Працездатність людини

Працездатність — це функціональні можливості організму, які характеризуються кількістю та якістю виконаної роботи при мак­симальній її інтенсивності або тривалості.

Розрізняють працездатність людини неспецифічну (загальну) та специфічну, тобто здатність виконувати певний вид діяльності.

Працездатність людини зумовлена станом здоров'я, віком, стат­тю та рівнем функціонального стану всіх систем організму. Оціню­ють її часто за виробничими показниками (час виконання операції, кількість робочих рухів за одиницю часу, тривалість мікропауз, на­явність браку в роботі тощо). Проте слід пам'ятати, що на ці показ­ники впливають фактори, пов'язані з організацією трудового проце­су (механізація та автоматизація, конструкція обладнання, режим праці та відпочинку, устаткування робочого місця тощо). Тому найбільш інформативними є показники функціонального стану ЦНС, ССС, ДС, системи крові, м'язової тканини, ендокринних органів тощо.

Зміна працездатності протягом робочого дня проходить три стадії (див. рис. 3.3). Перша називається стадією втягування у роботу, яка полягає в переході функціональних систем організму до робочого стану і характеризується підвищенням працездатності. Початок будь-якої роботи проходить за умов нестачі кисню, оскільки органи дихання та серцево-судинна система ще не досягли робочого рівня і не постачають робочі органи достатньою кількістю кисню. Для за­безпечення необхідного рівня активності вегетативних функцій та­кож потрібен час. Крім того, перехід організму із стану спокою у діяльний стан супроводжується налагодженням координаційних зв'язків між нервовими центрами та робочими органами функціо­нальної системи.

Слід зазначити, що у механізмі фізіологічних змін на стадії втя­гування в роботу визначальна роль належить умовним рефлексам,

зуються відносною стабільністю. Рівень коливань окремих функцій становить 8—16 % для рухового і сенсорного апарату, 20—30 % — для CCG і ДС.

Стадія стійкої працездатності замінюється стадією її зниження внаслідок розвинення втоми (третя стадія — стадія розвинення втоми). При цьому знижується продуктивність праці, з'являється суб'єктивне почуття стомленості. Прояв утоми може настати вже в першій половині робочого дня. Протягом обідньої перерви пра­цездатність може відновитись цілком або частково, залежно від організації перерви. Відновлення роботи після перерви супрово­джується розвитком стадії втягування у роботу, яка змінюється стадією стійкої працездатності, що переходить у стадію розвинен­ня втоми (див. рис. 3.3). Тривалість цих стадій та рівень, на якому встановлюється працездатність у першій і другій половинах робо­чого дня, відрізняються і часто характеризуються нижчою праце­здатністю та швидшим розвиненням втоми.

У кінці зміни в деяких випадках може спостерігатись невелике підвищення працездатності, яке одержало назву кінцевого пориву, внаслідок психологічного впливу, пов'язаного із закінченням робо­ти та майбутнім відпочинком.

Кожна стадія динаміки працездатності може змінюватись за три­валістю у великих межах залежно від характеру виконуваної роботи та умов, у яких вона проходить. Так, стадія втягування у роботу може становити 15—30 хв для легкої роботи та роботи середньої важкості, а може затягуватись понад 2,5 год при напруженій творчій, розу­мовій діяльності. При важкій та нераціонально організованій роботі стадія втягування у роботу може переходити у стадію втоми. При раціональній побудові режиму праці та відпочинку стадії втоми може не бути або вона може наставати лише в кінці робочого дня.

Працездатність людини може змінюватись відповідно до природ­них (біологічних) ритмів психофізіологічних функцій (добові, тиж­неві, місячні, річні). Так, протягом доби (добовий, або циркадний ритм) простежуються два періоди високого рівня фізіологічних функ­цій: між 8—12-ю та 16—18-ю годинами.

Встановлено, що зона біоритмічного оптимуму для трудової діяль­ності має індивідуальні коливання. Так, більшість людей володіють більш високою працездатністю у ранковий час (ранковий тип, "жай­воронки"). Проте є певний процент осіб, які мають високу праце­здатність увечері та вночі (вечірній тип, або "сови").

