Поняття та загальна характеристика права

· Соціальні норми: поняття та види.

· Поняття і ознаки права.

· Функції права: поняття та види.

· Поняття і види форм права.

· Норма права: поняття, види та структура.

· Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки та види.

· Поняття правотворчості та її види.

· Систематизація правових актів: поняття та види.___________________

1. Соціальні норми: поняття та види

У реальному житті всю багатоманітність суспільних відносин врегулювати правом просто неможливо. Упорядкування поведінки людей здійснюється за допомогою різних правил – соціальних норм.

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, які виявляють волю певної частини населення або всього суспільства і гарантуються різними засобами соціального впливу.

Класифікація соціальних норм здійснюється за такими критеріями:

1) за змістом регульованих відносин: політичні, організаційні, естетичні, технічні норми тощо;

2) за способом встановлення і забезпечення виконання: норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми;

3) за способом закріплення і зовнішнього виразу: нори, які знаходяться у свідомості людей або ж виражені в усній чи письмовій формі.

Юридичні (правові) норми – це загальнообов’язкові, формально визначенні правила поведінки, встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах.

Моральні норми – це правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе і несправедливе, гуманне і негуманне, а забезпечуються, насамперед, внутрішньою переконаністю та силою громадської думки.

Корпоративні норми – це правила поведінки, встановлюються і забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об’єднаннями людей.

Звичаї – це правила поведінки, що історично склалися і увійшли (перетворилися) у звичку людей.

Правові норми, що у своїй сукупності утворюють право:

· виникають разом із виникненням держави;

· встановлюються чи санкціонуються державою;

· виражають волю керівної частини суспільства;

· утворюють внутрішню узгоджену цілісність, єдність (систему права);

· існують у суспільстві, як одна система норм;

· формують правила поведінки у вигляді прав і обов’язків;

· є правилами поведінки, формально визначеними за змістом;

· мають певні форми зовнішнього виразу;

· мають точно визначені межі дії;

· забезпечуються державним примусом та іншими засобами.

Інші соціальні норми, що утворюють систему соціального регулювання:

· існують у будь-якому суспільстві;

· встановлюються чи санкціонуються іншими суб’єктами;

· виражають волю різноманітних частин населення;

· можуть існувати й безсистемно, не будучи внутрішньо узгодженими;

· виражаються не тільки через права та обов’язки, а й через загальні принципи, цілі, гасла тощо;

· зазвичай позбавлені формальної визначеності;

· можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах;

· не завжди мають точно визначені межі дії;

· забезпечуються звичкою, внутрішніми переконаннями, моральним, громадським впливом та іншими поза державними засобами.

Таким чином,право як особливий вид соціальних норм відрізняється від інших соціальних норм взаємозв’язком із державою, напрямками впливу на суспільні відносини. Але разом з тим норми права пов’язані і взаємодіють із іншими соціальними нормами. Зокрема, багато приписів правових норм запозичені правом зі змісту інших соціальних норм. Так, вимоги, аналогічні правовим заборонам посягати на життя людини, містяться в релігійних і моральних нормах.

2. Поняття і ознаки права

Термін «право» вживається в процесі спілкування людей досить часто, відображаючи при цьому різні аспекти їхнього суспільного життя.

Слово «право» означає:

· певні можливості, що має соціальний суб’єкт;

· сукупність системи юридичних норм за допомогою яких здійснюється урегулювання суспільних відносин;

· оцінку покажчика дійсності, достовірності, істинності певних соціальних явищ.

Є різні тлумачення права, але кожне з них відображає лише певні його сторони і тому тільки синтез всіх визначень права спроможний відобразити його характеристику як цілісного суспільного явища.

Право - це система загальнообов’язкових формально-визначених установлених чи санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно зв’язані між собою і регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві.

