Про національну програму інформатизації: Закон України від 04.02.1998 р. №74/98-[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/624-32 2 страница

В ньому, зокрема, говорилось, що “Усвідомлюючи свою відповідальність у справі підтримання міжнародного миру і безпеки, враховуючи зобов'язання України як держави-члена Організації Об'єднаних Націй подавати допомогу ООН в діях, що провадяться відповідно до Статуту ООН, а також зобов'язання як держави-члена Організації з безпеки і співробітництва в Європі конструктивно співробітничати у використанні всього діапазону можливостей ОБСЄ для запобігання конфліктам та для їх розв'язання, Україна розглядає участь у міжнародних миротворчих операціях як важливу складову своєї зовнішньої політики”. Цікавим фактом є те, що на момент 1999 року автори Закону фактично обмежували миротворчу діяльність України лише операціями у рамках ООН та ОБСЄ, залишаючи поза увагою миротворчу діяльність у рамках Північноатлантичного альянсу, Європейського союзу, інших регіональних організацій.[4]

Важливим етапом у розвитку законодавчої бази миротворчої діяльності України став Указ Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України” від 23 квітня 2009 р. “Про Стратегію міжнародної миротворчої діяльності України” від 15 червня 2009 р. № 435/2009, який врахував не тільки загальні підходи, а й особливості сучасних міждержавних і внутрішніх конфліктів та їх вплив на міжнародну і національну безпеку, а також характер сучасних миротворчих операцій. Зокрема у ньому зазначається, що миротворчі операції за своїм характером здебільшого не є суто військовими, а переважно набувають комплексного характеру і відповідно потребують залучення як військовослужбовців, так і цивільних осіб, а також зусиль одразу декількох міжнародних і регіональних організацій з безпеки та неурядових організацій. Значна частина передбачених ним завдань на сьогодні виконана, особливо, що стосується законодавчої роботи і організаційних заходів.[18]

Однак, “Стратегія міжнародної миротворчої діяльності України” дуже зверхнє визначає пріоритети нашої миротворчої діяльності. Так, зокрема, пропонуються три рівні пріоритетності міжнародних миротворчих операцій, які повинні бути враховані під час підготовки пропозицій щодо участі України у таких операціях:

перший - операції, які проводяться в регіонах, що є ключовими для національних інтересів України;

другий - операції, які проводяться спільно з міжнародними партнерами України, співпраця з якими сприяє європейській та євроатлантичній інтеграції нашої держави;

третій - інші операції, в рамках яких українські миротворці роблять внесок у зусилля міжнародної спільноти з підтримання миру і стабільності.

При цьому відсутнє пояснення, щодо рівня пріоритетності регіонів світу для національних інтересів України, яке відсутнє і в інших нормативно-правових документах нашого законодавства. Викликає питання і другий рівень пріоритетності, адже, виходячи з нього, Україна вже повинна була мати великий контингент в Афганістані, однак там досі знаходиться лише 10 громадян України, що обумовлено складним сприйняттям цієї місії всередині українського суспільства, що стає пріоритетнішим за європейські та євроатлантичні прагнення нашої держави.

Також на сучасному етапі стратегія має низку положень, які не узгоджуються з нинішніми умовами. Так, необхідне “розширення активної присутності у міжнародній діяльності, спрямованій на підтримання миру і безпеки” само по собі передбачає діяльність заради діяльності, що передбачає плутанину у практичному застосуванні. По-друге, “підвищення міжнародного авторитету України та підтвердження її прагнень до інтеграції в європейський та євроатлантичний безпековий простір” суперечить встановленій законодавством країни політиці позаблоковості. Крім того, Стратегія потребує перегляду щодо визначення політичних умов і юридичних підстав участі України в міжнародних операціях.