Вивчення механізму розвинення втоми призвело до виникнення кількох теорій. Перша теорія втоми — гуморально-локалістична. На перших етапах дослідження втома розглядалась як процес, який відбувається у робочому органі (м'язі). Прихильники цієї концепції пояснювали зниження працездатності за рахунок виснаження енер­гетичних речовин, нестачі кисню або отруєння м'язової тканини продуктами обміну. Суть концепції отруєння полягала в тому, що метаболіти енергетичних процесів при накопиченні у м'язі, який працює, викликали отруєння, що призводило до зниження його пра­цездатності. Деякі прихильники цієї концепції висували положен­ня про вироблення у м'язі кенотоксинів, які отруюють організм та знижують його працездатність.

Гуморально-локалістична теорія базувалась на ретельно прове­дених дослідженнях і мала переконливі підтвердження в експери­ментальних умовах. Недоліком цих досліджень було те, що вони проводились на ізольованому нервово-м'язовому препараті без ура­хування особливостей організму в цілому і регулюючої функції ЦНС.

Діалектико-матеріалістичний світогляд школи російських фізіо­логів (І.М. Сеченов та його учні) визначив центрально-нервовий ме­ханізм утоми, згідно з яким утома розвивається у нервових цент­рах, насамперед кори великого мозку, які беруть участь у роботі.

Згідно з сучасними поглядами розвинення втоми здійснюється за механізмом рефлексів, збудником яких є зміни, що настають в органах, які працюють. Так, при інтенсивних силових навантажен­нях, коли кисневий запит перевищує фактичне споживання кисню, робота м'язів здійснюється в анаеробних умовах на фоні гліколі-тичного фосфорилування. При цьому у м'язах накопичується вели­ка кількість недоокислених продуктів. Утома в цих випадках ви­никає під впливом потужних доцентрових імпульсів від пропріо- та хеморецепторів м'язів та судин, які створюють умови для висна­ження фізіологічного потенціалу у відповідних нервових центрах з подальшим розвитком у них гальмування.

Якщо фізичні навантаження помірні, кисневий запит, як прави­ло, задовольняється, а продукти окислення накопичуються у не­значній кількості. В цих випадках у виникненні втоми відіграє роль тривалість збудження кіркових центрів, які регулюють роботу м'язів та вегетативні функції, що призводить до виснаження енергетичних ресурсів у функціональній системі. В остаточному підсумку змінюєть­ся лабільність окремих ланок функціональної системи, яка бере

участь у роботі, що призводить до затягування фізіологічного інтер­валу перетворення імпульсів, дискоординації окремих функцій із зниженням діяльності всієї системи, яка працює. На основі вивчен­ня особливостей прояву втоми в різних умовах трудової діяльності МЛ. Виноградов виділив два типи втоми: втома з швидким розвит­ком, яка зумовлена виникненням центрального надпорогового галь­мування, і втома з повільним розвитком, в основі якої лежить ви­снаження фізіологічних ресурсів усієї функціональної системи з розвитком охоронного гальмування.

Гальмування є одним з основних проявів втоми. Проте ототож­нювати поняття гальмування і втоми не можна. Основою втоми є насамперед виснаження фізіологічного потенціалу, що і є збудни­ком гальмування. Ю.В. Фольборт зазначав, що паралельно процесу виснаження в органі, який працює, вже у процесі роботи, а потім у період відпочинку починаються процеси відновлення. І чим більше виражений процес виснаження, тим інтенсивніше йдуть процеси відновлення, яким, у свою чергу, сприяє процес гальмування. При зростанні процесів утоми поглиблюються процеси гальмування і на певному етапі може настати їх виснаження, що проявляється, на­самперед, уповільненням процесів відновлення.

Прояв утоми починається з порушення робочого динамічного стереотипу — знижується точність і швидкість робочих рухів, упо­вільнюється виконання операції та її окремих елементів, з'явля­ються зайві рухи, помилки у роботі. В зв'язку з цим змінюються виробничі показники — знижується продуктивність, збільшується кількість браку, погіршується якість продукції.

