Етнічні ресурси 4 страница

На півострові чітко виокремились кочова і осіла культури. Кочовики займали північну частину півострова, а на південному узбережжі і поде­куди в горах існували напівзалежні від Золотої Орди міста-колонії Кафа (Феодосія), Салдайя (Судак), Чембало (Балаклава) та інші.

Кочове населення займалося скотарством і скотарський цикл визна­чав спосіб життя (переносні житла), систему харчування (з переважанням молочних продуктів, кумису, м'яса), особливості побутової культури та навіть фольклору. У фольклорі жителів Кримського улусу значного поши­рення набули героїчні билини, було розвинуте прикладне мистецтво, існувала власна писемність - уйгурський алфавіт. У 1312 р. ханом Узбеком було введене мусульманство, однак татарські жінки не носили паранжі на відміну від інших мусульманських країн. З введенням мусульманства розпочалось значне монументальне будівництво, переважно за традиці­ями, які завезли майстри з Хорезму (Центральна Азія). Мечеті, мінарети, медресе, мавзолеї, палаци будувалися з тесаного каменю і пишно оздо­блювались глазурованими різнокольоровими керамічними плитками, сусальним золотом. В орнаменті геометричний малюнок поєднувався з рослинним, куди художніми шрифтами були вписані тексти з Корану. Зна­чного розвитку набули ремесла. З розпадом Золотої Орди у 1443 р. на чолі з Хаджі-Преєм утворилося Кримське ханство зі столицею в м. Бахчисараї, яке згодом визнало вассальну залежність від Османської імперії. Відповід­но були поділені і володіння: Кримське ханство займало внутрішню части­ну півострова, землі Північного Причорномор'я, Приазов'я, Прикубання, а міста південного узбережжя Криму контролювала Туреччина.

З XVI ст. Кримьскі татари переходять до осілості і землеробства. Тип житла, сформований монгольськими впливами, відзначався сво­єрідністю і представляв собою квадратну глинобитну однокімнатну будівлю. Центром цієї' будівлі, що мала максимальний розмір 6 х 6м, був кан - піч-лежанка, де сім'я вдень їла, застеливши скатертиною, а вночі спала, вкривши килимами та ковдрами. Крім сільського господарства, економіку Криму підтримувала торгівля, завдяки вигідному географічно­му положенню, та війни, результатом яких були пограбування і невіль­ництво. Міста Кафа і Стамбул в ці часи розквітали як відомі невільницькі ринки, де щороку продавалися десятки тисяч українських юнаків і дівчат, захоплених у полон.

У XVIII ст. в результаті Кючук-Кайнарджійської мирної угоди між Російською імперією і Туреччиною Кримське ханство отримало неза­лежність, але згодом було приєднане до Російської імперії. З цього часу розпочалися масові переселення в Крим українського і російсько­го населення, а дещо пізніше й колоністів - німців, швейцарців, греків, болгар, вірмен.

Подальша історія Криму XX ст. позначена його автономізацією. В передвоєнні часи (30-ті роки XX ст.) етнічна структура півострова була досить строкатою і кримські татари не становили більшості населення, але були одним з найчисленіших етносів (200 тис.чол.) і мали діловод­ство та шкільне навчання на національній мові, факультети у вузах, наці­ональні театри і музеї.

11 травня 1944 р. Державний Комітет Оборони за вказівкою Й.В. Сталіна постановив виселити 188,6 тис. кримських татар, 14 тис. гре­ків, 12 тис. болгар, 11 тис. вірмен з Криму в Середню Азію, Казахстан та Сибір. Розпочалися департації та репресії проти народів і навіть Указ про реабілітацію 1967 р. не дав можливості кримським татарам повернутися на Батьківщину. Така можливість реально виникла тільки після проголо­шення Україною Незалежності. Зараз чисельність кримсько-татарського населення в Україні становить 248,2 тис. осіб. Вони зберегли своєрідну культуру і мову - 92 % населення вважають рідною мову своєї національ­ності. Основна маса кримсько-татарського населення проживає в Криму і становить 12 % від загальної чисельності населення автономії, а також в Херсонській області (0,2 %). Татари, вихідці з Поволжя, становлять в країні понад 70 тис. осіб і проживають переважно в Криму, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях.