Ознаки права:

· право – це система правових норм;

· це правила поведінки загального характеру, ці правила носять загальнообов’язковий характер;

· вони тісно зв’язані між собою, діють в єдності, складаються в правові інститути, галузі і т.д.;

· формально визначена та закріплені в нормативно-правових актах і інших джерелах права;

· встановлюються, санкціонуються, гарантуються, забезпечуються державою і її органами;

· в своїй сукупності регулюють соціальні відносини між людьми;

· змістовно правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципу гуманізму, справедливості, правди.

3. Функції права: поняття та види

Функції права – це основні напрямки впливу права на суспільні відносини.

Функції права поділяються на такі види: загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні функції права поділяються на такі види: гуманістична, організаторсько-управлінська,виховна, інформаційна (комунікативна), оціночна, гносеологічна (пізнавальна).

Спеціально-юридичні функції поділяються на такі види: регулятивна (статична, динамічна), охоронна.

Регулятивна функція – це функція, яка спрямована на позитивний впли з метою упорядкування суспільних відносин шляхом встановлення заборон, дозволів тощо.

Регулятивно-статична функція закріплює сталі, розвинуті суспільні відносини в нормативно-правових актах, у такий спосіб гарантуючи їх недоторканість.

Регулятивно-динамічна функція заохочує, стимулює розвиток тих суспільних відносин, що, відображаючи певні соціальні цінності, знаходяться на етапі свого становлення.^[8]

4. Поняття і види форм права

Під формою права розуміють способи зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

В юридичні літературі разом з поняттям «форма права» використовується поняття «джерело права». Джерело права в матеріальному розумінні – це фактори, які обумовлюють виникнення, розвиток, зміст права (передусім система соціально-економічних відносин). Джерело права в ідеалістичному розумінні – це сукупність юридичних ідей, поглядів, теорій, під впливом яких утворюється і функціонує право. Джерело права в спеціально-юридичному розумінні – це і є власне форма права, тобто зовнішня форма вираження і існування норм права.

Найпоширенішими формами права в більшості правових систем є правові звичаї, правові прецеденти, нормативні правові акти, нормативні правові договори.

Правовий звичай –це санкціоноване державою звичаєве право поведінки загального характеру.

Нормативний акт – це рішення компетентних органів (або суб’єктів), що приймається в установленому законом порядку, має загальний характер, зовнішній вигляд офіційного документу в письмовій формі, забезпечується державою і породжує юридичні наслідки.

Нормативний договір – це об’єктивно формально обов’язкові правила поведінки загального характеру, що встановлені за домовленістю і згодою двох і більше суб’єктів і забезпечуються державою.

Правовий (судовий або адміністративний) прецедент – це рішення компетентного органу держави, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні всіх наступних аналогічних судових чи адміністративних справ.

Основні форми (джерела) права:

Правовий звичай

Правовий прецедент

М

Нормативний договір

Нормативно-правовий акт

5. Норма права: поняття, види та структура

Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене правило поведінки загального характеру, яке в установленому порядку приймається, змінюється та відміняється державою або уповноваженими нею суб’єктами і забезпечується можливістю застосування державного примусу ^[9] .

Класифікація норм права:

• за галузевою ознакою (конституційні, кримінальні, адміністративні, цивільні);

• за ступенем конкретизації сформульованої поведінки (абстрактні, казуїстичні);

• за функціональним призначенням в механізмі правового регулювання (регулятивні, правоохоронні, спеціалізовані);

• за характером приписів (уповноважуючі, зобов’язуючі, заборонні);

• за характером обов’язку (імперативні, диспозитивні);

• за сферою і обсягом регулювання (загальні, спеціальні, виняткові);

• за суб’єктами встановлення (центральні та місцеві, органів законодавчої, виконавчої, судової влади);

• за часом дії (постійні, тимчасові);

• за сферою життєдіяльності (політичні, економічні, культурні);

• за цільовим призначенням (загально-закріплюючі, дефінітивні, декларативні, колізійні);

• за структурними елементами права (норми матеріального та процесуального права).

