Порядок розв'язання суперечок.

VI. Термін дії договору.

VII. Юридичні адреси сторін.

І. Загальні положення: найменування сторін; предмет догово­ру - вид кредиту; сума й розмір відсоткової ставки; умови за­безпечення виконання зобов'язань за кредитом (застава, гарантія, поручництво); порядок надання та погашення кредиту; порядок нара­хування й сплати відсотків за кредитом.

II. Права та обов'язки позичальника

2.1. Права підприємства-позичальника:

вимагати від банку кредит в обсягах і в строк, зазначений у Договорі;

достроково погасити заборгованість (за наявності фінансо­вих можливостей);

скасувати договір у разі невиконання банком умов договору.

2.2. Обов'язки позичальника:

використовувати отриманий кредит на цілі, обумовлені до­говором;

повернути наданий кредит у встановлений термін;

3своєчасно сплачувати банку відсотки за користування кредитом;

своєчасно надавати банку баланс та інші документи для здійснення контролю за позичкою;

забезпечити достовірність даних, наданих для отримання кредиту, і можливість контролю за його використанням;

інформувати банк про зміни організаційно-правової форми підприємства;

інше (згідно з договором).

III. Права та обов'язки банку

3.1. Права банку:

проводити перевірку забезпечення наданого кредиту і його цільового використання;

припиняти видачу нових позичок і пред'являти претензії щодо раніше наданих у разі порушення підприємством умов кре­дитного договору, а також виявлення недостовірної звітності, не­доліків у веденні бухгалтерського обліку, затримки сплати відсот­ків за кредитом;

стягувати з позичальника за пролонгацію кредиту відповід­ну комісійну винагороду;

переглядати відсоткові ставки за користування кредитом у разі зміни рівня облікової ставки НБУ;

здійснювати нарахування і стягнення компенсації за неви­користаний кредит (у разі офіційної відмови підприємства від кре­диту чи його частини протягом терміну дії договору).

3.2. Обов'язки банку:

надавати позичальнику кредит в обсягах і у строки, обумов­лені договором;

інформувати позичальника про факти і причини достроко­вого стягнення банком кредиту;

інформувати позичальника про зміни у нормативних актах з питань кредитування і розрахунків, запроваджених черговим рі­шенням Національного банку України.

IV. Відповідальність сторін

У разі порушення позичальником узятих на себе зобов'язань банк може: припинити дальшу видачу кредиту; вимагати його дострокового повернення; зменшити суму кредиту, обумовлену договором; збільшити відсоткову ставку за кредитом; за несвоєчасне повернення кредиту й відсотків стягнути обумовлену договором пеню.

Позичальник може вимагати від банку відшкодування збитків, що виникли внаслідок порушення зобов'язання надати кредит або видачі його не в повному обсязі.

Після укладення кредитної угоди банк відкриває позичальнику позичковий рахунок, на який зараховується відповідна сума кредиту.

Кредити надаються підприємствам: у безготівковій формі - оплатою платіжних документів з позичкового рахунка як у націо­нальній, так і в іноземній валюті, переказуванням коштів на по­точний рахунок підприємства, якщо інше не передбачено кредит­ним договором; у готівковій формі - для розрахунків зі здава­чами сільськогосподарської продукції.

Умови погашення кредитів суттєво впливають на фі­нансовий стан суб'єктів господарювання.

Порядок погашення кредиту – це спосіб погашення основної його суми і нарахованих відсотків. Кредит погашають або повністю після закінчення терміну кредитної угоди, або поступово, части­нами. Відсотки нараховуються на суму непогашеного кредиту.

За способом погашення позички можуть бути: до запитан­ня, з погашенням у відповідний термін, з довгостроковим по­гашенням.

За позичками до запитання строк повного повернення конкрет­но не визначається і погашення відбувається на вимогу банку.

Позичка може погашатися підприємством не тільки відповід­но до кредитного договору, а й достроково (на вимогу кредитора або на бажання підприємства).

За характером погашення кредити поділяються на такі види:

дисконтні - перед­бачають утримання позичкового відсотка (дисконту) під час видачі кредиту;

позички, які погашаються поступово, - щомісяця, щоквар­талу, раз на півроку, щороку;

позички, які погашаються одноразовим платежем після за­кінчення терміну позички, тобто підприємство одночасно спла­чує банкові суму основного боргу та нарахованих відсотків;

амортизаційні (здійснюється поступова виплата основного боргу та відсотків рівномірними внесками).

6.5. Комерційне кредитування підприємств

Кругообіг коштів підприємства в процесі виробництва продукції, послуг та інших видів комерційної діяльності часто супроводжується тимчасовим браком фінансових ресурсів - по­купець продукції з різних причин не може своєчасно розрахува­тися з постачальником. Тоді виникає потреба у відстроченні пла­тежу, тобто в комерційному кредиті.

