Особливості політичного устрою провідних країн світу»

Лекція 2

Тема: Особливості державного устрою, політичного життя та соціально-економічного розвитку провідних країн світу (США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро-Угорщина) на початку ХХ ст.

Мета: навчити показувати на карті провідні країни Європи на початку ХХ ст.; визначати особливості соціально-економічного розвитку провідних країн світу (США, Великої Британії, Німеччини, Франції, Росії та Австро-Угорщини) на початку ХХ ст.; порівнювати державний устрій та особливості політичного життя розвинених країн; хронологічно зіставляти події та явища теми.

Основні поняття та терміни: «імперіалізм», «дуалістична монархія».

Визначальними тенденціями світового розвитку були на початку ХХ ст. економічний, технічний та інтелектуальний прогрес, національно-визвольні та соціальні рухи, протистояння демократії й тоталітаризму. Провідними країнами у цей період стають США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Росія та Австро-Угорщина.

Особливості політичного устрою провідних країн світу».

Країна	Особливості політичного устрою
США	1. Сполучені Штати Америки жили за Конституцією 1787 р. 2. Законодавча влада була делегована Конгресу, який складався з двох палат: палати представників, що обиралися населенням штатів, та сенату, членів якого обирали (до 1913 р.) парламенти штатів. Палата представників і сенат мали рівні права щодо законодавчої ініціативи й прийняття законів. 3. Главою виконавчої влади був президент. Він обирався загальним голосуванням в усіх штатах на 4 роки. За конституцією він був главою держави й уряду. Йому доручалося верховне командування збройними силами. 4. Для усунення президента конституція вимагала обґрунтованого звинувачення в зраді, хабарництві та інших тяжких злочинах. Це правило застосовувалося також щодо міністрів уряду. 5. Верховний суд користувався правом пуллірікації (скасування) будь-якого закону, як федерального, так і штату, якщо буде доведено, що він суперечить конституції. Також Верховний суд отримав повноваження видавати накази, обов’язкові для органів виконавчої влади, включаючи президента і міністрів
Велика Британія	1. Основу британської монархії становив конституційний акт 1689 р., відомий під назвою «Білль про права». У ньому вказувалося, що тільки парламент має право приймати або скасовувати закони, встановлювати нові податки та розподіляти державний бюджет. Із часом «Білль про права» доповнювався та удосконалювався. 2. Британський парламент складався з двох палат: вищої — палати лордів (представники найшановніших родин, титул лорда є спадковим) та нижньої — палати общин. Нижня палата обиралася на основі загального голосування. Правом голосу користувалися всі особи чоловічої статі, які мали ступінь осілості 12 місяців, помешкання чи наймали житлову площу не менш ніж за 10 фунтів. 3. Домінували дві партії: консерватори (торі) і ліберали (віги). Від партії, що перемогла на виборах, обирали голову уряду — прем’єр-міністра, а партія, яка програла, переходила в опозицію. Прийняття того чи іншого рішення залежало від парламентської більшості
Франція	1. Із 1875 р. існувала Третя республіка. За ухваленою того ж року конституцією державу очолював президент, який обирався Національними зборами (парламентом) на сім років і міг бути переобраний на будь-який новий строк. Конституція надавала йому права командування армією і розпуску парламенту 2. Парламент складався з двох палат: вищої (сенат) і нижньої (палата депутатів). До вищої входило 300 сенаторів, 225 з яких призначалися на 9 років, а інші довічно обиралися самими сенаторами. Палата депутатів обиралася на основі загального чоловічого виборчого права. 3. Рада міністрів призначалася президентом, але була підзвітна парламенту. 4. Місцевого самоврядування практично не існувало. За законами 1876–1882 рр. посади мерів стали виборними. Реальна влада у департаментах належала префектам, які призначалися урядом
Німеччина	1. Згідно з конституцією 1871 р. до Німецької імперії входили 22 монархії (серед них Пруссія, Баварія, Саксонія) і 3 «вільних міста» (Любек, Бремен, Ґамбурґ). 2. На чолі імперії стояв король Пруссії. Він отримував титул імператора, був головнокомандувачем збройних сил, призначав урядовців, включаючи голову уряду — союзного канцлера, делегатів Пруссії до верхньої палати парламенту й міг здійснювати безпосереднє керівництво міністрами. 3. Вищим законодавчим органом був бундестаґ (парламент), який складався з двох палат: верхньої — бундесрату та нижньої — рейхстагу (обирався на 5 років, володів обмеженою законодавчою ініціативою). 4. Імперський уряд був представлений особою канцлера. Кабінету міністрів не існувало; міністри, які мали певне коло обов’язків, були підлеглими канцлера
Росія	1. Російська імперія залишалась осередком абсолютизму. 2. Цар спирався на централізований і підпорядкований лише йому бюрократичний апарат. 3. Державна рада була дорадчим законодавчим органом, члени якої призначались довічно з числа вищої знаті. Але пропозиції, які висловлювалися членами Держради під час обговорення законопроектів, не обмежували свободу прийняття рішення російського монарха. 4. Виконавчий орган самодержавства — Рада міністрів — мав консультативні функції. 5. Сенат, створений за Петра І, здійснював функції Верховного суду. Сенатори, призначені царем довічно, мали знайомити громадськість з новими законами, тлумачити їх, контролювати їх виконання 6. Державні посади обіймали лише представники дворянського стану. Вони також обіймали ключові посади в органах місцевого самоврядування — генерал-губернатора (відповідав за збирання податків та охорону державного майна). В управлінні на місцях дворянство брало участь через інститут «предводителів дворянства», які обирались на місцях самим дворянством і затверджувались царем
Австро-Угорщина	1. На чолі Австро-Угорщини стояв австрійський цісар з династії Габсбургів, який одночасно носив титул короля Угорщини. Формально його влада була обмежена рейхсратом в Австрії та сеймом в Угорщині. 2. Спільними для всієї імперії були три міністерства: закордонних справ, військове та морське, фінансів (останні два передбачались в обох частинах імперії). Усі інші міністерства були самостійними для Австрії та Угорщини. 3. Законодавча влада щодо спільних справ обох частин держави здійснювалась спеціальними «делегаціями», які скликалися щорічно по черзі у Відні та Будапешті. До їх складу входили по 60 делегатів від рейхсрату та сейму. Видатки на загальноімперські потреби розподілялися пропорційно для обох частин імперії, згідно зі спеціально укладеною угодою. 4. За австрійською конституцією 1867 р. утворювався рейхсрат— двопалатний парламент, що складався з палати панів та палати депутатів. До палати панів, крім спадкових членів, імператор міг призначити пожиттєвих членів. Палата депутатів формувалася шляхом виборів від окремих провінцій. 5. Виборче право було обмежене майновим і віковим цензом та куріальною системою. І тільки у 1907 р. в Австро-Угорщині було запроваджене загальне виборче право і ліквідована куріальна система виборів

