Причини зональності

Сутність закономірності зональності полягає в закономірній зміні природних компонентів і утворених ними природних комплексів по широті (від екватора до полюсів). Зональність обумовлюється збільшенням енергетичної основи усіх процесів у географічній оболонці — сонячної радіації — від полюсів до екватора. Багато фізико-географічних явищ розподіляються на земній поверхні у формі витягнутих вздовж паралелей смуг або субширотно. Така просторова структура властива передусім кліматичним, гідрологічним, гідрохімічним явищам, ґрунтовому і рослинному покриву.

В основі такого просторового розподілу явищ полягає закономірне надходження на землю сонячної радіації, що спадає в середньому від екватора до полюсів пропорційно до географічної широти. Протягом року внаслідок зміни кута нахилу земної осі до площини орбіти характер надходження сонячної радіації змінюється, причому в літні місяці найбільше значення атмосферної радіації характерне для полюса (полярний день). В атмосфері потоки сонячної радіації перетворюються (відбиваються, поглинаються), внаслідок чого розподіл сонячної радіації, що надходить до земної поверхні, ускладнюється.

Відбивні здатності земних покривів, теплоємкість і теплопровідність, перенесення теплової енергії призводять до величезного ускладнення розподілу теплоенергетичних характеристик. Головна закономірність, властива розподілу сонячної радіації на верхній межі атмосфери — її зменшення від екваторіальних широт до полярних, — зберігається в просторовій структурі поглиненої радіації, радіаційного балансу, температури повітря.

Ця закономірність полягає в основі виникнення п'яти теплових поясів: жаркого, двох помірних і двох холодних. Теплові пояси виділяли ще в Стародавній Греції, причому про симетрію північної і південної півкуль судили, можливо, на під­ставі дедукції і методу аналогії. У Арістотеля (4 ст. до н. е.) вже бу­ли докази кулястості Землі, а звідси було відносно просто зрозумі­ти, що за жарким поясом у південній півкулі пояси мають повто­рювати пояси північної півкулі.

Через сезонне переміщення зазначених поясів тиску виникає просторова диференціація на сім типів поясів: 1) екваторіальний; 2) субекваторіальний; 3) тропічний; 4) субтропічний; 5) помірний; 6) субарктичний та 7) арктичний. У південній півкулі формується аналогічна система. Оскільки екваторіальні пояси двох півкуль зливаються, загальна кількість кліматичних поясів на земній по­верхні дорівнює тринадцяти.

Кліматичні пояси є підставою для виділення географічних поясів — найбільших зональних підрозділів географічної оболонки. Кількість географічних поясів і навіть їх назви збігаються з кліма­тичними. Однак межі кліматичних і географічних поясів збігаються не всюди. Це можна побачити, зіставивши розташування поясів на картах.

Ступінь прояву зональності неоднакова для різних природних компонентів і розподіляється так: клімат — рослинність — тваринний світ — ґрунти — поверхневі води — ґрунтові води — рельєф. Чітко виділяються поясні структури, що мають широтне простягання: пояси освітленості, кліматичні пояси, географічні пояси.

Останні визначаються величинами радіаційного балансу (ккал/см² рік), тобто залишкової сонячної радіації, яка продуктивно використовується у кожному географічному поясі на різноманітні процеси — випаровування, нагрівання, переміщення повітря і води, літогенезу, продукування біомаси, утворення ґрунту тощо. Географічні пояси мають наскрізний характер, розповсюджуються по широті і на суходолі, і на океанічну поверхню у зв’язку з аналогічним (кількісно) енергетичним базисом взаємодії природних компонентів.