В Криму та в Причорноморьї здавна оселилися греки. Найдавнішою грецькою колонією на землях нинішньої України вважається поселення, засноване у другій половині VII ст. до н.е. на о-ві Березань. Греки, що населяли Крим, в ході етнічної історії поділилмся на дві групи: одна, греки-елліни, зберегли свою мову, яка значно відрізняється від сучас­ної грецької, друга частина грецьких поселенців перейшла на татарську мову (греки-татари) і багато запозичила з кримсько-татарської побуто­вої культури. Спільність релігії, економічні та культурні зв'язки з часів Київської Русі обумовили певні привілеї, які надавалися грекам після приєднання Криму до Російської імперії і стимулювали грецьку міграцію до районів Півдня - переважно у Причорноморря та Приазов'я, де були засновані численні поселення. Греками засноване місто Маріуполь, де і зараз вони складають помітну частину населення. З XVII ст. відоме Ніжин­ське братство, утворене греками. Грецьки громади діяли в Києві, Одесі,

Миколаєві, Ізмаїлі, Кілії, Аккермані, Рені та в інших південних районах. Тут діяли грецькі церкви, а громади користувались адміністративними та економічними привілеями. В сільській місцевості греки займалися спочатку скотарством, а згодом перейшли до землеробства, їх земель­ні наділи становили не менше 60 десятин, на будівництво помешкань виділялося дерево, каміння, будівлі були достатньо просторими, кри­тими черепицею, мали, як правило, відкриту галерею, побілені стіни. В інтер'єрі помешкання були поширені різні декоративні деталі - різьблені сволоки, вишиті рушники, домоткані килими, домашній посуд з червоної і жовтої міді. В побуті використовувалось чимало речей з вовняних тка­нин, сукна, шкіри. Традиційний костюм прикрашав своєрідний орнамент з металізованих ниток.

У побутовій культурі спостерігалось багато запозичень і взаємовпли­вів між греками, кримськими татарами, болгарами, молдаванами, укра­їнцями, росіянами та іншими народами, які населяли південні території. Це помітно в традиційній сільській архітектурі, в костюмі, харчуванні. Кримські греки, так само як татари та інші народи Криму, були репре­совані під час Другої світової війни. Спостерігалася еміграція греків і наприкінці 80-х років XX ст. Зараз в Україні проживає 91,5 тис. греків і більшість з них розмовляє російською мовою і тільки 6,4 % вважають рід­ною мову своєї національності. Але поступово відроджується еллінська мова, відновлюються відділи етнографічних і краєзнавчих музеїв, діють фольклорні і хореографічні мистецькі колективи та національно-куль­турні товариства, які сприяють національно-культурному відродженню грецької еллінської культури.

З Кримом пов'язана й історія вірмен в Україні. Саме тут у Х-ХІ ст. з'явились перші поселення Вірменіє, які втікали від арабського і турець­кого поневолення, їх поселення більше закріпилися на західних землях. У Львові вже у 1183 р. діяла вірменська церква Св. Анни, а у XIII ст. вірменські архітектори і будівничі отримали запрошення до Львова від Данила Галицького, якому сподобалась своєрідність вірменського архі­тектурного стилю і забудови. Вірменські колонії з того часу поширились у Луцьку, Кам'янець-Подільському, Могилеві-Подільському. Але до XIX ст. більшість вірменських колоній під впливом соціально-економічних чин­ників розпалася, хоча чисельність вірменського етносу в Україні завжди була значною і зараз становить 99,9 тис. чол.