Аналіз функціональних змін в ЦНС вказує на порушення сило­вих відносин, розвинення фазових станів, подовження сенсомотор-них реакцій, зниження пам'яті, уваги тощо. На ЕЕГ підсилюються р-ритми, з'являються і починають переважати повільні ритми. Відзначаються зміни м'язової сили, зниження витривалості, показ­ників працездатності, порушення координації рухів. Спостерігаєть­ся стимуляція діяльності судинно-рухового та дихального центрів, збільшення енерговитрат у зв'язку з накопиченням кислих про­дуктів обміну та необхідністю включатись до роботи додатковим групам м'язів. При втомі можуть статися зміни морфологічного та хімічного складу крові: збільшення кількості еритроцитів, лейко­цитів, вмісту метаболітів зниження основних резервів крові, вмісту глюкози, тиску кисню тощо.

Виробничі шкідливості можуть прискорювати та поглиблювати процес гальмування. Хімічні речовини, пил, несприятливий мікроклі­мат, виробничий шум, вібрація, ЕМП діапазону радіочастот, нераціо­нальне освітлення негативно впливають на працездатність людини.

З утомою тісно пов'язаний стан перенапруження. Деякі дослідни­ки розглядають стан втоми як початкову стадію перенапруження, не виключаючи можливості прямого виникнення перенапруження у різних структурах і органах, які беруть участь у трудовому процесі.

Термін "перенапруження" визначає несприятливий, граничний між нормою та патологією функціональний стан організму, який викли­кано надмірним за тривалістю або величиною навантаженням. Три­вале перенапруження може викликати порушення здоров'я люди­ни, виступаючи в ролі етіологічного фактора професійних форм за­хворюваності. Крім того, перенапруження може сприяти зниженню загальної реактивності організму, підвищенню неспецифічної за­хворюваності.

Однією з основних причин перенапруження апарату опори і руху є вимушена робоча поза. Незручні пози внаслідок перенапруження можуть викликати прояв остеохондрозу, розтягування та ослаблен­ня міжхребцевих зв'язків, зміну нормальної конфігурації хребта, ослаблення м'язів черевного преса, тазового дна, ослаблення та де­формацію склепіння ступні тощо. Поряд зі змінами в апараті опори та руху нераціональна робоча поза може спричинити перенапру­ження в системі периферичного кровообігу, виникнення варикозно­го розширення вен.

Перенапруження функціональних систем, які тривалий час за­безпечують високий рівень інтенсивності та концентрації уваги, пам'яті, аналітичного мислення, може бути одним із суттєвих фак­торів ризику виникнення невротичних станів та захворювань. Те ж саме можна сказати про такі фактори, як монотонність, емоційне перенапруження тощо.

Перенапруженню та переходу його у захворювання сприяють хронічні або інфекційні захворювання, клімактеричний період, не­достатня рухова активність, несприятливі фактори виробничого се­редовища тощо.

Розробляючи заходи цілеспрямованої профілактики втоми і пе­ренапруження, дуже важливо встановити конкретні фактори трудо­вого процесу, здатні викликати ці процеси, та оцінити їх рівень за критеріями оцінки важкості та напруженості роботи.

Фізіолого-гігієнічна проблема втоми та перенапруження, зважа­ючи на те, що вона пов'язана з працездатністю працюючих, а отже, з продуктивністю праці, є важливою соціальною проблемою. Тому бо­ротьба з втомою та перенапруженням має проводитись комплексно, включаючи технічні, організаційні, гігієнічні та психофізіологічні заходи. Основними з них є такі: широка механізація та автоматиза­ція виробничих операцій; організація раціонального режиму праці та відпочинку; оптимізація санітарно-гігієнічних умов праці; удо­сконалення робочих рухів та робочої пози; обладнання раціональ­ного робочого місця та устаткування з урахуванням антропофізіоло-гічних особливостей організму; правильне, раціональне виробниче навчання; послаблення несприятливої дії монотонності; заходи щодо запобігання гіподинамії; формування сумлінного відношення до праці в трудових колективах (усвідомлення корисності праці, спри­ятливий психологічний мікроклімат, широка гласність, матеріальна зацікавленість, змагання тощо); естетичне оформлення робочої об­становки; організація та проведення профвідбору та профорієнтації.

