УКРАЇНІЗАЦІЯ 2 страница

1924 рр.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведен-

ня в репертуар соціальних тем, повязаних з національними проблемами.

Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вий-

шла низка фільмів з історичними (Тарас Трясило) та побутовими сю-

жетами (Микола Джеря за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького,

Борислав сміється І. Франка,.ata morgana М. Коцюбинського).

Більшість художніх фільмів розповідали про революційну боротьбу

в роки громадянської війни та іноземної інтервенції. Це були переваж-

но екранізовані літературні твори. Серед кінофільмів за спеціально на-

писаними сценаріями найпомітнішим став фільм Остап Бандура

(Одеська кінофабрика, режисер В. Гардін, сценарист М. Майський,

у головній ролі М. Заньковецька). Він разом з документальною кіно-

стрічкою Асканія Нова демонструвався на Паризькій виставці 1925 р.,

чим був покладений початок широкого виходу радянських кінофільмів

на зарубіжні екрани.

Популярними українськими реалістичними фільмами 20-х років ста-

ли Два дні режисера Г. Стабового (1927), Нічний візник Г. Тасі-

на (1928) та двосерійний фільм Тарас Шевченко П. Чардиніна, го-

ловні ролі в яких зіграли А. Бучма, І. Замичковський. Тарас Шев-

ченко з успіхом йшов на екранах Чехословаччини, Канади, Голландії.

На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Пер-

ший свій фільм Звенигора він зняв у 1928 р. Наступні Арсенал і

Земля митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у не-

переможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори

вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм Земля був неоднознач-

но сприйнятий критиками-сучасниками. З одного боку, висловлювалося

загальне захоплення твором на Всесвітній виставці у Брюсселі (1958),

його було визнано і внесено до першого десятка кращих фільмів усіх часів

і народів. Тим часом Д. Бєдний, М. Горький, Р. Роллан звинувачували

О. Довженка у красивостях, натуралізмі, хаотичності розкриття сюжету.

Але попри такі полярні оцінки фільми О. Довженка і сьогодні доносять

до нас подих того часу та романтично-піднесене бачення його митцем.

Творчий шлях О. Довженка позначений пошуками компромісу

він намагався поєднати у своїх творах ідеологеми, декларовані партією,

і своє бачення сучасності. Фільми Аероград, Щорс, Мічурін були

популярними і водночас хибували пустоцвітами та необєктивністю ви-

світлення історичних подій.

Співець романтики життя і краси опинився в полоні жорстокої ре-

альності, з якої так і не зумів вирватися.

Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у

розвитку української музики. У великих містах Украї-

МУЗИКА

ни створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Зу-

силлями композиторів молодого покоління вирішується одне з невирі-

шених в умовах царизму завдань вивести українську музику з про-

вінціалізму і відірвати її від вокальної однобічності.

Почали цей рух композитори старшого покоління М. Леонтович,

Я. Степовий і К. Стеценко. Займаючи посаду завідувача секції музики

при Всеукраїнському комітеті мистецтв, Я. Степовий зосереджує увагу

на створенні першого українського оперного театру. З допомогою органів

освіти К. Стеценко із захопленням організовує кілька хорів з метою

зробити їх професійними, розгортає активну діяльність, повязану із за-

снуванням нотної друкарської справи. М. Леонтович плідно працює над

створенням музичних творів. Але рання (майже одночасна) смерть цих

зачинателів нової української музичної культури обірвала їхні плани.

Визначними постатями музичних кіл Києва стали Л. Ревуцький,

автор симфонії і багатьох фортепіанних творів; Б. Лятошинський, май-

стер композиції та аранжувань, представник модерного напрямку в ук-

раїнській музиці. Він написав три симфонії, два концерти для форте-

піано з оркестром, близько 50 пісень на слова Т. Шевченка, І. Фран-

ка, М. Рильського, робив обробки народних пісень, писав музику до

фільмів, зінструментував оперу М. Лисенка Тарас Бульба, як педа-

гог разом з Л. Ревуцьким виховав цілу плеяду композиторів.

Серед творців модерної музики плідно працювали В. Косенко, ком-

позитор і піаніст; М. Вериківський, диригент, що писав симфонічні та

хорові твори, балетну музику; В. Костенко, автор опер Кармелюк,

Кочубеївна, 1917, Карпати, монографії про українську музику.

