Список використаних та рекомендованих джерел 3 страница

Ці документи встановлюють основи правопорядку ЄС та є первинними джерелами права СС. У разі, якщо вони суперечать нормам, які містяться в міжнародних (“додаткових”) угодах, установчі договори мають переважну силу.

2. Договори з міжнародними організаціями та іншими країнами. Міжнародні угоди, або конвенції, становлять “невід’ємну частину права Співтовариства”. Такі договори укладаються:

1) ЄС виключно в межах повноважень, що надані йому установчими договорами ЄС;

2) ЄС шляхом приєднання до вже укладеної міжнародної угоди (напр., до Загальної угоди про тарифи та торгівлю (ГАТТ)).

Слід вважати, що повноправними джерелами права ЄС є лише угоди, укладені ЄС як самостійним суб'єктом права, або такі, що ратифіковані всіма державами-членами ЄС. Угоди, які укладено окремими державами-членами ЄС з іншими країнами (тобто такими, що не є членами ЄС), визнаються ЄСП джерелами права ЄС лише у виняткових випадках.

3. Вторинне законодавство ЄС. Законодавчі повноваження Ради Міністрів та Європейської Комісії. Рада Міністрів та Європейська Комісія, відповідно до ст. 288 Договору про діяльність ЄС, з метою виконання завдань, покладених на них, наділені повноваженнями видавати регламенти, директиви, рішення, надавати рекомендації та висновки.

Регламенти (англ. regulatіons) є актами Ради Міністрів або Європейської Комісії. Вони встановлюють загальні правила, які застосовуються одноманітно в усіх державах-членах ЄС. Ст. 288 Договору про діяльність ЄС встановлює, що регламенти є обов’язковими для виконання в усій своїй повноті та застосовуються безпосередньо в усіх державах-членах. Це означає, що вони мають юридичну силу без подальшої імплементації в національне законодавство держав-членів, а індивіди можуть посилатися на них у національних судах, захищаючи свої суб'єктивні права.

Директиви (англ. dіrectіves), згідно із ст. 288 Договору про діяльність ЄС, є обов’язковими щодо кінцевого результату, який вони мають досягти, та щодо держав-членів, до яких вони адресовані. Проте державам надається можливість вибору форм та методів імплементації (такими формами можуть бути законодавчі акти або адміністративні приписи). Директива може бути адресованою як до всіх держав-членів ЄС, так і лише до деяких з них. Як правило, директиви є основним інструментом гармонізації законодавства держав-членів. Хоча для повної юридичної сили директиви потребують імплементації в національне законодавство держав-членів, ЄСП вирішив, що за певних умов вони здатні мати пряму дію.

Рішення Ради Міністрів та Європейської Комісії (англ. decisions) – індивідуально-правові акти, адресовані до певної особи або декількох осіб, якими можуть бути як держави, так і фізичні або юридичні особи. Рішення є обов’язковими в усій своїй повноті (але лише щодо їх адресата) та не потребують подальшої імплементації.

Регламенти, директиви та рішення є обов’язковими для виконання. Відповідно до ст. 296 Договору про діяльність ЄС ці акти повинні містити підстави, на яких вони ґрунтуються, а також містити посилання на пропозиції або висновки, отримання яких є необхідним згідно з установчими договорами ЄС. Ці процесуальні вимоги є істотними. Їх недотримання може мати наслідком скасування в судовому порядку актів ЄС згідно зі ст. 263 або ст. 265 Договору про діяльність ЄС.

Рекомендації та висновки (англ. recommendations and opinions) мають лише рекомендаційний характер і не є обов’язковими для виконання. Вони мають лише силу переконання. Проте вони не повністю позбавлені юридичного значення. У рішенні по справі Grіmaldі v. Fonds des Maladіes Professіonelles ЄСП вирішив, що під час розгляду справ судді національних судів повинні брати до уваги відповідні рекомендації, особливо, якщо вони полегшують тлумачення національного права або права ЄС.