Наступним етапом законотворчості став прийнятий 2 березня 2000 р. Закон України № 1518-III “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”. У ньому головне місце посідає визначення порядку направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав та умови тимчасового перебування на території цих держав, принципи формування, організації підготовки зазначених підрозділів та гарантії соціального захисту осіб, їх військового і цивільного персоналу, членів їхніх сімей. Цей Закон сформулював основні положення стосовно мети, строків та порядку перебування; видів діяльності та підпорядкованість підрозділів Збройних Сил України; місце і межі дислокації підрозділів Збройних Сил України; склад та структуру підрозділів Збройних Сил України, а також типи і кількість озброєння та військової техніки; чисельність осіб військового і цивільного персоналу; правовий статус осіб військового та цивільного персоналу; фінансові, матеріально-технічні та інші питання, пов'язані із забезпеченням перебування підрозділів Збройних Сил України на території іншої держави, що випливають із міжнародних зобов’язань сторін за міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Зокрема у ст. 2 цього закону сформульовані підстави направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав і перебування їх у цих державах. “Підрозділи Збройних Сил України можуть направлятися до інших держав та перебувати на території цих держав лише тимчасово на підставі міжнародних договорів України та в порядку і на умовах, визначених законодавством України”. Пропозиція щодо направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави вноситься до Ради національної безпеки і оборони України Міністерством закордонних справ України разом із Міністерством оборони України за погодженням з іншими зацікавленими центральними органами виконавчої влади. Пропозиція має включати наявні на момент її внесення дані про райони дій, завдання, загальну чисельність зазначених підрозділів, тип і склад їх озброєння,військової техніки, підпорядкованість, строки перебування та порядок їх можливого продовження, порядок заміни та умови виведення підрозділів, про гарантії та компенсації особам військового і цивільного персоналу, а також інформацію про порядок і умови відшкодування витрат, пов’язаних з виконанням підрозділами Збройних Сил України покладених на них завдань у зв’язку з направленням до іншої держави і перебуванням на території цієї держави.[5]

Рада національної безпеки і оборони України, визнаючи відповідність надання такої військової допомоги національним інтересам і законам України, в тому числі міжнародним зобов’язанням України згідно із Статутом ООН, враховуючи можливості фінансування та матеріально-технічного забезпечення, безпеки громадян України, які братимуть участь у наданні цієї допомоги, вносить пропозицію щодо направлення відповідних підрозділів Збройних Сил України до іншої держави на розгляд Президента України. Рішення про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав приймає Президент України з одночасним поданням до Верховної Ради України законопроекту про схвалення такого рішення. Разом із законопроектом подається інформація, зазначена в частині першій статті 6 цього Закону.[1,11]

Рішення Президента України про направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав підлягає схваленню Верховною Радою України відповідно до пункту 23 статті 85 Конституції України. Поданий Президентом України законопроект про схвалення рішення щодо направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав як невідкладний розглядається Верховною Радою України позачергово.[1]

Підрозділи Збройних Сил України, які були направлені до інших держав, як зазначено в законі, можуть бути відкликані у разі, якщо їх подальше перебування на території інших держав не відповідає національним інтересам України або порушуються зазначені в міжнародному договорі, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, умови їх перебування. Рішення про відкликання підрозділів Збройних Сил України приймається з урахуванням міжнародних зобов’язань України Президентом України за поданням Міністерства закордонних справ України, узгодженим з Міністерством оборони України, або за зверненням Верховної Ради України.

Враховуючи, що Україна є членом міжнародних і регіональних організацій, безперечним чинником її участі в миротворчих операціях виступають сформульовані юридичні засади та базові документи цих організацій. Зупиняючись на питанні формування законодавчої бази нашої країни з цих питань, доцільно звернути увагу на те, щоб завжди дотримувалась міжнародна норма, яка надає легітимного характеру миротворчим операціям за участю нашої держави. У першу чергу, це Статут Організації Об’єднаних Націй, рішення її Генеральної Асамблеї та Ради Безпеки ООН; по-друге, це базові документи Організації безпеки та співробітництва в Європі, членами яких Україна є відповідно з 1945 та 1994 років. Дотримання Україною цих провідних засад надає їй переваг у визначенні її ролі в миротворчості і підтримці світової безпеки.[2]

До основних міжнародно-правових документів, що становлять правову основу миротворчої діяльності України належать: Угода між Європейським Союзом і Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз, ратифікована Законом України від 6 березня 2008 р. № 137-VI; Статут Організації Об’єднаних Націй, Меморандум про взаєморозуміння між Організацією Об’єднаних Націй та Урядом України стосовно внеску до системи резервних угод ООН від 6 серпня 1997 р. [2]