В Україні проживає 144,1 тис. поляків. Український і польський народи зв'язують спільні слов'янські корені та сусідське положення, що й визначило тривалі міжетнічні стосунки та взаємодію двох національ­них культур, незважаючи на трагічні історичні події.

Своєрідністю польської колонізації стало розселення поляків етніч­ними громадами в межах суцільного українського етнічного масиву. Колонізація відбувалася протягом тривалого історичного періоду, але помітними є хвилі посилення міграційних процесів: у XIV ст. це пов'зане з загарбанням Галицько-Волинського князівства; у XVI ст. із рухом сіль­ської та міської бідноти на західноукраїнські землі; у ХУІІ-ХУІІІ ст. - помі­щицько-магнатською колонізацією. Найбільш заселена поляками Право­бережна Україна та Східна Галичина, але протягом ХУІІІ-ХІХ ст. зона їх розселення поширилась на південні райони, Донбас, Крим. На тери­торіях, підвладних Польщі, провадилась активна політика полонізації та окатоличення українського населення, що й спонукало українців до національно-визвольної боротьби.

Для польського населення властиве було соціальне розшаруван­ня: з одного боку, це «мазури» - бідні селяни, переселенці з Мазовії; з іншого - «шляхта» - нащадки дрібної польської шляхти, які осіли після закінчення військової служби. Відповідно, розрізнялася їх побутова куль­тура. Якщо будівлі бідних польських селян та їх подвір'я майже нічим не відрізнялися від сусідніх українських, то будинки шляхти зводились обов'язково з ґанками, а огороджене подвір'я мало браму.

Після Другої світової війни чисельність польського населення Украї­ни скоротилась внаслідок здійснення репатріаційних договорів між ПНР та СРСР. З Радянського Союзу було репатрійовано 1526 тис. поляків, в тому числі з України - 810,4 тис. чол., а з Польщі до України - 518 тис. українців. [15, с. 84]

В Україні склалась етнічно-мішана українсько-польська система роз­селення в сільській місцевості Полісся, Поділля, Галичини; багато поляків проживає в містах. Відповідно, в традиційній побутовій культурі україн­ського та польського населення районів спільного проживання, незва­жаючи по етно-релігійні відмінності, спостерігається багато спільних рис, зокрема, в архітектурі сільського житла. Наприклад, на Поліссі це були зрубні хати з двоскатним дахом, які в південних районах обмазувались глиною, а згодом їх замінили цегляні будівлі з чотирискатним дахом. Багато спільного в традиційному харчуванні, народному одязі, хоча польський традиційний костюм містить більше міських елементів.

Життя та діяльність багатьох польських вчених, митців, політиків пов'язана з Україною, особливо з її західними територіями. Достатньо згадати Т. Костюшко, А. Міцкевича, Ст. Лема, В. Василевську та бага­тьох інших діячів польської політики і культури, життя яких найтісніше зв'язане з Україною.

Зараз жителі польської національності в Україні мають не тільки релігійну свободу і католицькі храми, а й національні школи (у Львові

та Києві), численні товариства польської культури, які опікуються роз­витком польської національної культури і збереженням національних традицій і пам'яток. Тісними на всіх рівнях і в усіх сферах життя є сто­сунки між Польщею і Україною. Особливо тісним є прикордонний обмін і жителі Львівщини мають можливість, скориставшись рейсовими авто­бусами і потягами, відвідати рідних на польській території. Інтенсивними і зростаючими є туристичні польсько-українські зв'язки. Польща входить до найвідвідуваніших українцями країн, так само і Польща займає про­відні позиції серед країн-постачальників туристів (Україна має з Поль­щею позитивне сальдо туристичного балансу: потік польських туристів майже втричі перевищує потік українських туристів до Польщі [14].

