УКРАЇНІЗАЦІЯ 3 страница

Розділ VІІІ

Українська культура

у 30ті роки

Наприкінці 20-х років у внутрішній політиці Ра-

дянського Союзу відбувся різкий поворот. Розгромив-

ши суперників у боротьбі за владу, правляча верхівка

на чолі з Й. Сталіним вдалася до методів прямого на-

сильства в побудові нового соціалістичного суспільства

в СРСР.

Трагічною сторінкою української історії стала суціль-

на колективізація села, метою якої були ліквідація при-

ватної власності на землю і створення колективних гос-

подарств. Людей насильно заганяли в колгоспи, відби-

рали землю, усуспільнювали худобу. Як наслідок, було

підірвано сільськогосподарське виробництво, ліквідовано

економічну самостійність селянства, талановитого і пра-

цьовитого господаря визнано головним ворогом соціа-

лістичного будівництва і знищено. Зникла матеріальна

зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почут-

тя хазяїна. Така політика більшовиків щодо селян знач-

ною мірою сприяла виникненню голоду 19321933 рр.

в Україні, у результаті якого, за підрахунками спеціа-

лістів, померло близько 56 млн чол.

Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома велики-

ми хвилями прокотилися по Україні: перша 1929

1931 рр. (примусова колективізація, розкуркулення, лік-

відація Української автокефальної православної церкви

(УАПЦ), процес у справі Спілки визволення України

(СВУ); друга 19311934 рр. (штучний голод, пости-

шевський терор, кіровська хвиля); третя 1936

1938 рр. (Великий терор).

Першою жертвою терору стало селянство. Колективізація супровод-

жувалася кампанією ліквідації куркуля як класу. Куркулями оголо-

сили найпрацьовитіших і культурних господарів, які власною працею до-

сягли відносного добробуту і не виявили бажання вступати в колгосп.

Репресували не лише заможних селян, а й середняків, і навіть деяких

бідняків, яких називали підкуркульниками. Починаючи із зими

19291930 рр. сотні тисяч селянських сімей було вивезено до Сибіру

і на Північ, де багато спецпереселенців, особливо дітей, загинуло від

голоду, холоду та хвороб.

Водночас почався наступ на творчу інтелігенцію, яка не лише нама-

галася спрямувати розвиток суспільства по демократичному шляху, а й

протидіяти становленню тоталітарного режиму. Десятки тисяч людей

від сільських бібліотекарів і вчителів до видатних поетів і вчених по-

клали свої голови на кон того національного відродження, що слушно

назване розстріляним.

Суспільно-політична атмосфера в Україні в 30-ті роки відзначалася

посиленням шовіністичних тенденцій, постійними пошуками і викриттям

шпигунів, шкідників, націонал-ухильників, буржуазних націоналістів та

інших ворогів народу. Хвиля за хвилею прокочувалися судові процеси

над різними організаціями. Лише за справою СВУ, фабрикація якої по-

чалася наприкінці 20-х років, було увязнено 45 осіб (26 учених, 2 пись-

менники, 2 студенти та ін.). Серед них всесвітньо відомий учений-літе-

ратурознавець, віце-президент Всеукраїнської Академії наук С. Єфремов.

Йому було приписано роль керівника контрреволюційної організації СВУ.

Але маховик сталінської репресивної машини на цьому не зупинив-

ся, він лише почав набирати обертів. Й. Сталін і його сатрапи розгля-

дали Україну як полігон для апробації ефективних методів масових реп-

ресій.

За неповними даними, лише з 1930 по 1941 р. в Україні було ви-

крито 100 різних організацій і груп, що кваліфікувалися як націоналі-

стичні контрреволюційні. За підрахунками фахівців, у період єжовщини

(19361938) в Україні стали жертвами репресій понад 800 тис. осіб.

Особливо відчутних втрат зазнали письменницькі організації.

Іншим обєктом сталінського наступу були школи. Систематичні пе-

ревірки вчителів стали буденним явищем, а звинувачення їх у націо-

налізмі й ворожій діяльності масовими. Лише в 19331937 рр. у ре-

зультаті чисток зі шкіл було звільнено близько 24 тис. учителів.

