Розвиток освіти, школи й педагогічної думки в Україні у 50 – 90-ті роки ХХ століття

12.5.1. Внесок у розвиток національного шкільництва й педагогічної науки В.О.Сухомлинського

Одним із найсвоєрідніших українських мислителів ХХ століття є В.О.Сухомлинський – Учитель, чиї погляди і діяльність надихають педагогів ХХI століття, допомагають новому поколінню вихователів сформулювати своє педагогічне кредо. Його можна порівняти з яскравим метеоритом, що в кінці 50-х років минулого століття ввірвався на педагогічний небосхил Радянського Союзу. Тріумфатор, який став у неповні 39 років членом Академії педагогічних наук СРСР, удостоєний найвищих нагород країни, він у той же час багато років був об’єктом зразково-показового цькування з боку властей, а в 1967 році на сторінках «Учительской газеты» був підданий образливим і небезпечним звинуваченням усенародно. Виступ опонентів був пов’язаний з переходом вченого на позиції педагогіки педоцентризму, бо у той час, коли «уявлення про дитячу індивідуальність та про дитинство взагалі були надзвичайно поверховими, формальними»(В.Г.Кремень), Василь Олександрович ставить у центр усієї своєї системи дитину, її інтереси та потреби.

Сьогодні послідовники В.О.Сухомлинського називають його «Песталоцці ХХ століття», порівнюють із Руссо і пов'язують із Сократом, опоненти звинувачують павлиського педагога в «протягуванні ідей міщанського індивідуалізму», у «проведенні абстрактного гуманізму». Суперечки з приводу ідей великого мислителя не стихають усі 37 років після його смерті, але на сучасному етапі, коли ми можемо говорити про новий виток у розвитку педоцентричної ідеології, яка розширює та поглиблює наукове й емпіричне вивчення дитини, ідеї Василя Олександровича знаходять усе більше нових шанувальників і, безперечно, мають рацію ті дослідники творчості педагога, які відзначають: «Світ вступає в епоху В. О. Сухомлинського».

Перш ніж аналізувати основні положення педагогічної системи Василя Олександровича Сухомлинського, хотілося б зупинитися на основних етапах його біографії:

· народився майбутній педагог 28 вересня 1918 року в с.Василівка, що на Кіровоградщині, у незаможній родині;

· у 1938 році закінчив Полтавський педагогічний інститут, де здобув кваліфікацію вчителя української мови та літератури. До початку Великої Вітчизняної війни Сухомлинський працює вчителем і завідувачем навчальною частиною Онуфріївської середньої школи;

· у липні 1941 року був призваний до лав Червоної Армії, воював, у 1942 році в бою під Ржевом був тяжко поранений;

· у 1948 році Василь Олександрович стає директором Павлиської середньої школи, починає виступати зі статтями на сторінках республіканських та всесоюзних журналів, у 1955 році захищає кандидатську дисертацію «Директор школи – керівник навчально – виховної роботи» у Київському університеті ім.Т.Шевченко. Через рік виходить з друку його перша монографія «Виховання колективізму у школярів». Всього В.О.Сухомлинський написав 50 монографій і книг, 625 статей, серед них такі програмні твори, як «Серце віддаю дітям», «Народження громадянина», «Етюди про комуністичне виховання», близько 1500 оповідань і казок;

· у 1957 році вченого обирають членом – кореспондентом АПН РРФСР, а в 1958р. Міністерство освіти УРСР присвоїло йому звання заслуженого вчителя школи УРСР. У 1968 р. В.Сухомлинського обирають делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів і присвоюють звання Героя Соціалістичної Праці;

· 2 вересня 1970 року Василя Олександровича не стало.

Філософсько-педагогічні положення системи В. О.Сухомлинського.

Характеризуючи філософсько-педагогічну концепцію В.О.Сухомлинського, передусім, необхідно зупинитися на його трактуванні таких базових для педоцентричної педагогіки понять, як любов до дитини, віра в її радикальну доброту. У численних працях павлиський учений неодноразово зазначав, що у своїй повсякденній практиці він намагається відстоювати й здійснювати «головну філософську ідею свого житття»: гуманне суспільство можуть створити лише мудрі, гуманні люди, але таких людей може виховати тільки гуманізм. «Скільки я буду жити, – писав він у 1968 році в статті «Отношение к истине», – стільки буду перевіряти у своїй школі правдивість істини, у яку я щиро й глибоко вірю: людину можна виховувати тільки добром».

Треба зазначити, що ці слова написані не теоретиком, а практиком, більше того, людиною, яка працювала в непростих умовах – у післявоєнній країні, у напівзруйнованому селі і учнями його були «маленькі старички» – діти, які пережили весь жах воєнного часу, які з трудом поверталися до «нормального» життя» 50-х років. Саме тоді В. О. Сухомлинський доходить висновку, що тільки любов може допомогти у взаєминах із дітьми, котрі пізнали несправедливість і горе. У своїй статті «Как любить детей» учений зазначав: «Я люблю дитину не такою, яка вона є, а такою, якою вона повинна бути. Мистецтво нашого фаху полягає в тому, аби, ненавидячи лихо, не переносити зненависть на того, у душі якого воно живе» (9). Василь Олександрович був переконаний, що причина більшості конфліктів у школі якраз і полягає в тому, що вчитель ненависть до лиха переносить на дитину.

У педагогічній практиці В.О.Сухомлинським було вироблено правило: яким би страшним не було лихо в дитини, необхідно постаратися в цій знівеченій душі, насамперед, побачити людину, яка чекає, аби їй допомогли, вилікували від лиха. Тому справжня любов, у трактуванні вченого, – це безперервна праця душі, яка забирає багато моральних і фізичних сил, це щоденна боротьба за людину.

Василь Олександрович щиро вірив у «добре начало» людської природи. Розвиваючи ідеї основоположників педагогіки педоцентризму, – Ж.-Ж. Руссо, М.Монтессорі Д. Дьюї, – він намагався переконати радянського вчителя, що дитина за своєю природою не може бути поганою, такою вона стає тільки в результаті нашого виховання. «Там, де немає віри в людину, у добре начало в ній, будь-яка педагогічна система розсипається в прах, відносини набувають потворної форми».

Одним із перших у радянській педагогіці В.О.Сухомлинський заговорив про унікальність дитинства: «Дитину взагалі не можна порівнювати з дорослими, немає такої єдиної міри, якою б можна було виміряти дорослого й дитину. Дитинство – це світ з іншими життєвими нормами, з іншими поглядами, навіть з іншою мовою».

Василь Олександрович звертав увагу свого читача на те, що навіть сприйняття часу в дитини зовсім інше, ніж у дорослих. «Не дивуйтесь тому, що на уроці, задивившись, як на стіні класу відбивається тінь дерева в сонячному зайчику, дитина не чує абсолютно нічого... її підхопила течія ріки дитинства, час вона сприймає зовсім інакше, ніж ви... Пересадіть її з чудового човника дитинства в катер пізнання, на якому пливе весь клас».

Учений закликав учителів із розумінням, педагогічною мудрістю ставитися до дитячих учинків, не поспішати їх засуджувати, не намагатися правила світу дорослих переносити на світ дитинства. Своїм опонентам, які без жалю цькували його в Радянському Союзі й звинувачували в «абстрактному гуманізмі», Сухомлинський відповідав: «...мова йде зовсім про інше: про мудру здатність старшої людини розуміти та відчувати найтонші збуджуючі мотиви дитячих учинків. Розуміти та відчувати, що це дитячі вчинки» (10). Учений був переконаний, що педагогічне спілкування неминуче передбачає вміння вчителя розуміти світ дитинства, його мову, пізнавати кожен рух допитливої дитячої думки. Саме тому павлиський педагог активно закликав учителів вивчати особливості дитячого світу. Василь Олександрович не раз зазначав, що дорослі, по суті, про дитину нічого не знають, при цьому порівнював дитячий світ або з книгою, повною таємниць, в якій ми бачимо тільки обкладинку, або з чудовим палацом, куди не кожен дорослий може потрапити.

