Список використаних та рекомендованих джерел 2 страница

Отже, матеріальне європейське право — це предметне, чинне, щоденно застосоване право майбутньої єдиної Європи.

Матеріальне право прийнято також називати європейським правом, а інституційне право — правом Європейського Союзу.

6. Методи права Європейського Союзу

У праві Європейського Союзу використовуються ті ж методи регулювання суспільних відносин, які характерні для сучасних держав:

- метод уповноваження;

- позитивного зобов'язання;

- заборони;

- імперативний;

- диспозитивний;

- колізійний метод.

У той же час, оскільки формування права Європейського Союзу здійснюється шляхом інтеграції правових систем різних держав, разом з вказаними вище для нього характерні специфічні методи впливу:

- уніфікації;

- гармонізації.

Метод уніфікації передбачає встановлення Євросоюзом єдиних правил поведінки, які безпосередньо регулюють суспільні відносини на всій його території.

Інструментом уніфікації служать регламенти (англ. regulation; франц. reglement) – нормативні правові акти, схожі за своїми ознаками з федеральними законами.

Метод гармонізації означає видання Євросоюзом основ законодавства, у відповідність з якими держави-учасниці приводять свої внутрішні закони і підзаконні акти.

За допомогою гармонізації ЄС "зближує" правові системи держав-учасниць, але не вводить повну одноманітність. Інструментом гармонізації служить директива (англ., франц. directive), а у сфері кримінального і кримінально-процесуального права – рамкове рішення (англ. framework decision; франц. dеcision - cadre).

Регламенти, директиви і рамкові рішення не підлягають ратифікації з боку держав-учасниць! Регламенти набувають чинності на 20-й день після їх публікації в Офіційному журналі Європейського Союзу (якщо інше не передбачене самим регламентом).

Директиви і рамкові рішення передбачають так званий термін трансформації – період часу, який дається державам-учасниць на те, щоб привести своє законодавство у відповідність з вказаними актами (в середньому півтори роки).

7. Суб’єкти права Європейського Союзу

Суб’єктами права Європейського Союзу є носії прав і обов’язків, встановлених нормами даної правової системи.

Відмінна риса права Європейського Союзу – здатність його норм мати пряму дію, тобто встановлювати суб’єктивні права і обов’язки безпосередньо для фізичних і юридичних осіб. Принцип прямої дії права Європейського Союзу став передумовою для введення в 1992 році громадянства ЄС.

В якості основних суб’єктів права Європейського Союзу виступають:

- громадяни Європейського Союзу, в якості яких автоматично визнаються громадяни всіх його держав-членів;

- юридичні особи, які мають офіційне місцезнаходження на території Європейського Союзу, в тому числі «європейські» юридичні особи (організації, які засновуються відповідно до законодавства Європейського Союзу);

- держави-учасниці Європейського Союзу і їх компетентні органи (уряди, парламенти, національні суди, прокуратура і т.д.);

- Європейський Союз в цілому і його структурні підрозділи.

В якості суб’єктів права Європейського Союзу також можуть виступати і треті держави (держави, які не входять до складу Європейського Союзу), іноземні громадяни, апатриди і іноземні юридичні особи, які проживають, знаходяться або здійснюють свою діяльність в межах Європейського Союзу.

Дотримання норм права Європейського Союзу обов’язково для всіх, хто знаходиться на його території (тобто на території будь-якої з держав-учасниць). В окремих випадках подібний обов’язок розповсюджується і на іноземців, які знаходяться за межами Європейського Союзу (наприклад, дотримання умов, які необхідні для отримання шенгенської візи).

8. Право ЄС як наука і навчальна дисципліна

Наука – сфера людської діяльності, функцією якої є напрацювання та теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Право Євросоюзу як юридична наука є системою знань про правове регулювання суспільних відносин щодо створення та функціонування Євросоюзу. Ця галузь юридичної науки с молодою і такою, що динамічно розвивається.

Наука про право ЄС почала розвиватися з виникненням інтеграційних процесів у країнах Європи. Початок же її розвитку в Україні зумовлюється значною потребою в наукових знаннях про право ЄС. Адже в нашій державі вживаються відповідні заходи щодо вступу до цієї міжнародної структури.

