Економіка України як єдиний народногосподарський комплекс

Економіку України як складну систему виробництва і відтво­рення матеріальних благ можна уявити як єдиний народногоспо­дарський комплекс (ЄНГК), який являє собою сукупність техно­логічно і економічно взаємопов'язаних виробництв і підприємств, що розвиваються пропорційно і функціонують у системі світової економіки. Народногосподарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основ­них з них необхідно віднести територіальне кооперування, техно­логічне та інфраструктурне інтегрування. В основі єдності ЄНГК лежить єдиний економічний простір країни.

Економічний простір — це економічно насичена територія, що вміщує багато об'єктів і зв'язків між ними: населені пункти, промислові підприємства, господарсько опановані і рекреаційні пло-

щі, транспортні та інженерні мережі і тощо. Кожна країна має свій внутрішній простір і зв'язки із зовнішнім простором.

Близьким до поняття «економічний простір» є поняття просто­рова (територіальна) структура економіки і просторова (територі­альна) організація господарства¹.

Якість економічного простору визначається багатьма характе­ристиками і параметрами. Серед них насамперед слід виокремити:

• густоту (чисельність населення, обсягу валового регіональ­ного продукту, природні ресурси, основний капітал та ін. на оди­ницю площі простору);

• розміщення (показники рівномірності, диференціації, концент­рації, розподілу населення і економічної діяльності, у тому числі існування господарсько опанованих і неопанованих територій);

• зв'язаність (інтенсивність економічних зв'язків між частина­ми і елементами простору, умови мобільності товарів, послуг, капі­талу і людей, що визначаються розвитком транспортних і комуні­каційних мереж).

Для функціонування економічного простору важливе значення мають відстані між його елементами. «Економічна відстань», на від­міну від фізичної, що вимірюється кілометрами, милями і та ін., характеризується передусім транспортними і трансакційними вит­ратами на подолання фізичної відстані. Ось чому економічна від­стань між одними й тими самим географічними точками вияв­ляється неоднаковою для різних товарів, послуг, груп мігрантів, що переміщуються.

Створення загальної теорії економічного простору є одним з головних завдань регіональної економіки. Проте загальноприйня­того визначення самого терміна «економічний простір» не існує. Можна виділити два визначення економічного простору, що ба­зуються на різних уявленнях про простір.

У першому випадку простір уявляється як умістилище об'єк­тів, а економічний простір — як частина цього простору (тобто підпростір), де розміщені господарські об'єкти і здійснюється го­сподарська діяльність. Залежно від обраного дослідником спосо­бу розгляду такий економічний простір може бути представлено одно-, дво- чи тривимірною моделями. Найчастіше географи ви­користовують двовимірну модель — економічну карту, що являє собою зменшену, генералізовану, математично обґрунтовану проек­цію економічних об'єктів та явищ на площину.

Термін «просторова організація» найбільше застосовується у німецькій літературі (Raumord — nung). При цьому просторова організація розуміється насамперед як природ­ний порядок (устрій) і вже потім — як діяльність з організації (упорядкування) простору.

У другому випадку простір розглядається як упорядкування об'єктів та відносин між ними, а економічний простір — як мно­жина взаємозалежних, взаємопов'язаних місцеположень госпо­дарської діяльності. Він є підпростором геопростору як множини географічних об'єктів з певною структурою, тобто заданою суку­пністю відносин. У такому розумінні економічний простір є бага­товимірним, але його завжди можна співвіднести з тривимірним простором і територією (чи її моделлю — картою).

Загальною моделлю такого простору є тривимірна матриця географічних даних розміру т ■ п ■ t, де т — кількість місць гос­подарської діяльності; п — кількість ознак, що їх характеризу­ють; t — кількість проміжків часу (звичайно років), під час яких здійснювалася реєстрація спостережень.

У колишньому СРСР на всій його території функціонував єди­ний народногосподарський комплекс, що базувався на загально­державній власності і планово-розподільчій системі управління. У перехідному періоді істотну роль у функціонуванні економічного простору починають відігравати ринкові відносини, а держава вис­тупає як безпосередній учасник ринку (як власник) і його внут­рішній регулятор і координатор.