Для глибшого пізнання всіх тонкощів дитячого світовідчуття вчителю, на думку В. О. Сухомлинського, слід володіти важливими особливостями й уміннями. Передусім справжній вихователь повинен намагатися проникнути у світ думок і почуттів учня, відчути найпотаємніші переживання дитячих сердець. У своїй праці «Методика виховання колективу» Василь Олександрович відзначав: «Тільки той стане справжнім учителем, хто ніколи не забуває, що він сам був дитиною. Увійдемо в дивовижний світ дитинства з гарячим серцем, у якому тріпоче пульс дитячого життя». З цією метою вченим був запропонований своєрідний прийом: учителю необхідно стимулювати спогади про власне дитинство, намагатися встановити зворотній зв'язок у спілкуванні з дитиною, подивитися на світ її очима, намагатися перевтілитися, ставши у якійсь мірі дитиною. Заслуговує на особливу увагу й тот факт, що сам Василь Олександрович вів щоденник, де було два розділи: «Я – очима підлітків» та «Світ очима дитини».

При такій взаємодії діти не будуть дивитися на вчителя, як на істоту, «яка випадково потрапила в їхній палац, як на сторожа, який охороняє їхній світ, але залишається байдужим до того, що відбувається в чудовому палаці дитинства». Павлиський мислитель вважав, здатність педагога зрозуміти учня, проникнути в його духовний світ є основою для встановлення демократичних відносин, сприяє визнанню вчителем активної ролі дитини в навчально-виховному процесі. Педагогічне спілкування неминуче передбачає вміння вчителя розуміти світ дитинства, його мову, пізнавати кожен рух допитливої дитячої думки. За переконаннями В.О.Сухомлинського, педагогу необхідно бути всерозуміючим і всезнаючим, бо саме він повинен визначити, чому дитина вчинила саме так, а не інакше.

Спостерігаючи виховну роботу багатьох учителів, Василь Олександрович із особливою увагою придивлявся до тих конфліктів, причина яких полягала в нерозумінні дорослими дитячого світу. В одній зі своїх праць він наводить приклад, як солідний учитель привів п'ятикласника до вчительської кімнати й почав допитувати: «Чому ти смієшся на уроці?», а хлопчик у відповідь мовчав. Аналізуючи цю ситуацію, В. О. Сухомлинський відмічав, що було б дивним, якби учень що-небудь зміг відповісти, та ще в тому тоні, у тому стилі, в якому було поставлено запитання. «Дитина частіше й сама не знає, чому вона сміється, але вчитель не може цього не знати. Йому не дано права не знати, чому школяр скоює ті чи інші вчинки.

Як бачимо, Василь Олександрович у своїх творах багато уваги приділяв питанням підвищення емоційної чутливості дорослих, розвитку почуття емпатії в них. У трактування цих питань, які були і є центральними в дитиноцентрованій педагогіці, український мислитель уніс багато нового й оригінального. Більше того, він показав, як працюють теоретичні принципи педагогіки педоцентризму в буденній шкільній та сімейній практиці.

Однією із суттєвих складових, характеризуючих діяльність будь-якого вчителя, є ті методи виховання, які педагог використовує у своїй повсякденній практиці відносно як усіх, так і «проблемних» учнів. На сучасному етапі підхід В. О. Сухомлинського до методів стимулювання і корекції поведінки учнів викликає особливу увагу як теоретиків, так і практиків.

Продовжуючи розвивати ідеї «педагогіки ненасилля», Василь Олександрович у своїй статті «Отношение к истине» виголошував: «Якщо в масовому масштабі, у всіх школах виховання без покарання неможливе, то це тому, що багато вчителів не вміють виховувати без покарання». Ідея виховання без будь-якого покарання була альфою й омегою всієї системи Василя Олександровича, але, як практик, як людина, яка передусім повинна виходить із аналізу реальної педагогічної ситуації, вчений розумів, що, все ж таки, вчителів необхідно навчити «оволодіти всіма тонкостями застосування цього найгострішого й небезпечнішого засобу впливу на духовний світ дитини – покарання», бо для багатьох педагогів «виховувати без покарання» – це майбутнє, яке не має ніякого відношення до буденної шкільної практики сьогодення. Саме тому паралельно з відстоюванням своєї головної мети – «виховання без покарання» – він розробив рекомендації щодо використання примусових методів корекції дитячої поведінки:

· В.О.Сухомлинський відповідав, що у використанні покарання – тонкого й небезпечного засобу впливу на духовний світ дитини – вчителю слід знати межу й не застосовувати його на кожному кроці. У зв'язку з цим особливого значення набуває вміння педагога не фіксувати окремі учнівські вчинки. За спостереженнями вченого, «багато вчителів витрачають сили на боротьбу із дитячими вибриками, витівками, тобто із тим, що є закономірним супутником дитинства та отроцтва й заслуговує на мудру поблажливість і розумне перетворення на жарт, а не покарання». Згідно з поглядами В. О. Сухомлинського, засудження заслуговують вчинки, в яких закладені зерна егоїзму, себелюбства, байдужого ставлення до духовного світу іншої людини.

· Суттєвим недоліком учений вважав відсутність у педагога вміння емоційно правильно висловити догану й засудження, тобто коли в розмові вчителя із вихованцем на перший план виступає роздратованість За такої соціально-психологічної ситуації взаємодії в дитини створюється враження, що вона неприємна як особистість. Виходячи з цього, Василь Олександрович зазначав: «Нам, педагогам, доводиться на кожному кроці висловлювати несхвалення, засудження – у десятках, сотнях найрізноманітніших відтінків, і робити це треба так, аби людина постала перед вами з відкритим серцем, не замкнулася, не визвірилася, не помітила у ваших гірких словах упередження, роздратування, озлоблення».

· Досвідчений учитель оцінку поведінки учня ніколи не подає в нищівній формі. В. О. Сухомлинський писав, що в психологічно обстоюваній догані завжди є відтінок здивованості: «Я ніколи не чекав від тебе такого вчинку, я вважав і продовжую вважати тебе кращим, ніж ти сам говориш про себе своїм учинком».Якщо педагог замість тонкого й розумного осуду практикує іншу форму подання покарання – образу власної гідності школяра, лайку й підвищений тон, – то це викликає в учня запеклість, відчай і замкнутість, сприяє виникненню «психологічних бар'єрів» у взаємовідносинах педагога та його вихованців. Згідно із поглядами вченого, мистецтво покарання полягає в мудрому поєднанні строгості й доброти, тобто учень повинен відчути не тільки справедливу строгість наставника, а й його людяну турботу про себе.

· У результаті багатолітньої педагогічної праці павлиський директор дійшов висновку про необхідність суворо індивідуального застосування покарань. Василь Олександрович відмічав, що для однієї дитини досить погляду або мимохідь кинутого зауваження, іншій необхідна довга розмова.

Особливу роль више вказані рекомендації відіграють при роботі педагога з дітьми з девіантною поведінкою. Грунтуючись на результатах своїх спостережень, В.О.Сухомлинський розробив авторську концепцію взаємовідносин «учитель – «важкі» вихованці». Слід відзначити, що його підхід до цієї проблеми відрізнявся від практики радянських шкіл і повністю співзвучний із сучасними найновішими психолого-педагогічними напрацюваннями англо - саксонської педагогічної думки. Суть цього підходу полягає у тому, що головною вадою учителя при встановленні взаємовідносин з «важкими» школярами є те, що така дитина ніколи не чує про себе жодного доброго слова. До неї проявляється недоброзичливе ставлення, неприязнь, дорослі постійно фіксують її вчинки, засуджують, карають. Позитивні риси особистості при цьому не виявляються. Внаслідок цього в школяра виникають жорстокість, озлобленість, бажання помститися за байдуже ставлення до нього.