Слід зазначити, що наука про інтеграційні процеси в Європі, особливості їх правового регулювання пройшла в Україні складний шлях розвитку. До початку 90-х років XX ст. зверталась увага на суперечності, які потенційно могли виникнути всередині Європейських Співтовариств та привести до їх розвалу.

Наукове дослідження права Євросоюзу перебуває в Україні па початковому етані, бо наша держава реально не була повноправним суб'єктом міжнародних відносин і не було потреби у дослідженні відповідних міжнародно-правових проблем.

Нині проблеми права Євросоюзу досліджуються окремими вченими в рамках науки міжнародного та міжнародного економічного права Слід звернути увагу на те, що питання європейської інтеграції досліджуються не лише юристами, а й представниками інших наук (економістами, істориками, політологами, соціологами тощо).

Нині навчальна дисципліна "Право ЄС" лише почала вводитись до навчальних планів окремих юридичних вузів та юридичних факультетів вищих навчальних закладів України.

Зміст викладання прана ЄС мас свої особливості в кожній країні. Вивчаючи право ЄС в Україні, необхідно виходити з того, що (незважаючи на те, що наша держава поки що не є учасником ЄС) в навчальних курсах повинна звертатись увага на вивчення питань правового статусу ЄС, системи, структури і повноважень його органів. Зокрема, це стосується вивчення принципів об’єднання та діяльності ЄС, правового статусу та повноважень Євро-парламенту, Ради, Комісії, Суду та інших інститутів ЄС.

Особливій частині даної навчальної дисципліни буде розкриватися регулювання в рамках права ЄС питань громадянства та захисту прав людини; вільного переміщення осіб, робіт (послуг), візового режиму, працевлаштування; торговельної політики, вільного переміщення товарів, митного союзу; фінансової політики, вільного переміщення капіталу; економічної та монетарної політики; права конкурентної боротьби; податкового регулювання; розвитку зв'язку і телекомунікації, транспорту; промислового розвитку.

Тема 2. Історія становлення та джерела права Європейського Союзу.

ПЛАН

1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції

2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку європейської інтеграції

3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу

РЕФЕРАТИ:

1. Лісабонський договір: історія, структура, зміст.

2. Створення Європейського Союзу.

1. Загальне поняття та значення європейської інтеграції

Інтеграція в перекладі з латинської означає взаємопереплетіння, об’єднання окремих частин в єдине ціле. Європейська інтеграція – це магістральний напрям розвитку континенту, який визначить як ситуацію в самій Європі в третьому тисячолітті, так і її місце у світі. Від часу свого заснування Європейський Союз поступово перетворився на один з найпотужніших фінансово-економічних і політичних центрів світу, ключовий компонент новостворюваної архітектури європейської безпеки, ядро системи європейських цінностей і стандартів.

Європейська інтеграція – це шлях модернізації економіки, подолання технологічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій, створення нових робочих місць, підвищення конкурентної спроможності товаровиробника, вихід на світові ринки, насамперед на ринок ЄС.

Що стосується юридичного аспекту інтеграційних процесів, то вони полягають в імплементації норм права Європейських Співтовариств у національні системи права всіх держав-учасниць. У результаті вони стають ін­тегральною складовою цих систем.

Інтеграція в національне право надає юридичної сили актам Європейських Співтовариств на території держав-членів та робить обов'язковим їх застосування національними судами.

Відповідно до правової позиції Суду ЄС положення права Європейських Співтовариств проникають у внутрішній національний правопорядок без допомоги заходів національного характеру.

Таким чином, право цих Співтовариств діє і підлягає застосуванню на території держав-учасниць на тих же умовах, що і національне право. Держава має створити умови для ефективного застосування права Європейських Співтовариств.

Невід'ємною частиною Маастрихтського договору є Декларація про застосування правових актів ЄС. У відповідності з нею основною умовою європейської інтеграції є інкорпорація директив Європейських Співтовариств у національне законодавство. Істотною умовою ефективного функціонування ЄС с забезпечення застосування законодавства цих Співтовариств з тією ж ефективністю, з якою застосовується їх національне законодавство.

