Посилення процесів інтеграції та підвищення ролі регіонів

У практиці управління розміщенням продуктивних сил і регі­ональною економікою необхідно врахувати закономірності функ­ціонування регіону як цілісності, яка відособилась у суспільстві, а також подвійну його природу: відносну самостійність і детер­мінованість суспільством. Недооцінка регіону як відносно само­стійного цілісного утворення веде до неефективного використан­ня місцевих ресурсів, викликає диспропорції і ускладнює вирі­шення соціальних завдань. З іншого боку, недооцінка зв'язку регіо­ну і суспільства, абсолютизація його відособлення веде до замкну­тості, породжує містницькі тенденції. Тому особливості розвитку регіону, викликані його подвійною природою, необхідно регулю­вати згідно з інтересами суспільства і регіональної спільності.

Взаємовідносини центру і регіонів слід розглядати в контексті моделі, соціальної цілісності, де інтереси центру та інтереси кож­ного з регіонів для країни та її держави є однаково суттєвими і важливими. Оскільки ці інтереси являють собою певну протиле­жність, то проблема полягає в тому, щоб гармонійно поєднати їх. Це означає — уникати можливості егоцентризму, місництва, хао­су, рівною мірою як і прагнення механічно поглинути регіональні інтереси з боку центру. Може йтися лише про спрямування їх до контурів цілісності.

У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру». Одна з голов­них функцій регіональної влади — регулювання економіки регіо­ну. Взаємодія загальнодержавних і регіональних влад, а також різ­ні форми міжрегіональних економічних відносин (наприклад, у рам­ках міжрегіональних асоціацій економічної взаємодії) забез­печують функціонування регіональних економік у системі націо­нальної економіки.

Регіональна економіка повинна конструктивно підтримувати ре-гіоналізацію і просторову інтеграцію заходів економічної рефор­ми. Регіоналізація реформ означає врахування її особливостей у ре­гіонах різних типів, їх специфіки в здійсненні загальноукраїн­ської структурної, інвестиційної, фінансової, соціальної, зовнішньо­економічної політики, перенесення ряду напрямів реформи в основ­ному на регіональний рівень, особливо в деяких сферах підпри­ємництва, соціальній сфері, охорони природи і використання при­родних ресурсів.

Слово регіоналізація відображає різке підвищення ролі регіо­нів, регіонального чинника у житті країни. На Заході це явище на­зивають зростанням регіоналізації як тріади:

а) самобутнього «духу» регіональних співтовариств, їх ідентич­
ності;

б) руху за збереження цього духу і самоврядування провінцій
проти жорсткого централізму і дрібної опіки центру;

в) урахування інтересів і потреб регіонів у політиці, плану­
ванні, управлінні.

Регіоналізм і регіоналізація — антоніми централізму і центра­лізації (а також одноманітності, уніфікації), але не синоніми се­паратизму і дезінтеграції. З останніми держава повинна вести бо­ротьбу, а з регіонами і регіоналізмом корисніше співробітничати, знаходити спільну мову.

Розпочатий процес реформування економіки на ринкових за­садах передбачає істотні зміни в системі управління нею з ураху-

ванням потреби у поглибленні межрегіональної інтеграції і роз­ширенні масштабів зовнішньоекономічної діяльності.

Поряд з регіоналізацією необхідні територіально-інтеграційні заходи реформування економіки, що сприяють закріпленню її єд­ності: створення механізму не лише вертикальних, але і горизон­тальних взаємодій суб'єктів господарювання і органів управлін­ня; сприяння розвитку загальноукраїнського територіального по­ділу праці і єдиного ринкового простору; розроблення заходів із запобігання і подолання розпаду міжрегіональних господарських зв'язків, економічного і політичного сепаратизму.

Інтеграційні процеси в економіці регіонів виступають як тен­денція у вигляді сучасної форми поглиблення і розширення тери­торіального поділу праці, розвитку виробничої і науково-техніч­ної кооперації регіонів, їх господарських, торгових, фінансових та інших зв'язків.