Жорстокі заходи центрального уряду проти політики українізації, яка

проводилась у 20-ті роки, супроводжувались відновленням політики

русифікації, встановленням централізації управління в усіх сферах еко-

номічного і соціально-політичного життя. На керівні посади в республіці

призначалися партійні функціонери, що приїхали з Росії. Головною не-

безпекою оголошувався націоналізм. Пролетарський інтернаціоналізм

став центральним стрижнем у політиці більшовицької партії. Слово ук-

раїнізація 1937 р. остаточно зникло з партійних документів. Русифі-

каторські тенденції посилилися, коли першим секретарем ЦК КП(б)У

став М. Хрущов. У 1938 р. в усіх школах було запроваджено обовяз-

кове вивчення російської мови.

Проте поряд з негативним було й позитивне, зокрема введено без-

платні медичне обслуговування, освіту, дитячі садки і ясла, школи і курси

з ліквідації неписьменності серед дорослих. Частка студентів українсь-

кої національності збільшилась у 4 рази.

ОСВІТА

У 30-ті роки держава докладала великих зусиль для

ліквідації неписьменності, піднесення загальноосвітнього

рівня населення. І хоча в ці роки не було досягнуто стовідсоткового ре-

зультату, показники були вагомими. Перепис населення в 1939 р. за-

свідчив: в Україні письменних у віці до 50 років стало 85,3 %.

Особливо гостро стояло питання про залучення всіх дітей до навчан-

ня. Вже восени 1930 р. розпочалося впровадження всеобучу. Одночас-

но вирішувались проблеми створення підручників, будівництва шкільних

приміщень, підготовки вчительських кадрів. У 1932/33 навчальному році,

як свідчать статистичні довідники, навчанням було охоплено 98 % дітей

віком до 10 років, а 95 % випускників початкової школи продовжували

вчитися далі. Проте ці дані сумнівні, оскільки більшу частину навчаль-

ного року в сільській місцевості лютував голодомор і дітям було не до

навчання.

Стандартизація торкнулася й навчальних програм. Учителі у викладі

матеріалу мали дотримуватись тексту підручника. У 1935 р. було за-

проваджено єдиний день початку навчального року 1 вересня, закін-

чувався навчальний рік наприкінці червня; визначалися завантаження

учнів протягом усіх 10 класів, тривалість уроку (45 хв), порядок прий-

няття учнів до школи, переведення їх до наступних класів, складання

іспитів, вводилася пятибальна система оцінок знань.

Після 1934 р. розширилось будівництво шкільних приміщень, що

дало змогу скасувати навчання у третю зміну. Середньою школою в се-

редині 30-х років було вже охоплено до третини учнів. Понад 80 %

дітей навчалися в українських школах. Якщо в 1932/33 навчальному

році в республіці налічувалося 21,6 тис. загальноосвітніх шкіл, в яких

навчалося 4,5 млн учнів, навчальний процес забезпечували 126 тис.

учителів, то в 1937/38 навчальному році відповідно 22,5 тис. шкіл,

5,4 млн учнів і 181 тис. учителів. Навчальний процес здійснювався

переважно українською мовою.

Індустріалізація поставила конкретні завдання

й перед школою. Для виробництва потрібні

ВИЩА ШКОЛА

були кваліфіковані кадри, тому в 30-ті роки було проведено уніфікацію

вищих навчальних закладів технічного профілю та підпорядковано за

галузевими ознаками, визначено рівні підготовки спеціалістів. Вищу

ланку готували інститути, середню технікуми. Відкриваються нові

інститути, переважно за рахунок розукрупнення багатофакультетних

вузів. У вересні 1933 р. відновили роботу університети в Києві, Хар-

кові, Одесі, відкрився новий університет у Дніпропетровську.

Кількість вищих навчальних закладів збільшилася з 19 у 1914/15

навчальному році до 129 у 1938/39 навчальному році, чисельність сту-

дентів відповідно з 27 до 124 тис. Вузівськими центрами стали

28 міст республіки. По чотири вузи зявилось у Вінниці, Полтаві, До-

нецьку, по три у Луганську, Запоріжжі, Житомирі, Кривому Розі,

Миколаєві, Херсоні.

Починаючи з 1934 р. скасовано плату за навчання в усіх вузах і

технікумах республіки. Близько 90 % студентів одержували державну

стипендію.