3.2.2. Антропометричні характеристики людини

У своїй професійній діяльності кожна людина виконує певні рухи, наприклад, пов'язані з перенесенням вантажу, натисканням на ва­желі, тумблери, переміщенням тіла у просторі тощо. Робочий рух — це результат дії складного апарату опори та руху, який охоплює групи м'язів, суглоби, сухожилки, провідникову частину рухового аналізатора, відповідні рухові центри ЦНС. Рухи викликають зміни в ССС, ДС, системі крові. Кожний, навіть найпростіший, робочий рух здійснюється за фізичними законами. При цьому поняття кістки, м'яза відповідає поняттю важеля, сили, а самі рухи розглядають з позицій законів механіки. При розрахунку механічних змінних, які характеризують рух частин тіла, використовують уявлення про сис­тему, яка складається з шарнірних ланок і центрів обертання у міс­цях суглобових поверхонь і ланок важелів у вигляді кісткових сег­ментів.

Цілеспрямованість та організованість рухів тіла людини і його частин досягаються розподілом зусиль у різних м'язах та їх гру­пах; ЦНС належить координаційна роль.

Біомеханіка, яка вивчає фізіологічні та фізичні закономірності рухів людини, використовує дані механіки, анатомії та фізіології.

Вивчення професійних поз та рухів потребує знання різних ан­тропометричних показників, основними з яких є лінійні розміри тіла (рис. 3.5). їх використовують конструктори, дизайнери при кон­струюванні обладнання, пультів управління, параметрів робочого місця, робочих меблів тощо.

Робочий рух характеризується максимальним обсягом, який ви­значається довжиною ланок, що входять у систему руху, будовою суглоба, робочою позою, індивідуальними особливостями (стать, вік, тренованість). Так, максимальний обсяг хапальних рухів рук визна­чається амплітудою руху у плечовому суглобі, довжиною верхньої

Рис. 3.5. Розміри тіла людини, що використовуються в ергономіці:

а — положення стоячи: 1 — довжина тіла (зріст); 2 — довжина тіла з рукою, витягнутою вгору; 3 — дельтоїдна ширина плечей; 4 — довжина руки, витягнутої вперед; 5 — довжина руки, витягнутої вбік; 6 — довжина плеча; 7 — довжина гомілки; 8 — довжина стегна; 9 — висота очей; 10 — висота плечової точки; 11 — висота долонної точки;

6 — положення сидячи: 1 — довжина тіла; 2 — висота очей; 3 — висота плеча; 4 — висота ліктя; 5 — висота колін; 6 — висота тіла над сидінням;

7 — висота очей над сидінням; 8 — висота плеча над сидінням; 9 — висо­та витягнутої руки; 10 — довжина передпліччя; 11 — довжина витягнутої ноги; 12 — довжина стегна.

кінцівки та зростом робітника. З віком обсяг рухів знижується. За рахунок порівняно невеликих антропометричних показників у жінок обсяг рухів менший, ніж у чоловіків.

Другою характеристикою робочих рухів є сила м'язів — величи­на максимального зусилля, яке розвиває група м'язів, бере участь у виконанні робочої операції або її елемента. Сила м'язів, яку може розвинути людина в кожному конкретному випадку, залежить від статі, віку, ступеня тренованості, втомленості, використання спец­одягу (рукавиці, взуття) тощо. На силу м'язів впливає положення тіла та окремих його елементів, які беруть участь у русі.

Так, м'язові зусилля, розвинені м'язами верхніх кінцівок, в поло­женні сидячи менші, ніж в положенні стоячи. Найбільш сприятли­вим для здійснення силових рухів є положення, при якому лікоть зігнуто під кутом 120°. Має значення напрям зусилля, що розви­вається: при поштовху від себе воно найбільше, при обертанні ру­чок — найменше. Крім того, розвинення сили залежить від стійкості вихідної пози. У зв'язку з цим великого значення при конструю­ванні робочого місця набуває обладнання спинок, підлокітників на сидіннях, підставок для ніг.