Угорці (самоназва - мадьяри) з'являються на теренах України в ранньому середньовіччі. У УН/ІІ ст. вони жили у приазовських степах, займаючись скотарством, спочатку під владою племен онурів, а потім Хозарського каганату. Протягом IX ст. Угорські племена перейшли тери­торію Київської Русі, подолали Карпати і оселилися в Придунайській низовині і в Закарпатті, відтіснівши в гори слов'янське населення, і вже в ХІУст. перетворили цю територію у власну державу. Друга хвиля коло­нізації угорцями передгірських територій Карпат пов'язана з загарбан­ням Угорської держави Османською імперією. Етно-релігійні строкатість Закарпаття пов'язана і з пануванням Авро-Угорської імперії, а в пізніші часи імміграція сюди угорців була викликана розвитком капіталістичного підприємництва.

Зараз в Україні проживає 156,6 тис. угорців, їх розселення компак­тне - переважна більшість сконцентрована в південно-західній части­ні Закарпатської області на території Берегівського, Виноградівського, Мукачівського та Ужгородського районів. Угорці в Закарпатті зберегли свою мову, традиції та культуру, 95,4 % угорського населення вважа­ють рідною мову своєї національності, постійно підтримують зв'язки з історичною батьківщиною. В районах компактного розселення угорців діють національні школи і видаються підручники угорською мовою, рід­ною мовою ведуться теле- і радіопередачі, виходять численні друко­вані видання. У Закарпатті діють сотні етнографічних колективів, яких вирізняє самобутність у фольклорі, танцях, співах. В сільській архітектурі, одязі, обрядовості, традиційних святах угорців вирізняє яскрава само­бутність. Вони відомі своєю господарністю, є умілими виноградарями та садівниками.

Євреї на українських землях з'явилися ще в ранньому середньовіч­чі. Вже за часів Данила Галицького у Львові існував єврейський квартал з синагогою (церквою) і школою. Основні міграційні хвилі єврейського

населення на історичні землі України просувалися з країн Центральної Європи, зокрема, з Польщі, у ХУ-Х\ЛІ ст. Масові переселення євреїв були пов'язані з переділами Польщі і вже наприкінці XVII ст. єврейські общи­ни з'являються не тільки в західних землях (у Львові, Луцьку, Коломиї, Жовкві), а й у Причорномор'ї. У 1796 р. був введений царський указ про «смугу осілості» для єврейського населення, яким їм дозволялося жити лише на Правобережжі, що значно вплинуло на розселення євре­їв у малих містах і містечках, де вони переважно займалися торгівлею, управлінням виробництвом, фінансовою діяльністю. На Правобережжі євреї розселялися окремими етно-релігійними громадами серед місце­вого населення. У XIX ст. великі громади виникають в Одесі, Маріуполі, в інших містах Півдня. Переважно в південних районах засновувались єврейські сільськогосподарські поселення (у Бессарабії, Катеринослав­ській, Херсонській губерніях). Єврейське населення самоорганізовува-лось за принципами територіальної громади (кегила) і мало громад­ське самоуправління (кагал), яке в межах Росії офіційно було скасоване 1844 р., але фактично продовжувало існувати. У великих містах існували відокремлені єврейські квартали (гетто), які також жили за принципами самоуправління. На початку XX ст. в Україні проживало близько третини євреїв світу, що свідчить про певні сприятливі умови для їх розвитку серед населення країни [4, с. 461], незважаючи на національне гноблен­ня єврейського народу в Російській імперії і розпалювання антисемітиз­му. Протягом XX ст. чисельність єврейського населення зменшувалась внаслідок міграційних та етнічних процесів, масового винищення в роки Другої світової війни. Від рук нацистів в Україні загинуло близько 1,2 млн. євреїв, понад 200 тис. з них не повернулося з фронту [4, с. 462]. Емігра­ційні процеси поширилися серед єврейського населення в 70-80-ті роки XX ст. і були спрямовані до Ізраїлю, Західної Європи та США.