На кінець 30-х років в Україні переважно було вирішено кадрову

проблему інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців пере-

вищила 500 тис. у різних галузях народного господарства. Наприкінці

1935 р. було скасовано обмеження, повязані із соціальним походжен-

ням, але існували певні обмеження щодо дітей ворогів народу.

Проте, у системі освіти, як і в усьому суспільстві, розкручувався ма-

ховик пошуків і ліквідації національних елементів. Особливо від цього

потерпали навчальні заклади.

Під підозру потрапляли насамперед учителі шкіл, викладачі націо-

нальних вузів і технікумів, науковці, журналісти, працівники культ-

освітніх закладів. Систематичні перевірки кадрів, недовіра до них та

репресії призводили до частих збоїв у роботі національних установ та

закладів і зрештою до їх закриття. Пошуки націоналістів, ворогів на-

роду стали буденним явищем, а звинувачення в антирадянській, кла-

сово ворожій діяльності вчителів масовими. На пленумі ЦК КП(б)У

в листопаді 1933 р. близько 10 % учителів було безпідставно віднесе-

но до класово ворожих елементів, а в окремих округах і районах Украї-

ни кількість їх серед педагогічних кадрів досягала 3040 %. Особливо

багато антирадянських елементів серед педагогів працівники органів

державної безпеки знаходили у прикордонних районах і на півдні Ук-

раїни, де здебільшого проживало неукраїнське населення.

Нищівного удару було завдано польським і німецьким навчальним

закладам. Уже на початку 1934 р. у постанові ЦК КП(б)У Про

кадри шкіл національних меншин наголошувалося, що партійні комі-

тети ряду областей, зокрема Київської і Вінницької, не зрозуміли того,

яке місце у контрреволюційній роботі ворогів в Україні займає вихован-

ня дітей у польських і німецьких школах в антирадянському дусі. Цен-

тральний комітет запропонував спеціально створеній комісії перегляну-

ти район за районом, школу за школою і в разі виявлення фактів засмі-

ченості шкіл антирадянськими елементами вжити конкретних заходів.

Полювання на ворожі елементи перенеслися на середні спеціальні

навчальні заклади. ЦК КП(б)У у 1935 р. прийняв постанову з непри-

хованою, тенденційною назвою Про засміченість класово ворожими

елементами Хортицького німецького машинобудівного технікуму. У ній

зазначалося, що викладацький і студентський склад технікуму був за-

смічений ворожими елементами, які безкарно протягом тривалого часу

проводили в технікумі фашистську пропаганду. Технікум закрили.

Така сама доля спіткала й вищі навчальні заклади національних

меншин, зокрема Одеський німецький педагогічний інститут. Як ворогів

народу було заарештовано 3254 студенти і 89 їхніх родичів. Одеський

німецький педінститут у 1937 р. було ліквідовано і на його базі створе-

но Одеський інститут іноземних мов.

Цього ж року постановою ЦК ВК(б)У було ліквідовано болгарський

і молдавський відділи Одеської театральної школи та німецький відділ

Дніпропетровської.

Підсумовуючи проведення чисток серед закладів освіти, науки і

культури в 19331936 рр., С. Косіор на січневому (1937 р.) пленумі

ЦК КП(б)У зазначив: Ми здійснили повний розгром наших куль-

турних закладів, в яких засіли націоналісти. У нас майже нікого з пра-

цівників не залишилось.

У ще гіршому становищі перебували школи Західної України, Бу-

ковини і Закарпаття. У Галичині польська влада вела політику обме-

ження мережі українських шкіл і повної їх полонізації. Якщо на почат-

ку ХХ ст. тут було 2420 українських шкіл, то в 1937/38 навчальному

році залишилося 352. Населення Галичини вдалося до організації при-

ватних шкіл і позашкільних закладів. У другій половині 30-х років на-

лічувалось 40 народних (початкових) шкіл, в яких навчалося майже

6,5 тис. учнів; функціонувало 19 приватних гімназій і 16 ліцеїв, 65 фа-

хових, 6 купецьких, торговельних, кооперативних курсів та вчительська

семінарія, яка готувала вихователів для дошкільних закладів. У такому

ж становищі була освіта Буковини. Усі українські школи в 1934 р. були

переведені на румунську мову викладання.