Таким чином, згідно із поглядами В.О.Сухомлинського, причина безсилля вихователів перед «важкою» дитиною не в тому, що цей вихованець невиправний, а в тому, що процес виховання йде хибним шляхом. Психолого-педагогічна помилка полягає в тому, що вихователь прагне тільки викоренити вади, реагуючи на негожі вчинки, наполегливо їх засуджуючи, в результаті чого в школяра лише складається переконаність, що він поганий, але не виникає бажання виправлятися.

У своїй концепції Василь Олександрович виходив із того, що всі недисципліновані учні – діти з яскраво вираженою особистістю, яка не може не заявляти постійно чим-небудь про себе. Тому вчений рекомендував учителеві при організації педагогічно доцільних і психологічно чітко обумовлених взаємовідносин із «важкими» школярами враховувати:

• що кожен вихованець має прагнення до доброго; погане його самого обтяжує і викликає страждання; якщо він і проявляє себе тільки поганими вчинками, то лише через те, що інакше показати себе не вміє. Завдання вихователя – переконати дитину в наявності в неї позитивних рис, а не закріпити негативне;

• наставникові слід, передусім, організувати правильну поведінку самого вихованця, різними способами залучаючи його до здійснення морально цінних учинків, заохочуючи його.

Вивчення архівних матеріалів показує, що заснована на цих принципах організація педагогічно грамотних взаємовідносин із «важкими» учнями успішно практикувалась у Павлиській школі, де Василь Олександрович був беззмінним директором упродовж 22 років. З 1965 року в школі працював знаменитий «психологічний семінар» – науково-методичні ради учителів, які були присвячені розгляду особистості того або іншого учня. Протоколи засідань семінарів зберігаються в архіві Павлиського меморіально-педагогічного музею В. О. Сухомлинського.

За задумом Василя Олександровича, психологічний семінар повинен був максимально привернути увагу вчителів до особистості школяра, умов його життя, допомогти вдумливому вивченню інколи складних і суперечливих виявлень індивідуальних особливостей особистості і «головне – створити для нього в колективі атмосферу доброзичливого ставлення», налаштувати вчителів на пошук найефективніших прийомів спілкування з дитиною.

Перша частина засідань зазвичай присвячувалась обговоренню психолого-педагогічної характеристики учня, яку готував класний керівник. Знайомство з характеристиками, що збереглися в Павлиському музеї, дає можливість виділити особливості, властиві всім характеристикам, незважаючи на те, що написані вони були вчителями різної кваліфікації і з різним стажем роботи:

а) глибокий психологізм. Педагоги досліджували темперамент учня, давали характеристику індивідуальним особливостям розумового розвитку дитини; його сприйняття предметів і явищ навколишньогого світу, «пам’яті мови», відзначали будь-які виявлення нервової системи. Так, наприклад, у характеристиці одного з учнів 2-го класу, вчителька записала: «Він нервовий, заляканий, коли вчитель підходить до нього, у хлопчика змінюється почерк у гіршу сторону». Необходно відзначити, що педагоги не просто констатували психологічні особливості учня, а показували їх у розвитку і відзначали, що необхідно зробити для подальшого їхнього вдосконалення;

6) у кожній характеристиці зберігалось доброзичливе ставлення до учня, фіксувалися позитивні якості, дії дитини, була відсутня загострена увага лише на негативних сторонах поведінки учня. Учителі прагнули залучити школяра до різноманітних видів діяльності, давали відповідальні доручення для утвердження позитивних тенденцій у розвитку особистості дитини. Наприклад, після обговорення характеристики одного з учнів члени психологічного семінару ухвалили: «Треба враховувати організаторські здібності дитини, уміння і бажання займати провідне становище в колективі, бажано, щоб вона стала помічником керівника гуртка художнього читння; восени і весною нехай посадить деревце для матері, батька і бабусі»;

в) характеристики не закріплювали за учнем його «минулого», тобто не перераховували фактів порушення дисципліни, які самим вихованцем були вже забуті. Учителі прагнули показати перспективу розвитку учня, що змінилось у ньому, як спрямовується цей розвиток у бік нарощування позитивних і усунення негативних якостей.

Слід звернути увагу на роль директора школи – Василя Олександровича – в обговоренні характеристик дітей. Він не тільки узагальнював, робив висновки з усього сказаного, а й ділився власними спостереженнями за дитиною, про яку йшла мова. У 1968 році на одному із засідань обговорювалася характеристика учениці 7-го класу, В.О.Сухомлинський допомагав розібратися в характері дівчинки, звернув увагу на її неохайність: «Руки в неї завжди в чорнилі, плаття брудне». І далі робить висновок: «Значить, з дівчинкою щось коїться, вона чимось занепокоєна, скоріше всього, їй потрібна наша допомога!». Цей випадок добре демонструє той факт, що для Василя Олександровича не було дрібниць, усе, що стосується дитини, він вважав важливим і заслуговуючим найпильнішої уваги.

Друга частина семінару була зазвичай відведена теоретичній доповіді з актуальних проблем педагогіки, психології, етики. Після повідомлення виникали дискусії, учителі висловлювали свої погляди і думки. Наполегливо і цілеспрямовано пізнавали вони кожного учня, намагаючись проникнути в складний духовний світ дітей. У ході обговорення не завжди думки педагогів відносно конкретної дитини співпадали, і саме тут, на психологічному семінарі, стикалися різні позиції, шукалось єдине рішення. Василь Олександрович умів створити творчий настрій серед своїх учителів, стимулював їхній пошук. Багато вчителів у своїх спогадах відзначають, що працювати з В.О.Сухомлинським було інколи складно, але завжди дуже цікаво.

Таким чином, ми бачимо, що ще в 60-ті роки Василь Олександрович обгрунтував основні положення «позитивного мислення» учителя. В будь-яких шкільних ситуаціях він прагнув зберегти в учня почуття «позитивної ідентичності», тобто «відчуття себе як хорошої дитини», вся діяльність ученого була спрямована на те, щоб загальмувати в дитини розвиток негативного ставлення до себе.

У школі В.О. Сухомлинський намагався реалізувати на практиці ті ідеї, які він обгрунтував у своїх дивовижних працях, довести, що такі педагогічні істини, як довіра й увага до дитячої особистості, перетворення навчальної діяльності школярів у захоплюючий, насичений творчими відкриттями процес, виховання без покарань – не теоретичні абстракції, а реалії буденної шкільної практики. На підставі цих філософсько-педагогічних поглядів павлиський учений розробляв свою концепцію розумового, морального, естетичного та фізичного виховання дитини.

Погляди В.О.Сухомлинського на зміст виховання особистості школяра.

Розумове виховання Василь Олександрович розглядав не лише як систему поглядів на світ, але й як суб’єктивний стан особистості учня, який виявляється в почуттях, волі, діяльності дитини. „Розумова вихованість полягає в тому, що погляд людини на світ виражається не тільки в умінні пояснити, але й у прагненні щось довести, ствердити, відстояти власною творчою працею» (18). Таким чином, для В.О.Сухомлинського розумове виховання насамперед полягало у формуванні самостійності, автономності мислення. Він вважав необхідним здійснювати таку організацію навчально-виховного процесу, де ключовою фігурою стає учень, якого слід поставити в умови зацікавленого здобуття знань.

За поглядами вченого, важливим збудником навчання є пізнавальний інтерес, який впливає на характер діяльності, відбивається на її результатах. Разом з колективом однодумців-учителів павлиський директор робив усе можливе, щоб зацікавити учнів, сформувати у них стійкий пізнавальний інтерес, виробити бажання вчитися. «Бажання вчитися – то дуже тонка і примхлива річ. Воно, образно кажучи, як ніжна квітка, котра живиться тисячами корінців, що невтомно працюють у вологому ґрунті. Ми їх не бачимо, але дбайливо оберігаємо, знаючи, що без них життя і краса загинуть» (18). Василь Олександрович вважав, що дитяче бажання добре вчитися невіддільне від пізнання навколишнього світу і особливо від самопізнання: «...там, де немає радісного захоп­лення навчальною працею, бентежного подиву перед істиною, що відкривається завдяки напруженню внутрішніх сил дитячої душі... не може бути й мови про любов до науки, до знань».