Хоча ст. 288 Договору про діяльність ЄС проводить чітку класифікацію правових актів інститутів ЄС, насправді формальне визначення акта як регламенту, директиви або рішення часто може вводити в оману. Тому в разі виникнення спору ЄСП перевіряє суть акта, а не його форму. У багатьох справах ЄСП дійшов висновку, що регламент, який не встановлює загальних правил, може бути перекваліфіковано на “приховане рішення”.

4. Рішення ЄСП і Суду Першої Інстанції. Право ЄС не визнає доктрини судових прецедентів, тим не менш, рішення ЄСП та Загального Суду (ЗС), залишаючись обов’язковими лише для сторін по справі, мають неабияке значення. ЄСП і ЗС, кожний у межах своєї юрисдикції, забезпечують дотримання законності при тлумаченні та застосуванні Договору про діяльність ЄС, тому ті частини судових рішень, що тлумачать положення установчих договорів, мають особливе значення і стають джерелами права. ЄСП і ЗС встановлюють загальні принципи тлумачення та застосування положень права ЄС судами держав-членів ЄС. Це свідчить про винятково важливу роль судів у розвитку правової системи ЄС.

На відміну від судів загального права, ЄСП та ЗС не зв’язані своїми попередніми рішеннями. Такий підхід дозволяє якнайкраще вирішувати суперечливі питання щодо постійної зміни політичних та економічних реалій.

Тема 3. Статус Європейського Парламенту.

ПЛАН

1. Європейський парламент в системі органів Європейського Союзу

2. Формування Європейського парламенту

3. Форма роботи та склад Європейського парламенту

4. Функціонування Європейського парламенту

5. Функції та повноваження Європейського парламенту

6. Законодавчий процес у Європейському парламенті

РЕФЕРАТИ:

1. Правовий механізм Європейського Союзу.

2. Договірний механізм регулювання інтеграції в Європейському Союзі.

3. Правова регламентація діяльності Європейського Союзу у сфері зовнішньої політики.

1. Європейський парламент в системі органів Європейського Союзу

Термін «парламент» є латинського походження, що означає «говорити», «розмовляти». Парламент є найважливішим загальнонаціональним представницьким органом. На даний час у Європі функціонують щонайменше дві установи, що своїми назвами принаймні вказують на зв'язок з «парламентом» у його загальнонаціональному розумінні. Це Європейський Парламент та Парламентська асамблея Ради Європи.

Європейський Парламент — одна з основних інституцій Європейського Союзу та є наднаціональним органом, який представляє інтереси близько 500 мільйонів громадян держав-учасниць ЄС.

Попередником теперішнього Європейського Парламенту була Загальна Асамблея Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС).

Повноваження Асамблеї, однак, були досить обмежені — вона здійснювала незначний контроль за діяльністю Верховного органу і загальне спостереження за деякими іншими сферами діяльності ЄОВС. Представники Асамблеї не обирались населенням, а призначались від держав-учасниць.

Заснована в 1952 році, як Загальна Асамблея Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС) і перейменована в європейську Парламентську Асамблею в 1958 році, вона стала Європейським парламентом у 1962 році.

У 1962 році депутати Асамблеї прийняли рішення про зміну назви на «Європейський Парламент». Але в офіційних документах Співтовариств ця назва почала вживатись значно пізніше, після набрання чинності Єдиного європейського акта з 1 липня 1987 року.

Перші прямі вибори відбулися в 1979 році.

Історичні етапи виборів до Європарламенту.

1979 – ЄС - 9 - 9 держави-членів: Німеччини, Франції, Італії, Нідерландів, Бельгії, Люксембурга, Великобританії, Данії і Ірландії (410 депутатів).

1984 – ЄС - 10 - 9 держави-членів + Греції в 1981 році.

1989 – ЄС - 12 - 10 держави-членів + Іспанії і Португалії в 1986 році.

1994 – ЄС - 12 - 12 держави-членів.

1999 – 15 країн ЄС - 12 держави-членів + Австрії, Швеції і Фінляндії в 1995 році.

2004 – ЄС- 25 - 15 держави-членів + Польща, Угорщина, Словенія, Словаччина, Чехія, Естонія, Латвія, Литва, Кіпр і Мальта в 2004 році.