У кращому становищі опинилась українська освіта на Закарпатті, яке

входило до Чехословаччини. У 1938 р. до освітньо-виховних закладів

належало 432 школи, 5 гімназій, 4 вчительські семінарії і 138 фахових

шкіл, 132 українських дитсадки.

Головним осередком наукової діяльності в 30-х роках за-

лишається ВУАН, президентом якої 1930 р. став О. Бо-

НАУКА

гомолець. Із затвердженням у лютому 1938 р. нового статуту її було пе-

рейменовано на Академію наук УРСР.

Першим кроком до реформування стало створення в 1930 р. на базі

наукових кафедр науково-дослідних інститутів (НДІ). Водночас було

ліквідовано комісії історії Лівобережної України та новітньої історії Ук-

раїни. Ліквідовано також історичну секцію, а Археологічну комісію відок-

ремлено від кафедри М. Грушевського, який втратив вплив на розви-

ток історичних досліджень, що виконувалися Академією наук.

Партійно-державне керівництво України робило ставку на оновлення

кадрового потенціалу ВУАН, збільшуючи кількість академіків і членів-

кореспондентів за рахунок кандидатур, визначених ЦК ВК(б)У. У ре-

зультаті маніпуляцій виборами (зокрема, було порушено традицію таєм-

ного голосування під час виборів дійсних членів ВУАН) академіками крім

таких вчених, як О. Богомолець, М. Вавілов, О. Палладін, Є. Патон,

М. Холодний, Д. Яворницький та інші, було обрано також партійних

функціонерів: В. Затонського, Г. Кржижанівського, М. Скрипника,

О. Шліхтера, суспільствознавців С. Семковського, В. Юринця, М. Явор-

ського.

У результаті політичних процесів проти української науки сотні вче-

них були позбавлені роботи, близько 250 науковців заарештовані і

відправлені на заслання. Протягом 19311933 рр. було знищено ка-

бінет національних меншин, у складі якого діяли албанський, грецький,

німецький, польський, циганський, російський, чеський відділи та відділ

східних народів.

З 1935 р. настала коротка перерва в репресіях. Офіційно вважало-

ся, що науку звільнено від псевдовчених, а ВУАН очищено від ворогів

народу агентів фашизму.

Проте незважаючи на такі надзвичайно тяжкі умови розвиток на-

уки не припинився. В Україні вели дослідницьку діяльність наукові

колективи. Великих успіхів досягли вчені відкритого в 1928 р. у Харкові

Українського фізико-технічного інституту (УФТІ). У 19311932 рр. у

ньому працював І. Курчатов, тут Л. Ландау написав класичну працю з

кінетичної теорії плазми; в 1932 р. група вчених у складі К. Синельни-

кова, О. Лейпунського, А. Вальтера і Г. Латишева вперше здійснила

штучне розщеплення ядра атома літію швидкими протонами. Їхні праці

засвідчили народження в Україні центру теоретичної фізики світового

рівня.

У Галичині вся українська наука зосереджувалась у Науковому то-

варистві ім. Т. Шевченка. У 30-ті роки звязки Товариства з Києвом

припинилися. Крім того, фінансова криза змусила скоротити адмініст-

ративний персонал і гонорари науковцям. Але провідні вчені М. Воз-

няк історик літератури, І. Зелінський мовознавець, Я. Пастер-

нак археолог, І. Витанович економіст, Ф. Колесса музикозна-

вець, В. Левицький математик, В. Кубійович і Ю. Полянський

географи, В. Старосельський правознавець, М. Панчишин ме-

дик та інші продовжували працювати.

Слідом за розгромом наукових кадрів удар було

спрямовано на письменницькі організації й обєд-

ЛІТЕРАТУРА

нання. Керівники партії вбачали в них носіїв націоналізму, політично не-

безпечних людей. Пік прийшовся на 19331934 рр. Було заарешто-

вано 240 письменників, багато з яких розстріляно або відправлено до

таборів, звідки мало хто повертався; більшість їхніх творів було забо-

ронено.

