Запорізької Січі

Поступово Запорізька Січ перетворилася на своєрідну державу, хоча з приводу цього вчені ведуть полеміку і до сьогоднішнього дня. Але не викликає сумніву те, що їй були притаманні майже всі основні ознаки держави, до яких належать: територія і кордони; політико-адміністративний устрій; суспільна влада, органи управління; державна атрибутика і символіка; юридично-правові інститути; фінансова система; збройні сили, здатні захищати державу; міжнародне визнання, здатність самостійно проводити зовнішню політику. Розглянемо це питання конкретніше.

Територія, яку займали запорожці – „Вольності Війська Запорізького” – охоплювала значну частину Півдня України, зокрема територію нинішніх Дніпропетровської, Запорізької, Кіровоградської, частково Полтавську, Черкаську, Миколаївську, Херсонську області. Але до кінця ХVІІ ст. вона не була чітко окреслена і змінювалася залежно від політичних обставин. Вся територія Запорозької Січі була поділена на паланки (означає фортецю і підлеглу їй територію). Столицею запорозької вольності була Січ – своєрідне місто-фортеця. Нерідко поряд з назвою Січ вживалася назва Кіш, що в перекладі з татарської мови означає військову ставку, місцезнаходження вождя. Кількість козаків на Січі змінювалася в залежності від пори року, перебігу військових дій та інших причин, але майже не перевищувала 15-20 тисяч осіб. На землях, контрольованих запорожцями, мешкало до 100 тисяч козаків.

Що стосується політико-адміністративного устрою, то за формою правління Запорізька Січ була демократичною республікою. Тут діяв самобутній державний устрій, що виключав узурпацію влади козацькою старшиною, передбачаючи щорічні звіти та перевибори всіх посадових осіб. Щодо органів управління, то вищою законодавчою владою на Січі була Козацька рада (коло), брати участь у якій мали право всі без винятку козаки. Козацькі органи влади керувалися у своїй діяльності усним звичаєвим правом. Козацька Рада збиралася тричі на рік: 1 січня, на 2-3 день після Великодня та 1 (14) жовтня (на свято Покрови), а в разі потреби і в інший час. Вона укладала мир чи оголошувала війну, у виняткових випадках здійснювала судові функції, приймала й надсилала посольства, обирала козацький уряд – Кіш. На чолі Коша стояв кошовий отаман, який уособлював вищу виконавчу владу, об’єднуючи в своїх руках військові, адміністративні, судові й духовні справи. Крім кошового отамана до складу найвищих урядовців входили військовий суддя, військовий писар, військовий осавул, курінні отамани, батьки (колишні запорізькі військові старшини, досвід і авторитет яких давав їм моральне право слідкувати за дотриманням „одвічних порядків запорізької громади”).

В Запорізькій Січі існувала власна символіка – клейноди, до яких належать: корогва (прапор), бунчук (довге древко, на кінці якого насаджували мідну або позолочену кулю, з якої звисав жмут волосся подібно до кінського хвоста), печатка, герб із зображенням козака з шаблею, литаври, пірнач та каламар. Ознакою влади старшого (гетьмана) була булава. Державне утворення козаків мало офіційну назву „Низове військо запорізьке”.

Наявними в козацькій державі були також юридично-правові інститути. Козацькі суди існували на основі традицій. Суддя вважався другою після кошового отамана людиною на Січі.

У другій половині ХVІ ст. Запорізька Січ мала чітку військову організацію. Усе козацтво поділялося на полки по 500 осіб кожний, якими командували виборні полковники. Полки складалися з сотень на чолі з сотниками, кілька сотень утворювали курені, якими командували отамани. На чолі всього війська козацького стояв виборний гетьман, який офіційно називався старшим. Кількість куренів зростала відповідно до збільшення козаків і досягла 38. Куренем називали своєрідну казарму, у якій постійно проживали козаки, а також військово-адміністративну одиницю в самій Січі. На службу козак повинен був прибувати із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами. Збройні сили запорожців складалися з таких родів військ: піхоти, кінноти, артилерії, морського флоту (виник у першій половині ХVІ ст.). Але не існувало чітко визначеної приналежності козаків до того чи іншого роду військ. Козацькі кораблі – „чайки” (або байдаки) – мали довжину до 20 м, ширину – 3-4 м, висоту – 2,5 м. На човні було два керма, що давало йому змогу плисти в обидва боки. У рух „чайку” приводили вітрила та весла, по 10-15 весел з кожного боку. На кораблі розміщувалися 50-70 козаків, кілька гармат. Зброя запорожців була досить різноманітною: у ХVІ-ХVІ ст. переважали сагайдаки (лук і чохол на лук) зі стрілами, списи, келепи (загострені з одного боку молоти, набиті на грабові держаки), гаківниці (довгі важкі рушниці); пізніше запорожці використовували переважно рушниці або мушкети (легкі рушниці німецького виробництва), шаблі, списи, пістолі; не останню роль серед запорізької зброї відігравали чингали (кинджали) й відібрані у турків у бою ятагани, гармати. Запорожці вміли майстерно вести як оборонні, так і наступальні бої. В разі потреби вони швидко будували шанці, а коли для цього не було умов, перекидали вози голоблями вперед, зв’язували їх ланцюгами і вели бій табором.