Наступною характеристикою робочих рухів є їх траєкторія. Оптимальними є еліптичні та кругові плавні рухи, що переходять один в одного.

Під час роботи працівник має приймати різні пози і зберігати їх іноді протягом кількох годин, а в деяких випадках і протягом всієї робочої зміни. Робоча поза зумовлює іммобілізацію окремих частин тіла за допомогою координуючої дії ЦНС на відповідні м'язи. Пе­ребування в одній і тій самій позі (стоячи або сидячи) є великим навантаженням для організму, пов'язаним з тривалою статичною роботою одних і тих самих м'язів. Довго фіксована робоча поза називається вимушеною і має розглядатись як несприятливий фак­тор при оцінюванні умов праці працівника. Вимушена робоча поза зумовлює більш швидке розвинення втоми і може призводити до патологічних змін в організмі. Несприятливий вплив пози може бути послаблено або усунено використанням раціональних робо­чих меблів та раціонально обладнаного робочого місця.

Основними є положення сидячи, стоячи та сидячи-стоячи. Виби­раючи раціональну робочу позу, слід враховувати величину прикла­дених зусиль м'язів, ступінь точності та швидкості, діапазон робо­чих рухів.

Робоче положення сидячи менш стомлююче, оскільки характе­ризується низькими енерговитратами, забезпечує більшу стійкість тіла, потребує меншого напруження м'язів, зменшує гідростатичний тиск і, отже, створює менше навантаження на ССС. Виконання робо­ти сидячи створює сприятливі умови для високої точності робочих рухів. Крім того, це положення не дає змоги розвивати велику силу м'язів — маса переміщуваного вантажу не має перевищувати 5 кг.

Положення сидячи не має бути вільним, а також пов'язаним з необхідністю тривалої фіксації хребта у зігнутому стані. Вимушене зігнуте положення сидячи викликає значне напруження м'язів спи­ни і шиї. Крім того, погіршується кровообіг внутрішніх органів, особ­ливо в ділянці тазу, утруднюються дихальні рухи, ослаблюються м'язи черевного преса і тазового дна. У зв'язку з цим у робітників, які виконують роботу сидячи, можуть розвиватись викривлення хребта (кіфоз, сколіоз, лордоз), зміни положення матки, порушення менст­руальної функції, геморой, слабість пологової діяльності, часті роз­риви промежини під час пологів тощо.

Положення стоячи порівняно з положенням сидячи викликає напруження більшості м'язів, потребує додаткових затрат енергії (на 10 %), утруднює кровообіг. Робота м'язів спрямована на те, щоб утри­мувати на постійному місці центр ваги, який переміщується під впли­вом руху, а також розташування окремих ланок тіла, оскільки їхні центри ваги не співпадають з центром ваги тіла. Тому кожний на­хил тулуба вперед, підняття та переміщення верхніх кінцівок, голови викликають додаткове напруження відповідних м'язів. Разом з тим робота стоячи сприятливіша, ніж сидячи в тих випадках, коли робіт­ник для виконання операцій повинен вільно пересуватись у просторі, коли потрібен більший кругозір та діапазон робочих рухів, які пере­вищують відстань максимально витягнутої руки, значні зусилля м'язів. При цьому ступінь важкості, зумовлений робочим положен­ням стоячи, визначається положенням тулуба та рук під час роботи, а також масою переміщуваного вантажу. Так, стоячи з витягнутими вперед руками тонус м'язів збільшується на 25 %, а при утримуванні рукою вантажу масою 2 кг — на 70 %. При невеликому нахилянні корпуса вперед у положенні стоячи енерговитрати збільшуються на 20—22 %, а при значному — на 45 %.

Серед захворювань, пов'язаних з роботою стоячи, слід зазначити плоскостопість, розширення вен нижніх кінцівок, опущення внут­рішніх органів, зміну положення матки тощо.

За можливості слід обладнувати робоче місце так, щоб можна було працювати сидячи-стоячи (рис. 3.6). Таке робоче місце дає змогу чергувати положення, включати в навантаження то одні, то інші м'язи, що дає змогу м'язам відпочивати, поліпшує кровообіг у відпо­відних частинах тіла.