У той же час потреба збереження миру і пропозиції до України брати участь у миротворчих операціях, стає основою співпраці з Організацією Північноатлантичного Договору. Для здійснення співпраці, зокрема в миротворчості, безумовною вимогою стало укладання договірної бази, без якої не може здійснюватись жодна ефективна співпраця. Започатковано процес розвитку відносин введенням у дію програми практичного двостороннього співробітництва “Партнерство заради миру” в 1994 р. Знаковим для посилення рівня співпраці стало підписання у 1999 р. “Хартії про Особливе партнерство Україна-НАТО”, що зміцнило можливості України у здійсненні миротворчих операцій і досягненні певних результатів. Врахування цих договорів, безумовно, вплинуло не тільки на сам факт проведення миротворчої операції, але й на законодавче обґрунтування її засад. Особливе партнерство означає розширення співробітництва України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах – політичному, військовому, економічному, екологічному, науковотехнічному, інформаційному тощо. Такий тип співробітництва є гарантією того, що не відбудеться новий поділ Європи і не утвориться “сіра зона” безпеки в Центрально-Східній Європі.[87]

Сьогодні жодна держава неспроможна гарантувати свою безпеку лише власними силами. У зв’язку з цим особливого значення набуває розширення Організації Північноатлантичного договору та Європейського Союзу як ключових міжнародних структур безпеки в Європі. В основі цього процесу лежить природне прагнення європейських держав до взаємної інтеграції.

Щодо України, то її відносини з Північноатлантичним альянсом не є лише складником концепції безпеки. Певна співпраця з НАТО і має спиратися на принципово нову модель суспільно-політичного розвитку, відповідну стратегію внутрішніх перетворень і послідовні зусилля, спрямовані на зміну геополітичної ситуації, передусім характер відносин з іноземними державами. Сусідство з новими членами НАТО та наближення до цієї структури на західних кордонах відкриває перед Україною нові можливості інтеграції в європейські структури безпеки.

У новій редакції воєнної доктрини, визначеної в Указі Президента № 390/2012 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 червня 2012 р. “Про нову редакцію Воєнної доктрини України” зазначається, що для 93 запобігання конфліктам слід підвищувати авторитет та роль України на міжнародній арені, залучатися до діяльності міжнародних безпекових, політичних організацій, сприяти розвитку систем колективної безпеки, забезпечувати боєздатність Збройних Сил України, турбуватись про правове забезпечення міжнародних гарантій, наданих нашій країні у зв’язку з її відмовою від ядерної зброї. Вказано на наміри завершити договірно-правове оформлення державного кордону, зміцнювати позитивний імідж України шляхом роз’яснення воєнної політики країни, участі у міжнародних операціях з урегулювання криз, дотримання міжнародних зобов’язань щодо контролю над озброєннями тощо.[12]

Сьогодні продовжується процес вдосконалення законодавства у сфері регулювання участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки. У рамках існуючих колективних сил безпеки найбільш ефективною та потужною формою було і залишається попередження, реагування і врегулювання криз, залучення підрозділів збройних сил країн до широкого спектру міжнародних операцій (з примушення до миру, з розбудови миру, із встановлення миру, пошуково-рятувальні, стабілізаційні та інші), в тому числі у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності (системи резервних угод ООН, бойових тактичних груп Євросоюзу, Сил реагування НАТО тощо).

Залучаючись до багатонаціональних форм забезпечення регіональної безпеки, Україна набуває можливості стати учасником процесу формування та прийняття політичних рішень щодо проведення конкретних операцій як країна-контрибутор. Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” був розроблений Міністерством оборони України на виконання Плану організації виконання Указу Президента України від 21.04.11 № 492 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 21 квітня 2011 р. “Про участь Збройних Сил України у багатонаціональних військових формуваннях високої готовності”, схваленого на засіданні Кабінету Міністрів України від 16.05.11. Зазначеним Указом Президента України від 21 квітня 2011 р. № 492 введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України щодо визнання доцільності участі Збройних Сил України у багатонаціональних формуваннях високої готовності. Названий закон був розроблений з метою визначення поняття багатонаціональних військових формувань високої готовності, умов участі Збройних Сил України у складі зазначених формувань, загальних принципів комплектування і підготовки особового складу, а також визначення правових підстав можливої участі Збройних Сил України у більш широкому спектрі міжнародних операцій, ніж було визначено попереднім законодавством, в тому числі у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності.[19]

Ще одним важливим законом, який стосується миротворчої діяльності є Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики” від 1 липня 2010 року № 2411-VI, яким, зокрема, запроваджується політика позаблоковості, доцільним є розгляд питання про його вплив на можливості участі України у міжнародних багатонаціональних операціях.[17]

Політика позаблоковості визначена в цьому Законі як “неучасть України у військово-політичних союзах”, при цьому передбачається “продовження конструктивного партнерства з Організацією Північноатлантичного договору та іншими військово-політичними блоками” (параграф 5 пункту 2 статті 11). Така формула виключає приєднання до базових договорів, що є підґрунтям військово-політичних союзів, але допускає участі у діяльності, проектах та ініціативах воєнно-політичних організацій, зокрема у миротворчій діяльності та операціях з підтримання миру і безпеки під їх егідою.