Формування тісних економічних зв'язків регіонів усередині країни протидіє гіпертрофії зовнішньоекономічних зв'язків, що мо­же призвести до небезпечних соціально-економічних деформацій, руйнуванню єдиного економічного простору. Експертні оцінки показують, що рівень міжрегіональної інтеграції низький і міжре­гіональні зв'язки становлять 20—25 % у кінцевому споживанні.

На початку 1990-х pp. економіка України пережила етап дез­інтеграції, результатом якого можна вважати зникнення багатьох великих підприємств-монополістів та появу численного загону малих і середніх підприємств. Процес дезінтеграції був цілком природним з погляду руйнації попереднього народногосподарсь­кого комплексу СРСР. Розрив зв'язків між багатьма підприємст­вами мав статися не стільки через політичні причини — розпад союзної держави, але насамперед через зміну напрямів розвитку економіки, її демілітаризацію, втрату старої планової основи, яка себе дискредитувала багатьма непотрібними, а то й шкідливими для країни проектами.

На зміну дезінтеграційним процесам, які розпочалися ще в ра­дянський період, прийшли наприкінці 1990-х pp. протилежні, ін­теграційні тенденції. Відбувається інтеграція комерційних структур, насамперед у фінансово-кредитній системі, що свідчить про зрос­тання потреб у фінансуванні, кредитуванні та інвестуванні біль­ших за обсягом проектів у сфері виробництва продукції та послуг. Так, кількість комерційних банків 1992 р. становила 133, 1995-го збільшилася до 230, а 2000-го вже зменшилась до 195 банків. Голов­ною причиною такого процесу вважається політика Національно­го банку України, скерована на укрупнення банківських установ.

Державне регулювання економіки протягом останнього деся­тиліття кардинально змінювалося і повинно було відповідати тим провідним тенденціям в економіці, які визначали обличчя держа­ви. Спочатку це було етапом творення нових ринкових структур, а нині — це етап створення нових ринкових суб'єктів, які є знач­но потужнішими, мають бути конкурентоспроможними не лише на внутрішньому, а й на світовому ринку. Таке під силу тільки великим інтегрованим структурам. Тому державна політика ре­гулювання економіки спрямовується на співпрацю із середнім та великим бізнесом, із транснаціональними корпораціями та про­мислово-фінансовими групами (ПФГ). Значна увага до ПФГ ви­являється в Україні, по-перше, у зв'язку із зацікавленістю інозем­них ПФГ до українського ринку, а по-друге, виходячи з можливос­тей утворення національних промислово-фінансових груп. Про це свідчить Закон України «Про промислово-фінансові групи», а та­кож відповідні урядові документи.

Великі підприємства, зокрема, ПФГ, ТНК, мають беззаперечні переваги в конкурентній боротьбі на будь-якому ринку. Наяв­ність великих фінансових ресурсів завжди надає такі переваги, оскільки дозволяє легше долати економічні спади і кризи, легше виходити на нові ринки при найжорсткішій протидії місцевих комерційних та бюрократичних структур. У той же час угрупо­вання, подібні до ПФГ, мають і певні проблеми, пов'язані з мас­штабами ринку. Створення і розвиток європейського спільного ринку значною мірою відповідали потребам саме великих корпо­рацій, для яких занадто тісними були рамки окремих невеликих європейських країн. Натомість європейці повинні були протисто­яти експансії великих американських компаній, які розвинулися завдяки внутрішнім американським можливостям, а вже потім почали просуватися на світові ринки.

Сучасна теорія міжрегіональних економічних взаємодій (чи взаємодії регіональних економік) включає в себе та інтегрує окремі теорії розміщення виробництва і виробничих чинників, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільчих відносин. Вона використовує результати теорії загальної економічної рів­новаги і міжнародної економічної інтеграції.