Організація робочого місця

Для того, щоб робоче місце було зручним, воно має відповідати антропометричним даним працюючого. Середні антропометричні дані обчислюють за великою кількістю вимірювань основних ан­тропометричних показників різних груп населення. Вони викорис­товуються при конструюванні робочих місць на виробництві. За антропометричними даними виділяють дві основні зони виконання трудових операцій — оптимальну і зону досяжності.

Рис. 3.6. Влаштування робочого місця для роботи в позі сидячи-стоячи (розміри конструкцій наведені в мм)

На робочому місці основна робота протягом зміни має виконува­тись у межах оптимальної зони. Корпус працівника має зберігати вертикальне положення або бути злегка нахиленим вперед на 10— 15°. Рухи в зоні досяжності викликають підвищене напруження м'язів пояса верхньої кінцівки та плеча, супроводжуються зростан­ням енерговитрат і за частого повторення можуть швидко викли­кати втому та перенапруження. Крім того, робочі рухи, які вико-

нуються витягнутими руками, не можуть розвивати більших зу­силь м'язів та не забезпечують точність і швидкість реакцій. У зв'язку з цим рухи в зоні досяжності мають зводитись до міні­муму.

При розташуванні органів управління у горизонтальній та вер­тикальній площинах найбільша швидкість робочого руху розви­вається в межах 1—2-ї зон (оптимальної зони легкої досяжності) (рис. 3.7, 3.8). Зона досяжності (3-тя) характеризується уповіль­ненням рухів та необхідністю повороту тулуба вбік. Крім швид­кості руху для успішного виконання роботи має значення його точність. Було встановлено, що найбільш точними є рухи, які вико­нуються в межах 1-ї зони, найменш точними — в 3-й зоні. Рухи правої руки більш точні, ніж лівої.

Важливою характеристикою робочого місця є рівень робочої по­верхні, на якій виконуються основні операції. Висота робочої по­верхні визначає робочу позу і продуктивність праці. При низько розташованій робочій поверхні працівникові доводиться сильно нахилятись, а при надмірно високому рівні робочої поверхні — ви­тягувати руки вгору і підніматись навшпиньки. В обох випадках створюються несприятливі робочі пози, які визначають низьку про­дуктивність, значне напруження м'язів, підвищені енерговитрати, утруднений кровообіг тощо. Оптимальна висота робочої поверхні визначається характером виконуваної роботи і, зокрема, її склад­ністю і точністю. При роботі стоячи, яка потребує значних зусиль м'язів, рекомендується висота робочої поверхні 700—800 мм, а при точних роботах — 1200—1300 мм. У зв'язку з тим, що антропомет­ричні показники коливаються у великих межах, оптимальним є зміна висоти робочої поверхні. Коли це неможливо, використовуються підставки для ніг (при роботі стоячи) та регулюється висота сидін­ня (при роботі сидячи, рис. 3.9, с 126).

Особливо точні і тонкі роботи, які потребують напруження зору, мають проводитись сидячи, і тому слід забезпечувати оптимальну висоту робочої поверхні (рис. 3.9). Для виконання ручних операцій сидячи без особливого напруження зору оптимальною висотою ро­бочої поверхні від підлоги є 700—750 мм, точних робіт (монтаж дрібних деталей, верстатні роботи тощо) — 835—905 мм.

Для сприятливого функціонування органа зору має значення кут сприйняття зорового сигналу. Найкраще сприйняття зорового сиг­налу спостерігається в межах кута від нормальної лінії погляду ±15°.

Об'єкт спостереження в цих умовах сприймається центральним зором. У цій зоні мають розташовуватись найбільш важливі засоби інформації, які часто використовуються. Відносно сприятливе сприй­няття зорової інформації зберігається в межах кута ±30°. Для спо­стереження за об'єктами, розташованими за межами кута від нор­мальної лінії погляду ±30°, необхідні рухи очей та поворот голови, що передбачено тільки для допоміжної інформації, та тієї, що рідко використовується.