Необхідно зазначити, що принципи прямої дії та інкорпорації тісно пов'язані між собою. Імплементація правових норм ЄС визначає можливість їх прямого застосування національними судами та їх обов'язковість для органів державної влади.

Правове регулювання членства в ЄС.

Для реалізації своїх зобов'язань у рамках ЄС держави-члени повинні забезпечити відповідні внутрішньодержавні правові механізми. Оскільки коло цих зобов'язань надзвичайно широке, то процес адаптації національного законодавства потребував запровадження спеціальних норм у юридичні акти найвищої юридичної сили – конституції держав-членів. Виняток становить Великобританія, що не має кодифікованої конституції.

Отже, специфічною рисою конституцій держав-учасниць ЄС є наявність у них положень, що юридично дозволяють участь держави у Співтовариствах і Союзі. Проте аналіз цих норм не дозволяє говорити про існування якої-небудь єдиної загальноєвропейської конституційної практики з цього питання. У Конституційному акті Данії 1953 р., конституціях Іспанії (1978 p.), Італії (1947 р.), Люксембургу (1868 p.), Нідерландів (1983 p.) узагалі немає жодної згадки про Європейський Союз або Європейські співтовариства. Норми, що регулюють членство у цих організаціях, сформульовано з розрахунком на загальне застосування для участі у будь-яких інтеграційних об'єднаннях. По суті, така сама модель має місце у конституціях Бельгії (1970 p.) і Греції (1975 р.) та шведському Акті про уряд 1809 р., що містять лише одну-дві норми, присвячені спеціально для випадку ЄС. Натомість у конституціях Австрії (1920 p.), Ірландії (1937 p.), Німеччини (1949 p.), Франції (1958 p.), Португалії (1982 p.) і Фінляндії (1999 р.) закріплені більш-менш широкі комплекси норм, що регулюють різноманітні аспекти членства держави саме у ЄС. конституціях деяких держав-учасниць можна знайти норми, що стосуються питання про дію у внутрішньому правопорядку правових актів ЄС - вони встановлюють принципи верховенства та прямої дії права ЄС.

У правових системах усіх держав-учасниць право ЄС - як судова практика, так і доктрина - виокремлює його в окрему категорію джерел національного права, в тому числі конституційного.

За зразок нормативно-правового регулювання цього питання може слугувати Конституція Нідерландів. У її ст. 93 викладено принцип прямої дії: «Положення договорів і резолюцій міжнародних установ, що можуть бути обов'язковими для всіх осіб у силу свого змісту, стають обов'язковими після їх публікації». У ст. 94 сформульовано принцип верховенства: «Чинні у Королівстві законодавчі акти не застосовуються, якщо таке застосовування суперечить положенням договорів, що є обов'язковими для усіх осіб, або положенням резолюцій міжнародних установ».

Європейська інтеграція є наглядним прикладом вертикальної інтеграції, якій притаманні наступні етапи становлення:

1-й етап - зона вільної торгівлі;

2-й - митний союз;

3-й - єдиний внутрішній (спільний) ринок;

4-й-економічний і валютний союз.

Зміст 1-го етапу полягав в наступному: скасування мита. Квот та інших обмежень у торгівлі між державами-учасниками при збереженні їх автономії у митній і торгівельній політиці стосовно третіх країн.

Його початок поклала реалізація плану Маршалла. У квітні 1948 р. створено Організацію європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), яка у вересні 1950 р. була доповнена Європейським платіжним союзом (ЄПС), який у 1961 р. замінила Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЄСР). Наступним кроком стало створення 25 березня 1957 р. Європейського Економічного Співтовариства (“Спільний ринок”) і Європейського співтовариства по атомній енергетиці (ЄСАЕ), або “Євроатом”, що також було закріплено Римським договором 1957 р.

Зміст 2-го етапу: запровадження спільних зовнішніх митних тарифів і перехід до єдиної торгівельної політики стосовно третіх держав. Брюсельський договір 1965 р.