Структура норми права – це внутрішня організація, побудова норми права, сукупність складових елементів, на які поділяється норма.

Норма права складається з гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – складова частина норми права, що визначає умови, за наявністю яких суб’єкти права повинні здійснювати свої права і обов’язки, визначені в диспозиції даної норми.

Диспозиція – складова частина норми права, що визначає саме правило поведінки, згідно якого дозволяється, забороняється або рекомендується проведення певних дій.

Санкція – складова частина норми, яка на випадок її невиконан­ня, визначає заходи щодо відновлення порушеного права та покаран­ня правопорушника.

Види диспозицій:

1. Визначена диспозиція – закріплює однозначне правило поведінки, тобто учасники певних відносин можуть поводитись лише так, як вказано у нормі права і їм не надається можливостей для вибору іншої поведінки.

2. Не повністю визначена диспозиція – вказує лише на загальні ознаки поведінки в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно.

3. Відносно визначена диспозиція – вказує на права та обов’язки суб’єктів, але дає можливості для їх уточнення в залежності від конкретних обставин.

Види гіпотез:

1. Визначена гіпотеза вичерпно визначає ті умови, при наявності яких вступає в дію правило поведінки, що міститься в диспозиції правової норми.

2. Не повністю визначена гіпотеза містить формулювання в загальній формі типу «у необхідному випадку», а наявність або відсутність цієї необхідності визначається відповідними суб’єктами.

3. Відносно визначена гіпотеза обмежує умови застосування норми певним колом формальних вимог.

Види санкцій:

1. Визначена санкція вказує на конкретний засіб впливу на право порушника.

2. Відносно визначена санкція вказує на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається виходячи з особливостей конкретної справи.

6. Нормативно-правовий акт: поняття, ознаки та види

Нормативно-правовий акт – це офіційний акт правотворчості, в якому міститься норма права.

Для нормативно-правових актів характерні таки ознаки:

1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб’єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням,;

2) має певну зовнішню форму у вигляді певного писемного документу;

3) містить нові форми права, змінює чи скасовує чинні;

4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою;

5) має юридичну силу;

6) надає волі народу офіційного характеру.

Крім нормативних актів до юридичних актів належать інтерпретаційні акти та акти застосування права.

Інтерпретаційні акти –це акти тлумачення норм права. Якщо нормативні правові акти мають своєю метою встановити чи змінити зміст правових норм, то акти тлумачення норм права спрямовані на роз’яснення їх змісту, меж дії прийнятих норм права. Такі акти адресовані суб’єктам, які застосовують норми права, що роз’яснені в інтерпретаційному акті.

Нормативно-правові акти	Акти застосування норм права
1) створюються внаслідок нормотворчої діяльності органів держави чи референдуму.	1) видається правозастосовчими органами.
2) в них сформульовані норми права.	2) норм права не містять.
3) є головним джерелом права, юридично обов’язкові для персонально невизначеного кола осіб.	3) джерелом права не являється, юридично обов’язкові для тих осіб, які зазначені в акті.
4) оформляються у вигляді закону, указу, положення, акту нормативного характеру.	4) оформляються у вигляді постанов, наказів, розпоряджень, указів, які застосовуються до зазначених осіб і щодо конкретних обставин.

Класифікація нормативно-правових актів.

І. За суб’єктами правотворчості		на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.
ІІ. За обсягом і характером дії		на акти загальної дії, акти обмеженої дії (спеціальні), акти виняткової дії (надзвичайні).
ІІІ. За галузевою належністю		на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, кримінального, трудового та інших галузей права.
ІV. За зовнішньою формою виразу		на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази тощо.

Закон – це нормативний правовий акт вищої юридичної сили, прийнятий в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних відносин.