Необхідними ознаками (і умовами) єдиного економічного прос­тору є загальне економічне законодавство, єдність грошово-кредит­ної системи, єдність митної території і функціонування загальних інфраструктурних систем (енергетики, транспорту, зв'язку і тощо).

Важливими складниками єдиного економічного простору є націо­нальні (загальноукраїнські) ринки товарів і послуг, праці, капіталів.

Слід мати на увазі, що єдиний економічний простір охоплює не тільки всю територію країни, а й її економічну морську аквато­рію (територіальні води, виняткову економічну зону із національ­ними правами на судноплавство, видобування корисних копалин з морського дна) і аероторію (із національними правами на діяль­ність повітряного транспорту, екологічний захист і екологічні квоти повітряного басейну).

У Конституції України зафіксовані головні вимоги, що забез­печують єдність економічного простору країни, у тому числі:

• гарантована єдність економічного простору, вільне переміщен­ня товарів, послуг і фінансових коштів, захист конкуренції, свобода економічної діяльності, не забороненої законом;

• недопущення встановлення внутрішніх митних меж, мита зборів і будь-яких інших перепон для вільного руху товарів, по­слуг і фінансових коштів;

• заборона введення і емісії інших грошей в Україні, окрім гривні.

До основних чинників формування ЄНГК України слід зара­хувати:

? високу господарську освоєність території;

? різноманітний природо-ресурсний потенціал;

? значний трудоресурсний потенціал;

? сприятливе геополітичне та транспортно-географічне поло­ження;

? давню історію розвитку.

Народногосподарський комплекс України характеризується такими основними рисами:

S наявність потужної промислової та агропромислової ланок;

S активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;

S високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;

■S надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

S консервативність галузевої структури промисловості з пе­реважанням у ній виробництва засобів виробництва;

S паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;

•S переважно екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

S недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не від­повідає значному рекреаційному потенціалу країни;

S наявність розгалуженої транспортної системи, що має між­народне значення;

•S недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

•S слабкий розвиток інноваційного комплексу;

S низька забезпеченість власними паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;

■S застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;

j недостатнє використання потужностей сировинної бази (у тому числі відходів), зокрема у будівництві.

Народногосподарський комплекс України складається із га­лузевих і територіальних підсистем (рис. 3.1). У галузевому від­ношенні ЄНГК складається із галузевих господарських комплек­сів — сукупності підприємств і об'єднань, пов'язаних функ­ціонально в системі суспільного відтворення. Головними ком­понентами ЄНГК є дві сфери — матеріальне виробництво і ви­робництво послуг,

Рис. 3.1. Народногосподарський комплекс України

Матеріальне виробництво складається з окремих ланок, зок­рема, це — промисловість (добувна і обробна), сільське господар­ство, будівництво, транспорт тощо. Виробництво послуг включає освіту, культуру, науку, мистецтво, сферу фінансів, кредитування, страхування, охорону здоров'я, спорт, соціальне забезпечення, жит­лово-комунальне господарство і побутове обслуговування, апа­рат органів державного та громадського управління тощо.

У територіальному відношенні ЄНГЇС складається із просто­рових соціально-економічних підсистем, об'єднаних структура­ми управління з метою здійснення відтворення життя суспільст­ва. Територіальна організація ЄНГК охоплює всі аспекти, по­в'язані з територіальним поділом праці, розміщенням продукти­вних сил, розселенням людей, взаємовідносини суспільства і природи, а також проблеми регіональної соціально-економічної політики. У більш вузькому відношенні вона включає такі кате­горії, як адміністративно-територіальна організація держави, ре­гіональне управління виробництвом, формування територіаль­них організаційно-господарських утворень, соціально-економіч­не районування.