3-й етап: митний союз плюс здійснення заходів, які забезпечують вільний рух послуг, капіталів і робочої сили (включаючи свободу їх професійної діяльності). Закріплення в Єдиному Європейському акті 1986 р., Маастрихтські угоди про створення Європейського Співтовариства, 1992 р.

4-й етап: Єдиний внутрішній ринок плюс гармонізація і координація економічної політики держав-учасниць на основі спільного прийняття рішень і контролю над їх виконанням, заміна національних валют єдиною. Єдина валютна і грошова політика, Ніццький договір 2001р. Лісабонський договір 2007 р.

Риси ЄС як міждержавного інтеграційного об’єднання.

Європейський Союз є міждержавним інтеграційним об єднанням наднаціонального характеру Конкретними рисами ЄС як міждержавного інтеграційного об’єднання є дії, спрямовані на:

- побудову спільного ринку;

- створення економічного і валютного союзу на основі єдиної грошової одиниці — євро;

- створення Шенгенського простору і введення єдиної візи для іноземців на підставі Шенгенських угод;

- розробка і проведення інститутами Європейського Союзу загальної політики в різних галузях;

- формування права Європейського Союзу – самостійної правової системи, яка регулює багато важливих сфер суспільних відносин за участю держав-учасниць, юридичних осіб і пересічних громадян;

- введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв'язку громадян держав-учасниць безпосередньо з Європейським Союзом;

- перетворення Європейського Союзу на самостійного учасника міжнародних відносин.

У контексті теоретичного розуміння європейської інтеграції доречно звернути увагу на основні європейські цінності. Європейський Союз ґрунтується на цінностях:

- свободи;

- демократії;

- поваги прав людини;

- верховенства закону.

2. Еволюція права Європейського Союзу у процесі розвитку європейської інтеграції

9 травня 1950 р. вважається початком сучасної європейської інтеграції.

Саме тоді міністр закордонних справ Франції Роберт Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн (пропозиція увійшла в історію під назвою "план Шумана"). Однією з головних цілей плану стало примирення Франції та Німеччини та недопущення між ними війни у майбутньому. Найважливішим засобом досягнення цієї мети мав стати механізм управління та наднаціонального контролю над виробництвом і торгівлею стратегічною для військових потреб продукцією — вугіллям та сталлю. Контроль мав здійснюватись "вищим органом" (прообразом Європейської Комісії).

18 квітня 1951 р. "план Шумана" було реалізовано шляхом підписання Паризького договору про створення Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС). До складу ЄОВС увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція ("європейська шістка", яка в подальшому стала основою європейської інтеграції). Договір про ЄОВС набув чинності 23 липня 1952 р.

ЕТАПИ РОЗВИТКУ ЄС: ДАТИ І ПОДІЇ

19 вересня 1946 р. – Уінстон Черчіль виступив у Цюріхському університеті з промовою, у якій призивав здійснити давню ідею створення Сполучених Штатів Європи.

9 травня 1950 р. – міністр іноземних справ Франції Робер Шуман від імені свого уряду Франції вніс пропозицію створити франко-германське об’єднання вугілля і стали і призвав інші західноєвропейські країни приєднатися до цієї ініціативи, почавши тим самим будівництво Європейської федерації.

18 квітня 1951 р. – Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали в Парижі Договір про створення Європейського об’єднання вугілля і стали (ЄОВС).

27 травня 1952 р. – шість держав-учасниць ЄОВС підписали в Парижі Договір, що заснував Європейське оборонне співтовариство (ЄОС). Паралельно вони вели підготовку до створення Європейського політичного співтовариства. Однак обидва проекти зазнали невдачі, оскільки 30 серпня 1954 р. Національні збори Франції відкинули згаданий договір.

25 березня 1957 р. – шість країн (Франція, ФРН, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург) підписали в Римі два договори, що засновують, відповідно, Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Європейське співтовариство по атомній енергії (Євратом). Обидва договори набрали сили з 1 січня 1958 р.

9 липня 1961 р. – Європейське економічне співтовариство (ЄЕС) і Греція підписали угоду про асоціацію, перший документ такого роду в історії Співтовариства.