Закони відрізняються від інших видів нормативних правових актів за такими ознаками, зокрема:

а) приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради України. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б) регулюють найважливіші, соціально значущі суспільні відносини. Згідно з Конституцією України (ст. 92) тільки законами визначаються права, свободи і обов’язки людини і громадянина, правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення виборів і референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушення, і відповідальність за них та ін.;

в) містять первинні юридичні норми, є базою поточної правотворчості;

г) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних правових актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента країни, органів і посадових осіб державної виконавчої влади і місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконання законів і не можуть суперечити їм і тому є підзаконними; закони змінюються чи скасовуються іншими законами;

ґ) приймаються в особливому порядку, передбаченому Конституцією. Законодавчий процес в Україні відбувається за певною процедурою, яка передбачає законодавчу ініціативу, підготовку, розгляд та обговорення законопроектів, прийняття та введення в дію законів.

Основним законом є Конституція держави, яка має вищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права. Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Конституція як акт найвищої юридичної сили є юридичною базою решти законів. Усе що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається незаконним.

Конституція – акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, організації органів державної влади і місцевого самоврядування.

Види законів України:

· конституційні закони – органічно поєднані з Основним Законом нормативні акти, які приймаються в порядку, передбаченому розділом XIII Конституції України, або якими вносяться зміни чи доповнення до Конституції;

· звичайні закони – нормативні акти, які приймаються на основі і на виконання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон «Про професійно-технічну освіту»). Звичайні закони приймаються простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради України;

· надзвичайні закони – нормативні акти тимчасового характеру, які приймаються за надзвичайних обставин і можуть призупиняти дію чинних у відповідній сфері законів (наприклад, для забезпечення безпеки громадян у разі катастроф, епідемій; захисту конституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо).

Підзаконні нормативні правові акти – це акти які приймаються уповноваженими правотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Залежно від суб’єктів, що їх видали, розглядають такі вид підзаконних нормативно-правових актів:

· нормативні акти Президента України;

· акти Конституційного Суду України, Верховного Суду України, Вищих судів України, Генерального прокурора України, Верховного Суду Автономної Республіки Крим;

· акти Кабінету Міністрів України, Верховної Ради та Ради Міністрів Автономної Республіки Крим;

· акти міністерств, державних комітетів, інших органів центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом;

· нормативні акти державних адміністрацій у регіонах, містах Києві та Севастополі, районах у цих містах;

· нормативні акти органів місцевого самоврядування;

· нормативні акти відділів та управлінь відповідних центральних органів на місцях;

· нормативні акти керівників державних підприємств, установ, організацій на місцях;

· інші підзаконні нормативні акти.

Нормативні акти діють у часі, просторі та відносно кола осіб.

Дія нормативно-правових актів в часі: дія нормативно-правових актів в часі обмежена моментом набрання ними юридичної сили і моментом її втрати. При характеристиці дії нормативно-правових актів в часі слід розрізняти:

1) введення в дію. Є такі варіанти:

а) після 10 днів з моменту його опублікування;

б) термін встановлюється в самому нормативно-правовому акті чи в спеціально прийнятому акті;

в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту отримання його виконавцем (акти міністерства);

г) з часу опублікування самого нормативно-правового акту.

2) припинення дії. Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок:

а) закінчення обумовленого терміну;

б) внаслідок зміни обставин для врегулювання яких вони були призначені;

в) внаслідок відміни одного акту іншим.

3) зворотна сила дії. Зворотна дія – це така дія на правовідношення, де припускається, що новий нормативний акт існував на момент виникнення правовідношення. Правило таке: норма права зворотної сили не має, але якщо нормативно-правовий акт прийнятий після споєння правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну дію.

Дія нормативно-правових актів в просторі – це поширення актів, їх вплив на певну територію держави в цілому чи окремого регіону.

Дія нормативно-правових актів за колом осіб. Чинність нормативно-правових актів поширюється на всіх осіб, які перебувають у межах певної території. Винятки: громадяни України зобов’язані виконувати приписи нормативно-правових актів і поза межами держави; закони чи спеціальні нормативно-правові акти можуть бути адресовані певному колу осіб.