2009 – ЄС- 27 - 25 держави-членів + Болгарії і Румунії в 2007 році.

2014 – ЄС-28 держав-членів.

Перший термін: 1979 - 1984

Другий термін: 1984 - 1989

Третій термін: 1989 - 1994

Четвертий термін: 1994 - 1999

П'ятий термін: 1999 - 2004

Шостий термін: 2004 - 2009

Сьомий термін: 2009 - 2014

Восьмий термін: 2014 - 2019

Європейський Парламент (Європарламент) найчастіше характеризують як представницький орган Європейського Союзу і Європейських Співтовариств, який діє незалежно від держав-учасниць, а його діяльність практично виведена з-під контролю національних парламентів (це формулювання базується на положеннях ст. 189 Договору про ЄС. Згідно з цими положеннями Європарламент складається з представників народів держав-учасниць, об'єднаних в Співтовариство).

2. Формування Європейського Парламенту

Місце розташування. Європейський Парламент (англ. European Parliament) розташований у м. Страсбург (Франція), де проводяться щорічні сесії, та в м. Брюссель (Бельгія), де проводяться засідання парламентських комітетів. Європарламент може збиратися для проведення у Брюсселі позачергової сесії на вимогу більшості його депутатів або на вимогу Ради чи Комісії, як правило не довше двох днів.

Строк повноважень, депутати. Європарламент обирається терміном на п’ять років.

Кожна держава-учасниця ЄС сама встановлює процедуру проведення виборів. Вони не вправі додержуватися яких-небудь інструкцій, що на практиці означає звичайну для демократичних країн заборону імперативного мандата.

На даний час депутати Європарламенту обираються відповідно до національного законодавства держав-учасників. За винятком Великої Британії, яка використовує мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Вибори до Європарламенту в усіх інших державах-учасницях відбуваються за пропорційною системою.

Умови неможливості обрання чи несумісності мандата встановлюються згідно загального правила національним законодавством держав-учасниць.

Деякі з положень, що стосуються несумісності мандата, встановлені нормативно-правовими актами Співтовариств та Союзу. Акт «Про введення загальних та прямих виборів депутатів Європейського Парламенту» 1976 року був затверджений рішенням Ради ЄС, а потім ратифікований всіма державами-учасницями, тому й вважається джерелом первинного права ЄС. Акт закріплює, що депутат Європейського Парламенту може бути одночасно депутатом парламенту держави-учасниці.

Водночас встановлений перелік посад, несумісних з мандатом депутата Європейського Парламенту:

— член уряду держави-учасниці; член Комісії;

— суддя, генеральний адвокат або канцлер Суду ЄС;

— член Рахункової Палати;

— член Консультативного комітету ЄОВС або член Економічного та соціального комітету ЄЕС і Євратому;

— член комітету або іншого органу, який відповідно до статутних договорів розпоряджається коштами Співтовариств чи безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання; член Ради Керівників або Директорату, або службовець Європейського інвестиційного банку.

Дострокова вакансія депутатського мандату є можлива з причин смерті депутата, добровільної відставки, незалежно від мотивів, або примусової відставки, пов'язаної з втратою депутатського мандату. Останнє рішення про втрату мандата приймається більшістю голосів від конституційного складу. Права і обов'язки депутата визначаються самим Європейським Парламентом, який встановлює загальні умови здійснення депутатських повноважень. Відповідний акт має бути погоджений Радою ЄС, яка приймає рішення на основі принципу одноголосності після отримання висновків Комісії.

Таким чином, стосовно євродепутатів діє класичний конституційно-пра­вовий принцип несумісності. Так, згідно зі ст. 6 Акта, діяльність члена Європейського Парламенту визнана несумісною з діяльністю члена уряду держави-члена. Цей перелік несумісності міг бути доповнений кожною державою-членом. Разом з тим передбачається подвійний мандат, тобто поєднання мандата депутата національного парламенту й депутата Європейсь­кого парламенту. Несумісність поширена також на багатьох посадових осіб Співтовариства.