Щоб дитина була зацікавлена в навчанні, їй необхідне багате, різноманітне, привабливе інтелектуальне життя. Для його організації у дітей молодшого шкільного віку В.О. Сухомлинський активно використовував природне середовище, під яким розумів вихован­ня саме природою, а не тільки виховання на лоні природи. Багаторічна педагогічна діяльність привела В.О.Сухомлинського до висновку, що спілкування з природою прискорює розвиток розумових здібностей дітей, збуджує допитливість, бажання пізнавати, тому що у явищах природи є безліч найрізноманітніших проблем, таємниць, що вже давно відкриті людьми, але діти відкривають їх знову в ході навчання.

Для того, щоб допомогти дітям увійти у світ природи, Василь Олександрович, разом з учнями та вчителями своєї школи, склав такі навчальні посібники, як «Книга природи», «Тисяча задач із живого задачника», організовував Кімнату казок, Куток мрії, Острів чудес, проводив Свято врожаю, Свято квітів, Свято жайворонка тощо. Педагоги Павлиської школи проводили на природі своєрідні заняття – уроки мислення. Кожний урок мав свою тему, яка передбачала спостереження дітей за конкретним колом природних речей і явищ. Наприклад, у книзі «Серце віддаю дітям» В.О.Сухомлинським детально описаний урок, у ході якого діти звертають увагу на все живе і неживе навколо, починаючи з травинки і піщаного грунту. Серед інших тем „уроків мислення”, які згадує Василь Олександрович, також були: «Пробудження природи від нічного сну», «Як квіти зустрічають схід сонця», «Як співає жайворонок», «Що чути в квітучому саду», «Зимове життя під снігом», «Без води немає життя», «Як наближається зоря» та ін. Вчений акцентував увагу вчителів на тому, що саме на цих уроках діти, спостерігаючи за природою, роблять багато відкриттів. У пильному погляді на явища природи зливаються в органічній єдності образ, емоція, слово. Це злиття В.О.Сухомлинський називав активністю мислен­ня.

Уроки мислення на природі проводилися в ІІавлиській школі протягом усього навчання дитини. Аналіз результатів спостережень був обов’язковим і широко використовувався при вивченні предметів природного циклу, особливо ботаніки, зоології, фізики, географії. У статті «Вчити вчитись» Василь Олександрович писав: «Система уроків мислення – це наша школа думки, без якої ми не уявляємо повноцінної, ефективної розумової праці на всіх уроках не тільки в початковій школі, але й у наступні періоди навчання та розумового розвитку. Вона, ця школа, є фундаментом творчих розумових сил, необхідних для опанування нових і нових знань» (18). В.О.Сухомлинський підкреслював, що дитина з малих літ повинна стати «трудівником думки», на власному досвіді переконатися, що бачити, пізнавати, відкривати істину – це така ж нелегка справа, як і копати землю.

Особливого значення в пізнанні В.О.Сухомлинський надавав казці. Учений зазначав: «...естетичні, моральні та інтелектуальні почуття, які народжуються в душі дитини під враженням казкових образів, стимулюють потік думки, який пробуджує до активної діяльності мозок, зв’язує повнокровними нитками живі острівці мислення... Без казки – живої, яскравої, що оволоділа свідомістю і почуттям дитини, – неможливо уявити дитячого мислення і дитячої мови як певного ступеня людського мислення і мови».

Одним із прийомів пробудження пізнавального інтересу у дітей В.О.Сухомлинський вважав створення казок самими дітьми. У Павлиській школі казки складали всі без винятку молодші школяри. Здебільшого це були казки про природу. Часто створювались і колективні казки, або учням давалося завдання закінчити казку. Павлиський мислитель був переконаний, що, завдяки такій роботі, дитина пізнає світ не лише розумом, а й серцем. У книзі «Серце віддаю дітям» він детально описує процес складання казок і наводить 37 із них.

Педагог був переконаний, що безліч питань, які вини­кають при взаємодії дітей з природою та казкою, вказують на те, що у них пробуджується пізнавальний інтерес. «Так зване проблемне викладання і вивчення матеріалу починається з активної взаємодії з природою», - писав В.О.Сухомлинський (18). Використовуючи проблемність у навчальному процесі, Василь Олександрович особливої уваги надавав дослідницько­му підходу до предмета вивчення, при якому учням не да­ють готових висновків або доведень істини. Діти мають самі висувати гіпотези і підтверджувати доціль­ність кожної з них, учитель тільки допомагає їм у цьому.

У Павлиській школі дослідницький підхід використовували при вивченні як гуманітарних, так і природничих дисциплін. Вчитель так створював проблемні ситуації, що прямої відповіді в підручнику школярі не могли знайти: для цього їм треба було використати аналіз, порівняння, зіставлення, з’ясувати причину або наслідки певного явища, а го­ловне, свідомо прагнути долати труднощі. У дітей вироблялась здатність досліджувати, пізнавати, вивчати факти і явища. «Добувати знання - це значить відкривати істини, причинно-наслідкові та інші різноманітні зв’язки. Це значить відповідати на запитання».

В. О. Сухомлинський радив учителям врахувати рівень знань кожного учня, бути керівником розумової праці, вчасно помічати тих, хто вже «виключився», тобто весь час мати «зворотну інформацію». Для школярів, які не виявляли ні до чого особливого інтересу, В.О. Сухомлинський склав спеціальний збірник задач, розв’язання яких вимагало запам’ятання яскравих образів, картин, обставин. Учений запевняв учителів у тому, що дитина починає відчувати радість, почуття гордості, впевненості у своїх силах, коли самостійно розв’язує задачу. Емоції, які вона в цей час переживає, сильніші за будь-які ліки. У неї виникає ба­жання знову розв’язувати задачі, а якщо дитина знає ра­дість пізнання, радість успіху, то бажання знати завжди супроводжує працю. «Джерело дитячого бажання вчитися – в напруженні розумових зусиль, в радощах перемоги», – підкреслював Василь Олександрович.

У своїй багаторічній педагогічній діяльності В. О. Сухомлинський надавав особливої ваги формуванню пізнавального інтересу у підлітків. Він помітив, що «багато учнів, які успішно вчаться в дитинстві, в підлітковому віці стають, за характеристиками вчителів, тупими, нездатними, байдужими; навчання для них – мука й каторга». Проаналізувавши це явище, педагог дійшов висновку: якщо «емоційні зони» підлітка перебувають у стані збудження тривалий час, інтерес згасає, настають втома, байдужість. Слова вчителя немовби не доходять до свідомості, підліток чує їх «звукову оболонку», але не може осмислити взаємозв’язку між ними. Це помічається тоді, коли виклад перенасичений новим матеріалом і вчитель прагне «приголомшити» підлітка новизною фактів, явищ, подій. Усе яскраве, незвичайне, що здається дуже заманливим як засіб збудження інтересу, при невмілому підході вихователя перетворюється в свою протилежність. Василь Олександрович радив обережно підходити до збудження емоційних зон мозку, дотримуватися певного співвідношення конкретного й абстрактного. Надмірне вдавання до захоплюючого, яскравого, образного веде до надмірного збудження підлітків, що виявляється в шумі, галасі, рухах. Примітивізм засобів такого збудження інтересу призводить до погіршення дисципліни на уроках і підтвердження думки, що підлітки – «важкий народ».