Сьогодні чисельність єврейського населення в Україні становить 103,6 тис. осіб (10 місце в структурі національного складу населення кра­їни), але тільки 3,1 % з них вважають рідною мову своєю національності. Тривала політика національних утисків, передвоєнної та післявоєнної «боротьби з космополітизмом» позначилась негативно на збереженні національних традицій і національної мови єврейським населенням. Більшість єврейського населення говорить російською мовою. В той же час саме євреї дали світові приклад не тільки збереження традицій, а й відродження національної мови. Наприкінці XIX - у першій поло­вині XX ст. зусиллями єврейської інтелегенції, яка емігрувала з Євро­пи (в тому числі і з Російської імперії) до Палестини, була відродже­на давня єврейська мова, мова біблійних текстів - іврит, яка протягом

XX ст. поширювалась серед єврейського населення і зараз є державною мовою Ізраїлю.

Єврейське населення-переселенці з Європи (ашкеназі) принесло в Україну свою мову - ідиш. їдиш, за свідченнями фахівців, почав склада­тися у ХІІ-ХІІІ ст., коли в німецьких землях з'явилися перші поселення євреїв. Ідиш складався на основі верхньонімецьких діалектів у взаємодії з семітськими (давньоєврейськими) та слов'янськими елементами і від­носиться до західної групи німецьких мов. Але спосіб життя і заняття єврейського населення, якому було заборонено в Німеччині оселятися в сільській місцевості, сприяв тому, шо вже у XVI ст. ідиш значно від­різнявся від німецьких діалектів. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. ідиш розвива­ється як літературна мова, завдяки діяльності єврейських просвітителів. На ідиш писали свої твори Шолом-Алейхем та Іцхак Перец - видатні письменники, життя і творчість яких пов'язані з Україною. З Україною пов'язане життя видатного єврейського філософа світового рівня Нахма-на Крохмаля та ще багатьох і багатьох діячів науки, техніки, мистецтва, творчої інтелегенції. їх діяльність сприяла не тільки розвиткові єврей­ської культури, а й культури всього народу України. Україна є центром паломництва хасидів (ортодоксальний напрямок іудаїзму), оскільки в малих містечках країни, таких як Умань, Меджибож та інші, жили хасид­ські проповідники, розвиваючи хасидське вчення.

Єврейське населення, незважаючи на тисячолітні утиски, зберегло релігійні традиції, своєрідність побутових традицій і культури. Переваж­но міський спосіб життя сформував традиційний костюм: жилет, сюртук, шляпа у чоловіків, фартук та особливим чином пов'язана хустка у жінок; в традиційній кухні багато особливим чином приготованих рибних та борошняних страв. Духовною основою життя євреїв, формування релі­гійних норм є Талмуд - збірник священних текстів, в якому містяться не тільки притчи і повчання, а й багато відомостей з історії, природи та прикладних наук. Єврейські свята і святкова обрядовість також корінням сягають тисячоліть. Найбільші свята - Пурим, Ханука, Песах. Пурим (28 лютого) по'язаний із врятуванням євреїв від винищення під час правлін­ня перського царя Ахашвейроша (485-463 р. до н.е.). Це свято милосердя і радості, коли діти з подарунками приходять до рідних і близьких, на стіл подається багата трапеза з вином, обов'язковими є булочки з маком і медом. Свято Ханука (12-19 грудня) встановлене у 165 р. до н.е. Ієгудою Маккавеєм та ізраїльськими старійшинами на честь перемоги над заво­йовниками за збереження віри та її символу - Єрусалимського храму. При визволенні й очищенні Храму зберігся лише один не осквернений збанок з єлеєм, якого могло вистачити на один день, але він горів вісім

днів. «Вісім днів оновлення» - Хануки, символом якого є семисвічник, який зберігається в єврейських родинах і запалюється в цей день на честь спасіння й збереження віри. Песах - свято чудесного виходу євреїв з єгипетської неволі 3,5 тис. років тому під проводом Пророка Мойсея. Про ці події читають у перший і другий вечір свята, відливаючи вино з чаш, печуть мацу - твердий хліб з борошна і води, який мали з собою тоді втікачі, запрошують до столу самотніх і знедолених.