Складовими територіальної структури економіки України є Автономна Республіка Крим, 24 області, 2 міста державного зна­чення, 490 складових районів, 451 місто, 893 селища міського ти­пу і 28,6 тис. сіл. У регіональній структурі держави виділяється 12 спеціальних економічних зон і 9 регіонів, де запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності.

Окрім галузевих і територіальних складових ЄНГК, перехід від індустріальної суспільної інформації до постіндустріальної або інформаційної вимагає створення і розвитку загальнонаціо­нальної inno-high-tech мережі (технопарки, інноваційні порти, ін-но-терри) як третього компоненту народногосподарського ком­плексу держави.

Першими кроками на цьому шляху стало створення загально­національної мережі технопарків, у Харкові триває розробка ін­новаційного порту, що започатковує основи загальнонаціональ­ної інноваційної мережі. Інноваційний порт — це сучасна струк­турно-територіальна складова української економіки, головним завданням якої є адаптація зовнішніх технологій та розроблення і трансферт внутрішніх технологій.

Перший етап — «втілення» — це організація спеціальної за­гальнонаціональної інноваційно-технологічної системи, до складу якої будуть входити технологічні та інноваційні науково-вироб­ничі зони, технопарки, технополіси і техноінкубатори.

Другий етап — «сегментування» — це етап створення іннова­ційних портів, іннотерів (інноваційних територій) та економічних інноваційних груп як базових елементів адаптації та впровадження новітніх високотехнологічних потоків та структур, орієнтованих на залучення закордонних приватних інвестицій. Інноваційні пор­ти стануть своєрідними «технологічними коридорами», через які українська економіка приєднається до глобальної світової еконо­міки. Вони стають ефективним каналом проведення етапу «сегме­нтування», сучасною структурою української економіки. Поєд­нання її з технопарками, техноінкубаторами, провідними вироб­ництвами, інноваційними та інвестиційними банками і науково-тех­нічними дослідницькими центрами створює ефективну українську загальнонаціональну інноваційну структуру.

Третій етап — «експансія» — це етап створення загальнонаціо­нальної inno-hi-tech мережі, що забезпечить адекватний зворот­ний зв 'язок між усіма складовими національної instant-економіки. Тому що за сучасних умов ключовим чинником розвитку є ефе­ктивність інформаційно-комунікативних зв 'язків між структу­рами та сегментами неекономічної системи.

Створення неекономічного кластеру української економіки почалось уже зараз на базі спеціальних економічних та інвести­ційних зон. Перший досвід реалізації даної стратегії має Харків, де відпрацьовується модель перетворення міста на «іннотерру». Створена робоча група в складі керівників області й міста, вироб­ничих, наукових і навчальних установ, представників національ­ного технопарку з проблем розробки концепції створення у місті інноваційного порту. Наша країна має мобілізувати та структури-зувати свої інтелектуальні та інноваційні активи, розпочати про­цес капіталізації, глобалізації і гуманітаризації новітніх галузей економіки. Наприклад, Україна має розвивати свій фондовий ри­нок hi-tech компаній, приєднатися до мережі міжнародних фондо­вих ринків програмного забезпечення, капіталізувати основні україн­ські виробничі і торговельні бренди відповідно до ринкових стан­дартів геоекономіки, надати властивостей мережності, інформа-ційності та відкритості українському споживчому ринку.

Таким чином, базовим визначальним елементом нової націо­нальної стратегії включення до світової глобальної гуманітарної економіки є формула «трьох І» — інновації, інвестиції та інформа­ційні технології.

У сучасних умовах єдиним правильним стратегічним вибо­ром для України має стати не наздоганяюча, не випереджаюча моделі розвитку, а стратегія включення {attachment strategy)

країни до глобальної геоекономіки, бо саме вона має забезпе­чити домінування інноваційної складової державної економіч­ної політики над застарілими мобілізаційними індустрійними елементами.

1.2. Сутність поняття «структура економіки»

Економіка — це система суспільного відтворення, що історич­но склалася у межах окремої країни. Вона являє собою сукупні­сть взаємопов'язаних ланок та упорядкованих зв'язків, які забез­печують її стійкість і цілісність.