Яку ж роботу проводили вчителі Павлиської школи щодо пробудження пізнавального інтересу у підлітків? Насамперед це були бесіди з учителями щодо психології уроку, аналіз спостережень за навчальною діяльністю та поведінкою учнів, обговорення індивідуальних особливостей та процесів мислення підлітків. Вчителі доходили висновку, що стійкий інтерес ґрунтується на самій суті мислення, пробуджується тоді, коли матеріал уроку містить певні «порції» відомого й нового. Розкриття внутрішніх глибинних зв’язків між відомим і невідомим є одним із секретів пробудження інтересу. Важливою умовою пробудження спе­цифічного підліткового інтересу до знань вважалось формування по­чуття особистої участі у цьому процесі, переживання радості відкриття.

У книзі «Народження громадянина» В.О. Сухомлинський наводив приклади збудження пізнавального інтересу підлітків на уроках фізики, історії, хімії природознавства, математики, мови, біології. «В пробудженні інтересу до свого предмета, – пише він, – кожен викладач бачив творче змагання. Ми переконалися, що перша іскра зацікавленості тим чи іншим предметом виражається в тому, що людина дізнається більше, ніж вимагає програма, і прагне знати ще більше». На його думку, урок повинен викликати позитивні емоційні почуття, тобто почуття задоволення роботою, здорове почуття втоми від напруженої праці над засвоєнням матеріалу.

Щороку в Павлиській школі аналізували понад 400 уро­ків учителів, причому особлива увага зверталася на те, наскільки активним був на уроці процес засвоєння, наскільки вчитель зацікавив учнів: „ про справжні знання можна говорити лише тоді, коли вони, стаючи фактором духовного життя, захоплюють думку, пробуджують інтереси і прагнення» – стверджував Василь Олександрович. І далі: «Потяг до знань, прагнення до пізнання істини, як відомо, має своїм першоджерелом захоплення дитини тим, що відкривається їй у світі, а потім і в ній самій».

Будь-яка діяльність, у тому числі й пізнавальна, здійснюється усвідомлено і більш ефективно, якщо вона не лише підпорядкована визначеній меті, а й самоаналізується. Тим більш необхідний самоаналіз діяльності, яка буде повторюватися на іншому змісті й на іншому рівні, якою і є навчальне пізнання. Саме воно збуджує дітей до пошуку, а не сприймання готових знань від учителя. Стосовно означеного, В.О.Сухомлинський наголошував, що „нагромадження знань, розширення обсягу знань учитель має розглядати не як кінцеву мету навчання, а лише як один із засобів розвитку пізнавальних і творчих сил і гнучкої, допитливої думки”. Отже, учителю необхідно зрозуміти серцем, що дитині посильно, доступно і цікаво, а що - навпаки. Таким чином, у творах павлиського мислителя відбулась переорієнтація поглядів на сутність навчального процесу, мета якого – розвиток дитини як суб’єкта навчальної діяльності.

Для Василя Олександровича розумове виховання – це не тільки розвиток інтелекту, але й активне духовно-емоційне і моральне життя: «Жива, допитлива, творча думка формується у вихованця тоді, коли відносно знань він займає особисту життєву позицію». Морально свідома людина насамперед відповідає за все або мусить відповідати за все перед самою собою, перед власним сумлінням.

Педагогічні твори В.Сухомлинського, пройняті моральними заповідями, принципами, нормами поведінки. У своїй роботі „Павлиська середня школа” він сформулював п’ять моральних заповідей:

1. Ти живеш серед людей. Не забувай, що кожен твій вчинок, кожне твоє бажання позначається на людях, що тебе оточують. Знай, що є межа між тим, що тобі хочеться, і тим, що можна. Перевіряй свої вчинки, запитуючи себе: чи не робиш ти зла, незручності людям? Роби все так, щоб людям, які тебе оточують, було добре.

2. Ти користуєшся благами, створеними іншими людьми. Люди дають тобі щастя дитинства. Плати їм за це добром.

3. Усі блага і радощі життя створюються працею. Без праці не можна чесно жити. Народ вчить: хто не працює, той не їсть. Назавжди запам’ятай цю заповідь. Нероба, дармоїд – це трутень, що пожирає мед працьовитих бджіл. Навчання – твоя перша праця, йдучи до школи, ти йдеш на роботу.

4. Будь добрим і чуйним до людей. Допомагай слабким і беззахисним. Допомагай товаришу в біді. Не завдавай людям прикрості. Поважай та шануй матір і батька – вони дали тобі життя, вони виховують тебе, вони хочуть, щоб ти став чесним громадянином, людиною з добрим серцем і чис­тою душею.

5. Не будь байдужим до зла. Борись проти зла, обману, несправедливості. Будь непримиренним до того, хто прагне Жити за рахунок інших людей, завдає лиха іншим людям, обкрадає суспільство.

У школі В.О. Сухомлинського була створена хрестоматія моральних цінностей. Велику увагу педагог приділяв вихованню в дитини культури бажань, почуття відповідальності за власні бажання. „Культура бажань – зворотний бік повинності”. На думку Василя Олександровича, потрібно, виховуючи високоморальні бажання, утримувати дитину від ганебних та низьких почуттів. Учні повинні усвідомлювати, що лише думка про недопустиме і прагнення до його здійснення можуть скалічити не лише власну долю, а й долю близьких людей. Умілий педагог, впливаючи на свідомість маленької дитини, спонукає її бути хорошою. Саме це, на думку вченого-практика, і є джерелом обов’язку. „У свідомості дітей ми утверджуємо думку й особисте переконання в тому, що людина повинна, що без повинності життя перетворилося б у хаос, неможливим були б ні праця, ні відпочинок, ні відчуття того, що я під захистом колективу, суспільства”.

Школа бажань – важливий фактор формування відповідальної поведінки людини. Вона сама повинна вирішувати, про які бажання можна говорити, а які тримати у собі. Дитина повинна бути вимогливою і розбірливою у почуттях, усвідомлювати, що її бажання, думки, вчинки можуть принести шкоду іншому. У Павлиській школі старшокласників вчили, що „моральне право на кохання має той, хто вміє відповідати за майбутнє – за своїх дітей”.

Спосіб задоволення учнями своїх потреб В. О. Сухомлинський вважав найважливішим показником їхнього ставлення до людей, колективу, суспільства. Для цього діти якомога більше залучалися до таких видів діяльності, коли вони із внутрішніх спонукань до морального вдосконалення не лише намагались допомогти людям, але й діяли за законами добра й краси. «Тільки людина, яка вміє по-людському бажати, розуміє і почуває, що таке важко, що дозволено і що не дозволено», – писав В. О. Сухомлинський (13). Причому головне завдання, на його погляд, полягає в тому, щоб індивід як в особистих, так і в колективних зв’язках керувався насамперед лише добрими намірами. Радість іншої людини повинна також стати радістю школяра, а горе, тривога і страждання інших розділялося ним. Адже поділене горе – це лише півгоря, а поділена радість – подвійна.

Увести дитину в складний світ людських відносин – одне з важливих завдань виховання. Вчити дітей відчувати, зауважував В.О.Сухомлинський, – це найскладніше у вихованні. Неодноразово він наголошував, що саме в ранньому віці дитина повинна пройти емоційну школу, школу добрих почуттів, у неї має виробитись емоційне ставлення до дійсності. У багатьох своїх працях він слушно наголошував на визначальній ролі культури почуттів, бажань, потреб у формуванні особистості. «Розвинені почуття, висока емоційна культура – це, образно кажучи, абсолютний музичний слух моральної вихованості». Василь Олександрович вважав емоційну культуру осереддям людяності. Розквіт духовних потреб особистості не можливий без високої емоційної культури. Посилення в людині емоційної основи слід пов’язувати з культивуванням у неї гуманного ставлення до людей.

За довгі роки роботи у Павлиській школі В. О. Сухомлинський створив власну систему виховання культури почуттів дітей у колективі. Серед її основних компонентів у роботі вчителя можна виділити такі: навчання дитини відчувати іншу людину серцем, зміцнення «пам’яті серця», розкриття щедрості, виховання радості спільної діяльності, посилення почуття обов’язку та подяки, прищеплення бажання залишити у чомусь частинку себе, закладати духовну готовність любити людей, плекати прагнення бути красивим у всьому тощо.

