Види правопорушень

Правопорушення класифікують за різними підставами:

· за ступенем суспільної шкоди: злочини (суспільно-небезпечні, кримінально карані діяння) і провини (правопорушення, передбаченні іншими галузями законодавства);

· за галузевою приналежністю: цивільно-правові, конституційно-правові, сімейно-правові і т.д.;

· за суб’єктами: скоєні деліктоздатною фізичною особою і скоєні юридичною особою;

· за суб’єктивною стороною: умисне і необережне діяння;

· залежно від характеру порушеної правової норми: порушення матеріально-правові і процесуально-правові;

· за формою зовнішнього виразу: протиправні дії і бездіяльність;

· залежно від оцінки спричиненої шкоди (наслідків): правопорушення з матеріальним складом і правопорушення з формальним складом;

· залежно від кількості суб’єктів, які вчинили правопорушення: одноосібні і групові (тобто скоєні за співучасті).

Найбільш поширеною класифікацією правопорушень є їх поділ за ступенями соціальної небезпеки, коли правопорушення поділяються на злочини і провини. Злочином є передбачене Кримінальним кодексом України суспільно-небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ч. 1, ст. 11 Кримінального кодексу України). У кримінальному законодавстві наведено вичерпний перелік злочинів.

Правопорушення, що не настільки небезпечні як злочини, і відповідальність за які не передбачена кримінальним законодавством, належать до провини – цивільної, адміністративної, дисциплінарної.

Цивільні провини – це суспільно небезпечні порушення майнових і пов’язаних з ними особистих відносин, які регулюються нормами цивільного, трудового, сімейного, фінансового, аграрного права. На відміну від злочинів, цивільні провини не мають вичерпного переліку у законодавстві, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою значною мірою правовідновлюючі заходи.

Адміністративні провини – це суспільно небезпечні вчинки, які посягають на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, права і законні інтереси громадян, що регулюються нормами адміністративного, фінансового, аграрного та інших галузей права.

Дисциплінарні провини – це суспільно небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.

4. Поняття та види юридичної відповідальності

Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві і забезпечуваний державою юридичний обов’язок правопорушника зазнати примусового позбавлення певних цінностей, що належать йому особистого, організаційного чи майнового характеру.

Вона характеризується такими ознаками:

· за своєю сутністю є негативною реакцією держави на скоєне правопорушення;

· забезпечується державним примусом;

· застосовується лише до суб’єктів, які винні у вчиненні конкретного правопорушення;

· тягне застосування до правопорушника певних санкцій майнового, особистого чи організаційного характеру.

Основною рисою юридичної відповідальності є її тісний зв’язок з правом і державним примусом. Але юридична відповідальність не зводиться до державного примусу, як і останній до першої.

Державний примус – це державно-авторитарний вплив відповідних державних органів і посадових осіб на поведінку людей. Він має різні форми, які можуть бути і не пов’язані з юридичною відповідальністю за правопорушення. Наприклад, примусовий медичний огляд, проведення карантинних заходів чи реквізиції.

Залежно від особливостей складу конкретного правопорушення перед юридичною відповідальністю можуть стояти різні цілі, а саме:

· компенсація потерпілому (в тому числи фізичним та юридичним особам, державі або іншим суб’єктам) матеріальної і моральної шкоди, заподіяної йому правопорушенням;

· профілактика (попередження) правопорушень, що полягає в такому впливі на свідомість осіб, схильних до скоєння правопорушень, який утримує їх від скоєння правопорушень в майбутньому;

· покарання (відплата) за скоєння правопорушення.

Будь-яка конкретна міра юридичної відповідальності не може мати своєю метою приниження людської гідності винного чи заподіяння йому фізичних страждань.

Юридична відповідальність застосовується виходячи з ряду принципів, найголовніші з яких полягають у такому:

· притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності можливе лише за певне діяння, а не виявлення наміру його вчинити. Це означає, що думки і слова суб’єкта про бажання здійснити правопорушення, не підкріплені відповідними його діями, не можуть бути підставою для притягнення до юридичної відповідальності. Винятком є правопорушення, які, у відповідності з законом, можуть вчинятися в словесній формі, наприклад, образа, наклеп;

· процедура притягнення до юридичної відповідальності, її накладання й виконання повинні бути детально врегульовані в законі. Це має запобігти безпідставному притягненню до юридичної відповідальності;

· юридична відповідальність повинна бути невідворотною. Це означає, що будь-яке, навіть незначне, правопорушення має тягти за собою відповідну міру відповідальності.

Підстави юридичної відповідальності –це необхідна єдність її фактичних і правових передумов, без яких вона не може бути реалізована. Фактичною підставою юридичної відповідальності є саме протиправне діяння (дія чи бездіяльність), у якому присутні всі елементи складу правопорушення. Юридичною підставою відповідальності є нормативні приписи, які чітко фіксують елементи складу правопорушення і містять його юридичні ознаки, та правозастосувальний акт, у якому дається всебічна оцінка обставин та особи, що скоїла правопорушення, юридична кваліфікація вчинку і міститься мотивоване юридичне рішення.