В Акті зазначається, що ніхто не може голосувати на вибо­рах більше одного разу, а також що голосування повинне відбуватися в усіх державах-учасницях з четверга по неділю одного й того самого тижня.

Найбільш важливе положення міститься у ст. 7 Акта: до прийняття у майбутньому Співтовариством норм, що встановлюють єдину для всіх країн виборчу систему та процедуру, вибори в кожній країні повинні проводитися відповідно до прийнятих у ній виборчими законами. Отже, слід говорити не про виборче право Співтовариства, а про виборче право за виборами депутатів Європейського Парламенту окремих держав.

Підкреслимо, що національне виборче законодавство європейських держав за наявності великої кількості загальних рис, має і значні відмінності. Загальні принципи виборчого права було остаточно зафіксовано у 2002 р., проте Співтовариство і на цей раз відмовилося від спроби створити єдині правові норми за виборами депутатів Європейського Парламенту. Виборча система в усіх державах-членах пропорційна. Як вже вказувалось, винятком є Велика Британія, у якій повсюдно, за винятком Північної Ірландії, зберігається мажоритарна система. Істотною перешкодою у створенні єдиного виборчого закону Співтовариства стала позиція Великої Британії, яка не погоджується на введення про­порційної системи під час виборів Європейського Парламенту, побоюючись, що це може сприяти введенню пропорційної системи, і під час обрання палати громад.

Як відомо, на результати виборів за пропорційною системою певний вплив може справляти поділ країни на виборчі округи. У 14 країнах (Швеції, Фінляндії, Словаччині, Словенії, Данії, Литві, Греції, Естонії, Угорщині, Чехії, Кіпрі і Мальті, Португалії, Люксембурзі) створюється єдиний виборчий округ. В ін­ших країнах, де вибори здійснюються за пропорційною системою, утворюються декілька виборчих округів: у Великій Британії — 11, Польщі — 13, Італії — 5, Франції — 8, причому, як правило, границі округів визначаються адміністратив­но-територіальним поділом країни.

Своєрідно вирішується проблема округів у Бельгії, оскільки в цій країні дуже гострою є проблема національних відносин між фламандцями та валлонами. Законом 1984 р. установлено, що з 24 депутатів Європейського Парламенту, яких обирають у країні, 11 обираються від валлонського регіону (офіційна мова французька) і 13 — від фламандського регіону (офіційна мова фламандська). Водночас у країні створені три виборчі колегії для франко-німецького, фламандського населення та населення Брюсселя, мешканці якого є носіями обох мов. Підрахунок голосів проводиться за регіонами, причому кожний виборець столиці країни самостійно визначає, до якого лінгвістичного регіону має бути віднесений його голос. Отже, у законодавстві Бельгійського Королівства відображено унікальний територіальний устрій цієї країни, що є однією з небагатьох монархій, яка має яскраво виражені риси федералізму.

Цікавим є той факт, що активне виборче право надається в більшості країн громадянам, які досягли 18-літнього віку, і лише в Греції — громадянам, що досягли 20 років. Як прави­ло, активним виборчим правом користуються не тільки грома­дяни певної країни, а й громадяни інших держав Співтовариства, які проживають у цій країні і на момент виборів перебувають на її території. Однак у Бельгії громадяни інших держав-членів можуть голосувати тільки в тому випадку, якщо вони постійно проживають у цій країні, і не можуть реалізува­ти своє право голосу в державах їхнього походження. Бельгійці, які проживають за кордоном, можуть голосувати поштою, право голосу може передаватися також за дорученням. У Данії у виборах депутатів Європейського Парламенту не беруть участі жителі Фарерських островів. Грецькі громадяни, які проживають в інших державах — членах Співтовариства, можуть голосувати в грецьких консульствах, а якщо вони постійно проживають у країнах, що не входять у Співтовариство, для участі в голосуванні вони повинні повернутися в Грецію. Іспанці, які проживають за кордоном, можуть голосувати в консульствах як у країнах Співтовариства, так і поза ними. Члени палати лордів Великої Британії не беруть участі у виборах у палату громад, але можуть брати участь у виборах Європейського Парламенту.