Чинність нормативно-правових актів поширюється не тільки на громадян України, а й, за деякими обмеженнями, – на іноземців, осіб без громадянства, які перебувають на території України. Чинними нормативно-правовими актами і міжнародними угодами передбачено винятки лише для дипломатичних представників і деяких інших осіб.

7. Поняття правотворчості та її види

Нормативно-правовий акт є результатом діяльності компетентних органів, яку називають правотворчістю.

Правотворчість – це діяльність державних органів і посадових осіб, громадських організацій, які уповноважені на те державою, а також усього народу, яка направлена на утворення, зміну чи відміну нормативно-правових актів.

Правотворча діяльність характеризується певним юридичним процесом, що включає 3 етапи:

І. Підготовка проекту нормативно-правового акту:

а) рішення про необхідність підготовки проекту;

б) визначення кола осіб, що будуть готувати проект;

в) безпосередня підготовка названого проекту;

г) обговорення тексту проекту;

ґ) узгодження проекту з усіма зацікавленими органами і службовими особами, його доопрацювання.

ІІ. Видання нормативно-правового акту:

а) внесення проекту на обговорення правотворчого органу (посадової особи);

б) обговорення проекту, можливість кількох читань;

в) прийняття нормативно-правового акту і процедура його підписання, можливість прав вето на закон.

ІІІ. Введення нормативно-правових актів в дію:

Це опублікування чи доведення до виконавців іншим особам.

Правотворчість здійснюється на основі принципів верховенства права, гуманізму, демократизму, науковості.

Правотворчість поділяється на види за суб’єктами і засобами формування норм права.

За суб’єктами правотворчість поділяється на безпосередню правотворчість народу (референдум), правотворчість державних органів, правотворчість громадських об’єднань та правотворчість трудових колективів. За засобами формування норм права правотворчість поділяється на утворення нових правових норм і санкціонування - надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам.

8. Система права і система законодавства

Система права – об'єктивно зумовлена внутрішня організація права певного суспільства, яка полягає в єдності і погодженості усіх юридичних норм та диференціації їх по галузям, підгалузям та інститутам.

Галузь права – сукупність правових норм, що становлять самостійну частину системи права та регулюють суспільні відносини певного виду своїм особливим методом. До основних галузей системи права України слід віднести: конституційне право, адміністративне право, кримінальне право, цивільне право, фінансове, трудове, шлюбно-сімейне, кримінально-процесуальне, адміністративно-процесуальне, земельне, житлове тощо.

Підгалузь права – окрема частина галузі права, що об'єднує норми і інститути, які регулюють спеціальні види суспільних відносин (авторське право в межах цивільного).

Інститут права – частина галузі права, яка складається із сукупності правових норм, що регулюють якісно однорідні суспільні відносини.

Норма права – загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки людей, що має загальний характер, встановлюється або санкціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її авторитетом.

Характерні риси системи права:

• розкриває внутрішню побудову, організацію права, співвідношення його структурних елементів;

• має об'єктивний характер, відображає реальний стан суспільних відносин;

• складові елементи системи права відповідають всім вимогам системності, а також підлягають процесам інтеграції та диференціації;

• як цілісне структурне утворення, система права має риси єдності, відмінності, взаємодії та узгодженості складових елементів, здатності їх до поділу; обумовленості матеріальними умовами життя суспільства, об'єктивними потребами та інтересами соціального прогресу.

Система законодавства – цілісна сукупність всіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів, що є зовнішнім виразом системи права.

Структура законодавства – теоретична конструкція, що відображає внутрішню побудову законодавства; сукупність взаємодіючих та змістовно узгоджених елементів, яка визначається системою права, потребами упорядкування суспільних відносин та рівнем розвитку юридичної техніки.

Галузь законодавства – внутрішньо узгоджена сукупність нормативно-правових актів та окремих приписів, що об'єднуються на підставі предмету правового регулювання.