Протягом 90-х років і на початку XXI ст. відбувається національно-культурне відродження єврейського народу. Створені культурно-освітні товариства (у Києві, Львові), Товариство українсько-єврейських зв'язків в Ізраїлі, діють не тільки недільні, а й загальноосвітні школи (Київ), понов­лені видання (переважно на ідиш) газет та журналів, вивчається іврит.

Поява інших європейських народів на теренах сучасної України пов'язана з активною політикою колонізації, яка проводилась царським урядом і заохочувалась всілякими пільгами (здешевлений продаж землі, звільнення від податків на тривалий термін та від призову на військову службу). Німецькі колоністи на українських землях з'явилися у XVIII ст., заснувавши німецьке поселення у Борзнянському повіті Чернігівської губернії. Протягом ХУІІІ-ХІХ ст. відбулось їх розселення у півдненних районах та в Криму, в Галичині, Закарпатті та на Волині. Хвилю німецької колонізації посилили ліквідація кріпацтва та придушення польського повстання 1863 р., коли колоністам фактично роздавалися конфісковані землі польських панів. Колоністами ставали переважно сільська і міська біднота, сектанти, переслідувані у себе на батьківщині за віру (менноні-ти, сектанти-хіалісти тощо). Західноєвропейські колоністи (а крім німців, проживали ще голландці, французи, австрійці, швейцарці, шведи тощо) завозили і широко використовували західноєвропейську сільськогос­подарську техніку, застосовували новітні землеробські технології, буду­вали млини, круподерні, налагоджена була переробка соняшнику на олію. Активно застосовувались засоби захисту і збереження врожаю. Зокрема, в Приазов'ї німецькі колоністи чи не вперше на Україні поча­ли створювати культурні пасовища та насаджувати лісозахисні смуги. Національний розвиток німців в Україні був достатньо значним і впливав на місцеве населення, але напередодні спочатку першої, а потім дру­гої світової війни значну частину німецького населення депортували. У 1964 р. звинувачення з німецького народу були зняті, а у 1991 р. відмінені репресивні законодавчі акти. Останні десятиріччя XX ст. позначені емі­грацією німецького населення до Німеччини. Але в то й же час відбува­ється імміграція німців до України переважно з районів, куди вони були примусово переселені (Казахстан, Киргизія). Зараз в Україні проживає

33,3 тис. німців. Компактно вони розселені в Закарпатті, відновлюються німецькі поселення в південних районах та в Криму. Відповідно до між­державних угод між Україною та Німеччиною, переселенцям надається допомога в облаштуванні, у національно-культурному відродженні.

Швейцарськими колоністами було засноване поселення Шабо (Одеська область), а шведськими - с. Старошведське в гирлі Дніпра, які також відігравали помітну роль в господарському освоєнні Півдня України.

Чеські і словацькі колоністи з'явилися в Україні в другій половині ХІХст. внаслідок цілеспрямованої політики царату. Спочатку вони засе­лили Волинь, утворивши чеські та мішані чесько-українські поселення, потім розселилися на Поділлі, в Криму та Приазов'ї'. Особливо склада­лися контакти українців, чехів і словаків в часи, коли вони разом співіс­нували в складі Австро-Угорської імперії. Значний вплив на становлення національної самосвідомості та боротьбу за національне відродження поневолених народів Габсбурзької імперії, і українців Галичини в тому числі, здійснили ідеї чеського ученого-славіста П-Й. Шафарика, якому Т.Шевченко присвятив свою поему «Єретик». Його славістичні праці та особисті контакти з М. Максимовичем, І. Головацьким сприяли розви­ткові гуманітраних наук в Україні, пробудженню національної і грома­дянської самосвідомості. Зараз в Україні проживає 6,4 тис. словаків та 5,9 тис. чехів, які значною мірою зберігають рідну мову і національні традиції. Найбільше чехів на Житомирщині, а словаків - у Закарпатті.