У ці самі роки творили Г. Хоткевич, К. Богуславський, М. Фоменко

та ін.

Провідною у творчості композиторів була обробка народних пісень

і створення масової пісні. Зявляються перші твори українського ро-

мансу.

Багато працював композитор П. Козицький, який написав кілька

вокальних композицій на тексти П. Тичини, В. Сосюри та інших по-

етів, симфонічний твір-сюїту Козак Голота, присвячену народному

героєві Устиму Кармелюку.

Посилюється інтерес людей до творчості. При культосвітніх закла-

дах, профспілках створюються сотні, а згодом тисячі хорових і музич-

них колективів, відкриваються концертні зали. Широкого розмаху на-

буває концертна діяльність, провідне місце належить хоровим колекти-

вам, насамперед капелі Думка (створена в 1920 р.), яка за роки

відбудовного періоду обїздила всю Україну, Дон, Кубань, Грузію,

Азербайджан. У 1929 р. капела виїжджала з гастролями до Франції,

де її концерти пройшли з величезним успіхом.

У цей період активно працюють провідні галицькі композитори С. Люд-

кевич та В. Барвінський. У другій половині 20-х років до них долучи-

лися композитори молодої генерації Б. Кудрик, Н. Нижанківський,

Р. Сімович, А. Рудницький, М. Колесса, Л. Лисько, В. Вітвицький.

Інтенсивне музичне життя викликало потребу створення організації

професійних музикантів, нею став Союз українських професійних му-

зик (СУПРОМ), який видавав журнал Українська музика; працю-

вали музичні видавництва Торбан, Диригентський порадник та інші,

у яких виходили друком нотні видання.

ОБРАЗОТВОРЧЕ

МИСТЕЦТВО

Як і в літературі, музиці, театрі та інших

сферах культурного будівництва, мистецтво у

цей період було відносно вільним і мало

регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до

своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного

керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнсь-

кий відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва

та охорони памяток мистецтва і старовини. У його відання передавали-

ся всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, му-

зейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв. Нар-

комосу були підпорядковані також художні училища, технікуми і про-

мислові школи. Поряд з вивченням класичного мистецтва актуальним

стало мистецтво пропаганди, що слугувало виключно інтересам партії.

Це політичні плакати, сатирична графіка, наочна агітація.

Помітний вплив на розвиток українського образотворчого мистецтва

справляла створена Асоціація художників Червоної України (АХЧУ),

яка головною своєю метою проголосила відбиття сучасності. Аналогіч-

не за своїм спрямуванням було товариство ім. К. Костанді в Одесі.

Інший характер мала Асоціація революційних митців України, створе-

на в 1925 р. Вона обєднувала митців різних напрямків, які декларува-

ли реалістичні традиції і орієнтувалися на новітнє західноєвропейське

мистецтво.

Групою, що цікавилася передовим модерним малярством, було

Обєднання сучасних митців України (ОСМУ), організоване А. Пет-

рицьким. На позиціях реалістичного мистецтва стояло активне в 1928

1930 рр. Обєднання мистецької молоді України (ОММУ), до якого

належали переважно студенти художніх інститутів.

Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому

найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. Він орієнтувався на зразки

стародавнього Єгипту, Італії, Візантії, Київської Русі. Бойчуківці

брали участь у монументально-декоративному оформленні українського

павільйону на першій Всесоюзній сільськогосподарській виставці у

Москві 1923 р.

Розпочалося становлення станкового живопису, до якого митці фор-

малістичного спрямування ставилися негативно. До кращих належать твори

Ф. Кричевського. Триптих Життя (1928) приніс художнику визнання

на міжнародній виставці у Венеції. Високим рівнем відзначаються також

його полотна Довбуш та Переможці Врангеля. У станковому жи-

вописі працював М. Самокиш. Він написав полотна Бій Богуна з поль-

ським магнатом Чарнецьким, Бій за прапор, Атака та ін. Багато

художників присвятили свої картини темам індустріалізації країни.

