Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
У практиці управління розміщенням продуктивних сил і регіональною економікою необхідно врахувати закономірності функціонування регіону як цілісності, яка відособилась у суспільстві, а також подвійну його природу: відносну самостійність і детермінованість суспільством. Недооцінка регіону як відносно самостійного цілісного утворення веде до неефективного використання місцевих ресурсів, викликає диспропорції і ускладнює вирішення соціальних завдань. З іншого боку, недооцінка зв'язку регіону і суспільства, абсолютизація його відособлення веде до замкнутості, породжує містницькі тенденції. Тому особливості розвитку регіону, викликані його подвійною природою, необхідно регулювати згідно з інтересами суспільства і регіональної спільності.
Взаємовідносини центру і регіонів слід розглядати в контексті моделі, соціальної цілісності, де інтереси центру та інтереси кожного з регіонів для країни та її держави є однаково суттєвими і важливими. Оскільки ці інтереси являють собою певну протилежність, то проблема полягає в тому, щоб гармонійно поєднати їх. Це означає — уникати можливості егоцентризму, місництва, хаосу, рівною мірою як і прагнення механічно поглинути регіональні інтереси з боку центру. Може йтися лише про спрямування їх до контурів цілісності.
У багатьох країнах регіони акумулюють все більше функцій і фінансових ресурсів, які раніше належали «центру». Одна з головних функцій регіональної влади — регулювання економіки регіону. Взаємодія загальнодержавних і регіональних влад, а також різні форми міжрегіональних економічних відносин (наприклад, у рамках міжрегіональних асоціацій економічної взаємодії) забезпечують функціонування регіональних економік у системі національної економіки.
Регіональна економіка повинна конструктивно підтримувати ре-гіоналізацію і просторову інтеграцію заходів економічної реформи. Регіоналізація реформ означає врахування її особливостей у регіонах різних типів, їх специфіки в здійсненні загальноукраїнської структурної, інвестиційної, фінансової, соціальної, зовнішньоекономічної політики, перенесення ряду напрямів реформи в основному на регіональний рівень, особливо в деяких сферах підприємництва, соціальній сфері, охорони природи і використання природних ресурсів.
Слово регіоналізація відображає різке підвищення ролі регіонів, регіонального чинника у житті країни. На Заході це явище називають зростанням регіоналізації як тріади:
а) самобутнього «духу» регіональних співтовариств, їх ідентич
ності;
б) руху за збереження цього духу і самоврядування провінцій
проти жорсткого централізму і дрібної опіки центру;
в) урахування інтересів і потреб регіонів у політиці, плану
ванні, управлінні.
Регіоналізм і регіоналізація — антоніми централізму і централізації (а також одноманітності, уніфікації), але не синоніми сепаратизму і дезінтеграції. З останніми держава повинна вести боротьбу, а з регіонами і регіоналізмом корисніше співробітничати, знаходити спільну мову.
Розпочатий процес реформування економіки на ринкових засадах передбачає істотні зміни в системі управління нею з ураху-
ванням потреби у поглибленні межрегіональної інтеграції і розширенні масштабів зовнішньоекономічної діяльності.
Поряд з регіоналізацією необхідні територіально-інтеграційні заходи реформування економіки, що сприяють закріпленню її єдності: створення механізму не лише вертикальних, але і горизонтальних взаємодій суб'єктів господарювання і органів управління; сприяння розвитку загальноукраїнського територіального поділу праці і єдиного ринкового простору; розроблення заходів із запобігання і подолання розпаду міжрегіональних господарських зв'язків, економічного і політичного сепаратизму.
Інтеграційні процеси в економіці регіонів виступають як тенденція у вигляді сучасної форми поглиблення і розширення територіального поділу праці, розвитку виробничої і науково-технічної кооперації регіонів, їх господарських, торгових, фінансових та інших зв'язків.
Формування тісних економічних зв'язків регіонів усередині країни протидіє гіпертрофії зовнішньоекономічних зв'язків, що може призвести до небезпечних соціально-економічних деформацій, руйнуванню єдиного економічного простору. Експертні оцінки показують, що рівень міжрегіональної інтеграції низький і міжрегіональні зв'язки становлять 20—25 % у кінцевому споживанні.
На початку 1990-х pp. економіка України пережила етап дезінтеграції, результатом якого можна вважати зникнення багатьох великих підприємств-монополістів та появу численного загону малих і середніх підприємств. Процес дезінтеграції був цілком природним з погляду руйнації попереднього народногосподарського комплексу СРСР. Розрив зв'язків між багатьма підприємствами мав статися не стільки через політичні причини — розпад союзної держави, але насамперед через зміну напрямів розвитку економіки, її демілітаризацію, втрату старої планової основи, яка себе дискредитувала багатьма непотрібними, а то й шкідливими для країни проектами.
На зміну дезінтеграційним процесам, які розпочалися ще в радянський період, прийшли наприкінці 1990-х pp. протилежні, інтеграційні тенденції. Відбувається інтеграція комерційних структур, насамперед у фінансово-кредитній системі, що свідчить про зростання потреб у фінансуванні, кредитуванні та інвестуванні більших за обсягом проектів у сфері виробництва продукції та послуг. Так, кількість комерційних банків 1992 р. становила 133, 1995-го збільшилася до 230, а 2000-го вже зменшилась до 195 банків. Головною причиною такого процесу вважається політика Національного банку України, скерована на укрупнення банківських установ.