Масові акції звинувачення розпочалися в 1933 р. арештом поета,

прозаїка і драматурга М. Ялового. Вражений арештом свого друга і по-

діями, свідком яких був, 13 травня застрелився М. Хвильовий. За зви-

нуваченнями у причетності до української військової організації був

увязнений Остап Вишня. У грудні 1934 р. було заарештовано і розст-

ріляно Г. Косинку, Д. Фальковського, К. Буревія, О. Влизька. Було

репресовано галицьких інтелігентів, які, повіривши в українізацію, при-

їхали в УРСР. Серед них родина Крушельницьких батько Антін,

сини Іван і Тарас, голова письменницької спілки Західна Україна

М. Ірчан. До концентраційних таборів потрапили М. Куліш, М. Зе-

ров, О. Досвітній, В. Вражливий, Г. Епік, О. Слісаренко, І. Калячик,

М. Драй-Хмара, П. Филипович, В. Підмогильний, Б. Антоненко-Дави-

дович, Д. Загул, Є. Плужник, С. Пилипенко та багато інших. Усього

протягом 19341938 рр. було заарештовано понад половину членів і

кандидатів у члени Спілки письменників України.

Визначальну роль у драматичних подіях щодо літератури відіграла

постанова ЦК ВКП(б) Про перебудову літературно-художніх органі-

зацій від 23 квітня 1932 р. Рішучої критики зазнали український бур-

жуазний націоналізм і формалізм. Постанова зобовязувала сприяти

подальшому формуванню і утвердженню єдиного творчого методу в літе-

ратурі та мистецтві методу соціалістичного реалізму.

У липні 1934 р. відбувся Перший зїзд письменників, який обєднав

300 чол. в єдину Спілку радянських письменників України.

Українська поезія, незважаючи на утиски, знаходить можливості ре-

алізувати свій творчий потенціал. Виходить друком велика кількість

поетичних збірок: Вітер з України, Чуття єдиної родини, Сталь

і ніжність П. Тичини; Знак терезів, Літо, Збір винограду

М. Рильського; Вибрані поезії й епічні поеми Безсмертя та Бать-

ки й сини М. Бажана; Червоні троянди, Люблю В. Сосюри; Ге-

роїчні балади, Барвінковий світ Л. Первомайського; Лірика бою,

Поезії П. Усенка; З книги життя, Народження синів, Березень

А. Малишка; Книга боротьби Л. Дмитерка; Двадцятий полк

І. Муратова та ін.

Прозаїки донесли до читача романи й повісті: Облога ночі, Го-

лубі ешелони, Олександр Пархоменко П. Панча, Мати А. Голов-

ка, Роман Міжгіря та Історія радості І. Ле, Десну перейшли

батальйони і Удай-ріка О. Десняка, Ранок І. Микитенка, Верш-

ники Ю. Яновського, Шлях на Київ С. Скляренка, Вісімнадця-

тилітні Ю. Смолича, Дніпро Н. Рибака, Іван Богун Я. Кочури,

Граніт В. Собка та ін.; до Києва і Харкова на роботу приїхали письмен-

ники Західної України С. Тудор, О. Гаврилюк, Я. Галан, П. Коз-

ланюк та ін.

Пожвавлюється літературне життя. Починають виходити громадсь-

ко-політичні та літературні журнали Літературна критика (1938) і

Україна (1941). Продовжують видаватися Літературна газета,

журнали Радянська література, Літературний журнал, Літератур-

ний Донбас, Театр, Народна творчість.

ОБРАЗОТВОРЧЕ

МИСТЕЦТВО

Як зазначалося, постановою ЦК ВКП(б)

Про перебудову літературно-художніх орга-

нізацій було ліквідовано численні мистецькі

угруповання і на їх місці створено єдину Спілку радянських художників

України. Наприкінці 1938 р. відбувся Перший зїзд художників Украї-

ни. На ньому було проголошено підсумки боротьби за ідейну чистоту

мистецтва, виховання нових кадрів і ліквідацію формалізму в мистецтві.

В українське образотворче мистецтво приходять молоді митці, ви-

пускники Академії мистецтв та художніх інститутів, завойовує попу-

лярність тематична картина, героями якої стають сучасники і події

сьогодення. Найпомітнішими стали полотна Переможці Врангеля

Ф. Кричевського, Кадри Дніпробуду К. Трохименка, Будівництво

домни № 3 О. Щовкуненка, Дорога в колгосп М. Бурачека, Щорс

в бою під Черніговом М. Самокиша, Котовський ліквідує банду

Матюхи Ф. Кличка та ін. Багато зробили художники України до

відзначення 125-річчя з дня народження Т. Шевченка: графічні твори

В. Касіяна (Шевченко на Україні, Шевченко серед селян), М. Де-

регуса (Катерина і серія Дорогами України). Цикл ілюстрацій до

ювілейного видання Кобзаря створив І. Їжакевич.