Структуру економіки можна розглядати у вузькому і широко­му значенні. У вузькому значенні це — комплекс галузей з вироб­ництва товарів і послуг з відповідними технологічними і міжга­лузевими зв'язками. В широкому значенні це поняття охоплює не тільки пропорції виробництва, а й форми його організації та управ­ління, механізм державного ринкового регулювання.

Структура економіки — це співвідношення між сферами ви­робництва, яке виражає господарські пропорції, стан суспільного поділу праці. Вона являє собою сукупність стійких зв'язків між елементами системи, що забезпечують його цілісність і тотож­ність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різких зовнішніх і внутрішніх змінах. Це поняття вживається для вираження всіх господарських пропорцій і сукупності стійких зв'язків виробництва, які забезпечують його цілісність. Структу­ра суспільного виробництва виміряється як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, чисель­ність зайнятих, вартість основних фондів (основного капіталу)). Вона характеризується такими пропорціями:

1) відтворювальними — між виробництвом засобів виробницт­ва і виробництвом предметів споживання, у використанні валово­го внутрішнього продукту на заміщення спожитих засобів вироб­ництва і особисте споживання і нагромадження;

2) галузевими — співвідношення між різними галузями еко­номіки;

3) територіальними — у розміщенні виробництва по окремих економічних районах;

4) зовнішньоекономічними — ввезення і вивезення продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.

Перехід до ринкової економіки з усієї гостротою поставив проблему структури економіки та шляхів її перетворення. Тут

виявилося, що це — досить складне і багатопланове поняття. Во­но включає в себе, насамперед, соціально-економічну структуру економіки, яка характеризується формами власності на засоби виробництва, і організаційно-економічну структуру, що визнача­ється співвідношенням різних форм організації виробництва. Іс­нує виробничо-технологічна структура економіки, яка є вира­женням внутрішньої організації продуктивних сил, тобто спів­відношення матеріального виробництва та сфери послуг, про­мисловості і сільського господарства, виробництва засобів вироб­ництва та виробництва предметів споживання, добувних і оброб­них галузей господарства. Вона характеризується питомою вагою наукомістких та високоекономічних галузей економіки — галу­зей з повільним оборотом капіталу (суднобудування, ракетно-космічна техніка тощо) та галузей зі швидким оборотом капіталу (виробництво товарів широкого вжитку, пріоритетні галузі агро­промислового комплексу, сфери побуту і торгівлі).

Система ринкової економіки для утвердження своєї власної структури потребує не лише роздержавлення та приватизації за­собів виробництва, які забезпечують перетворення відносин влас­ності, становлення багатоманітності форм власності, а й демоно­полізації економіки, перебудови її організаційно-економічної структури, створення величезної кількості самостійних товарови­робників, тобто ринково-конкурентного середовища. Разом з тим перетворюється виробничо-технологічна структура економіки шля­хом першорядного розвитку наукомістких та високотехнологіч-них галузей, пріоритетного розвитку споживчого сектору еконо­міки, тобто сільського господарства, легкої і харчової промисло­вості, соціальної сфери. Звичайно, це зовсім не означає недооцін­ки важкої промисловості. Вона була і буде базою для розвитку всієї економіки, у тому числі і її споживчого сектору. Мова йде про істотні зміни співвідношення між важкою промисловістю і споживчим сектором економіки на основі науково-технічного прогресу, застосування сучасних технологій тощо.

Категорія «структура економіки» — це не статична, а динаміч­на категорія, що розвивається. Новий етап науково-технічної ре­волюції, що розгорнувся в другій половині XX ст., зумовив гли­боку структурну кризу в усіх країнах, в першу чергу розвинутих. Це не звичайна циклічна криза, а стадіальна, тобто криза, пов'я­зана з переходом до нової фази соціально-економічного розвитку. Сутність нинішньої структурної кризи полягає у переході від пе­ріоду індустріалізації до постіндустріальної епохи. Парадигма структурної перебудови на постіндустріальній основі передбачає

перетворення елементів сфери послуг на компонент продукту ма­теріальної сфери (інформація, програмне забезпечення), галузевої структури економіки у міжгалузеві комплекси (агропромисловий, інвестиційний, інноваційний тощо) з характерною функціональ­ною роллю; перенесення центра ваги структурних змін на якіс­ний рівень (індустріалізація сільського господарства, сфери по­слуг, інформаційні технології тощо).