У жовтні 2012 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки”. Було юридично унормовано розширення спектру міжнародних операцій за участю України, яке відбувалось де-факто протягом тривалого часу. У листопаді минулого року були внесенні необхідні зміни у Закон України “Про Збройні Сили України”, які дозволили використовувати військові підрозділи для протидії піратству і тероризму, у тому числі, за межами країни.[4]

Законодавчі зміни дозволили, по-перше, вирішити проблему понятійного апарату, по-друге, унормувати участь України в операціях, щодо яких у внутрішньому законодавстві існували юридичні колізії. Термін “миротворчість” не відповідав термінології ані ООН, ані інших міжнародних організацій, в операціях яких приймає участь Україна. Деякі з цих операцій не підпадали під дію основних законів, що регулювали направлення національних контингентів за межі України. У окремих випадках застосування внутрішнього законодавства не відповідало міжнародному мандату операції. Крім того, терміни “військовий контингент” і “військовий персонал”, що застосовувались у внутрішньому законодавстві, не відповідали комплексному характеру сучасних міжнародних операцій з врегулювання криз і не поширювались на поліцейські місії ООН, ОБСЄ і ЕС, в яких приймала участь Україна. Запровадження термінів “національний контингент” і “національний персонал” вирішує це питання.[9]

Закон “Про внесення змін Про внесення змін до деяких законів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” суттєво розширив застосування Закону України “Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки”. (стара назва – “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”). Відповідні зміни були внесені в цілу низку інших законів.[3]

Особливої уваги потребує внесення змін або розробка нової редакції Указу Президента України “Про Порядок розгляду пропозицій щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях” і Стратегії міжнародної миротворчої діяльності України. Решта документів потребує, в основному, термінологічного оновлення.[7]

Залишається певна неоднозначність процедур прийняття рішень, які передбачені законами “Про участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” і “Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав”.

Прийняття Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо участі Збройних Сил України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки” розширило коло міжнародних операцій, до яких може залучатися Україна, та створило правове підґрунтя для подальшого вдосконалення механізму залучення сил і засобів Збройних Сил України до участі у міжнародних операціях як самостійно, так і у складі багатонаціональних військових формувань високої готовності.

Зміни у законодавстві щодо участі України в операціях з підтримки миру і безпеки, дозволили вирішити більшість проблемних питань, які існували раніше. Створена юридична база для більш ефективної участі України в міжнародних операціях. Фінансові умови їх проведення адекватні наявному рівню залучення національних контингентів і національного персоналу.

Разом з тим, існує низка питань, які ще вимагають вирішення:

1. Необхідне уточнення змісту категорії “національний контингент” для сил і засобів, які Україна виділяє для морських операцій НАТО і ЄС, зокрема морської авіації і наглядових команд. Доцільно також визначення певного мінімального рівня бойової техніки і озброєння, які можуть бути віднесені до даної категорії. Направлення національного контингенту передбачає схвалення Верховною Радою. Дана процедура не повинна бути обтяжливою у разі залучення до операцій тільки окремих літаків, гелікоптерів, невеликих спецгруп і малих військових кораблів. Дане питання може бути вирішене на рівні нормативно-правових актів Президента і Кабінету Міністрів, зокрема в процесі підготовки нової редакції Указу Президента України “Про Порядок розгляду пропозицій щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях”.[6,56]

2. Доцільно повернутись до питання внесення змін в Закони України “Про Службу безпеки України” і “Про боротьбу з тероризмом”, які б дозволили використовувати спецпідрозділи СБУ у міжнародних операціях з протидії тероризму і піратству за межами України. Це дозволить значно збільшити внесок України до цих операцій без значного фінансового навантаження. Без таких змін підготовча робота до такої участі, яка проводилась в останні роки, буде знецінена. Дане питання є політично чутливим і вимагає ретельного юридичного опрацювання з урахуванням попереднього негативного досвіду законодавчих ініціатив у цій сфері.