Таким чином, фактичною підставою юридичної відповідальності юридичний факт (саме правопорушення), без якого не можливе виникнення правовідносин відповідальності. Однак ці відносини не можуть виникнути як правові, якщо модель правопорушення (елементи складу і санкції) не буде передбачена у правовій нормі. Отже, тільки необхідний зв’язок і єдність ідеального і реального, нормативних і фактичних підстав, буде відповідати вимогам законності при притягненні особи до юридичної відповідальності.

Соціальне призначення юридичної відповідальності – охорона суспільних відносин – реалізується в її правоохоронній та виховній функціях. Правоохоронна функція юридичної відповідальності, в свою чергу, поділяється на правовідновлюючу і каральну, а виховна – на функції спеціальної і загальної превенції.

Держава здійснює своє право щодо застосування заходів юридичної відповідальності в три етапи: а) заборона суспільно небезпечних вчинків і передбачення відповідних заходів у санкціях правових норм; б) індивідуалізація санкцій щодо конкретних правопорушників; в) забезпечення відшкодування правопорушниками відповідних втрат.

Процеси реалізації юридичної відповідальності суворо регламентуються законом і здійснюються на засадах законності, обґрунтованості, доцільності, невідворотності, справедливості.

В сучасному правознавстві розрізняють перспективну і ретроспективну юридичну відповідальність.

Перспективна (позитивна) юридична відповідальність – це сумлінне виконання суб’єктом усіх правових приписів.

Ретроспективна (негативна) юридична відповідальність полягає в закріпленому законом обов’язку правопорушника зазнати з боку держави певних негативних наслідків (санкцій) за скоєне ним правопорушення.

Ознаки ретроспективної юридичної відповідальності:

· державно-правовий примус;

· негативна реакція держави на правопорушення і суб’єкта, винного в його скоєння;

· обов’язок правопорушника витерпіти несприятливі наслідки за його протиправну поведінку.

Кримінальна відповідальність наступає за скоєння злочинів і передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, виправні роботи тощо). Вона застосовується тільки в судовому порядку.

Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав, попередження та ін. Застосовується органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі.

Цивільна відповідальність має місце за порушення обов’язків, що зазначені у договорах, інших умовах, а також у випадку заподіяння шкоди здоров’ю чи майну особи (відшкодування майнових втрат, відмінна незаконних угод, штрафи та інші заходи).

Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладання адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень внаслідок: а) порушення правил внутрішнього розпорядку; б) у порядку підлеглості; в) у відповідності з дисциплінарними статутами і положеннями. Заходами дисциплінарної відповідальності є: зауваження, попередження, догана, переведення на іншу роботу тощо.

5. Конституційні основи юридичної відповідальності

Конституція України містить ряд принципових положень щодо юридичної відповідальності особи.

Відповідно до ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне і те саме правопорушення. Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Цей принцип в Конституції України закріплений вперше. До того він був відомий юристам із норм міжнародного права.

Так, відповідно до пункту 7 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону та кримінально процесуального права кожної країни.

Згідно зі статтями 35–37 Європейської конвенції про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 року (Україна приєдналась до цієї Конвенції законом від 22 вересня 1995 року) в міжнародному праві застосовується принцип ne bis in idem (одна дія двічі не карається). У зв’язку з цим особа, у кримінальній справі якої було поставлено остаточне судове рішення, не може за те саме діяння бути притягнутою до відповідальності або засудженою, або примушеною зазнавати будь-якої міри покарання в іншій Договірній Державі:

а) якщо вона була виправдана;

б) якщо призначена міра покарання:

· відбута повністю або відбувається;

· скасована повністю, або у тому, що стосується невиконаної її частини, скасована через помилування чи амністію;

· не може виконуватись надалі через те, що вийшов строк давності;

в) якщо суд визнав особу винною, але без призначення міри покарання.

Водночас Договірна Держава не зобов’язана, якщо вона сама не клопотала про порушення кримінального переслідування, визнавати принцип ne bis in idem, якщо:

· діяння, яке лежить в основі судового рішення, було спрямоване проти особи, або установи, або будь-якого майна, що має публічний статус у цій державі;

· особа, щодо якої було прийнято судове рішення, сама мала публічний статус у цій державі.

У зазначених вище міжнародних актах мова йде про те, що особа не може бути двічі притягнена лише до кримінальної відповідальності. Конституція України гарантує кожному, що він не буде двічі притягнений за одне й те саме правопорушення не тільки до кримінальної, а й до адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової, матеріальної та інших видів відповідальності.