Серед інших слов'янських народів на території України з серед­ини ХУІІІст. проживають серби. Вони втікали на Україну, рятуючись від турецького гноблення, і отримали тут державну допомогу та підтримку, їх переселяли в південні райони, де згодом виникли «Слов'яно-Сербія» та «Ново-Сербія», що мали автономні права. Зараз в Україні налічується всього 623 серби, з яких 28,3 % визнають рідною мову своєї національ­ності, а решта розмовляє російською.

Естонці-переселенці з'явилися у другій половині XIX ст. в Криму, заснувавши 1861 р. перше поселення с. Самруки (нині с. Берегове Бах­чисарайського району). Це були сектанти, які втікали від переслідувань. Пізніше естонці розселилися по степовому Криму, де їх нащадки про­живають і зараз (2,9 тис. чол.), практично втративши національну мову і традиційну культуру.

Кавказькі народи, крім вже згадуваних вірмен, представлені в Україні грузинами (нині їх 34,2 тис. осіб) та азербайджанцями (45,2 тис. осіб). Гризини емігрували в Україну у XVIII ст., рятуючись від турецького поневолення. Ця еміграція була представлена переважно знаттю (князі,

дворянство), які отримували земельні наділи і служили на військовій служ­бі. Грузинські військові поселення були відомі на Полтавщині та на півдні України. Ще одна частина грузинів була переселена на українські землі за участь у повстанні Шаміля. Зараз грузини, як і азербайджанці, живуть в різ­них районах країни, багато їх в містах. Вони частково (від 37 до 53 %) визна­ють рідною мову своєї національності, але часто спілкуються російською.

Караїми, як доведено наукою про народонаселення, є корінними жителями Кримського півострова, прямими нащадками хозар. Караїзм є різновидом іудаїзму, що визнає тільки писаний Ветхій завіт і відки­дає Талмуд. Караїмська віра була поширена в Хозарському каганаті. Були шановані караїми і при ханському дворі як освічені люди. Зго­дом караїми мігрували на західноукраїнські землі, засновуючи колонії у Львові, Луцьку, Галичі, Тисмениці, Жовкві, Самборі та інших містах. У Києві з XV ст. проживала караїмська колонія. Караїмам були притаманні общинні форми життя, де адміністративна, правова та релігійна влада поєднувались. Саме така форма соціальної організації дала змогу кара­їмам зберегти мову, культуру і традиції. Караїмська мова належить до кипчакської підгрупи групи тюркських мов і зберегла багато архаічних форм. Караїми були сільськими жителями і їх побутова культура найтіс­ніше пов'язана з сільськими господарством. Вони славляться як вправні городники, садівники, виноградарі, мають власну технологію консерву­вання. Своєрідною є національна караїмська кухня та технологія при­готування їжі, значні тюркські впливи спостерігаються в національному одязі, обрядах, фольклорі. Караїмські культові споруди в тій чи іншій формі збереглися в багатьох місцях їх компактного проживання. Відомі пам'ятки караїмської культури є в Євпаторії (кенаса або молитовний будинок), Феодосії (фонтан). Історичною пам'яткою караїмів є фортеця Чуфут-Кале. Зараз в Україні налічується 1,2 тис. караїмів, але тільки 6 % з них вважають рідною мову своєї національності, що свідить про кризову ситуацію з караїмським етносом, незважаючи на діяльність караїмської асоціації, що ставить за мету культурно-просвітницьку роботу та відро­дження національних традицій.

Кримчаки живуть переважно в великих містах Криму - Сімферопо­лі, Севастополі, Керчі, Феодосії, їх походження остаточно не встановлене, національною мовою є тюркська, а релігією - іудаїзм..