Однією з конкретних умов утвердження у вихованців органічної потреби творити добро і радість для інших людей виступає послідовно пробуджене у школярів почуття обов’язку. Досить часто вчений проводив бесіди з дітьми про смисл обов’язку (ставлення до навчання, товаришів, дому тощо), наводив переконливі життєві приклади, які збуджують почуття школярів, викликають прагнення наслідувати. Він намагався абстрактне для дитини слово «обов’язок» зробити зрозумілішим, надаючи йому емоційності. Поняття «повинність», за В.О. Сухомлинським, це емоційне розуміння своєї корисності, прагнення добра, непримиренність до зла і головне – звичка, норма поведінки, а не просто ба­жання, миттєва примха. В усвідомленні власного обов’язку педагог вбачав тісний зв’язок етики й етичної практики. Він зазначає, що ідея обов’язку ввійде в душу дитини і стане її ідеалом лише тоді, коли вона визначатиме його стиль мислення, праці, людських стосунків, служіння суспільству, а ідея добра стане мірилом його вчинків.

Василь Олександрович був переконаний, що кожний неодмінно повинен виконувати свій обов’язок. І в жодному разі не можна вважати проявом героїзму те, що є простим виконанням обов’язку як професійного, так і особистого. В.О.Сухомлинський з почуттям обов’язку тісно пов’язував почуття доброзичливості й вдячності. Турбота, людське тепло, чуйність потребують уваги, вміння бути вдячним. Поведінка кожного має відповідати високому званню Людини. Навчити дітей говорити ввічливі слова не так уже й важко. Значно важче добитися, щоб ці слова ввійшли в життя вихованців як органічна потреба у повсякденному спілкуванні з людьми. Культуру почуттів В.ОСухомлинський розглядав як цілий спектр настроїв, переживань, що народжуються у взаєминах людей. Це своєрідний сплав емоційних станів, що виявляються у всі діяльності школяра.

Вищою потребою педагог вважав «потребу людини в людині» Важливою необхідністю для кожного школяра повинна стати його потреба в іншій людині. Любов до людей – моральна серцевина учня. Якщо дитина змалку не відчуває потреби дружити з кимсь, поділяти з ним радощі й прикрощі, в неї не можна виховати почуття любові до всього живого. В.О.Сухомлинський намагався так відточити у своїх учнів чутливість, щоб вони бачили почуття переживання радості й горя в очах інших людей, з якими спілкуються. Якщо учневі однаково, що на серці його однолітка, матері, батька, якщо дитина не вміє бачити в очах інших, що у них на душі, – вона ніколи не стане справжньою людиною.

За В.О. Сухомлинським, культури почуттів слід навчати, вдаючись до життєвих колізій, прикладів з мистецтва, застосовуючи могутню силу слова, звертаючись до невичерпних джерел народної мудрості (легенд, казок, прислів’їв та приказок, пісень), реальних життєвих ситуацій. З цією метою він сам створив великі цикли оповідань, казок для дітей. Цінність творів В.О.Сухомлинського в тому, що в них дається змога юному читачеві замислитись, шукати відповіді на питання, що таке добро і зло, вони вчать давати правильну оцінку, робити потрібні висновки про людей та їхні взаємини. Ознайомлення з такими творами викликало у вихованців співпереживання за біль іншої людини, почуття відповідальності за горе чи щастя дитини, сприяло формуванню найкращих людських якостей (доброти, милосердя, чуйності, турботи, поваги до людей тощо).

Велику увагу педагог приділяв вихованню почуття поваги та обов’язку перед героями, які захищали Батьківщину й боролися за можливість наступних поколінь жити під безхмарним небом. „Виховання обов’язку перед героями... – найважливіша умова запобігання байдужості до суспільних інтересів неповаги до праці, споживацьких настроїв окремих молодих людей” – писав Василь Олександрович (10). На честь матерів, чиї діти полягли в боях за Батьківщину, у Павлиській школі був закладен Сад Матері. За поглядами В.О.Сухомлинського, учень повинен усвідомлювати себе справжнім громадянином своєї держави, глибоко розуміти події сучасності, бачити і розрізняти добре і погане. Адже „громадянськість – це моральна відповідальність за все що робиться на рідній землі...”, а уроки громадянського піклування вчать дбати про інтереси свого народу.

Трудове виховання у педагогічній спадщині В. О. Сухомлинського розглядається як комплексна, багатоаспектна проблема, що має різнопланові зв’язки з іншими завданнями і складовими навчально-виховного процесу. Найважливішими аспектами цієї проблеми є праця як засіб всебічного і гармонійного розвитку особистості, як основа виховання громадянськості, умова її розумового, морального, фізичного та естетичного становлення, як джерело формування колективістської спрямованості особистості. «Праця лише тоді стає виховуючою силою, – підкреслював В. О. Сухомлинський, – коли вона збагачує інтелектуальне життя, наповнює багатогранним змістом розумові, творчі інтереси, одухотворяє моральну цілісність і звеличує естетичну красу особистості і колективу».

В. О. Сухомлинський був глибоко переконаний, що праця може увійти в духовне життя дітей лише тоді, коли вони, починаючи з 1-го класу, включаються у доступну трудову діяльність. У Павлиській школі було розроблено цілу галузь трудового виховання, що забезпечувала наступність змісту діяльності, сприяла розвитку, поглибленню і застосуванню умінь і навичок у старших класах. Так, першокласники відбирали найкращі сорти пшениці, соняшнику, цук­рових буряків, кукурудзи. Учні 2 класу вирощували гібридне насіння. У 10-12-річному віці всі діти вміли обробляти земельні ділянки, готувати їх до посівів, заготовляти добрива, вносили їх у грунт. У 14-15 років усі хлопці і дівчата вміли користуватися механізмами під час збирання врожаю.

Завдяки такій наступності у вихованні учні під час вступу в ранню юність мали широке коло різноманітних трудових умінь і навичок. Чим старша дитина, тим глибші у неї знання, тим важливішим є використання у праці дедалі складніших механізмів. У Павлиській школі було понад 50 двигунів внутрішнього згорання, які діти могли розбирати, ремонтувати, чистити, підключати до різних верстатів. Тут же вони мали можливість займатися авіамоделізмом, радіосправою, фотосправою, електротехнікою, автоматикою та електронікою. Чим складніші технічні засоби і технічні процеси покладені в основу праці, підкреслював Василь Олександрович, тим більше можливостей для розкриття задатків і здібностей особистості, для виховання її в дусі високої культури.

Одну з основних передумов психологічної підготовки уч­нів до самостійного життя педагог бачив у тому, щоб фізич­ну працю на полі або на фермі вихованці не сприймали лише як застосування фізичних зусиль. Він радив добиватися та­кого співвідношення роботи рук і думки, за якого фізична праця приваблювала б учнів як сфера духовного зростання, удосконалення. Ось тому Василь Олександрович наполягав на забезпеченні єдності фізичних зусиль та інтелекту в праці. Майстерність у праці неможлива без дослідження, вивчення закономірностей природи, технології, використання даних науки. «Ми прагнемо до того, – наголошував учений, – щоб будь-яка справа, пов’язана з рослинництвом, тваринництвом, мала в своїй основі творчий задум, здійснення якого стимулювало б інтелектуальні сили дитини: змушувало її думати, спостерігати, вивчати явища природи».

За поглядами В.О. Сухомлинського, організовуючи трудову діяльність дітей, потрібно мати на увазі як навчальну, так і виховну мету, для досягнення якої необхідно дотримуватись таких вимог: праця має зацікавити дитину, бути не лише фізичною, а й розумовою; викликати потребу застосування знань; результати праці повинні бути наочними і зримими й мати суспільне значення. Як бачимо, прагнення з’єднати доцільно організовану працю з виховною роботою школи – найхарактерніша риса спадщини В. О. Сухомлинського. В її основі – установка на комплексне розв’язання навчально-виховних завдань у процесі організації праці дітей. Дуже важливо, щоб і кінцевою метою було не лише пізнання світу, а й створення матеріальних цінностей – «дізнатися і створити», «пізнати закономірності природи і зробити хоча б маленький куточок землі багатшим, красивішим».

