Методичні рекомендації. Даючи відповідь на друге питання, слід відзначити, що в першій половині ХІХ ст

Відповідь на перше питання слід розпочати з характеристики суспільно-політичних стосунків та інтелектуальної ситуації в Європі на межі XVIII – ХІХ ст. Реакції на Французьку революцію і наступну епоху наполеонівських війн в Європі викликали розчарування в раціоналізмі, підважило оптимістичну візію Людини і Прогресу. Тож філософське осмислення минулого і сьогодення народило на початку ХІХ ст. такий своєрідний інтелектуально-культурний феномен як романтизм, що охопив сфери мислення і творчості. Світоглядні засади романтизму були підготовлені розвитком філософської думки кінця XVIII — початку XIX ст., котра осмислювала ідеї Просвітництва з дещо відмінних позицій. Фактично, перші контури нового бачення минулого були накреслені у праці видатного німецького філософа Йоганна Готфрида Гердера, що була спробою написати загальну історію розвитку світу, яка б органічно поєднувала природу і людину. Це питання завбачає розгляд романтичної історіографії у Франції. Тут на межі XVIII —XIX ст. були опубліковані праці Ж. де Местра та Ф.Р. Шатобріана, в яких консервативний романтичний погляд на революцію обґрунтовувався релігійним, провіденціальним баченням історії. Водночас, романтична течія в історіографії була представлена і в праціях прихильників ліберальних перетворень суспільства: О. Т’єрі, Ф. Гізо, Ф. Міньє, Ж. Мішле. Вони приділяли велику увагу політичній історії середньовіччя і нового часу, поєднувалися плідні ідеї просвітників (критика дворянської аристократичної системи управління, твердження про можливість раціонального пізнання і прогресивний розвиток людських суспільств) і романтиків. Ці погляди були доповнені міркуваннями про нові принципи демократії – свободі слова, совісті, друку, участі народу в управлінні через систему виборів. При аналізі їх творчості доцільно навести цитати з робіт французьких істориків.

Даючи відповідь на друге питання, слід відзначити, що в першій половині ХІХ ст. найбільших успіхів історична наука досягла в Німеччині, де ідеалістична філософія історії спрямовувала історичні дослідження на пізнання індивідуального і неповторного в минулому й висунула теоретико-пізнавальні орієнтири в обґрунтуванні конкретних проявів ідей «народного духу» і «національної держави». Німецька «історична школа» частина наукової історіографії (Б. Нібур, Л.Ранке, Й. Дройзен та ін.), відмовившись загалом від апріорних універсальних історіософських побудов, зосередились на дослідженні одиничних історичних об’єктів, насамперед античності й середньовіччя, де намагалися відшукати коріння німецької нації. Дослідження ж локальних історичних об’єктів вимагало критичного опрацювання джерел. Так зародився «критичний, філолого-історичний метод», фундаторами якого стали Б. Нібур і А. Геерен.

Фундатором суворого об’єктивного емпіричного історичного дослідження, що ґрунтувалося виключно на критиці джерел та їх максимальному використанні в конкретній практиці, вважають Л. Ранке. Він запровадив нову форму занять в німецьких університетах – семінари, на яких студенти вивчали джерела й готували по них реферати з наступним обговоренням. Водночас акцент на державотворчі аспекти під впливом тогочасних політичних завдань німецької нації зумовив політичну спрямованість історіографії й визначив її майбутній національно-консервативний характер. Це позначилось на творчості учнів і послідовників Л. фон Ранке, котрі сформували дві генерації німецьких істориків і відповідні напрями історичної науки – т. зв. Прусську школу з історично обґрунтованим міфом про національну місію Пруссії та «неоранківців» з концепцією єдності політико-релігійного і духовного розвитку Німеччини. Домінування цих напрямів у німецькій історичній науці призвело до того, що альтернативний напрям розгляду минулого – «культурна історія» - перетворився на опозиційну науку, представники якої займалися переважно суміжними гуманітарними дисциплінами й залишалися поза університетами.

У третьому питанні, насамперед, слід відзначити, що перші прояви консервативного романтизму мали місце у Англії. Події у Франції кінця XVIII ст. викликали серйозну тривогу у цій країні. Виразником цих настроїв став політичний діяч і публіцист Едмунд Бьорк (1729-1797). Як публіцист він розпочав діяльність з пропаганди ідей Просвітництва. Але події революції розчарували й занепокоїли його. 1790 р. він опублікував працю "Роздуми про революцію у Франції і про ставлення деяких лондонських товариств до цієї події", в якій піддав нищівній критиці дії народних мас у революції, котрі руйнували культурні здобутки багатовікової творчої діяльності попередніх поколінь. Подальша англійська історична думка зосередилася на висвітленні й обґрунтуванні "правильності" й "природності" англійського шляху розвитку, який ототожнювався з політичним компромісом 1688 р., що оцінювався як зразок культурного розв'язання суспільних суперечностей. Т.зв. вігська історіографія збагатила історичну думку низкою творів апологетичного змісту. Провідним представником її був Томас Бабингтон Маколей. Як блискучий публіцист він чинив поважний вплив на суспільну свідомість в Англії та інших європейських країнах. Величезний успіх мала його історична праця "Історія Англії від часу панування Якова II" у 5-ти томах, а також декілька теоретичних статей, в тому числі "Про історію'. У "Історії..." Маколей навів масу докладних деталей з історії політичного життя Англії й становлення у ній конституційної монархії, доводячи, що високий рівень станової свідомості англійців уможливив уникнення страхіть революції і громадянської війни. Проте, коли йшлося про обґрунтування загальної ідеї твору, то історик не дуже слідував фактам, заміняючи їх власними міркуваннями.

Складною і неоднозначною була історична творчість англійського публіциста й історика Томаса Карлайля (1795-1881). який зазнав переважних впливів німецької класичної філософії. У праці "Про героїв, поважання героїв і героїчне в історії". Вчений стверджував, що історія є нічим іншим як біографією видатних осіб — героїв. Усі історичні епохи — продукт їхньої творчості. Герой, на думку вченого, був "єдиною стійкою точкою у сучасній революційній історії". У численних працях про О.Кромвеля, прусського короля Фрідріха II Карлайль намагався довести справедливість свого бачення історії. Проте, його погляди не отримали поширення серед істориків, натомість здобули визнання серед освіченої публіки.

При розгляді четвертого питання необхідно вказати, що романтичні впливи проявилися також у історіографії США. Політичні проблеми молодої держави, віра у особливу місію Нового Світу стосовно "старої" Європи були сприятливим ґрунтом для американського романтизму. Провідним істориком т.зв. "ранньої школи" був Джордж Бенкрофт (1800-1891), який завершував освіту у Геттингенському університеті, звідки виніс головні ідеї ліберального романтизму. Підсумком його історичних студій стала 10-томна "Історія Сполучених Штатів". Історію він розглядав через втілення ідеї моральності, яку пов'язував з християнством, а також конкретного народу, який обраний Богом для її втілення. Таким "вибраним" народом вчений вважав американський, який розвивається у напрямку до досконалості, причиною чого стало не тільки провидіння, але й сприятливі природні умови Америки й еміграція туди кращої частини європейців-пуритан, які привнесли у свідомість нової нації "дух свободи".