Внаслідок того, що при роботі сидячи частина передпліччя піднята вгору, а м'язи верхніх кінцівок і пояса верхніх кінцівок знаходять­ся у стані напруження, слід передбачати рухомі підлокітники. Для забезпечення зручної пози сидячи і стоячи має бути достатній простір для ніг: при роботі стоячи не менше 150 мм завглибшки та зав­вишки і 530 мм завширшки, сидячи — не менше 650 мм завглибш­ки та заввишки і 500 мм завширшки.

При організації робочого місця для виконання роботи сидячи велике значення має конструкція сидіння. Робочі стільці залежно від їх призначення можуть мати різну форму сидіння, спинки, підло­кітників (рис. 3.10). Проте загальною вимогою для них є висота, яка регулюється (від 380 до 420 мм). Ширина сидіння коливається від 400 до 420 мм, форма сидіння залежить від характеру роботи. Так, для роботи з клавішними пристроями тощо робоче сидіння має бути з невеликим нахилом назад. При складальних роботах і роботах з

Рис. 3.9. Висота робочої поверхні (мм), що рекомендується при вико­нанні різних видів і точності роботи:

1 — надто точної; 2 — точної на машинах; 3 — конторської; 4 — друку­вання на машинці

малими фізичними зусиллями доцільним є плоске горизонтальне сидіння. Для водіїв передбачається м'яке сидіння.

Під час виконання роботи сидячи велике значення має підставка для ніг. Вона дає змогу працівнику вибрати таке положення нижніх кінцівок, за якого їх м'язи максимально розслаблюються і поліп­шується кровообіг. Підставка для ніг має бути не менше 300 мм завширшки, 400 мм завглибшки, 260—350 мм заввишки і з кутом нахилу 15—30°. Поверхня підставки робиться рифленою, з борти­ком заввишки 10 мм по передньому краю. Підставка для ніг є обо­в'язковою при роботі сидячи-стоячи.

При проектуванні розміщення педалей на робочому місці слід враховувати, що напруження ніг залежать від їх положення. Най­більше напруження в положенні сидячи спостерігається, коли колі­на зігнуті під тупим кутом, при можливості опиратися спиною об спинку сидіння і розміщенні педалі на відстані не більше 100 мм від медіальної лінії оператора. При відхиленні від медіальної лінії сила тиску на педаль знижується. Управління педаллю в положенні стоячи слід уникати, оскільки при цьому різко порушується рівно­вага і з'являється потреба у допоміжних зусиллях м'язів, що зумов­лює швидку втому нижніх кінцівок і тулуба. У виняткових випад­ках, коли потрібно керувати педаллю стоячи, висота її не повинна перевищувати 150 мм, а зусилля 100—150 Не (10—15 кгс).

Значна увага приділяється естетичному оформленню робочого місця. Хороше самопочуття і настрій працівника під час роботи

Рис. 3.10. Стілець з підлокітником:

призначений для складальних операцій (а); з круглим сидінням та спин­кою, що регулюється за висотою — для операцій, що виконуються сидячи (б)

досягається йе тільки зручністю робочого місця, відсутністю напру­ження, а й включенням в інтер'єр робочого місця елементів оздоб­лення — кімнатних рослин, художніх творів, виконаних у приємній для очей колірній гамі. При колірному оформленні обладнання та виробничих приміщень слід віддавати перевагу тим кольорам, які підвищують працездатність, викликають сприятливі емоційні відчут­тя. Насиченість кольорів має бути такою, за якої коефіцієнт відоб­раження був би не меншим 40—50 %. Серед кольорів мають пере­важати білий, світло-лимонний для стель, білий, світло-зелений, світло-голубий, світло-жовтий — для перегородок і стін.

При оцінці робочої пози та організації робочого місця потрібно керуватись ГОСТ 12.2.032-78 "ССБТ. Рабочее место при выполне­нии работ сидя. Общие эргономические требования" та ГОСТ 12.2. 033-78 "ССБТ. Рабочее место при выполнении работ стоя. Общие эргономические требования". Крім того, міждержавні стандарти на певні види виробничого обладнання (верстати металообробні, маши­ни ручні електричні, обладнання технологічне та ін.).