9. Систематизація правових актів: поняття та види

Система діючих в Україні нормативно-правових актів є досить складною внаслідок значної кількості нормотворчих органів і швидких змін, які вносяться до нормативно-правових актів.

Система законодавства –це система усіх упорядкованих певним чином нормативно-правових актів даної держави.

Систематизація нормативно-правових актів – це діяльність щодо упорядкування, удосконалення і узгодження нормативно-правових актів у певну внутрішню систему.

Здійснювати систематизацію необхідно для встановлення і усунення дефектів законодавства, підвищення ефективності законодавства, забезпечення зручності користування ними, полегшення відшукання юридичної норми, сприяння вивченню законодавства, а також його досліджень.

Види систематизації:

І. Інкорпорація – це вид систематизації нормативно-правових актів, за яким здійснюється зовнішнє їх упорядкування, а зміст не змінюється.

Види інкорпорації:

1) за юридичним значенням:

а) офіційна (здійснюється суб’єктами, які ухвалили акти чи спеціально уповноваженими органами);

б) неофіційна (здійснюється іншими суб’єктами);

2) за обсягом: загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна;

3) за критерієм об’єднання (предметна, хронологічна, суб’єктивна).

ІІ. Кодифікація – це вид систематизації нормативно-правових актів, за яким здійснюється така обробка нормативно-правових актів, що певною мірою змінює їх структуру.

Кодифікація має тільки офіційний характер і поділяється на три види:

1) загальну;

2) галузеву (Кримінальний кодекс України, Цивільний кодекс України);

3) міжгалузеву.

ІІІ. Консолідація – окремий вид систематизації, в результаті чого створюються збірники нормативних атів, їх окремих частин (розділи, глави, статті), що об’єднуються за ознакою їх належності до певного виду діяльності того чи іншого органу, посадової особи або структурного підрозділу.

Тема 5

ПРАВОВІДНОСИНИ

· Поняття, ознаки та види правовідносин.

· Склад правовідносин.

· Юридичні факти: поняття і види.___________________

1. Поняття, ознаки та види правовідносин

У суспільстві існують різні відносини, серед яких особливе місце займають правові відносини, які є результатом дії вимог норм права на відносини між різними суб’єктами.

Найхарактернішими ознаками правовідносин, як особливого виду суспільних відносин є те, що:

1) вони є специфічними суспільними відносинами і виникають на основі норм права;

2) характеризуються наявністю кількох сторін, які мають суб’єктивні права і юридичні обов’язки;

3) виникають між суб’єктами права;

4) належать до сфери ідеологічних відносин як результат свідомої діяльності людей;

5) це вольові відносини між суб’єктами, так як виникають за їх волевиявленням;

6) здійснення суб’єктивних прав і дотримання юридичних обов’язків контролюється державою і забезпечується можливістю застосування заходів державного примусу.

Правовідносини – це специфічні вольові суспільні відносин, що виникають на основі відповідних норм права, учасники яких взаємопов’язані суб’єктивними правами та юридичними обов’язками.

Види правовідносин:

1) за функціональною спрямованістю норм права на основі яких виникають правовідносини:

а) регулятивні (поведінка суб’єкта відповідає нормам права);

б) охоронні (виникають з факту неправомірної поведінки суб’єктів як реакція держави на таку поведінку);

2) за рівнем індивідуалізації суб’єктів:

а) відносні (в яких точно визначені права і обов’язки всіх учасників);

б) абсолютні (визначна лише одна сторона - носій суб’єктивного права, а інші – не повинні заважати здійсненню ним своїх прав);

3) за галузями норм права: адміністративно-правові, кримінально-процесуальні, сімейно-правові, державні і ін.;

4) за кількістю суб’єктів:

а) прості (відбуваються між двома суб’єктами);

б) складні (відбуваються між трьома і більше суб’єктами);

5) за розподілом прав і обов’язків між суб’єктами:

а) односторонні (кожна з сторін має або лише права, або лише обов’язки);

б) двосторонні (кожна з сторін має і права, і обов’язки);

6) за характером дії зобов’язаного суб’єкта:

а) активні (зобов’язаний суб’єкт має чинити певні дії);

б) пасивні (суб’єкт повинен утриматись від певних дій);

7) за волевиявленням сторін:

а) договірні (для виникнення яких необхідна згода як уповноваженої, так і зобов’язаної сторони);

б) управлінські (для виникнення яких досить бажання лише уповноваженої сторони).