Державне регулювання економіки протягом останнього десятиліття кардинально змінювалося і повинно було відповідати тим провідним тенденціям в економіці, які визначали обличчя держави. Спочатку це було етапом творення нових ринкових структур, а нині — це етап створення нових ринкових суб'єктів, які є значно потужнішими, мають бути конкурентоспроможними не лише на внутрішньому, а й на світовому ринку. Таке під силу тільки великим інтегрованим структурам. Тому державна політика регулювання економіки спрямовується на співпрацю із середнім та великим бізнесом, із транснаціональними корпораціями та промислово-фінансовими групами (ПФГ). Значна увага до ПФГ виявляється в Україні, по-перше, у зв'язку із зацікавленістю іноземних ПФГ до українського ринку, а по-друге, виходячи з можливостей утворення національних промислово-фінансових груп. Про це свідчить Закон України «Про промислово-фінансові групи», а також відповідні урядові документи.
Великі підприємства, зокрема, ПФГ, ТНК, мають беззаперечні переваги в конкурентній боротьбі на будь-якому ринку. Наявність великих фінансових ресурсів завжди надає такі переваги, оскільки дозволяє легше долати економічні спади і кризи, легше виходити на нові ринки при найжорсткішій протидії місцевих комерційних та бюрократичних структур. У той же час угруповання, подібні до ПФГ, мають і певні проблеми, пов'язані з масштабами ринку. Створення і розвиток європейського спільного ринку значною мірою відповідали потребам саме великих корпорацій, для яких занадто тісними були рамки окремих невеликих європейських країн. Натомість європейці повинні були протистояти експансії великих американських компаній, які розвинулися завдяки внутрішнім американським можливостям, а вже потім почали просуватися на світові ринки.
Сучасна теорія міжрегіональних економічних взаємодій (чи взаємодії регіональних економік) включає в себе та інтегрує окремі теорії розміщення виробництва і виробничих чинників, міжрегіональних економічних зв'язків, розподільчих відносин. Вона використовує результати теорії загальної економічної рівноваги і міжнародної економічної інтеграції.
У системному аналізі міжрегіональних взаємодій важливу роль відіграють три фундаментальні поняття: оптимум Парето, ядро, економічна рівновага.
Оптимум Парето у багаторегіональній системі — це велика кількість варіантів розвитку економіки, які не можна покращити для одних регіонів, не погіршуючи стану інших. Але
різні оптимальні, за Парето, варіанти неоднаково вигідні для окремих регіонів. Існує також можливість, що певні регіони, діючи самостійно чи у коаліції з іншими регіонами, можуть досягти більш вигідних для себе позицій. Більш сильною вимогою до вибору взаємовигідних варіантів для регіонів є умова належності до ядра.
Ядро багаторегіональної системи — це безліч таких варіантів розвитку, у здійсненні яких зацікавлені всі регіони, у тому сенсі, що їм невигідно виділятись із системи, утворюючи коаліції. Ядро, якщо воно існує, складається тільки з оптимальних, за Парето, варіантів.
Поняття економічна рівновага у багаторегіональній системі допускає багато модифікацій. Наприклад: якщо кожний регіон знаходить оптимальне рішення, виходячи з інтересів свого населення, то за яких умов загального ринку (цінах обміну, тарифах, податках тощо) поєднання регіональних рішень дає збалансоване рішення для всієї системи регіонів. Природною є економічна рівновага у системі регіонів, коли для кожного з них сальдо міжрегіонального обліку, що вимірюється у цінах рівноваги, дорівнює нулю.
Регіони зацікавлені тільки у такому економічному співробітництві, коли воно забезпечує їм додатковий ефект. Економічний зиск інтеграції визначається насамперед масштабністю господарсько-коопераційних комплексів, що формуються, широтою її складу і тісними зв'язками. Відособлені невеликі території у господарському відношенні нежиттєздатні, нестійкі у розвитку і не здатні до самостійного прогресування. Зовсім інша справа — великі, потужні виробничі комплекси.
Тому міжрегіональна економічна інтеграція, залучаючи чинник об'єднання інтересів і вигід суб'єктів економіки, є дієвою підоймою подолання автаркічних і сепаратистських центробіж-них тенденцій різних територій. Вона сприяє зміцненню економічних і політичних засад державних відносин, а отже, і гарантій територіальної цілісності держави, її економічної і національної безпеки.
У методичному відношенні під час аналізу інтеграційних явищ і процесів особлива увага звертається на формування всього економічного простору України, ступінь і форми економічного згуртування суміжних регіонів у єдині господарські комплекси, на створення коопераційними регіонами цілісних виробничо-збутових зон, виявлення груп економічних районів за ступенем інтеграції у них відповідних суб'єктів економіки тощо.
При цьому розрізняють напрями, масштаби і потенційну результативність консолідації регіонів у такі різноцільові господарсько-територіальні утворення:
• комплекси економічних районів для доцільного створення і кооперування потужних виробничо-комерційних структур (корпорації, концерни, включаючи транснаціональні і міжтериторіаль-ні), формування ефективних зональних ринків з виробництва і збуту товарів масового споживання, утворення єдиної інституціо-нальної основи ринку і його інфраструктури, потужної ресурсної, у тому числі фінансової, бази, підвищення рівня державного управління щодо умов регулюємого ринку;
• комплекси виробничо-збутових зон (паливно-добувні і переробні, металургійно-машинобудівні, агропромислово-споживчі та ін.) у цілях ефективної взаємодії регіонів, профільованих за окремими видами продукції великотоварного виробництва, з великос-поживчими регіонами, успішного формування спеціалізованих зональних товарних ринків;
• комплекси зональних комунікаційних систем (магістрального транспорту, енергетичних, інформаційних тощо), формування яких сприяє підвищенню стійкості і безпечності функціонування всіх сфер і галузей національної економіки, структур державного і регіонального управління.
Дата публикования: 2014-10-25; Прочитано: 1084 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!