Пасивне виборче право у різних країнах відрізняється. У Бельгії, Греції, Ірландії, Люксембурзі і Великій Британії пра­во бути обраним належить громадянам, які досягли 21 року. У Данії, ФРН, Іспанії й Португалії нижча межа встановлена у 18 років. У Франції обраною може бути людина не молодше 23 років, а в Італії й Нідерландах — не молодше 25 років.

У деяких країнах вжиті заходи проти висування кандида­тур партіями й особами, які не мають для того серйозних підстав. У ФРН список кандидатів у депутати, що зібрав менше 5 % голосів виборців, не береться до уваги при розподілі мандатів. У Франції при поданні списку кандидатів у депутати вноситься застава, яка до впровадження єдиної європейської грошової одиниці становила 100 тис. франків, що не поверталися, якщо список на виборах не набере принаймні 5 % голосів. В Ірландії при висуванні кожної кандидатури вноситься застава 1 тис. ірландських фунтів. Вона повертається, якщо кандидат набере не менше однієї третини голосів, необхідних для обрання депутатів. У Нідерландах застава 18 тис. гульденів вноситься тільки тоді, коли партія не представлена в другій палаті парламенту. У Великій Британії при висуванні кандидатури вноситься застава в сумі 1 тис. фунтів, що не повертається, якщо кандидат не одержав однієї восьмої частини поданих голосів.

Багато із зазначених обмежень є досить дієвими. Наприклад, під час загальних виборів у Європейський Парламент у червні 1989 р. у Франції з 15 загальнонаціональних списків дев'ять не змогли переступити 5-відсотковий рубіж.

Визначення переможців виборних перегонів також здійснюється у різний спосіб.

Вибори в Європейський Парламент викликають менший інтерес населення порівняно з виборами в національні парламенти. Це приводить до проблем абсентеїзму в рамках усього Європейського Співтовариства. Відсоток виборців, що беруть участь у виборах у Європарламент, нижчий, ніж на національних виборах. Наприклад, якщо в 1984 р. у виборах у Європейський Парламент брало участь 63 % усіх виборців, то в червні 1989 р. — усього лише 58,4 %. В окремих країнах активність виборців була ще нижчою. У червні 1989 р. у Франції взяло участь у голосуванні менше 49,4, а в Нідерландах — 47,2 % виборців.

Хоча повноваження Європейського Парламенту не настільки значні, політичні діячі країн, що входять у Співтовариство, далеко не байдужні до результатів виборів як показнику впливу політичних партій у країні, а також схвалення або несхвалення населенням політики, що проводиться урядом відносно Загального ринку.

Депутати в Європарламенті працюють у складі груп з певною політичною ідеологією й не розділені за ознакою державної приналежності. При цьому як зазначалось, депутати Європарламенту можуть бути одночасно членами національних органів законодавчої влади, а не виконавчої влади. Поряд з цим, вони не повинні входити до складу Європейської Комісії або Ради ЄС.

3. Форма роботи та склад Європейського парламенту

Форма роботи. Європарламент проводить одну щорічну сесію. Він збирається без спеціального рішення про скликання у другий вівторок березня у Страсбурзі (Франція). Парламентарі засідають один раз на рік. Сесія триває 5-6 тижнів і відбувається у м. Страсбурзі в Палаті Європи.

Європарламент може збиратися на позачергові сесії на вимогу більшості депутатів, які входять до його складу, на вимогу Ради або Комісії. Європарламент проводить свої пленарні дебати на 24 мовах.

Склад Європарламенту.

За своїм складом Європарламент є однопалатним — внутрішня організація якого пов'язана з особливостями його функціонування та працює на постійній основі. Структура і порядок функціонування Парламенту регулюються його Внутрішнім регламентом. Після завершення процесу входження в ЄС Хорватії чисельність Європарламенту виросла до 766 депутатів. Згідно Лісабонського договору кількість парламентарів не повинно перевищувати 750 плюс Голова (всього 751). Кожна держава-учасниця ЄС має від 6 до 96 місць в Європейському Парламенті за принципом дигресивної (убуваючої) пропорційності

У 1979 році відбулися перші прямі вибори до Європарламенту.