31 січня, 30 квітня, 9 і 10 серпня 1962 р. – дати офіційних заявок Ірландії, Данії, Великобританії і Норвегії на приєднання до Європейських співтовариств. У січні 1963 р. переговори між цими державами і ЄС були перервані через негативне відношення президента Франції Шарля де Голя до вступу Великобританії.

30 червня 1962 р. – введена в дію загальна сільськогосподарська політика Європейського економічного співтовариства ЄЕС.

8 квітня 1965 р. – підписаний Договір про створення єдиної Комісії (замість Вищого керівного органа ЄОВС і Комісії ЄЕС і Євратому) і єдиної Ради для всіх трьох співтовариств, іменований звичайно Договором про злиття. Він набрав сили 1 червня 1967 р.

30 червня 1965 р. – 28-29 січня 1966 р. – криза європейської інтеграції, викликана розбіжностями між Францією й іншими членами ЄЕС щодо джерел фінансування загальної аграрної політики і розширення повноважень інститутів Співтовариства. У плині майже семи місяців Франція дотримувала тактики «порожнього крісла» у його органах. Криза була переборена на основі так званого «Люксембурзького компромісу», що підтвердив дотримання принципу одноголосності при узгодженні в Раді.

1 липня 1968 р. – скасовані всі мита на промислові товари між державами-учасницями, уведений загальний митний тариф на зовнішніх кордонах Співтовариства. Тим самим було довершено, на півтора року раніш установленого терміну, створення митного союзу.

1-2 грудня 1969 р. – самміт ЄЕС у Гаазі обговорив перспективи подальшого розвитку інтеграції. Голови держав і урядів країн «шістки» схвалили ідею створення економічного і валютного союзу, розширення Співтовариства і зміцнення його інститутів, висловилися за більш тісне політичне співробітництво.

21-22 квітня 1970 р. – прийняте рішення про створення власних ресурсів Співтовариства, утворених за рахунок митних зборів з імпортованих із третіх країн промислових товарів, податків на сільськогосподарський імпорт, а також відрахувань у розмірі 1% зібраного податку на додаткову вартість.

27 жовтня 1970 р. – схвалена доповідь комісії експертів на чолі з бельгійським дипломатом Ет’єном Давиньоном щодо створення системи Європейського політичного співробітництва (ЕПС) з метою координації зовнішньої політики держав-учасниць Співтовариства.

Жовтень 1970 р. – комісія експертів, очолювана прем’єр-міністром Люксембургу П’єром Вернером, представила план створення Економічного і валютного союзу. 22 березня 1971 р. Рада прийняла рішення вважати початком першого етапу реалізації «плану Вернера» 1 січня 1971 р.

22 січня 1972 р. – після тривалих переговорів, що почалися в червні 1970 р., підписані договори про вступ Великобританії, Данії, Ірландії і Норвегії в Співтовариство. Перші три держави стали його учасниками з 1 січня 1973 р. У Норвегії договір був відкинутий у результаті референдуму (53% громадян, що проголосували, висловилися проти вступу).

1 січня 1973 р. – перше розширення ЄС, приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія.

9-10 грудня 1974 р. – глави держав і/або урядів на зустрічі в Парижі прийняли рішення обирати Європейський парламент загальним і прямим голосуванням і змінити проведені від випадку до випадку зустрічі на вищому рівні регулярно скликуваною Європейською радою.

13 березня 1979 р. – почала діяти Європейська валютна система (ЄВС), в яку увійшли всі дев’ять країн Співтовариства, і заснована колективна грошова одиниця – ЕКЮ. Фактично використання ЕКЮ почалося 1 січня 1981 р.

7-10 червня 1979 р. – відбулися перші прямі вибори в Європейський парламент.

1 січня 1981 р. – Греція стала десятим державою-учасницею ЄС відповідно з договором, підписаним 28 травня 1979 р.

14 червня 1985 р. – в м. Шенген (Люксембург) такі країни як Бельгія, Люксембург, Нідерланди, ФРН, Франція підписали договір, за яким погодилися поступово усувати контроль на спільних кордонах і запроваджувати свободу пересування для всіх осіб, які є громадянами країн ЄС, що підписали цю угоду, інших держав-учасниць та третіх країн.