Серйозні зміни відбулися у суспільстві та його структурі. Зріс рівень життя, поліпшилися умови праці та побуту, збільшилася тривалість життя і загальний добробут.

Суспільство ставало більш однорідним. Зникли станові привілеї. Значну кількість населення становили нові середні верстви: фермери (у США), селяни-власники (у Франції — до 60 % населення), кваліфіковані робітники і взагалі робітники (наприклад, інженерно-технічний персонал), службовці, вчителі, лікарі, працівники сфери обслуговування — їх часто узагальнено називають середнім класом.

США

У США вартість продукції промислового виробництва переважала вартість сільськогосподарського в 1900 p. у 3 рази.

Після Громадянської війни 1861–1865 pp. склалися сприятливі політичні умови для економічного зростання країни. Конгрес США проводив політику підтримки індустріального розвитку. Оточення слаборозвинених країн, мирні умови існування давали змогу вільно розвивати господарство, не витрачаючи значних коштів на воєнні потреби.

Економічні успіхи мали географічну основу. Протяжність морського узбережжя, що досягала 18 тис. миль, надавала переваги для розвитку мореплавства, рибальства, зовнішньої торгівлі. Озера і річки з каналами об’єднували різні штати в єдине економічне ціле.

До господарського обігу залучалися великі природні ресурси: вугілля, залізна руда, нафта, кольорові метали, ліс, камінь, сірка, глина. Їх запаси забезпечували розвиток важкої промисловості.

Проте бракувало олова, калійних солей.

Швидкими темпами освоювалися землі американського Заходу, де переважав фермерський напрям сільського господарства.

Значних розмірів досягло сільськогосподарське виробництво.

Активно запроваджувались власні та європейські винаходи. Лише за 1890–1900 pp. було видано 234 956 патентів. Використовувалися переваги нового будівництва. Морально застаріле обладнання практично було відсутнє і не гальмувало розвитку промисловості. Активна роль належала спеціалізації робітників і підприємств, географічному поділу праці. Промисловість була орієнтована на масове виробництво, стандартизацію деталей. Значно зросли продуктивність, інтенсивність праці, зменшилися витрати виробництва. Тут існував широкий місткий внутрішній ринок. Конкуренто-спроможність американських товарів була досить високою на зовнішньому ринку. США будували своє господарство під захистом митних бар’єрів.