Гагаузи - народ, який населяє південні райони України (переваж­но Буджак) та Молдови і налічує 31,9 тис.чол. Існують найрізноманітні­ші версії походження гагаузів: а) за болгарською версією це потомки православних болгар, які втратили під тиском турків рідну мову; б) за тюркською версією це народ, який походить від тюркомовних куман і

є нащадками турків-сельджуків; в) «кочова» теорія виводить їх родовід від печенігів та інших кочових тюркських народів, які населяли степову зону від Алтаю до Карпат, тобто пращурами гагаузів вважають половців чи печенігів. Половці залишили після себе самобутню культуру, відому по високих, насипаних в степу на місці поховань могилах, на яких вста­новлювались скульптури, часто максимально наближені до оригиналу, орієнтовані обличчям на схід. До XVII ст. ці кургани були невід'ємною частиною південного степового ландшафту. Печеніги були таборними кочовиками, племена яких становили постійну загрозу для Київської Русі. Однак остаточної версії походження гагаузів немає й досі. Гагаузи розмовляють тюркською мовою, яка не ідентична турецькій, але близька їй. Гагаузька мова склалася остаточно в ХІУ-ХУІІ ст. у взаємодії тюркської, румунської, грецької та південно-східнослов'янських мов. Після втрати стародавньої писемності до 1957 р. гагаузи не мали власної писемності, коли на основі російської графіки був створений гагаузький алфавіт і розпочалось викладання гагаузької мови, яке швидко було припинене. З 90-х років XX ст. в деяких школах відновилось викладання гагаузької мови, створені численні етнографічні колективи. Матеріальна і духовна культура гагаузів близька до болгарської. Вони сповідують православ'я. Гагаузи давно стали осілим народом, який спеціалізується на вирощуван­ні зернових, винограду та на вівчарстві. У районах розселення гагаузів немає великих міст, переважають сільські поселення. Вважають рідною мову своєї національності 71,5 % населення, що свідчить про значну національну свідомість і відродження національних традицій.

Албанці, які з'явилися в Україні одночасно з гагаузами, налічують 3,3 тис. чол. і більше половини з них спілкується національною мовою. Проживають вони здебільшого в Бессарабії та в Запорізькій області в етнічно мішаних поселеннях, заснованих ще у XIX ст.

В Україні проживає багато народів колишнього СРСР, становлячи більш (узбеки, чуваши, мордва, литовці, латиші, казахи, чисельністю понад 5,0 тис. чол. кожен) чи менш чисельні громади. Більшість з них утворюють національні об'єднання, творчі етнографічні колективи, що дає можливість підтримувати національні традиції.

Регіональні особливості культури і побуту, народні пісні і танці, свят­кові гуляння (Різдво, Масляна, Івана Купала, весільний обряд і т.ін.) також виступають вагомим туристичним ресурсом, що характерно, зокре­ма, для Гуцульщини, Бойківщини, Полісся, Буковини. Серед основних осередків традиційної культури слід назвати Коломию, Косів, Рахів, (гуцульські ремесла і народне мистецтво), Космач (писанкарство), Кро-левець (художнє ткацтво), Боромля (лозоплетіння), Петриківка (худож-

ній розпис), Вашківці (музей майстра української народної творчості Г. Тараса), Дігтярі та Решетилівка (килимарство, вишиванка), Опішня (гончарство). Відродженим центром колись традиційних українських ярмарок стали Сорочинці. В окремих регіонах можна познайомитися з обрядами, звичаями, кухнею інших народів, що населяють Україну: кримських татар (АР Крим), болгар (Одещина), євреїв (Одещина, Київщи­на, Житомирщина), молдаван (Буковина, Одещина), румун (Закарпаття, Буковина), угорців, словаків (Закарпаття), поляків (Житомирщина, Львів­щина), греків (Донеччина) та ін. Етнографічним особливостям регіонів України присвячені експозиції музеїв архітектури і побуту під відкритим небом, що у Львові (найстаріший), Переяславі-Хмельницькому, Ужгороді, Києві, Чернівцях, Галичі, Черкасах, Корсунь-Шевченківському, Луцьку, Краснограді, Дніпропетровську, Коломиї', Сарнах.