2-4 грудня 1985 р. – на сесії Європейської ради в Люксембурзі був схвалений Єдиний європейський акт, що вніс зміни в Договори про установу ЄОВС, ЄЕС і Євратому. ЄЄА передбачав створення єдиного внутрішнього ринку і посилення зовнішньополітичного співробітництва держав-учасниць.

12 травня 1985 р. – Іспанія і Португалія підписали договори про вступ у Співтовариство. Офіційно вони стали його учасницями з 1 січня 1986 р. Число його учасників збільшилося до дванадцяти.

17 і 28 лютого 1986 р. – держави-учасниці підписали в Люксембурзі і Гаазі Єдиний європейський акт. Він набрав сили 1 липня 1987 р.

8-12 грудня 1989 р. – сесія Європейської ради в Страсбурзі прийняла рішення про скликання міжурядової конференції по проблемі створення Економічного і валютного союзу. 11 держав-учасниць (крім Великобританії) прийняли «Хартію основних соціальних прав трудящих».

19 червня 1990 р. – Франція, ФРН, Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали Шенгенську конвенцію про ліквідацію прикордонного контролю на внутрішніх кордонах Співтовариства. До Конвенції пізніше приєдналися Італія, Іспанія, Португалія, Греція, Австрія, Швеція, Фінляндія, Данія. Конвенцію також підписали Ісландія та Норвегія. Шенгенські угоди передбачають: скасування контролю на спільних кордонах; вироблення єдиних правил перетину зовнішніх кордонів; розділ терміналів в аеропортах і портах для тих, хто мандрує всередині Шенгена, і для тих, хто прибув ззовні; гармонізацію умов в’їзду та візові вимоги для короткотермінового перебування; створення Шенгенської інформаційної системи тощо.

1 липня 1990 р. – почався перший етап формування Економічного і валютного союзу.

14 грудня 1990 р. – у Римі відкрилися міжурядові конференції з питань створення Політичного союзу й Економічного і валютного союзу.

16 грудня 1991 р. – підписані угоди про асоціацію між ЄС, з одного боку, і Угорщиною, Польщею і Чехословаччиною – з іншою.

7 лютого 1992 р. – у м. Маастрихт (Нідерланди) підписаний Договір про Європейський союз (Маастрихтський договір). Він передбачав створення економічного, валютного і політичного союзу держав-учасниць ЄС.

2 травня 1992 р. – ЄС і ЄАСТ підписали Угоду про створення Європейського економічного простору.

1 січня 1993 р. – довершена програма будівництва Єдиного внутрішнього ринку ЄС, на внутрішніх кордонах Співтовариства зняті всі обмеження для руху товарів, послуг, осіб і капіталів.

1 листопада 1993 р. – набрав сили Маастрихтський договір, Співтовариства офіційно стали іменуватися Європейським Союзом.

24-25 червня 1994 р. – підписані договори про вступ Австрії, Фінляндії і Швеції в ЄС. Офіційно вони стали членами ЄС з 1 січня 1995 р.

24 червня 1994 р. – Російська Федерація і ЄС підписали на о. Корфу (Греція) Угоду про партнерство і співробітництво (УПС).

1 січня 1995 р. – приєднання до ЄС Австрії, Фінляндії та Швеції.

1 липня 1995 р. – набрала сили Шенгенська угода про ліквідацію прикордонного контролю на внутрішніх кордонах ЄС. ЇЇ учасниками стали Бельгія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина, Франція, Іспанія і Португалія. Пізніше до них приєдналися Італія, Австрія, Греція і Фінляндія.

2 жовтня 1997 р. – держави-учасниці підписали в Амстердамі договір[1].

12-13 грудня 1997 р. – на сесії Європейської ради в Люксембурзі прийняте принципове рішення про розширення ЄС. Офіційно кандидатами названі 11 країн (Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина і Болгарія), переговори з першими шістьма почалися в березні 1998 р.

2 травня 1998 р. – сесія Європейської ради затвердила список країн, що з 1 січня 1999 р. ввійдуть в Економічний валютний союз і введуть єдину валюту – євро.

7 грудня 2000 р. – підписана Хартія європейського Союзу про основні права.