Пришвидшували розвиток економіки концентрація виробництва і капіталу, акціонування й утворення корпорацій. Економічне піднесення спиралося на інвестиції, що постійно зростали. Якщо в 1859 p. капітал, вкладений у промисловість, становив 1 010 млн. дол., то в 1914 p. — 22 791 млн. дол. Велике значення мали європейські капітали. У 1899 p. — 3300 млн. дол., в 1914 p. —близько 5 млрд. дол., з них англійських — 755 млн. дол.

США розвивали своє господарство, використовуючи робочу силу всього світу. За перші 14 років XX ст. імігрувало 146 млн осіб. У 1910 p. населення країни становило 92 млн осіб.

США пізно включилися до територіального поділу світу. У 1867 p. у Росії за 6,7 млн дол. була куплена Аляска, кожний гектар землі якої обійшовся лише в 5 центів. У 1898 p. Конгрес США узаконив анексію Гавайських островів. Колоніальними володіннями стали Куба, Гуам, Пуерто-Рико, Філіппіни, частина островів Самоа. Загальна площа колоній США в 1914 p. дорівнювала 0,3 млн км² з населенням 9,7 млн осіб. Водночас США стали на шлях економічної експансії, основною зоною якої була Латинська Америка, і збільшували інвестиції за кордоном та експорт товарів, будували філіали своїх підприємств, використовуючи дешеві робочу силу та сировину. Промислове піднесення США на початку XX ст. найбільш яскраво виявилося у будівництві залізниць, їх протяжність за 1870–1913 pp. збільшилася у 8 разів. Вони зв’язали всі штати, а чотири трансконтинентальні лінії поєднали Атлантичне і Тихоокеанське узбережжя. Розмах будівництва залізниць стимулював розвиток важкої промисловості, зміцнив економічну єдність країни, розширив географію промисловості на Південь і Захід.

Отже, в галузевій структурі промисловості США суттєво збільшилася частка важкої промисловості. Проте з розвитком сільського господарства не втратили свого значення галузі переробки сільськогосподарської продукції, особливо борошномельна, консервна.

Змінилася географія розташування промисловості. Східні штати (Пенсільванія, Нью-Йорк, Массачусетс, Нью-Джерсі) зберігали своє індустріальне значення, особливо в обробній промисловості. Її центри виникають на Заході, Півдні. Темпи індустріалізації південних районів випереджали середні показники по країні в 2 рази. Швидко збільшувалася чисельність робітників. У 1870 p. їх налічувалося 2 млн, а в 1909 p. — 6,6 млн осіб.

Німеччина. У процесі індустріалізації початку XX ст. Німеччина за обсягом і темпами промислового виробництва посіла друге місце у світі та перше в Європі. Передумови такого економічного зростання склалися на початку 70-х років XIX ст. Завершилося об’єднання Німеччини під владою Пруссії. Утворилася так звана друга імперія. Це призвело до ліквідації внутрішніх митних кордонів, створило державну систему фінансів, грошового обігу, мір і ваги, залізничного і поштового права. Зросли інвестиції в промисловість. Нагромадження капіталів сприяло акціонуванню. Активну роль у будівництві залізниць брав уряд. Перемога у франко-прусській війні 1870–1871 pp. дала контрибуцію в 5 млрд. франків. Існували переваги нового будівництва. Для розвитку важкої промисловості були наявні значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі. Економічні позиції Німеччини зміцнило приєднання Ельзасу і Лотарингії, багатих на залізну руду високої якості, з розвиненою бавовняною промисловістю.

Переваги німецької промисловості забезпечували висока продуктивність праці (за 1850–1914 pp. зросла в 3 рази) і відносно низька заробітна плата. Машинна індустрія витіснила ремісників і забезпечила себе кваліфікованими робітниками. Аграрні реформи знищили залишки феодальних відносин на селі.

У галузевій структурі зросло значення важкої промисловості. Темпи її розвитку за 1870–1913 pp. випередили легку (800 і 350 %). Третина капіталів функціонувала у видобувній промисловості.

У металургії, яка за обсягами виробництва поступалася лише США, виплавка сталі зросла в 100, чавуну — в 13 разів. Значна роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Розвивалися нові галузі: хімічна, електротехнічна, виробництво електроенергії. Промисловість забезпечувала потреби країни й експортувала електродвигуни, трансформатори, турбіни, анілінові фарби, соду, добрива, сірчану кислоту. Німеччина перебувала на першому місці за обсягом воєнної промисловості.

Продовжувала розвиватися легка промисловість. Так, потужність бавовняних заводів збільшилася на 40 %. Проте, на відміну від США, обмеженість власної сировини та необхідність її імпорту збільшували вартість продукції. Швидкий розвиток промисловості змінив склад населення. У 1911 p. чисельність робітників становила 67 %.