Розвивається монументальна скульптура. М. Манізер створює

памятники Т. Шевченкові, встановлені в 1939 р. у Києві та Каневі,

А. Страхов виконує статую О. Пушкіна, Ю. Білостоцький надгроб-

ки М. Лисенкові та М. Заньковецькій, Г. Пивоваров монументальні

скульптури для Всесоюзної сільськогосподарської виставки у Москві,

скульптурні портрети І. Франка, Т. Шевченка, О. Довженка.

Розвиток народних художніх промислів увів у мистецьке життя

нових майстрів М. Примаченко, Я. Герасименка, П. Власенко,

І. Гончара, Н. Вовк, В. Гарбуза, Я. Халабудного, низку опішнянських

гончарів, решетилівських вишивальниць та ін. Основоположником де-

коративного живописного натюрморту в українському народному мис-

тецтві стала Катерина Білокур.

В архітектурі конструктивізм став вважатися космополітичним сти-

лем, виявом техніцизму, і в 19321933 рр. він був оголошений воро-

жим і чомусь націоналістичним; на його місце прийшов напрямок, що

поєднав конструктивізм з ампіром та нахилом до псевдомонументаліз-

му. У цьому новому стилі зведено, наприклад, будівлю Верховної Ради

в Києві.

На початку 30-х років українське театральне мистецтво

зазнало великих втрат. У 1933 р. було ліквідовано театр

ТЕАТР

Березіль, а його артистів розкинуто по інших театрах, Леся Кур-

баса звільнено з театру, позбавлено звання Народний артист респуб-

ліки, заарештовано і відправлено на Соловецькі острови, де було роз-

стріляно в 1937 р.

Станом на 1937 р. в Україні діяли 84 професійних театри 6 опери

та балету, 64 драматичних, 2 музкомедії, 12 юного глядача та 39 ро-

бітничо-колгоспних, з них 57 давали вистави українською мовою. Се-

ред них провідне місце займав Київський драматичний театр ім. І. Фран-

ка, незмінним керівником якого був Г. Юра. Театр мав великий і різно-

манітний репертуар української, російської, світової класики. Пєси

Загибель ескадри, Платон Кречет, Правда О. Корнійчука, Со-

ло на флейті І. Микитенка, Боягуз О. Крона, Безталанна І. Кар-

пенка-Карого, Останні М. Горького, Борис Годунов О. Пушкіна

та інші завоювали прихильність глядачів. Загальне визнання здобули

артисти Ю. Шумський, Н. Ужвій, Г. Борисоглібська, А. Бучма, О. Ва-

туля, Ф. Барвінська, О. Сердюк та ін.

Одним з кращих був колектив Київського театру опери та балету.

У його репертуарі широко представлено оперну класику Наталка-

Полтавка М. Лисенка за мотивами пєси І. Котляревського, Запо-

рожець за Дунаєм С. Гулака-Артемовського, Мазепа та Євгеній

Онєгін П. Чайковського, Снігуронька М. Римського-Корсакова.

Театр здійснив постановку опер Трагічна ніч К. Данькевича, Тихий

Дон І. Дзержинського та ін. У 30-ті роки робилися спроби осучасни-

ти балет, увести національну, виробничу тематику, зокрема у спектак-

лях Дніпрельстан А. Рудницького, Пан Каньовський М. Вериків-

ського. Проте рівень їх був досить низький, що не викликало підтрим-

ки ні у владних структур, ні у глядачів. У театрі сформувався колектив

провідних оперних артистів, таких як М. Литвиненко-Вольгемут,

О. Петрусенко, З. Гайдай, І. Паторжинський, М. Донець, М. Гриш-

ко та ін.