2. Склад правовідносин

Правовідносини мають складну будову:

· суб’єкти;

· об’єкти;

· зміст правовідносин.

Суб’єкт правовідносин – це такий суб’єкт суспільного життя, який здатний виступати учасником правовідносин як носій юридичних прав і обов’язків.

У правовідносинах повинно брати участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб.

Види суб’єктів правовідносин:

фізичні особи (громадяни, іноземні громадяни, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства);

посадові особи (представники влади, особи, що виконують організаторсько-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов’язки);

соціальні організації (держава, органи держави, громадські об’єднання, трудові колективи, органи місцевого самоврядування, юридичні особи та ін.);

соціальні спільності (народ, нація, населення, територіальні громади та ін.)

Соціально-юридичні властивості суб’єктів права:

Правосуб’єктність – це передбачена нормами права здатність виступати учасником правовідносин.

Правоздатність – це здатність особи мати права і обов’язки.

Дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати і здійснювати суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Угодоздатність – це здатність особи укладати угоди.

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність а скоєне правопорушення.

Об’єкт правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, що служать задоволенню інтересів і потреб громадян ті їх організацій, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Види об’єктів правовідносин:

· матеріальні цінності (речі, предмети, цінності);

· нематеріальні особисті цінності (життя, честь, здоров’я, гідність, свобода, безпека, право на ім’я, недоторканість особи);

· поведінка, дії (бездіяльність) суб’єктів, різного роду послуги і їх результати;

· продукти духовної творчості (твори мистецтва, літератури, живопису, скульптури, музики, а також наукові відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції тощо);

· цінні папери, офіційні документи (облігації, акції, векселі, лотерейні білети, гроші, приватизаційні чеки, паспорти, дипломи, атестати).^[10]

Виходячи з того, що правовідносини – це поєднання фактичних суспільних відносин і юридичних норм розрізняють юридичний і фактичний їх зміст.

Юридичний зміст – це зафіксовані в нормах права суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників.

Суб’єктивне право – це міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для задоволення її інтересів і потреб, яка забезпечується відповідними юридичними обов’язками інших осіб.

Зміст суб’єкта права включає можливості діяти відповідно до свого бажання; вимагати певних дій від обов’язкової сторони; користуватись соціальним благом, що закріплене суб’єктивним правом; звернутись до компетентного органу чи посадової особи за захистом свого права.

Юридичний обов’язок – це покладена на зобов’язану особу і забезпечена можливістю застосування засобів державного примусу, міра необхідної поведінки, яку вона повинна здійснювати в інтересах уповноваженої особи. Зміст юридичних обов’язків полягає в необхідності здійснення певних дій, утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам інших осіб; вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб; нести юридичну відповідальність за невиконання чи неналежне виконання передбачених нормою дій.

Фактичний зміст – це реально здійснювані учасниками правовідносин дії, спрямовані на реалізацію їх суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.

Правовідносини досить багатоманітні і можуть бути класифіковані за різними критеріями на види.

3. Юридичні факти: поняття і види

Підставами для виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти.

Юридичні факти – це конкретні життєві обставини з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Характерними ознаками юридичних фактів є:

1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов’язані з їх наявністю або відсутністю;

2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;

3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Юридичні факти чисельні і багатогранні, і тому їх класифікують за різними ознаками: за юридичними наслідками, складом, тривалістю дії, за вольовою ознакою.

За юридичними наслідками юридичні факти бувають:

а) правоутворюючі;

б) правозмінюючі;

в) правоприпиняючі.