Окреме місце у розвитку українського портрета займає творчість А. Пет-

рицького, який у 19321933 рр. виконав близько 150 портретів україн-

ських письменників та діячів культури і мистецтва. У жанрі пейзажу пра-

цювали митці старшого покоління. Багато зробив для його розвитку

М. Бурачек, якого називали співцем української природи.

Живопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш,

О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастир-

ський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.

Успішно розвивалася графіка; популярними стають офорт, гравюра

на дереві, ліногравюра та літографія. Нових вершин сягає мистецтво

оформлення книги, що було викликано збільшенням обсягу книгопродук-

ції України. Крім І. Їжакевича, О. Сластіона, які раніше працювали

в цьому напрямку, великих успіхів досягли митці школи Г. Нарбута

Л. Лозовський, М. Кирнарський, Л. Хижинський, М. Алексєєва. Вико-

нувані ними ілюстрації та обкладинки досить повно розкривали зміст і

стилістику літературного твору.

Українські художники, зокрема К. Трутовський, А. Ждаха, О. Сла-

стіон, О. Налепинська-Бойчук, І. Падалка, І. Їжакевич, В. Касіян,

М. Дерегус зробили значний внесок у розвиток графічної Шевченкіани.

Буквально з перших днів революції скульптори включилися до ре-

алізації плану монументальної пропаганди, проголошеної в декреті від

14 квітня 1918 р. Про зняття памятників, споруджених на честь царів

та їх слуг і вироблення проектів памятників Російської соціалістичної

революції. У списку, доданому до декрету, було зазначено осіб, яким

передбачалося встановити памятники першочергово; серед них були

прізвища двох геніїв українського народу Т. Шевченка та Г. Ско-

вороди. Ці памятники було встановлено у Москві за проектом

С. Волнухіна, у Ленінграді за проектом латвійського скульптора

Т. Тільберга. В Україні також починається реалізація монументальної

пропаганди встановлюється погруддя Т. Шевченка у Києві (робо-

ти Ф. Балавенського) і Ромнах (роботи І. Кавалерідзе). Пізніше спо-

руджуються стаціонарні памятники Кобзареві в Києві (1939), Каневі

(1939), Харкові (1935). Б. Кратко виконав погруддя Г. Сковороди,

встановлене у с. Сковородинівці. О. Сокол автор монумента Роз-

кутий Прометей, встановленого у Дніпродзержинську.

АРХІТЕКТУРА

Перед архітекторами України в 20-ті роки по-

стала низка важливих завдань, які випливали з

пошуків створення проектів нових і модерних будівель. Певна частина

архітекторів стояла на позиціях відродження українського національно-

го стилю, а інші орієнтувалися на зразки Західної Європи. У цей час

виникають різні архітектурні угруповання, серед яких досить сильне

Товариство сучасних архітекторів України (ТСАУ). Наочним зразком

стилю конструктивізму став зведений у Харкові в 19251929 рр. адмі-

ністративний ансамбль Держпром (архітектори С. Серафимов, Ф. Фель-

гер, С. Кравець).

Іншою прикметою української архітектури став її масовий характер.

Йшлося про зведення великої кількості типових житлових і громадсь-

ких будівель, а також досі небачених нових споруд, що мали засвідчува-

ти сучасність і оригінальність будівництва. Широко практикуються

архітектурні конкурси, які стимулювали нові пошуки. Найпомітніші

споруди, зведені у стилі конструктивізму, електростанція і кінофаб-

рика в Києві.

Частково у стилі українського модерну в Києві у 19271933 рр.

збудовано залізничний вокзал (архітектор О. Вербицький). У 1925

1929 рр. побудовано кілька палаців культури, будинків рад, робітни-

чих поліклінік. Окремо розгорнулося промислове будівництво гран-

діозна Дніпровська гідроелектростанція (Дніпрогес).

Уряд України величезну увагу при-

діляв розгортанню масової культурно-

освітньої роботи. Вона мала стати за-

собом здійснення культурної рево-

КУЛЬТУРНО-ОСВІТНЯ

РОБОТА. ЛІКВІДАЦІЯ

НЕПИСЬМЕННОСТІ

люції, виховання нової людини, сприяти вирішенню завдань українізації.

Основними осередками культурно-освітньої роботи стали робітничі

клуби, селянські будинки та хати-читальні. Це були громадські закла-

ди, створювані профспілками, кооперацією, комсомолом тощо.