3. Стратегія міжнародної миротворчої діяльності вимагає ретельного доопрацювання, яке не обмежується оновленням термінології відповідно до проведених змін законодавства. Нова редакція Стратегії повинна дати цілісне бачення політичних умов і юридичних підстав участі України в широкому спектрі міжнародних операцій в сучасних умовах і на перспективу.

4. Доцільно продовжити і активізувати зусилля України у рамках ООН щодо перегляду порядку компенсацій за використання національних контингентів з метою їх збільшення, особливо, щодо вертолітних підрозділів.

РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВИЙ МЕХАНІЗМ ПРОВЕДЕННЯ МІЖНАРОДНИХ ОПЕРАЦІЯХ З ПІДТРИМАННЯ МИРУ І БЕЗПЕКИ

3.1. Підготовка українських військових контингентів до міжнародних миротворчих операцій

Для управління миротворчими контингентами у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки створюється система управління, яка являє собою сукупність функціонально та ієрархічно пов’язаних пунктів управління миротворчого контингенту, органів управління та засобів управління [2,15], які функціонують у єдиному інформаційному просторі багатонаціональних сил у міжнародній миротворчій операції. В системі управління реалізується процес управління, тому можна констатувати, що система управління миротворчого контингенту є організаційно-технічною основою процесу управління у такій операції [8].

Організаційно – правові основи прийняття рішень на застосування Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях

Добре відомо, що в сучасних умовах миротворча діяльність набуває все більшого значення в розбудові глобальної та регіональної системи безпеки. Все це певною мірою впливає на розвиток оборонної політики та воєнних доктрин не тільки України, але й всіх держав континенту. Ця еволюція пов'язана, насамперед, зі зміною пріоритетів оборонної політики європейських держав, трансформацією шляхів застосування збройних сил. Особливістю є те, що збройні сили європейських держав все частіше залучаються до виконання більш обмежених та менш інтенсивних завдань: від миротворчої діяльності до пошуково-рятувальних операцій та спостереження.

Як відомо, Україна з самого початку свого незалежного існування активно виконує рішення Ради Безпеки ООН щодо надання контингентів збройних сил, допомоги і відповідних засобів обслуговування, необхідних для підтримання миру і безпеки.

Класифікації правового статусу, які мають найбільш істотне наукове і практичне значення, на нашу думку, є ті, що визначають види правового статусу особи: загальний (конституційний) статус особи, спеціальний статус особи, індивідуальний статус особи. Всі вищевказані правові статуси особи співвідносяться між собою як загальне, особливе та одиночне. Кожен індивід одночасно виступає у всіх вказаних якостях: громадянина своєї держави (конституційний правовий статус), члена певної соціальної групи (спеціальний або родовий правовий статус), неповторної особистості (індивідуальний правовий статус) [65,с.8]. Це положення ми взяли за основу, розглядаючи поняття адміністративно-правовий статус миротворчого контингенту та миротворчого персоналу.

Аналіз сучасних миротворчих операцій дозволяє сформулювати загальні принципи та вимоги, яких мають дотримуватись в ході таких місій:

- мають бути чітко сформульовані загальне політичне завдання та мандат;

- наявність точних вказівок та політичного контролю з боку організації,

що надала мандат;

- згода країни, на території якої розгортається миротворча місія, щодо її

проведення;

- гнучке політичне керівництво, можливість корегувати мандат зі зміною

політичної обстановки;

- чіткі, зрозумілі правила застосування сили, які враховують ситуацію у регіоні конфлікту.

Всі перелічені принципи мають враховуватися під час прийняття рішення на участь українських військовослужбовців в тій чи іншій операції.

На наш погляд, в основу теорії та практики миротворчих операцій повинні бути покладені п'ять найважливіших аспектів:

- наявність гнучкої, адаптованої до сучасних умов доктрини;

- визначення принципів комплектування особового складу;

- досягнення відповідного рівня бойової підготовки з використанням

механізму проведення спільних багатонаціональних навчань.

Об'єднання зусиль військових та інших державних організацій (таких як міліція, митна служба, сили цивільної оборони тощо) для вирішення різноманітних завдань, що виникають в ході миротворчих операцій; наявність розвинутої системи управління та контролю.