На даний час депутати Європарламенту обираються відповідно до національного законодавства держав-учасників. За винятком Великої Британії, яка використовує мажоритарну виборчу систему відносної більшості. Вибори до Європарламенту в усіх інших державах-учасницях відбуваються за пропорційною системою.

Умови неможливості обрання чи несумісності мандата встановлюються згідно загального правила національним законодавством держав-учасниць.

Деякі з положень, що стосуються несумісності мандата, встановлені нормативно-правовими актами Співтовариств та Союзу. Акт «Про введення загальних та прямих виборів депутатів Європейського Парламенту» 1976 року був затверджений рішенням Ради ЄС, а потім ратифікований всіма державами-учасницями, тому й вважається джерелом первинного права ЄС. Акт закріплює, що депутат Європейського Парламенту може бути одночасно депутатом парламенту держави-учасниці.

Водночас встановлений перелік посад, несумісних з мандатом депутата Європейського Парламенту — член уряду держави-учасниці; член Комісії; суддя, генеральний адвокат або канцлер Суду ЄС; член Рахункової Палати; член Консультативного комітету ЄОВС або член Економічного та соціального комітету ЄЕС і Євратому; член комітету або іншого органу, який відповідно до статутних договорів розпоряджається коштами Співтовариств чи безпосередньо виконує довгострокові управлінські завдання; член Ради Керівників або Директорату, або службовець Європейського інвестиційного банку.

Дострокова вакансія депутатського мандату є можлива з причин смерті депутата, добровільної відставки, незалежно від мотивів, або примусової відставки, пов'язаної з втратою депутатського мандату. Останнє рішення про втрату мандата приймається більшістю голосів від конституційного складу. Права і обов'язки депутата визначаються самим Європейським Парламентом, який встановлює загальні умови здійснення депутатських повноважень. Відповідний акт має бути погоджений Радою ЄС, яка приймає рішення на основі принципу одноголосності після отримання висновків Комісії.

Європарламент може збиратися для проведення у Брюсселі позачергової сесії на вимогу більшості його депутатів або на вимогу Ради чи Комісії, як правило не довше двох днів.

Парламент збирається на пленарні засідання кожного місяця (окрім серпня) в Страсбурзі, (з понеділка по четвер). У Страсбурзі депутати відвідують 12 пленарних засідань. Паралельно з цими заходами, які вони також повинні, звичайно, присвятити час своїм виборцям.

Шість раз на рік, Парламент також проводить зустрічі в Брюсселі протягом двох днів (середа і четвер).

4. Функціонування Європейського Парламенту

Парламенти відіграють важливу роль в управлінні та формуванні державної політики, для виконання таких функцій сам парламент повинен бути дієздатним та раціонально організованим. Тому при розгляді питання внутрішньої структури Європарламенту слід відзначити такі необхідні риси для реалізації повноважень в системі органів Євросоюзу як:

· чіткі правила внутрішньої процедури,

· наявність допоміжних структур,

· незалежність депутата.

Рішення приймаються Парламентом за загальним правилом абсолютною більшістю його членів, присутніх на засіданні.

Кворум складає не менш ніж третину від загального складу депутатів.

Спеціальні процедури можуть бути встановлені для прийняття окремих конкретних рішень. Так, прийняття позитивного рішення з питання розширення Союзу вимагає не тільки кваліфікованої більшості голосів, але і в якості обов'язкової умови — присутність на засіданні абсолютної більшості загального складу депутатів.

Якщо в залі присутні менше третини парламентаріїв, а запиту про перевірку кворуму не надходило, то Парламент має право продовжувати роботу в звичному режимі та приймати рішення, що мають юридичну силу.

Голосування депутатів завжди реалізується особисто парламентаріями, а порушення цього принципу кваліфікується як серйозне порушення порядку засідання відповідно до ст. 132 Внутрішнього регламенту, і відтак депутат притягується до дисциплінарної відповідальності.

За своїм характером голосування може бути відкритим, поіменним і таємним.