Після 1923 р., коли економічне становище країни помітно поліпши-

лось, почала швидко поширюватись мережа культурно-освітніх установ.

У травні 1923 р. у республіці налічувалось 4030 клубів, сільбудів, хат-

читалень та народних будинків. Цього ж року відбувся кардинальний

поворот у змісті, формах і методах проведення культурно-освітньої ро-

боти. У руслі українізації стає ліквідація неписьменності, поширення

виробничих знань, політичне і культурне виховання трудящих.

В Україні працювали державні бібліотеки, бібліотеки при клубах,

сільбудах, хатах-читальнях, стаціонарні й пересувні. Вони організову-

вали колективні читання газет, книг, влаштовували виставки літерату-

ри до свят, літературні вечори. При багатьох робітничих бібліотеках

створювалися технічні гуртки, а при сільбудах сільськогосподарські

чи агрономічні.

Велика роль у культурному будівництві відводилася пресі.

Звідси швидке збільшення кількості газет і журналів, по-

ПРЕСА

стійне збільшення їх тиражів. Якщо в 1921 р. виходило близько 300

партійних, державних, молодіжних, відомчих газет, бюлетенів, то на

початку 30-х років лише газет видавалося 2037, разовий тираж яких

становив 5894 тис. примірників.

Було досягнуто успіхів в українізації преси та налагодженні видання

газет мовами народів, які проживали в Україні. Якщо в 1921 р. україн-

ською мовою виходили лише газети Вісті та Селянська правда, то

в 1923 р. їх було вже 10, а в 1925 р. 29, 10 із яких друкувались

одночасно російською та українською мовами. З 1926 р. почав видава-

тись українською мовою також центральний орган КП(б)У газета

Комуніст та орган Всеукраїнської ради профспілок Пролетар. Якщо

в 1928 р. газети, що друкувались українською мовою, становили 56 %,

то вже у травні 1930 р. 89 %. Виходили також газети польською,

єврейською, болгарською та німецькою мовами.

ВИДАВНИЦТВА

Розгортання культурного будівництва, поси-

лення культурно-освітньої роботи зумовили

зростання попиту на книгу. У республіці в 1921 р. діяли створені ще в

роки громадянської війни видавництва, серед яких найбільшим було Все-

українське державне видавництво з його розгалуженою мережею в гу-

бернських і навіть деяких повітових містах. У ньому зосереджувалось

видання підручників для всіх типів шкіл, наукової, художньої та іншої

літератури. З кожним роком збільшувались обсяги видання книг та їх

тиражі. Якщо в 1921 р. було видано 987 назв книг загальним тиражем

понад 4,3 млн примірників, то в 1927 р. вийшло вже 4937 назв книг і

брошур загальним тиражем понад 28 млн примірників. З них україн-

ською мовою понад 2,4 тис. Здійснення загального обовязкового по-

чаткового навчання, швидкий розвиток освіти загострили потребу різко-

го збільшення обсягів випуску підручників. Лише в 1928 р. було вида-

но 136 назв підручників тиражем понад 6,2 млн примірників.

Дедалі важливішого значення в культурному та політичному вихо-

ванні набуває радіо. Уже в 1927 р. було організовано радіомовлення в

Києві, Дніпропетровську, Одесі, пізніше в Донецьку, Вінниці та

інших містах. До 1932 р. переважну більшість міст республіки було

радіофіковано. Зроблено перші кроки в радіофікації сіл республіки.

Якщо в 1929 р. у селах було встановлено 13,4 тис. радіотрансляційних

точок, то в 1931 р. їх уже налічувалось 150 тис., а в колгоспах, крім

того, було встановлено ще й сотні радіоприймачів.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Чим викликана політика українізації і які основні напрямки її здійснення в Ук-

раїні?

2. Які процеси відбулися в літературному житті України в 20-х роках?

3. Які зміни відбувалися в театральному мистецтві в 20-ті роки?

4. Чим характерний період 20-х років у розвитку української музики і пісні?

5. Досягнення у розвитку образотворчого мистецтва.

6. Яких заходів було вжито для ліквідації неписьменності та розвитку культурно-

освітньої роботи в Україні?