Одним із головних напрямів структурних зрушень у самому матеріальному виробництві є істотна зміна співвідношення між добувними, сировинними і обробними галузями шляхом рішучо­го переходу до ресурсозберігаючої технології, істотного зростан­ня інтелектуальних, наукомістких галузей, тобто галузей, де дуже висока питома вага висококваліфікованої праці, високих техно­логій, використання досягнень науки і техніки.

Прискорене зростання питомої ваги сфери послуг у структурі суспільного виробництва — це закономірний процес, характер­ний для всіх розвинутих країн. Він є показником високого рівня розвитку продуктивних сил, продуктивності суспільної праці, ко­ли все менша частка зайнятих у сфері матеріального виробництва забезпечує створення такого обсягу матеріальних благ, який не лише задовольняє потреби населення своєї країни, а й забезпечує величезний їх експорт в інші країни. Разом з тим високий рівень продуктивності суспільної праці забезпечує вивільнення робочої сили зі сфери матеріального виробництва і переливання її у сфе­ру послуг. У США і країнах Західної Європи цей процес почався ще в 1960-х pp., а в Японії — у 1970-х pp. Докорінна зміна спів­відношення між сферою матеріального виробництва і сферою по­слуг, тобто сферою нематеріального виробництва, визначає якіс­но нову структуру економіки та критерії оцінки її ефективності.

Економіка України в кінці XX ст. характеризується структур­ною кризою, яка поєднує в собі тривалу стагнацію в традиційно важливих галузях і секторах виробництва, тоді як нові галузі мо­жуть розвиватися прискореними темпами. Крізь структурні кризи проходили всі країни ринкової економіки. Якщо за умов вільної конкуренції переливання капіталу, а з ним і структурні зрушення відбулися під «дією гри вільних сил», то бурхливий розвиток продуктивних сил в епоху НТР і високий ступінь монополізації економіки висунули необхідність активного втручання держави в процеси структуроутворення. На державних і міждержавних рів­нях розробляються програми підтримки. Розвитку й модернізації традиційних галузей та регіонів спеціалізації із застосуванням кредитних, податкових, бюджетних підойм регулювання. Визна-

ним шляхом подолання структурних криз є концентрація ресур­сів у найперспективніших підприємствах уражених кризою галу­зей, їх реструктуризація і технологічне оновлення, підвищення рентабельності виробництва за рахунок економії на витратах, зо­крема на трудових. Умовою такого виходу є банкрутство недіє­здатних за нових умов підприємств і вивільнення робочої сили.

В Україні спостерігається трансформація структури економіки через структурну кризу, а саме — стадія структурного спаду з усіма характерними ознаками: тривале падіння ефективності ви­робництва, в тому числі продуктивності праці та норми прибутку в матеріальному виробництві. У сфері послуг ці тенденції прояв­ляються слабкіше, а норма прибутку зростає, що означає пере­розподіл ресурсів виробництва на її користь; зростання ролі сек­тору домашніх господарств (індивідуального виробництва) у ство­ренні доданої вартості; порушення у фінансовій сфері та у відт-ворювальному процесі — знецінення найманої праці, скорочення внутрішніх заощаджень, державний борг.

Проте у структурній кризі, як і у всякій іншій, стадія спаду повинна змінитися піднесенням. Основою для такого переходу повинна бути стратегія державного структурного регулювання. Метою структурної трансформації повинен бути безперервний розвиток продуктивних сил суспільства, і особливо — людський розвиток на базі зростання, а також економічно обґрунтованого і соціально справедливого розподілу доходу.