26 лютого 2001 р. – в Ніцці підписаний договір, яким внесено певні зміни до договорів про Європейський Союз, Європейське співтовариство та пов’язані з ними акти. Договір підписаний за результатами роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 р. Ніццький договір був ратифікований усіма держава-учасницями і набув чинності 1 лютого 2003 р.

15 грудня 2001 р. – в Лаакені схвалена декларація про майбутнє Європейського Союзу (Лаакенська декларація), в якій висловлена згода щодо розробки єдиного конституційного тексту для ЄС.

1 січня 2002 р. – введення до обігу європейської валюти євро.

28 лютого 2002 р. – початок роботи Конвенту щодо майбутнього Європи.

28 жовтня 2002 р. – Президія Конвенту щодо майбутнього Європи розробила проект Конституційного договору.

13 липня 2003 р. – Конвент щодо майбутнього Європи затвердив проект Конституції в цілому і на цьому припинив свою роботу.

12-13 грудня 2003 р. – міжурядова конференція не змогла затвердити текст проекту Конституції через відсутність згоди в питанні про розподіл голосів в Раді.

1 травня 2004 р. – вступ до ЄС 10 країн: Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія. ЄС – склад 25 держав.

17-18 червня 2004 р. – в Брюсселі на засіданні міжурядової конференції схвалено текст Конституції.

18 червня 2004 р. – на урочистому засіданні в Римі глави держав та урядів 25 держав-учасниць підписали Договір, що встановлює Конституцію для Європи.

21 лютого 2005 р. – підписання Плану дій Україна-ЄС.

1 січня 2007 р. – вступ до ЄС Болгарії та Румунії (ЄС – 27 держав).

1 грудня 2009 р. – вступ в дію Лісабонського договору.

1 липня 2013 р. – вступ в ЄС Хорватії (ЄС – 28 держав).

3. Поняття та види джерел права Європейського Союзу

Після набрання чинності Лісабонського Договору 1 грудня 2009 року правова система ЄС була значно спрощена. Замість триопорної структури, що охоплювала Європейське Співтовариство, Співробітництво в галузі закордонних справ і безпеки та Співробітництво з юстиції та поліції в кримінальних справах, була створена одноопірна структура ЄС. Право ЄС, є повністю інтегрованим у правові системи держав-членів ЄС. Здебільшого норми права ЄС мають пряму дію та верховенство над національним законодавством держав-членів. Суб’єктами права ЄС, крім держав-членів та інститутів ЄС, є також юридичні та фізичні особи.

Джерелами права ЄС є:

1) установчі договори (“первинне законодавство”);

2) міжнародні (додаткові) угоди з міжнародними організаціями та іншими країнами;

3) регламенти, директиви, рекомендації та висновки (“вторинне законодавство”);

4) рішення, висновки Європейського Суду Правосуддя (ЄСП), а також загальні принципи, розроблені ЄСП.

1. Установчі договори. Договір про ЄС і Договір про діяльність ЄС є консолідованою угодою. Вони включають зміни, які було внесено Маастрихтським Договором, Амстердамським Договором, а також Ніццьким і Лісабонським Договорами. Перелік установчих договорів: Договір про Європейське Співтовариство вугілля та сталі 1951 р.; Договір про Європейське Економічне Співтовариство 1957 р.; Договір про Європейське Співтовариство з атомної енергії 1957 р.; Конвенція про деякі спільні для Європейських Співтовариств інститути 1957 р.; Договір про Об’єднання 1965 р.; Акти Вступу 1972 р. (Великобританії, Данії, Ірландії), 1979 р. (Греції), 1985 р. (Іспанії, Португалії), 1994 р. (Австрії, Фінляндії та Швеції), 2003 р. (Естонії, Кіпру, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словенії, Словаччини, Угорщини та Чеської Республіки), 2007 р. (Болгарії та Румунії); Бюджетні Угоди 1970 та 1975 рр.; Єдиний Європейський Акт 1986 р.; Договір про ЄС 1992 р.; Амстердамський Договір 1997 р.; Ніццький договір 2003 р.; Лісабонський Договір 2009 р.