Питаннях підготовки Збройних Сил України до участі в міжнародних миротворчих операціях можна розподілити на три етапи: завчасна, попередня і безпосередня підготовка.

При цьому хочу підкреслити, що з прийняттям Верховною Радою України Закону України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", підписаного Президентом України 23.04.1999, механізм вирішення цих питань суттєво спростився. В Законі визначені правові, організаційні та фінансові засади участі України в міжнародних миротворчих операціях, порядок направлення військового та цивільного персоналів, організація їх підготовки та забезпечення для участі в операціях з підтримання чи відновлення міжнародного миру і безпеки.[6]

Безпосередня підготовка передбачає:

- підготовку до участі в операції та злагодження підрозділів і органів управління в пунктах постійної дислокації і навчальних центрах;

- підготовку і проведення заходів щодо всебічного забезпечення миротворчого контингенту і організації управління;

- прийняття рішення на відправку миротворчого контингенту;

-постановку завдань, відправку і розміщення миротворчого контингенту;

- передачу та прийняття миротворчого контингенту в підпорядкування;

-організацію взаємодії з місцевими органами влади країни перебування, представниками ООН, ОБСЄ та іншими регіональними організаціями;

- організацію матеріально-технічного, фінансового забезпечення;

- організацію управління.

Безпосередня підготовка миротворчого контингенту покладається на види збройних сил, начальників управлінь центрального апарату Міністерства оборони, від яких призначені війська (сили). Після прибуття миротворчого контингенту в район призначення безпосередня підготовка продовжується за планами керівництва миротворчої операції.

Генеральний штаб Збройних Сил України через свій структурний орган центр військового співробітництва і верифікації - координує підготовку миротворчих контингентів Збройних Сил та виконання ними завдань у міжнародних миротворчих операціях. При цьому, насамперед, забезпечуються: координація діяльності органів державної влади та органів Збройних Сил України щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях; взаємодія з органами управління ООН, НАТО, ОБСЄ та інших регіональних організацій відповідно через Постійного представника України при ООН, Військового представника Місії України при НАТО.[75,c.54]

Підготовка миротворчого персоналу здійснюється також на спеціальних курсах. Важливим аспектом підготовки до участі в миротворчій операції слід вважати: розробку угод про компенсацію участі України в миротворчих операціях, узгодження їх з Секретаріатом ООН, забезпечення контролю за виконанням Угод з боку Секретаріату ООН та правильності компенсаційних витрат. При цьому необхідно забезпечити ефективну взаємодію з Міністерством закордонних справ України, іншими міністерствами України, центральними органами виконавчої влади апаратами військових аташе, дипломатичними представниками інших держав і міжнародних організацій з питань участі в міжнародних миротворчих операціях.[6]

В процесі підготовки до участі миротворчого контингенту в операції необхідно розробити низку відповідних документів. До них зокрема належать:

- проект Указу Президента України, про відправлення миротворчого контингенту;

- проекти відповідного Закону України та Постанови Кабінету Міністрів України;

- Директива Міністра оборони України, яка визначає основні засади формування, підготовки та всебічного забезпечення миротворчого контингенту;

- проект фінансової та технічної угоди щодо участі в операції НАТО та лист про передачу підрозділів під командування Альянсу, в разі залучення до миротворчої операції з провідною роллю НАТО;

- проект відповідної угоди з Секретаріатом ООН про участь миротворчого контингенту в місії ООН;

- план переміщення миротворчих сил в район конфлікту;

- директива керівництву миротворчого контингенту;

- план проведення рекогносцировки району конфлікту;

- документи для отримання відповідних дипломатичних дозволів, узгодження питань з органами митного, прикордонного та експортного контролю;

- план охорони та оборони миротворчого контингенту;

- план інженерного забезпечення;

- план (схема) зв'язку;

- план матеріально-технічного забезпечення;

- план організації ротації миротворчого контингенту;

- план евакуації миротворчого контингенту за умов, передбачених статтею 7 Закону України “Про участь України в міжнародних миротворчих операціях”; інші плани відповідно до завдань миротворчого контингенту.[7,65]

Порядок і способи транспортування миротворчого контингенту визначається Генеральним штабом Збройних Сил України. Він залежить від чисельності особового складу миротворчого контингенту, кількості техніки і майна, виду завдання, можливостей техніки і озброєння, наявності коштів.