Великих успіхів досягли Київський російський драматичний театр

ім. Лесі Українки, Запорізький драматичний театр ім. М. Заньковець-

кої, Сумський драматичний театр ім. М. Щепкіна, Харківський дра-

матичний театр ім. Т. Шевченка та ряд інших. Наприкінці 30-х років

засновано Чернігівський театр ім. Т. Шевченка, Камянець-Поділь-

ський ім. Г. Петровського, Житомирський ім. М. Щорса. Активно пра-

цювали театри юного глядача і театри ляльок. У них працювали май-

стри сцени І. Замичковський, Л. Криницька, М. Крушельницький,

Б. Романицький, І. Маряненко, Д. Мілютенко та ін. Помітною також

була діяльність робітничо-колгоспних театрів, що стало яскравим

свідченням широкого зростання українського театрального мистецтва з

народом.

КІНО

30-ті роки стали періодом звукового кіно, періодом станов-

лення і утвердження українського кіномистецтва. У 1933

1938 рр. Київська кіностудія Українфільм та Одеська випустили

55 фільмів.

На Київській кіностудії І. Савченко поставив фільми Вершники

(за романом Ю. Яновського) та Богдан Хмельницький (за сценарієм

О. Корнійчука). М. Донськой екранізував твори М. Горького Дитин-

ство, В людях і Мої університети. В. Браун у 1939 р. знімає фільм

Моряки. Знімаються історичні та історико-революційні фільми Дума

про козака Голоту, Щорс (режисер О. Довженко), Червона хус-

тина за однойменним твором А. Головка та Останній порт за дра-

мою О. Корнійчука Загибель ескадри. Фільми Коліївщина і Про-

метей режисера І. Кавалерідзе були присвячені спільній боротьбі ук-

раїнського та російського народів проти соціального і національного гніту.

Поряд із цим озвучувалися старі стрічки. Екранізуються драматичні та

оперні спектаклі Наталка-Полтавка І. Котляревського, Сорочинсь-

кий ярмарок і Майська ніч М. Гоголя та Запорожець за Дунаєм

С. Гулака-Артемовського.

Музика також розглядалась як засіб партійної пропа-

ганди. Перевага надавалась творам, у яких провідними

МУЗИКА

були ідеологеми ВКП(б), а з української класики революційним

мотивам.

І все ж українська музика зберегла і розвивала кращі національні

риси народної музичної творчості та класики, збагачувалась новим ідей-

ним змістом. Створювались пісні й думи про революцію, Червону Ар-

мію, зявилося багато побутових, ліричних, жартівливих та сатиричних

пісень. Для багатьох із них властива органічна єдність з народною по-

етичною співучістю і ліризмом.

Із музичних творів великої форми виокремлювались емоційністю

Жовтнева кантата М. Вериківського, симфонічна поема Похід

А. Штогаренка, Молдавська поема В. Косенка за темами молдавсь-

ких народних пісень, концерт для фортепіано з оркестром. Визнання

здобули Українське концертино Д. Клебанова, концерт для форте-

піано з оркестром Г. Жуковського, симфонія № 2 Б. Лятошинського.

Йде становлення оперної та балетної музики. Композитор К. Даньке-

вич у 19331934 рр. написав оперу Трагедійна ніч за поемою О. Бе-

зименського, С. Жданов оперу Жакерія, П. Козицький Не-

відомі солдати, В. Нахабін у 1935 р. музику до балету Міщанин з

Тоскани за новелою Дж. Боккаччо. На сцени театрів виходять українські

оперети Сорочинський ярмарок та Весілля в Малинівці О. Рябова.

Щоправда, останні були позначені поверхневою розважальністю.

Робляться спроби утвердити національну тематику в оперному мис-

тецтві. Б. Лятошинському в опері Щорс (1938) вдалася центральна

фігура твору полководець громадянської війни в Україні М. Щорс.

Визначною подією в музичному житті країни став вихід на сцену

в 1940 р. опери Богдан Хмельницький М. Вериківського ліри-

ко-психологічної музичної драми, де увагу приділено переважно жанро-

во-побутовим мотивам.

Гідне місце на сценах України посів балет Лілея, створений

К. Данькевичем (1939). Високі гуманні ідеї, захоплюючий сюжет, яскра-

ва музична мова, широке використання українського пісенного і танцю-

вального фольклору усе це викликало симпатії масової аудиторії.

КУЛЬТОСВІТНЯ

РОБОТА