Справжнього трудівника може виховати лише праця, пов’язана зі створенням всенародного багатства. До яких би видів діяльності не виявлялася в учня схильність, він у шкільні роки обов’язково повинен брати участь у продук­тивній праці. У ході продуктивної праці й оволодіння масовою робітничою спеціальністю вихованці вливаються у трудові колективи. Вони живуть не лише інтересами школи, а й повноцінним життям трудового колективу, намагаються внести свою частку у загальну справу, наслідують, запозичають досвід робітників, їх ставлення один до одного, до спільної справи. Василь Олександрович закликав до того, щоб діяльність дітей була якомога більше спільною з продуктивною працею дорослих щодо суспільного значення і технології трудових процесів. Чим більше дитяча праця схожа на працю дорослих, тим більший її виховний вплив.

У праці учнів В. О. Сухомлинський бачив засіб зв’язку дитячого колективу з суспільством і тому вважав за необхідне включати дітей у систему суспільних стосунків – або виробничих, економічних чи міжособистісних. Виховну цінність таких стосунків він вбачав „ у втіленні громадських ідей у конкретній праці, де вони виявляються у відносинах відповідальності і де вона перед колективом зливається з відповідальністю перед суспільством, адже той, хто вміє відповідати за важливу справу перед суспільством, уміє виховувати почуття відповідальності і в інших людей», – наголошував педагог.

Враховуючи, що різні види праці мають різну силу виховного впливу, по-різному впливають на особистість учня, В. О. Сухомлинський здійснював педагогічний аналіз видів праці стосовно її виховної ролі. «В одних випадках праці, – підкреслював він, – яскраво виявлена суспільна спрямованість, в інших цей бік мало зрозумілий дитині. Закладаючи полезахисну лісосмугу або діброву і доглядаючи її кілька років, або щодня підмітаючи підлогу в класі і витираючи пил з парт, учні в обох випадках виконують суспільно необхідну працю, яка має велике виховне значення. Але якщо в першому випадку учень бере безпосередню участь у створенні матеріально-технічної бази суспільства, то в другому випадку праця не виходить за межі самообслуговування».

Василь Олександрович був глибоко переконаний в існуанні видів праці, що сприяють розвитку фізичних і духовних сил дитини або, навпаки, негативно впливають на дитину. За поглядами педагога, затримують розвиток учня усі види непосильної складної праці, одноманітної, монотонної, не сповненої інтелектуальним змістом, в якій відсутня особиста і суспільна потреба, або праця за примусом. Включенням учнів у творчу діяльність можна добитися гармонійного всебічного розвитку, освіченості, духовного багатства, моральної чистоти, а також того, щоб праця в роки дитинства, отроцтва і ранньої юності стала звичкою і потребою.

У книзі «Павлиська середня школа» автор розкриває при­нципи, які забезпечують таку єдність. Провідними серед них є: єдність трудового виховання і загального розвитку; розкриття, виявлення, розвиток індивідуальності у праці; висока моральність в праці, її суспільно корисна спрямованість; раннє залучення до продуктивної праці; різноманітність видів праці; постійність, безперервність, наступність змісту трудової діяльності, посильність трудової діяльності; загальний характер продуктивної праці.

За В.О.Сухомлинським, трудова діяльність має істотні резерви естетико-виховного впливу. Але ці резерви можливі лише за певних педагогічних умов, серед яких учений називав підготовку учнів до сприймання праці як процесу творення краси. Адже «краса облагороджує тільки тоді, коли людина працює, створюючи хліб для життя й красу для того, щоб не було життя тільки заради хліба.

Естетична освіта покликана збагатити уявлення учнівської молоді про красу людини, розкрити потенціал її фізичних, психічних, духовних і творчих сил. За В.О.Сухомлинським, саме тому особливої актуальності в педагогічній теорії і шкільній практиці набуває питання формування в молоді естетичного ставлення до найважливіших проявів людського в людині.

Одним з таких проявів є фізична краса. Завдяки засобам естетичної освіти вчителі досягають значних результатів у фізичному розвитку дітей. Учні привчаються розуміти фізичні вправи та заняття окремими видами спорту як необхідну передумову гармонізації своїх фізичних сил, підготовки до активного способу життя. У своїх педагогічних розвідках В.О.Сухомлинський підкреслював: «Естетичне виховання тісно пов’язане з фізичним вихованням. Ми прагнемо утвердити уявлення про гармонійно розвинуте тіло, про красу в праці, в русі, в подоланні труднощів».

Актуальна проблема естетичної освіти – формування в учнів уявлень про психічну культуру людини. Адже краса, як писав В. О. Сухомлинський, – це могутнє джерело духовності людини. За думкою павлиського мислителя, такі психічні прояви, як сприймання, мислення, уява тощо важливо розглядати за допомогою творів літератури і мистецтва. Він вважав, що на конкретних прикладах шкільного життя можна бачити, що «сприймання, осмислення краси – це основа, стрижень естетичного виховання, серцевина тієї естетичної культури, без якої почуття залишаються глухими до всього прекрасного». Щоб осягнути красу навколишньої дійсності й мистецтва, треба виявляти інтелектуальну й творчу активність, самостійно сприймати її, оцінювати як зовнішні, так і внутрішні прояви естетичного. Акцентуючи на цьому увагу, В.О.Сухомлинський наголошував, що «естетичне сприймання творів літератури, музики, образотвор­чого мистецтва також потребує активної діяльності. Ця діяльність полягає в естетичній оцінці, в глибокому переживанні тих якостей, що їх має предмет сприймання сам по собі».

Пріоритетним у роботі школи педагог вважав також питання щодо прилучення молоді до естетики навколишнього середовища. Цей напрям у системі естетичної освіти має сприяти вихованню в учнів дбайливого ставлення до природного, предметного, соціального та художнього середовища. Досвід Павлиської школи показує, що естетичне ставлення до природи виховує витонченість почуттів, допомагає відчути красу. Тому «вже в роки дитинства кожен має вчитися відкривати красу природи, щоб духовне життя дитини і природа немовби поєднувались інтелектуальними, емоційними, естетичними, творчими нитками. Важливо, щоб джерелом думки й почуттів було пізнання явищ природи, її краси».

Не менш значущим у формуванні естетичної свідомості учнів є предметне середовище, його емоційне забарвлення і краса. В.О.Сухомлинський наголо­шував: «Естетична цінність речей, які оточують нас, не збігається з їх ціною, вираженою у вартості. Ми добиваємося того, щоб усе, що оточує дітей, було для них з естетичного боку неоціненним, тобто щоб у все було вкладено велику працю, піклування, хвилюючі почуття. Естетичне сприймання довкілля – справа глибоко суб’єктивна, яка залежить від активної діяльності, спрямованої на естетичне освоєння дійсності».

За поглядами Василя Олександровича, школа як центр естетичної освіти повинна орієнтуватися на активне використання естетичних можливостей соціального оточення. Щоденне спілкування вікових груп між вчителями й учнями істотно впливає на свідомість школярів, культуру їхніх почуттів і поглядів. З цього приводу В. О. Сухомлинський зазначав: «Від того, як вихователь зуміє навчити своїх вихованців відчувати серцем внутрішній світ іншої людини, залежить духовна краса людини, яку ми повинні створити з живої мислячої і переживаючої істоти, яка ще не стала людиною в повному розумінні цього поняття».