Основна мета комерційного кредиту – прискорення процесу реалізації товарів і отримання закладеного в них прибутку.

Комерційний кредит – це відповідна кредитна угода між двома підприємствами - продавцем (кредитором) і покупцем (позичальни­ком).

Комерційний кредит в Україні набув певного розвитку з ухвален­ням постанови Верховної Ради «Про застосування векселів у госпо­дарському обігу». Підприємствам і організаціям дозволено здійсню­вати постачання продукції, виконання робіт та надання послуг у кре­дит, використовуючи для оформлення таких угод векселі, які є традиційним інструментом комерційного кредитування.

Відсоток за комерційним кредитом входить у ціну товару та у суму векселя і, як правило, є меншим ніж за кредитом банківським. Погашення кредиту може здійснюватися: оплатою векселя; передаванням векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі; переоформленням комерційного кредиту на банківський.
Комерційний кредит принципово відрізняється від банківського:
у ролі кредитора виступають не спеціалізовані кредитно-фінансові організації, а юридичні особи, пов'язані з виробництвом або реалізацією товарів та послуг; він надається тільки в товарній формі; позичковий капітал інтегровано з промисловим або торго­вим, що знайшло практичне втілення у створенні фінансових ком­паній, холдингів та інших аналогічних структур, які об'єднують підприємства різної спеціалізації і напрямків діяльності.

В операціях з комерційним кредитом виникають ризики можливої зміни ціни товарів, недотримання покупцем строків оплати, банкрутства покупця,можливого подорожчання кредиту.

Конкретний строк комерційного кредиту залежить від виду товарів і послуг, вартості угоди, фінансового стану покупця і постачальника, вартості кредиту, наявності тривалих зв'язків між постачальниками і покупцями, якості товару.

Комерційний кредит має свої переваги і недоліки. До переваг на­лежать оперативність надання коштів у товарній формі, технічна нескладність оформлення угоди, надання підприємству ширших можливостей маневрування оборотними коштами, сприяння розвитку кредитного ринку.

Недоліками комерційного кредиту є: обмежені можливості в часі та розмірах; наявність помітного ризику для кредитора; можли­вість небажаного впливу банків, що дисконтують векселі.

Нині на практиці застосовуються переважно три різновиди комерційного кредиту:

§ кредит із фіксованим терміном погашення;

§ кредит із погашенням після фактичної реалізації позичальником одержаних товарів;

§ кредитування за відкритим рахунком, коли постачання наступної партії товарів на умовах комерційного кредиту здійсню­ються до моменту погашення попередньої заборгованості. Маючи відкритий рахунок, підприємство-покупець може пе­ріодично закуповувати товари без оформлення кредитних угод у кожному окремому випадку. На замовлення покупця товар не­гайно відвантажується, а оплата за нього здійснюється у належні терміни після одержання рахунка-фактури.

Кредит за відкритим рахунком має кілька переваг порівня­но з комерційним кредитом у вексельній формі. По-перше, кредит у вексельній формі дещо обмежений, оскільки вексель­ний кредит може надаватися підприємствами, що виготовля­ють продукцію, тільки підприємствам, що їх споживають, або товаровиробниками — торговим фірмам. Кредит за відкритим рахунком не має таких обмежень. Механізм кредитування й розрахунків за відкритим рахунком найчастіше застосовується У взаємних зустрічних поставках підприємств. На відкритому рахунку відображуються взаємні фінансові вимоги й зобов'я­зання, відбувається залік таких вимог і зобов'язань, що дещо зменшує платіжні ризики. По-друге, така система кредитуван­ня й розрахунків у технічному плані простіша проти вексель­ної форми.

Для прискорення реалізації товарів і перетворення товарного капіталу на грошовий застосовують торгові знижки з купівель­ної вартості товару (сконто).

Такий спосіб надання комерційного кредиту полягає в тім, що підприємствам-покупцям надається знижка за умови оплати това­ру у відповідний термін. Якщо оплату здійснено покупцем своєча­сно, то ціна товару зменшується на суму торгової знижки. Розмір знижки підприємство-кредитор визначає самостійно. У зарубіжній практиці вона становить, як правило, 1-3 % вартості товару.

Величина сконто визначається у відсотках, диференціюється залежно від строку оплати кредиту й орієнтується на чинний рі­вень відсоткових ставок.

Сезонний кредит застосовується підприємствами з метою створен­ня необхідних запасів у період проведення сезонного розпродажу і дає змогу виробникові відстрочити платежі до кінця розпродажу. Пе­ревага такого кредиту полягає в тім, що підприємства можуть випус­кати продукцію без додаткових витрат на складування і зберігання.