Формально підвладна Речі Посполитій, Запорізька Січ виступала як цілком самостійна політична одиниця не лише у внутрішній, а й у зовнішній політиці. Визнаючи запорізьке козацтво як значну військову та політичну силу, уряди Австрії, Венеції, Московії, Туреччини, Молдавії, Трансільванії, Швеції, Кримського ханства, Персії та ряду інших країн встановлюють зв’язки з Січчю. На початку ХVІІ ст. встановлюються сталі взаємини із Західною Грузією. Військовий союз був укладений між запорожцями і донським козацтвом, які здійснювали спільні військові походи проти Кримського ханства й Османської імперії. Запорізька Січ активно втручалася у складні відносини між Кримом і Туреччиною, допомагаючи першому в його боротьбі проти турецького втручання у внутрішні справи.

Як бачимо, Запорізька Січ мала всі ознаки держави, окрім однієї – вона не мала власної грошової одиниці.

3. В кінці ХVІ ст. в Україні почалися козацько-селянські повстання, перше з яких відбулося в 1591-1593 рр. під проводом Кшиштофа (Христофора) Косинського, який був на той час гетьманом реєстрового козацтва. Повстання охопило Київщину, Волинь, Брацлавщину. Повстанцями були взяті міста Трипілля, Переяслав, Богуслав. 23 січня 1593 р. К. Косинський зазнав поразки біля містечка П’ятки на Житомирщині і відійшов на Запорожжя. У травні 1593 р. двохтисячне козацьке військо двома загонами підійшло до Черкас і обложило замок, але К. Косинського було підступно вбито під час переговорів, а козаки відступили.

Наступне повстання під проводом Северина (Семерія) Наливайка відбулося у 1594-1596 рр. і охопило майже всі українські землі. Повернувшись з походу проти турків у Молдавії, С. Наливайко виступив проти польської влади в Україні. До його повстанських загонів приєдналися селяни і міщани, а також реєстрові козаки, очолювані гетьманом Григорієм Лободою і полковником Матвієм Шаулою. Повстання почалося на Поділлі, загони повстанців захопили міста Брацлав, Гусятин, Бар, Канів, Черкаси, перейшли на Волинь, де захопили Луцьк, а в листопаді 1595 р. разом з білоруськими селянами-повстанцями зайняли міста Луцьк, Бобруйськ, а в грудні – Могилів на Дніпрі. У 1596 р. повстанська армія нараховувала більше 10 тисяч осіб, але не змогла протистояти регулярним військам Речі Посполитої. Повстанці відійшли на Лівобережжя, де потрапили в оточення недалеко від міста Лубни й були розбиті. С. Наливайко після тортур був страчений у Варшаві в 1597 р.

Після поразки повстань кінця ХVІ ст. протягом тридцяти років в Україні не відбувалося великих народних виступів.

Спроби польського уряду відібрати у запорожців завойовані привілеї привела до нових збройних повстань: під керівництвом Марка Жмайла (1625 р.), Тараса Федоровича (Трясила, 1630 р.), Івана Сулими (1635 р.), Павла Бута (Павлюка, 1637 р.), Якова Острянина (1638 р.). Усі ці повстання, як і перша їх хвиля, завершилися поразкою, але вони засвідчили готовність українського народу боротися за своє звільнення від феодального та національного гніту. Вони підвищували авторитет і престиж козацтва, сприяли накопиченню досвіду боротьби, прискорювали формування національної самосвідомості

Ключові дати:

1340–1366 р. – експансія Польщі на Галичину і Волинь;

1370–1392 рр. – князювання Ягайла, Великого князя Литовського;

1385 р. – Кревська унія;

1410 р. – Грюнвальдська битва;

1443 р. – заснування Кримського ханства;

1463 р. – створення Львівського братства;

1480 р. – кінець ординського іга;

1506–1548 рр. – правління Сигізмунда, Великого князя Литовського;

1508 р. – повстання під проводом М.Глинського;

1553–1554 рр. – заснування січі на о-ві Мала Хортиця;

1569 р. – Люблінська унія;

1572 р. – створення козацького реєстру;

1580 р. – відкриття Острозької академії;

1596 р. – Берестейська унія.

1490–1492 рр. – повстання під проводом селянина Мухи;

1591–1593 рр. – повстання під проводом К.Косинського;

1595–1596 рр. – повстання під проводом С.Наливайка;

1614–1622 рр. – гетьманування П.Конашевича-Сагайдачного;

1630 р. – повстання Т.Федоровича (Трясила);

1635 р. – повстання І.Сулими;

1637–1638 рр. – повстання під проводом П.Павлюка, Я.Остряниці, Д.Гуні;