Виключне місце в системі естетичної освіти Павлиської школи займало художнє середовище, в якому провідну роль грало слово. «Пізнання краси слова, – підкреслював В. О. Сухомлинськмй, – перший і найважливіший крок у світ прекрасного. Слово – могутній засіб відточування, виховання витончених почуттів». Вчителі школи дійшли висновку, що література повинна вивчатися не задля оцінки, а щоб увійти в духовний світ кожного юнака і дівчини на все життя як щоденне спілкування з красою. У своїх педагогічних роздумах В. О. Сухомлинський на­голошував: «Кожна людина освоює і красу природи, і музичну мелодію, і слово. І це освоєння залежить від її активної діяльності, під якою ми розуміємо працю і творення, думку і почуття, які сприймають, створюють і оцінюють красу. Чим більше в природі предметів, олюднених емоційним сприйманням, пережитих як краса навколишнього світу, тим більше краси бачить людина навколо себе, тим більше хви­лює, зворушує її краса – і створена іншими людьми, і первозданна, нерукотворна».

Освоєння художніх цінностей вимагає від особистості відповідної активності зусиль. Педагогічний досвід Павлиської школи переконує, що «справжнє пізнання мистецтва починається там, де людина осягає прекрасне для себе, для повноти свого духовного життя, живе в світі мистецтва, прагне прилучитися до прекрасного». Системний підхід до організації естетичної освіти передбачає залучення учнівської молоді до активних форм взаємодії з естетичними цінностями навколишньої дійсності й мистецтва. Звертаючи на це увагу, В. О. Сухомлинський підкреслював, що «краса облагороджує людину лише тоді, коли вона працює, створюючи красу». При цьому педагог зауважував, що «вплив прекрасного на духовний світ людини залежить від характеру її діяльності, від того, як високе, благородне включається в її діяльність, творчість».

Естетична свідомість формується як активна форма встановлення духовно-практичного зв’язку з навколишньою дійсністю. Тому особливого значення набуває організація естетичної діяльності учнів. Школа радості – це школа, в якій основні види діяльності пов’язані з почуттям прекрасного.

Особливого значення у формуванні естетичної культури особистості В.О.Сухомлинський надавав музиці. Він підкреслював, що музика, мелодія, краса музичних звуків є важливим засобом не тільки естетичного виховання, а й морального та розумового, джерелом благородства серця й чистоти душі. Музика відкриває людині красу навколишнього світу, високих морально-етичних відносин праці. Завдяки музиці в дитині пробуджується думка про величне, прекрасне не тільки в навколишньому світі, а й у самій собі. Музика – це могутній засіб самовиховання. Для В. О. Сухомлинського мова музики асоціювалась з «мовою почуттів». На його думку, якщо у звуках дитина відчуває багатогранні відтінки людських емоцій, вона підніметься на таку сходинку культури, якої не можна досягнути жодним іншим шляхом. Відчуття краси музичної мелодії відкриває перед дитиною особисту красу.

На уроках і вечорах, які проводилися в Павлиській школі, діти з великим інтересом, затамувавши подих, слухали записані на магнітофонну стрічку народні веснянки, колядки, щедрівки, обрядові пісні, думи, історичні пісні, народні пісні про рідний край, природу. Перед ними розкривалося невичерпне джерело музики, яке спонукало їх до подальшого пізнання себе й навколишнього світу. Сам Василь Олександрович умів грати на сопілці і навчав цього дітей. Вони виготовляли сопілки з бузини, шліфували їх, прорізували дірочки і вчилися грати українські пісні і танці.

В.О.Сухомлинський не раз підкреслював унікальність та незамінність музики як виховного засобу, який має надати емоційного й естетичного забарвлення всьому духовному життю людини. Пізнання світу почуттів неможливе без розуміння й переживання музики, без глибокої духовної потреби слухати музику й діставати насолоду від неї.

Таким чином, розглядаючи проблему підготовки учнівської молоді до активної діяльності в суспільному виробництві як багатоаспектну проблему, в якій виявляється єдність морального, розумового, трудового й естетичного виховання, В. О. Сухомлинський дає науково обгрунтовані, глибоко вмотивовані, перевірені власним досвідом відповіді щодо шляхів досягнення такої єдності в навчально-виховній ро­боті школи й сім’ї.

Запитання і завдання для самоконтролю:

5. У чому полягає гуманізм педагогічної системи В.О. Сухомлинського? Як В.О.Сухомлинський трактує такі основні для педагогіки положення, як „ любов до дитини”, „віра в дитину”?

6. Які рекомендації надав учений щодо використання примусових методів корекції дитячої поведінки?

7. У чому суть авторської концепції В.О.Сухомлинського, що стосується взаємовідносин „учитель – „важкі” вихованці”?

8. Яку роботу проводили вчителі Павлиської школи щодо пробудження пізнавального інтересу у дітей молодшого шкільного віку, у підлітків?

9. Які моральні заповіді були сформульовані В.О.Сухомлинським у роботі „Павлиська середня школа”?

10. Яких вимог повинен дотримуватись педагог щодо організації трудової діяльності дітей?

11. За поглядами В.О.Сухомлинського, які фактори оточуючого життя впливають на формування естетичної культури школяра?

Завдання для самостійної творчої роботи:

1. Проаналізуйте погляди В.О.Сухомлинського на природу дитини у порівнянні з позицією Ж-Ж Руссо, Л.Толстого, М.Монтессорі, Д.Дьюї.

2. Ознайомившись з творами В.О.Сухомлинського („Методика виховання колективу”) й А.С.Макаренко („Методика організації виховного процесу”), проаналізуйте погляди педагогів на проблему взаємодії дитячої особистості з дитячим колективом. Виявіть спільне та відмінне у розумінні цього питання.

3. Уважно ознайомившись з такими фундаментальними роботами В.О.Сухомлинського, як „Серце віддаю дітям”, „100 парад учителеві”, „Павлиська середня школа”, визначте особливості діяльності учителів Павлиської школи з питань розумового, трудового, морального, естетичного та фізичного виховання учнів. Складіть таблицю.

Література

1. Білецька С.В., Відченко А.Г. Гуманістичні погляди прихильників «вільного виховання» на природу дитини // Педагогіка та психологія - 1998 - №2.

2. ЛевківськийМ.В., Микитюк О.М. Історія педагогіки:Навч.посібник.- Харків: «ОВС», 2002

3. Попова О.В. Становлення і розвиток інноваційних педагогічних ідей в Україні у ХХ столітті.- Харків: ОВС. – 2001.

4. Попова Л.Д., Белецкая С.В. Взаимотношения учитель – ученик в педагогическом наследии В.А.Сухомлинского. Методические материалы. – Харьков, 1994.

5. Сухомлинський В.О. Вчитель і діти.-1964. – ЦДІА України.- ф.5097.-

Оп.1.- 535.

6. Сухомлинский В.А. Без доверия нет воспитания // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.5.

7. Сухомлинский В.А. Интерес к учению – важный стимул учебной деятельности учащихся // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.5.

8. Сухомлинский В.А. Как воспитать настоящего человека // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.2.

9. Сухомлинский В.А. Как любить детей // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.5.

10. Сухомлинский В.А. Методика воспитания коллектива // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.1.

11. Сухомлинский В.А. Отношение к истине // Юность – 1972- №4.

12. Сухомлинский В.А. Павлышская средняя школа // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.4.

13. Сухомлинский В.А. Проблемы воспитания всесторонне развитой личности // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.1.

14. Протоколы заседаний психологического семинара Павлышской средней школы. 1968-1969. – ЛВ 1656/1656.

15. Сухомлинский В.А. Рождение гражданина // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.3.

16. Сухомлинский В.А. Сердце отдаю детям // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.3.

17. Сухомлинский В.А. Урок и знания // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.5.

18. Сухомлинский В.А. Учить учиться // Сухомлинский В.А. Избр.произв.: В 5-ти т.- К.: Рад.шк., 1980 – Т.5.

12.5.2. Розвиток педагогічних інновацій в Україні у другій половині ХХ століття