Консигнація – застосовується здебільшого за реалізації нових товарів, попит на які важко передбачити. Суть консигнації полягає в тім, що роздрібна торгівля може одержувати товарно-матеріальні цінності без конкретного зобов'язання. Це означає, що оплата то­вару здійснюється тільки за умови його реалізації. Коли попиту на новий товар не буде, товар повертають підприємству-виробнику.

Лекція 7

ФІНАНСОВЕ ПЛАНУВАННЯ НА ПІДПРИЄМСТВАХ

7.1. Фінансова стратегія підприємства

7.2. Зміст і завдання фінансового планування

7.3. Методи визначення фінансових потреб підприємства

7.4. Методи планування фінансових показників

7.5. Формування показників фінансового плану підприємства

7.6. Оперативне фінансове планування на підприємстві

________________________________________

7.1. Фінансова стратегія підприємства

Стратегія – це визначення довгострокових цілей і завдань підприємства, прийняття курсу дій і розподіл ресурсів, необхідних для виконання поставлених цілей.

Під фінансовою стратегією розуміється формування стратегічних довгострокових цілей фінансової діяльності й вибір найбільш ефективних шляхів їхнього досягнення.

Завдання фінансової стратегії:

1) визначення способів проведення успішної фінансової стратегії та використання фінансових можливостей;

2) налагодження перспективних фінансових взаємовідносин із суб’єктами господарювання, бюджетом, банками та іншими фінансовими інститутами;

3) фінансове забезпечення операційної та інвестиційної діяльності на перспективу;

4) вивчення економічних та фінансових можливостей імовірних конкурентів, розроблення та вжиття заходів із забезпечення фінансової стійкості;

5) розроблення способів виходу із кризового стану та методів управління за умов кризового стану підприємства.

Формування фінансової стратегії підприємства здійснюється в такій послідовності:

1) визначення періоду реалізації стратегії;

2) аналіз факторів зовнішнього фінансового середовища діяльності підприємства;

3) формування стратегічної мети фінансової діяльності;

4) розроблення фінансової політики підприємства;

5) розроблення системи заходів із забезпеченням реалізації фінансової стратегії;

6) оцінка розробленої фінансової стратегії.

Фінансова стратегія носить підлеглий характер стосовно загальної стратегії економічного розвитку підприємства. Тому період формування фінансової стратегії дорівнює або менше, ніж період формування загальної стратегії.

На формування фінансової стратегії великий вплив робить зовнішнє середовище - економічні, фінансові, кредитні, конкурентні й інші умови, з якими зіштовхується підприємство в процесі своєї діяльності.

Зовнішнє середовище характеризується непередбачуваністю й невизначеністю. Тому якість планування залежить від повноти обліку змін всіх факторів зовнішнього середовища.

Формування стратегічних цілей фінансової діяльності повинне бути спрямоване насамперед на реалізацію головної мети фінансового менеджменту – максимізацію ринкової вартості підприємства (або його акцій). Цільова модель фінансової стратегії повинна забезпечувати підприємству постійний ріст його ринкової вартості при нейтралізації погрози банкрутства.

Цілі фінансової стратегії повинні забезпечувати також реалізацію цілей загальної стратегії економічного розвитку підприємства, які забезпечуються при наступних умовах:

1) достатності капіталу для формування необхідних активів;

2) оптимальності якісної структури активів і фінансової структури капіталу;

2) прийнятності рівня фінансових ризиків;

3) фінансових інноваціях (вихід на нові сегменти фінансового ринку, використання нових грошових і фондових інструментів, впровадження нових технологій проведення фінансових операцій та ін.).

Формування стратегічних цілей фінансової діяльності одержує своє відбиття в розробці певної системи перспективних фінансових нормативів.

У якості цільових стратегічних нормативів можуть бути встановлені:

1) середньорічний темп росту власного капіталу;

2) коефіцієнт рентабельності власного капіталу;

3) співвідношення оборотних і необоротних активів;

4) мінімальний рівень ліквідності активів (коефіцієнт поточної платоспроможності);

5) мінімальне співвідношення власного й усього використовуваного капіталу (коефіцієнт автономії);

6) співвідношення довго- і короткострокової заборгованості;

7) граничний рівень фінансових ризиків.

Конкретизація показників фінансової стратегії по періодах реалізації передбачає встановлення послідовності й строків досягнення окремих цілей і завдань.

7.2. Зміст і завдання фінансового планування

Фінансове планування – це розрахунок обсягу фінансових ресурсів по джерелах формування й напрямкам цільового використання відповідно до виробничих і маркетингових показників підприємства на планований період.