У якості загального правила використовується відкрите голосування за допомогою підняття ру к або електронної системи.

Таємне голосування застосовується під час призначення органів і посадових осіб ЄС, а також на вимогу 1/5 від загального складу Парламенту. Поіменним голосуванням Парламент призначає Президента і весь склад Єврокомісії, а також виносить їй вотум недовіри відповідно до ст. 32-34 Внутрішнього регламенту.

Поіменне голосування також відбувається на вимогу 32 членів Парламенту, але заявлена одночасно вимога про таємне голосування має в даному випадку перевагу. Парламентські дебати публікуються в «Офіційному віснику ЄС».

Роботою Парламенту керує його Голова, який обирається з числа парламентаріїв на половину строку самої легіслатури, тобто на два з половиною роки.

Голова керує засіданнями палати, здійснює адміністративні та дисциплінарні функції, приймає участь поряд з Президентом Комісії та особою, яка головує в Раді, в представництві Співтовариства та Союзу. Відповідно до ст. 19 Внутрішнього регламенту Європарламенту до основних повноважень голови належить: «керувати діяльністю Парламенту і його структур, відкривати, переносити і закривати пленарні засідання, виносити проекти рішень на голосування та представляти Парламент».

Голові допомагають 14 заступників та 5 квесторів, які обираються одночасно і входять під керівництвом Голови до складу Бюро Парламенту. Питаннями порядку денного займається конференція голів, до якої входять керівники парламентських груп (фракцій) та комітетів.

Аналізуючи внутрішню структуру Парламенту вважаємо за необхідне розглянути інститут квесторів Європарламенту. Квестори, відповідно до ст. 29 Внутрішнього регламенту, це посадові особи Парламенту, які відповідають за виконання адміністративних і фінансових завдань, що безпосередньо стосуються депутатів, вони ведуть спеціальний реєстр професійної діяльності депутатів. Для цього кожен член Парламенту зобов'язаний щорічно подавати квесторам декларацію, що містить відомості про його професійну діяльність та доходи. До повноважень квесторів також належить видача перепусток особам, «які часто відвідують Європарламент з метою надання депутатам інформації в межах їх мандата», в тому числі представників лобістських груп. Це свідчить про унікальність Європейського Парламенту як інституту з політичного лобіювання процесів європейської інтеграції.

Винятково важливу роль у роботі Парламенту відіграють комітети, які створюються на постійній або тимчасовій основі (місце перебування - Брюссель (Бельгія).

Це можуть бути комітети загального та спеціалізованого характеру, чисельний склад яких є досить різноманітний. Члени комітетів обираються на вимогу та пропорційно чисельності політичних груп, водночас до уваги беруться фактори географічного поділу.

Засідання постійних комітетів займають, як правило, від одного до двох тижнів щомісяця.

Комітети, які створюються на постійній основі, складаються в залежності від предмету розгляду. В Європейському Парламенті створено 20 комітетів: із закордонних справ; розвитку, міжнародної торгівлі; бюджетного і контролю за виконанням бюджету; з економічних і фінансових питань; праці та соціальних питань; з питань навколишнього середовища, здоров'я та безпеки харчових продуктів; промисловості та енергетики; спільного ринку та захисту прав споживачів; транспорту і туризму; регіонального розвитку; сільського господарства і рибальства; культури та освіти; з правових питань; з громадянських свобод та внутрішньої політики; з конституційних питань; прав жінок; з питань петицій.

Комітети обирають свої керівні органи, в тому числі голову та генерального доповідача.

Комітети виконують основну масу роботи з підготовки проектів рішень для подальшого розгляду на пленарних засіданнях Європарламенту; комітети беруть участь у здійсненні установчої та бюджетно-фінансової діяльності Європарламенту; у здійсненні об'єктних — внутрішніх та зовнішніх функцій тощо. Комітети також надають можливість обговорення конкретних питань з участю представників Комісії та Ради ЄС. Парламентські комітети в рамках своєї компетенції здійснюють парламентський нагляд за виконавчою владою. Отже, комітети в межах своєї компетенції беруть участь у реалізації майже всіх функцій Європарламенту.