За складом юридичні факти бувають:

а) прості;

б) складні.

Прості юридичні факти складаються з однієї життєвої події або дії суб’єктів (наприклад написання заяви про відпустку).

Складні представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів (наприклад, призив громадянина на дійсну військову службу вимагає українського громадянства, досягнення певного віку, наявності певного стану здоров’я, відсутності права на відстрочку).

За тривалістю дії юридичні факти бувають:

а) одноразові;

б) тривалі.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії – це факти, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (що відповідають вимогам норм права), що поділяються на юридичні акти (дії, що спеціально чиняться з метою виникнення юридичних наслідків, наприклад, подача заяви про прийом на роботу) та юридично значущі вчинки (дії, що не мають на меті спричиняти юридичних наслідків, але вони виникають в силу закону, наприклад, знахідка скарбу).

Юридичні події – це такі обставини, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т.д.). З ними пов’язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін.

Як юридичні факти можуть виступати правові презумпції. Презумпція – це припущення про наявність або відсутність певних фактів, що спираються на зв’язок між фактами, які припускаються, та такими, що існують і це підтверджується наявним життєвим досвідом.

Правова презумпція – це закріплення в законодавстві припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів.

Є два види правової презумпції:

1) презумпції, що не можуть бути спростовані (це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, а тому не потребують доказу (презумпція непрацездатності неповнолітнього));

2) презумпції, що можуть бути спростовані (це закріплені в законі припущення про наявність або відсутність певних фактів, які мають юридичне значення до того часу, поки у відповідності з встановленою процедурою не буде встановлено інше (презумпція невинності)).

Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з’єднують норми права з реальними суспільними відносинами.

Тема 6

ЗАКОННІСТЬ ТА ПРАВОПОРЯДОК

· Поняття, принципи та гарантії законності.

· Правопорядок.

· Поняття і структура правосвідомості.

· Поняття та види правової культури.___________________

1. Поняття, принципи та гарантії законності

Законність – це такий режим державного і суспільного життя при якому забезпечується повне і неухильне дотримання і виконання законів, підзаконних актів усіма органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами і громадянами.

Основні принципи законності:

· нерозривний зв’язок підпорядкування, зумовленість законності режимом демократії;

· обов’язковість вимог законності для громадян, посадових осіб, державних органів та громадських організацій;

· забезпечення верховенства закону в системі правових актів;

· зв’язок законності з загальною і правовою культурою населення і посадових осіб;

· неприпустимість протиставлення законності і доцільності;

· єдність законності і справедливості;

· встановлення дієвого контролю і нагляду за дотриманням законності;

· участь мас у діяльності і забезпеченні законності;

· невідворотність відповідальності за будь-які порушення законності.

Мета законності і її принципів полягає у забезпеченні і захисту прав і свобод громадян, їх правого статусу. Реалізація законності базується на системі гарантій.

Гарантії законності – це позитивні, об’єктивні умови, що сприяють підвищенню рівня розвитку суспільства, добробуту народу, а також спеціальні юридичні засоби і способи через які забезпечується режим законності.

У теорії права виокремлюють загальні та спеціальні гарантії:

Загальні гарантії законності – це економічні, політичні, ідеологічні, соціальні, моральні та інші засоби та умови, за яких функціонує правова система і підтримується відповідний правопорядок.

Спеціальні гарантії законності – це спеціальні юридичні засоби та умови, що реально забезпечують вимоги законності.

Спеціальні юридичні засоби:

· чіткість і конкретність норм чинного права, а також ефективність санкцій, які захищають ці норми;

· виконання правосуддя на основі права і справедливості діяльності судів, котра забезпечує реалізацію чинного права, захист прав і свобод громадян;

· здійснення вищого нагляду прокуратурою за точним і однаковим виконанням законів;

· діяльність державних інспекцій та контрольно-ревізійного апарату, які запобігають, виявляють і припиняють порушення законності у сферах державного і суспільного життя.