Державний статус української мови. Мовне законодавство та мовна політика в Україні

Державна мова – це«закріплена традицією або законодавствоммова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики» [30, С.77]

Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах життя, але доля нашого народу склалася так, що українська мова протягом історії не завжди функціонувала як державна.

Зачасів Київської Русі державною фактично була давньоруська мова. Після монголо-татарської навали більшість українських і білоруських земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Починаючи з 14 ст. у діловодстві функціонувала сформована на давньоруській основі українсько-білоруська літературна мова, яка традиційно називалася руською. Державний статус їй було надано Статутом 1566 року. У 14 – 1-й половині 16 ст. українська мова вживалась як державна на землях Галичини та Західної Волині, які перебували під владою Польщі. Українською мовою іноді користувалися кримські хани у зносинах з польськими королями; вживалася вона на державному рівні в Молдовському князівстві. Отже, українська літературна мова в 14 – 16 ст. мала функції міжнаціональної. Після укладеної 1569 року в Любліні унії Литви з Польщею майже всі українські землі перейшли до складу Польського королівства, але представники української шляхти домоглися збереження статусу української мови. Проте тривало це недовго. Уже 1669 року на сеймі король ухвалює постанову про використання в діловодстві виключно польської і латинської мов. У 18 ст. українська мова в Польщі майже цілковито зникла з офіційного вжитку. На землях, які опинилися під владою Австро-Угорщини, українська мова вживалась у шкільному навчанні, зрідка – у документах. Після приєднання України до Росії (1654 р.) спеціального документа про державність української мови ухвалено не було, оскільки тоді для цього не було підстав: вона безперешкодно функціонувала в усіх державних установах Гетьманщини. На українських землях, що перебували в складі Російської імперії, українська мова збереглася до поч. 80-х рр. 18 ст. Відтоді аж до 1917 року вона фактично (за незначними винятками) була заборонена (Валуєвський циркуляр, Емський акт). Українські школи, преса, книговидання діяли лише в Австро-Угорщині.

Тільки в січні І919 року Українська Народна Республіка проголосила українську мову державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий самий закон 15 листопада 1919 року ухвалила Західноукраїнська Народна Республіка; 15 березня 1939 року державність української мови була утверджена на Закарпатті. Політика українізації (20-ті р.р. ХХ ст.) розширила сферу вживання української мови, на неї було переведено законодавство, освіту, пресу. Статус української мови, близький до державного, гарантувався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР 6 липня 1927 року. Але вже наприкінці 20-х років почався процес русифікації. Українські правописи, що видавалися за радянських часів, засвідчили активне втручання у внутрішні процеси розвитку мови (скасування літери ґ, вилучення питомо українських слів і введення російських слів і кальок тощо). Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов'язково. Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення вели­ких міст східних та південних областей України, катастрофічне зменшення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровську, Сімферополі та інших містах.

Згідно з антинауковою теорією злиття націй, яка впроваджувалася в СРСР, мала існувати лише одна нація – радянський народ, з єдиною мовою – російською. Такий стан неминуче вів до денаціоналізації українського народу, оскільки всі заходи, спрямовані на знищення української мови, базувалися на відомій тезі ”немає мови – немає нації”.

Сьогодні державність української мови гарантується Законом «Про мови в Українській РСР», прийнятим 28 жовтня 1989 року, і Конституцією, ухваленою 28 червня 1996 року, у статті 10 якої записано: «Державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Але суттєвих змін стосовно статусу української мови немає й досі. Майже одразу після ухвалення цих документів деякі партії (як правило, перед черговими президентськими або парламентськими виборами) почали вимагати введення в країні російської мови як офіційної, або другої державної. Щоправда, заради справедливості слід зазначити, що ті ж партії та окремі особи, приходячи до влади, забували про свої обіцянки. Так, колишній президент України Л.Д. Кучма під час передвиборчої кампанії неодноразово говорив про надання російській мові статусу державної. «Ближчим часом я маю намір запропонувати зміни до чинного законодавства з метою надання російській мові офіційного статусу при збереженні за українською мовою державного статусу» – ця фраза була озвучена Л.Д. Кучмою під час інавгураційної промови. Пізніше він, очевидно, «забув» втілити в життя цей найважливіший пункт своєї програми, який, власне, і привів його до влади. Багато політиків і пересічних громадян, виступаючи за двомовність, аргументують свою позицію прикладами тих країн, де є дві та більше державні мови, зокрема Бельгії, Канади й Швейцарії. Але ж треба хоча б трішки знати історію! Як слушно зауважується у спеціальних дослідженнях, канадці, крім індіанців, не є споконвічними мешканцями території, на якій проживають, вони нащадки переселенців з різних країн Європи. У Бельгії дві державні мови, але фламандською говорять фламандці, а французькою – валлони, тобто там немає єдиної нації, що має дві державні мови. У Швейцарії живуть представники чотирьох народів, які розмовляють відповідно своїми мовами, кожна з яких є державною на відповідній території. Корінним народом на всій території Україні (крім Криму) є українці, інші етноси оселилися на нашій землі значно пізніше. Тому ми мусимо зважати не на названі вище країни, а на такі, скажімо, як Німеччина, Швеція тощо. У цих та багатьох інших країнах збільшується кількість емігрантів, яких не примушують вивчати державну мову. Але не володіючи нею, вони не мають права претендувати на посади в державних установах. І ніхто при цьому не говорить про порушення прав людини, адже крім прав існують ще й обов’язки. Один із них – знати мову народу, на землі якого живеш, якщо хочеш, щоб вона була для тебе рідним домом. Беззаперечним є те, що визнання російської мови як офіційної призвело б до істотного обмеження функції української мови в ролі єдиної державної.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд України прийняв рішення про офі­ційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закладах країни. Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої стат­ті 10 Конституції України, за якою „державною мовою України є українська мова”, треба розуміти так: українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом. Поряд із державною при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місцевими органами самоврядування можуть використовуватися російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах України є українська мова. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Але дедалі зрозумілішим стає той факт, що лише задекларованості державного статусу української мови для повноцінного та незворотного утвердження її в усіх сферах суспільного життя недостатньо. Потрібні реальні механізми реалізації цих документів і встановлення юридичної відповідальності за їх порушення.