3.2.3. Фізіологія і психологія діяльності людини

Фізіологія праці є складовою частиною гігієни праці та розді­лом загальної фізіології, який присвячено вивченню змін функ­ціонального стану організму людини під впливом трудової діяль­ності та виробничого середовища, розробці фізіологічних основ наукової організації трудового процесу з метою довгочасного підтримання на високому рівні працездатності людини та збере­ження її здоров'я.

Дослідження в галузі фізіології праці проводяться в основному в двох напрямах: 1) вивчення загальних фізіологічних закономірно­стей, що характеризують діяльний стан організму людини; 2) роз­робки науково обґрунтованих раціональних способів організації кон­кретних видів трудової діяльності, які сприяють поліпшенню фізіо­логічного стану працівників.

Об'єктом вивчення фізіології праці є форми організації трудово­го процесу, обладнання робочого місця та устаткування, фізіологічні зміни в організмі робітника, здоров'я працівників тощо.

Основною метою фізіології праці є наукове обґрунтування реко­мендацій щодо оптимізації трудового процесу в системі наукової організації трудової діяльності людини.

Загальні завдання фізіології праці полягають у вивченні форм виявлення робочої діяльності, станів, що виникають в організмі людини, фізіологічних закономірностей та механізмів, які характе­ризують зміни в організмі людини під час роботи. Поряд із загаль­ними завданнями виділяють завдання, зумовлені основними напря­мами економічних та соціальних перетворень, які характеризують етап розвитку держави. Так, наприклад, обслуговування нового об­ладнання на сучасних виробництвах (атомних електростанціях, елек­тронних підприємствах, роботизованих виробничих лініях, пультах управління, лазерних та плазмових установках тощо) вимагає не тільки високої кваліфікації персоналу, а й дотримання відповідних гігієнічних та фізіологічних вимог до умов роботи. На сучасному етапі завдання фізіології праці можна сформулювати так.

1. Фізіологічна оцінка нових видів організації праці, нової тех­нології, сучасного обладнання, що використовуються у промисло­вості та сільському господарстві.

2. Вивчення фізіолого-гігієнічних особливостей трудової діяль­ності працівників нових професій — наладчиків, операторів, апарат­ників, які обслуговують сучасні виробництва.

3. Встановлення фізіологічних закономірностей виникнення та механізмів формування таких негативних станів, як втома, монотонність, гіподинамія, нервово-емоційне напруження, перенапруження.

4. Вивчення характеру та механізму дії таких факторів, як ульт­ра-, інфразвук, іонізуюче та лазерне випромінювання, електромагніт­не поле тощо.

5. Вивчення особливостей фізіологічних функцій у трудовій діяль­ності різних груп працівників, а саме: жінок, підлітків, осіб похило­го віку.

6. Наукове обґрунтування методів виробничого навчання, про­фесійного відбору та профорієнтації.

7. Розробка сучасних науково обґрунтованих рекомендацій щодо побудови оптимальних режимів праці та відпочинку, упорядкуван­ня обладнання, робочих місць, організації технологій, профілактики несприятливих впливів нервово-емоційного перенапруження, гіпо­динамії, монотонності, втоми тощо.

8. Удосконалення методичного рівня здійснюваних досліджень шляхом модернізації апаратури, розширення методів дослідження, застосування математичних та програмних способів збору та аналі­зу одержаних даних тощо.

₅ 4-295

Методи дослідження в фізіології праці у кожному конкретному випадку визначаються за характером її завдань. У зв'язку з тим, що одним із центральних завдань фізіології праці є вивчення фізіо­логічних процесів у організмі людини, яка працює, важливе місце займають фізіологічні та біохімічні методи дослідження функцій центральної нервової системи (ЦНС), аналізаторів, серцево-судин­ної (ССС), дихальної (ДС) та м'язової систем, системи крові тощо.

Широко використовуються методи визначення ефективності праці, часових характеристик трудових процесів, робочих рухів та поз.

Ряд питань, які стосуються окремих сторін трудової діяльності, в фізіології праці вирішується на лабораторних моделях, які відтво­рюють трудові процеси або окремі його елементи. Наприклад, мо­делі робочих меблів, пультів управління, тренажери тощо.