Положення про те, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, слід розуміти так, що при призначенні покарання, стягнення, застосуванні інших заходів, пов’язаних з притягненням особи до юридичної відповідальності того чи іншого виду, мають враховуватись дані про особу винного, зокрема, такі, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність, або такі, які є кваліфікуючими ознаками вчиненого нею злочину чи адміністративного правопорушення, дані про спосіб життя особи, її майновий стан, ступінь її вини, мету й мотиви вчинення правопорушення тощо, із урахуванням цих даних має остаточно вирішуватися питання про вид і міру покарання (стягнення) тощо. При призначенні покарання неприпустимо зважати на обставини, які не передбачені законом (статистичні дані про кількість засуджених, що відбувають покарання в місцях позбавлення волі, про динаміку або структуру покарань за попередній період тощо).

Саме з метою індивідуалізації юридичної відповідальності Кримінальний кодекс України, наприклад, передбачає не один вид покарання, а систему їх, а також можливість:

· призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом;

· відстрочки виконання вироку та відстрочки відбування покарання;

· умовного засудження до позбавлення волі;

· звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання;

· умовно дострокового звільнення від покарання тощо.

Вимоги щодо індивідуалізації відповідальності містяться і в Кодексі України про адміністративні правопорушення, і в законодавчих актах, якими регулюються підстави і порядок притягнення до дисциплінарної, матеріальної та інших видів відповідальності.

Принцип індивідуалізації юридичної відповідальності має і ще один аспект: покарання чи стягнення мають особистий характер, тобто примусові заходи з боку держави стосуються лише конкретної винної особи і не можуть поширюватися на членів її сім’ї, близьких родичів та інших осіб.

Конституція України (ст. 62) закріплює принцип презумпції невинуватості. У відповідності з ним особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, а тому не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в установленому законом порядку перед судом який винесе цій особі обвинувальний вирок. При цьому особа не зобов’язана доводити свою невинуватість, хоча й має на це право. Обов’язок доводити вину особи покладається на державні органи, і якщо вони не довели судові вину особи у вчиненні злочину, вона вважається невинуватою, незважаючи на всі підозри та сумніви щодо цього. Обвинувачення не може будуватися на припущеннях, і всі сумніви, які слідство або суд не в змозі однозначно й аргументовано розв’язати, повинні тлумачитись на користь обвинуваченого.

Держава зобов’язана відшкодувати моральну і матеріальну шкоду особам, які засуджені безпідставно, що підтверджується скасуванням вироку суду стосовно неї як неправосудної (ст. 62 Конституції України).

Конституція України (ст. 63) установлює, що особа не несе відповідальності, якщо відмовляється давати свідчення (пояснення) щодо себе, своїх близьких родичів та членів сім’ї. Це положення підкреслює пріоритет загальнолюдських над інтересами боротьби зі злочинністю.

У відповідності зі ст. 58 Конституції України ніхто не може нести відповідальність за конкретну дію (бездіяльність), яка в момент її вчинення не визнавалася тим чи іншим законом правопорушенням. Зазначений принцип, окрім Основного закону України, закріплено і в інших законодавчих актах. Так, відповідно до ст. 11 Загальної декларації прав людини, ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі скоєння будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх скоєння не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатися покарання, тяжче від того, яке могло бути застосоване на час виникнення злочину.

У ст. 15 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права зазначено, що ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні будь-якого кримінального злочину внаслідок якоїсь дії чи упущення, які, згідно з діючим на момент його вчинення внутрішньодержавним законодавством або міжнародним правом, не становило кримінального злочину. Так само не може призначатися більш тяжке покарання, ніж те, яке підлягало застосуванню на момент вчинення кримінального злочину. Якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш легке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця.

Аналогічне положення міститься у ст. 7 Європейської конвенції з прав людини.

Крім зазначених, Конституція України містить ще ряд положень (ст.ст. 29, 30, 41, 63), які регламентують порядок вирішення конкретних питань, пов’язаних з юридичною відповідальністю.

[1] Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 57.

[2] Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 58.

[3] Пастухов В.П., Пеньківський В.Ф., Подкоритова Л.М., Наум М.Ю., Міщук М.О., Шатіло В.А. Основи –правознаства: Навчальний посібник / Під загальною редакцією В.П. Пастухова. – К.: Алерта, 2005. – С. 17–19.

[4] Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 56.

[5] Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 64.

[6] Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 59.

[7] Гусарєв С.Д., Олійник А.Ю., Слюсаренко О.Л. Теорія права і держави: Навчальний посібник. – К.: Всеукраїнська асоціація видавців «Правова єдність», 2008. – С. 58.

[8] Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник. – К.: Кондор, 2002. – С. 33–34.

[9] Лисенков С.Л. Загальна теорія держави і права. – Навчальний посібник. – К.: «Юрисконсульт», 2006. – С. 140.

[10] Кельман М.С., Мурашин О.Г. Загальна теорія права (з схемами, кросвордами, тестами): Підручник. – К.: Кондор, 2002. – С. 128–129.