Для кращого розуміння того, що відбувається в Україні, слід провести паралелі з іншими країнами, оскільки кожна сучасна держава в процесі свого становлення й розвитку так чи інакше стикалася з мовним питанням. Найважливіша функція будь-якої держави – об’єднати людей із їхніми різними особистими, класовими, етнічними інтересами, часом навіть протилежними, у єдине суспільство, злагоджений організм, здатний цілеспрямовано сконцентровувати свої фізичні й духовні ресурси з метою розвитку. Найважливішу роль у консолідації суспільства відіграє мова, саме вона завжди лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту. Це добре розуміли й розуміють політики і по-різному враховували й враховують у своїй діяльності. Наведемо такі приклади [36]. Важко повірити в те, що у Франції наприкінці XVIII ст. половина населення не володіла мовою своєї країни. Проте завдяки послідовній мовній політиці (видання книг, газет і журналів, освіта французькою мовою, володіння нею як обов’язкова вимога для державних чиновників) французька мова протягом XIX ст. утвердилася як єдина на всій території держави й у всіх сферах суспільного життя. Наслідки такої політики очевидні. Франція – провідна країна Євросоюзу, яка має консолідоване суспільство, високі досягнення в науці, культурі, економіці. Але незважаючи на такі високі здобутки, і сьогодні французька держава не байдужа до мовних проблем: у законі про вживання французької мови встановлюються суворі санкції за ігнорування мови на території держави. Французи протистоять глобальному наступові англійської мови, захищаючи власне інформаційно-мовне середовище, створюючи списки небажаних іншомовних слів тощо.

В Італії після набуття незалежності (1861 р.) італійською володіли приблизно 2,4 % (!) населення. Поступове впровадження програми поширення італійської мови серед населення Італії дало змогу об’єднати населення і створити сучасну європейську країну з високим рівнем життя.

Індонезія понад 300 років перебувала під владою Голландії, яка, певна річ, докладала всіх зусиль для впровадження в індонезійському суспільстві голландської мови. Сьогодні у цій країні, де налічується 200 млн. населення і більше ніж 300 мов, державна мова одна – індонезійська. Цією мовою ведеться викладання в середній і вищій школі (вживання голландської мови заборонено!), усі фільми озвучуються індонезійською, президент щороку звітує про видання літератури державною мовою тощо.

Відродження Ізраїлю євреї почали з відродження своєї давньої мови – івриту. Для її вивчення було створено багато денних і вечірніх курсів, розпочато видання літератури, преси. Навіть під час служби в армії молоді люди проходили 180-годинний курс вивчення мови.

У США єдина державна мова – англійська. І коли 1998 р. в сенаті США на вимогу представників іспаномовної частини населення розглядалося мовне питання, то було заявлено, що інтереси всього суспільства є вищими за інтереси його частин.

Навіть ті країни, державним мовам яких абсолютно нічого не загрожує, дбають про них. Прикладом може бути Японія, у якій для забезпечення всебічного розвитку японської мови створено Державний інститут японської мови й Інститут культури радіо- і телепередач. Службовці цих установ постійно стежать за появою нових слів, видають їх реєстри тощо.

Мовна політика – «сукупність ідеологічних принципів і державних заходів, спрямованих на регулювання мовних відносин у країні та розвиток мовної системи в певному напрямі» [30, С.231]. Головним її завданням є розв’язання мовних проблем у суспільстві, сприяння ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування. Мовна політика є складником національної політики певної багатонаціональної держави і спирається на вироблені в суспільстві концепції з національного питання. Тому іноді в мовознавстві й політології її називають національно-мовною політикою.

В історії української мови наявні різні періоди, проте майже всі вони позначені заборонами користування мовою у державних і господарських сферах, друкуванні, освіті, церковному житті тощо. Сучасні законодавчі акти про мову нібито створюють умови для безперешкодного її розвитку на території України, для ліквідації тенденцій звуження функцій української мови і формуванню умов для її розвитку як основного засобу комунікації у країні. Проте через однобічне сприймання мови тільки як засобу спілкування і невизнання об’єднувальної, ідентифікаційної, культуротворчої функцій відчувається загроза для її існування як єдиної державної, престижної тощо. Тому нагальною потребою є передусім вироблення чіткої національної мовної політики, створення умов для збереження і розвитку української та мов національних меншин.