У системному аналізі міжрегіональних взаємодій важливу роль відіграють три фундаментальні поняття: оптимум Парето, ядро, економічна рівновага.

Оптимум Парето у багаторегіональній системі — це ве­лика кількість варіантів розвитку економіки, які не можна по­кращити для одних регіонів, не погіршуючи стану інших. Але

різні оптимальні, за Парето, варіанти неоднаково вигідні для окремих регіонів. Існує також можливість, що певні регіони, діючи самостійно чи у коаліції з іншими регіонами, можуть досягти більш вигідних для себе позицій. Більш сильною ви­могою до вибору взаємовигідних варіантів для регіонів є умова належності до ядра.

Ядро багаторегіональної системи — це безліч таких варіан­тів розвитку, у здійсненні яких зацікавлені всі регіони, у тому сен­сі, що їм невигідно виділятись із системи, утворюючи коаліції. Ядро, якщо воно існує, складається тільки з оптимальних, за Па­рето, варіантів.

Поняття економічна рівновага у багаторегіональній системі допускає багато модифікацій. Наприклад: якщо кожний регіон знаходить оптимальне рішення, виходячи з інтересів свого на­селення, то за яких умов загального ринку (цінах обміну, тари­фах, податках тощо) поєднання регіональних рішень дає збалан­соване рішення для всієї системи регіонів. Природною є еко­номічна рівновага у системі регіонів, коли для кожного з них сальдо міжрегіонального обліку, що вимірюється у цінах рівно­ваги, дорівнює нулю.

Регіони зацікавлені тільки у такому економічному співробіт­ництві, коли воно забезпечує їм додатковий ефект. Економічний зиск інтеграції визначається насамперед масштабністю господар­сько-коопераційних комплексів, що формуються, широтою її складу і тісними зв'язками. Відособлені невеликі території у гос­подарському відношенні нежиттєздатні, нестійкі у розвитку і не здатні до самостійного прогресування. Зовсім інша справа — ве­ликі, потужні виробничі комплекси.

Тому міжрегіональна економічна інтеграція, залучаючи чин­ник об'єднання інтересів і вигід суб'єктів економіки, є дієвою підоймою подолання автаркічних і сепаратистських центробіж-них тенденцій різних територій. Вона сприяє зміцненню еконо­мічних і політичних засад державних відносин, а отже, і гарантій територіальної цілісності держави, її економічної і національної безпеки.

У методичному відношенні під час аналізу інтеграційних явищ і процесів особлива увага звертається на формування всьо­го економічного простору України, ступінь і форми економічного згуртування суміжних регіонів у єдині господарські комплекси, на створення коопераційними регіонами цілісних виробничо-збутових зон, виявлення груп економічних районів за ступенем інтеграції у них відповідних суб'єктів економіки тощо.

При цьому розрізняють напрями, масштаби і потенційну ре­зультативність консолідації регіонів у такі різноцільові господар­сько-територіальні утворення:

• комплекси економічних районів для доцільного створення і кооперування потужних виробничо-комерційних структур (кор­порації, концерни, включаючи транснаціональні і міжтериторіаль-ні), формування ефективних зональних ринків з виробництва і збуту товарів масового споживання, утворення єдиної інституціо-нальної основи ринку і його інфраструктури, потужної ресурсної, у тому числі фінансової, бази, підвищення рівня державного управ­ління щодо умов регулюємого ринку;

• комплекси виробничо-збутових зон (паливно-добувні і пере­робні, металургійно-машинобудівні, агропромислово-споживчі та ін.) у цілях ефективної взаємодії регіонів, профільованих за окреми­ми видами продукції великотоварного виробництва, з великос-поживчими регіонами, успішного формування спеціалізованих зональних товарних ринків;

• комплекси зональних комунікаційних систем (магістрально­го транспорту, енергетичних, інформаційних тощо), формування яких сприяє підвищенню стійкості і безпечності функціонування всіх сфер і галузей національної економіки, структур державного і регіонального управління.