Наратологія як наука про оповідні структури

Останнім часом у багатьох дослідженнях і зокрема в дисертаціях застосовують методологічні принципи наратології тобто теорії на-ративу (оповіді, розповіді), яка досліджує його специфіку, форму, функціонування оповіді (розповіді), виявляє її компетенцію, спільні та відмінні ознаки, вивчає моделювання фабул, визначає відповідні типологічні ряди. Термін запропонував Ц. Тодоров. Наратологія як наукова дисципліна сформована завдяки французьким семіологам (К. Бремен, А. Ж. Ґреймас) наприкінці 60-х років XX ст.

Основною одиницею у наратології є наратив, тобто розповідання (оповідання, повість, роман тощо) з відповідною структурою і процесом самоздійснення як способу буття оповідного тексту, водночас об'єкт та акт повідомлення про справжні чи фіктивні події, здійснюване одним (чи кількома) наратором, який спілкується з одним (чи кількома) нарататорами - вони постають різновидами внутрішньотекстової комунікації. Йдеться про наративні інстанції, про важливі елементи оповіді: імпліцитний та експліцитний наратор і нарататор, імпліцитний та експліцитний автор і читач, а також процес розповідання певної низки ситуацій та подій, часо-просторовий контекст. Не тотожний реальному автору імпліцитний та експліцитний автор дозволяє собі втручатися в текст, коментувати його, апелюючи до ерудиції читача

На погляд французьких структуралістів, переконаних, що не існує позаособового наративу, мовиться про суто формальні моменти, коли оповідачу - 'створеній фігурі, поширеній на весь літературний твір' (В. Кайзер) - протиставлено реального автора. На переконання Р. Варта, наратор і персонажі насправді постають 'паперовими створіннями'; ніколи не слід плутати автора оповідання (матеріального) з оповідачем цього оповідання. Натомість англомовні та німецькі дослідники схильні до розмежування 'особистої' (перша особа) оповіді з 'позаособистою' (третя особа).. Наратор існує не лише у прозових творах, він може бути і в п'єсі, де виконує роль оповідача, інформує, звертаючись до глядачів або інших дійових осіб, про події, що відбуваються поза сценою (батальні ситуації, вбивства, інтриги тощо), не завжди бере участь у конфліктах. Таку роль в античному театрі виконував хор. Цю традицію перебрав на себе епічний театр Б. Брехта.

За функціональною ознакою розрізняють три основні образи наратора:

1) гомодієгетичний (грец. homos – рівний, однаковий і diegesis – оповідь, виклад) наратор – оповідач, що функціонує в тексті, є учасником подій, про які йдеться Найчастіше в такому разі розповідь ведеться від першої особи;

2) гетеродієгетичний (грец. heteros – інший і diegesis – оповідь, виклад) наратор – оповідач, який перебуває в художньому світі, але поза дією, сторонній спостерігач (обсерватор), хоч розповідь ведеться від першої особи 3) екстрадієгетичний (грец. extra – поза, зовні, крім і грец. diegesis – оповідь, виклад) наратор – автор, який веде за собою читача, коментує події, роздумує. Він перебуває поза художнім світом, тому розповідь ведеться від третьої особи