![]() |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
|
Формування ринкової економіки в Україні передбачає проведення економічних досліджень, у тому числі в галузі розміщення продуктивних сил. Пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил обумовлено практичними потребами суспільства.
По-перше, це пов'язано з необхідністю розроблення світоглядних засад просторової організації економіки і особливостей її регіонального розвитку та їх використання працівниками адмініст-
ративного та економічного управління. Будь-який суб'єкт економічної діяльності може успішно функціонувати лише за умови глибоких знань про наявність у регіоні ресурсів, їх економічної оцінки, чинників, які впливають на територіальну організацію виробництва та збут продукції (послуг), обсяги доходу та інші питання.
По-друге, світоглядні засади реалізуються у професійній підготовці економістів різних спеціальностей у вищих навчальних закладах України. Майбутній працівник, а тим більше керівник органів державної влади і управління, усіх сфер підприємницької та комерційної діяльності має глибоко усвідомлювати і володіти достатніми знаннями механізму економічного і адміністративного регулювання та управління розміщенням продуктивних сил і формування регіональної економіки, що виступає головним важелем забезпечення екологічної, соціальної, економічної, продовольчої, демографічної, оборонної безпеки України, бо тільки за умов науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил країна може реалізувати разом з усією світовою спільнотою ідею сталого розвитку і добробуту народу.
По-третє, важливе значення має пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів під час підготовки рекомендацій органам державної влади та суб'єктам господарювання, спрямованих на поліпшення територіальної організації виробництва, зокрема, вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства, оцінки передумов спеціалізації господарських комплексів, прогнозування розвитку окремих галузей і міжгалузевих комплексів з урахуванням економічних проблем регіонів.
Таким чином, пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і господарського комплексоутворення регіонів дає змогу виявити додаткові джерела підвищення продуктивності суспільної праці.
Розглядаючи закономірності розміщення продуктивних сил, необхідно визначити зміст поняття «розміщення продуктивних сил». Поняттям «розміщення продуктивних сил» охоплюються такі складові, як: розміщення населення та трудових ресурсів; розміщення природних ресурсів; розміщення виробництва і сфери обслуговування. Особливе місце займають конкретні складові — розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту та групи галузей соціальної сфери. Наукове обґрунтування розміщення конкретних виробництв, розподілу їх по території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва у цілому. Все-
бічний аналіз певної місцевості, природних, економічних та історичних умов розвитку виробництва в кінцевому результаті дозволяють економити суспільні витрати, підвищувати ефективність праці.
Раціональне розміщення продуктивних сил розглядається як головна складова регіональної економіки. У зв'язку з цим набуває актуальності: вивчення територіального поділу праці і спеціалізації регіонів; удосконалення внутрішньорегіональних і міжрайонних зв'язків; раціональне використання природно-матеріальних і трудових ресурсів; забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту, відпочинку населення; охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів кожного регіону.
З розміщенням продуктивних сил дуже тісно пов'язана територіальна організація продуктивних сил — науково обґрунтоване просторове розміщення взаємозв'язаних виробництв, сфери обслуговування населення та інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект внаслідок їх раціонального комплексування.
Розглянемо основні закономірності розміщення продуктивних сил.
Соціальна спрямованість як закономірність розвитку і розміщення продуктивних сил зумовлюється дією низки економічних законів, серед яких можна назвати закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, основний економічний закон будь-якого суспільства, закон підвищення продуктивності праці та ін. За всіх історичних часів кінцевою метою виробництва було задоволення потреб людини, які постійно зростали, — від первіснообщинного ладу до соціалістичного. Але водночас у кожному суспільстві безпосередня мета виробництва різна. Наприклад, у первіснообщинному, за умов украй низького рівня знарядь праці, це була повсякденна боротьба за виживання, забезпечення мінімальних фізіологічних потреб людини, в буржуазному суспільстві — одержання максимального прибутку, при соціалізмі — все повніше задоволення потреб людини, тобто на цьому історичному просторі кінцева і безпосередня цілі виробництва збігаються. Українське суспільство сьогодні — це по суті трансформаційне суспільство, яке від соціалізму вже відійшло, точніше певною мірою дистанціюва-лось, а до капіталізму ще остаточно не перейшло. Тому в Україні, як і в інших пострадянських республіках, водночас паралельно діють як економічні закони соціалізму, так і економічні закони капіталізму, відбувається своєрідна «конвергенція» двох систем.
Панівною тенденцією у світі все більшою мірою стає соціалізація економічних систем, що зумовлюється з рештою неухильним розвитком продуктивних сил. Але проявляється ця тенденція в різних країнах і на різних континентах украй нерівномірно. З одного боку, існують багаті, розвинуті держави з високим рівнем життя більшості населення, а з іншого — країни, що розвиваються, з украй низьким рівнем життя населення. З плином часу розрив між багатими і бідними країнами збільшується.
У Конституції, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 p., Україна проголошена соціальною державою (ст. 1). У ст. З задекларовано, що людина визнається найвищою соціальною цінністю суспільства. Особливо наголошується на тому, що держава забезпечує соціальну спрямованість економіки (ст. 3), а отже, підпорядковує розвиток і розміщення продуктивних сил інтересам і потребам людини. Таким чином, дія закономірності соціального спрямування економічного розвитку і розміщення продуктивних сил в українському суспільстві дістала найвище, правове оформлення і конституційне закріплення.
Відмічена закономірність реалізується не стихійно, а через урахування інтересів населення щодо все більш повного задоволення особистих і суспільних потреб людей, підвищення рівня соціально-економічного розвитку території, пріоритетність вирішення соціальних проблем та забезпечення конституційних прав усіх громадян: права на гідне життя, соціальний захист, безоплатну освіту та медичне обслуговування, права на працю та її адекватну винагороду, права на вільний вибір місця проживання і сфери прикладання праці тощо. Соціальна спрямованість економіки передбачає таке просторове розміщення продуктивних сил, за якого досягається найвищий соціальний ефект, забезпечується продуктивна зайнятість трудоактивного населення регіону як першооснови його життєдіяльності і добробуту. Соціальна спрямованість розміщення продуктивних сил вимагає інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури, особливо в сільській місцевості, створення сприятливих умов праці, внутрішнього виробничого і зовнішнього природного середовища, забезпечення зниження техногенного і антропогенного навантаження на території, формування раціональної системи розселення, збільшення місткості регіональних ринків праці, товарів і капіталу.
У трансформаційній економіці України соціальна спрямованість розміщення продуктивних сил проявляється як закономірність в істотно звужених межах через глибоку системну економічну кризу, обвальне падіння виробництва, зубожіння широких на-
родних мас, нераціональне використання природних і трудових ресурсів, масове безробіття тощо. Але в міру подолання цих негативних процесів все повніше і результативніше діятиме зазначена закономірність.
Сталий розвиток виробництва як одна з закономірностей розміщення продуктивних сил зумовлюється вимогами сукупності економічних законів, у тому числі закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закону економії часу, законів нагромадження і народонаселення та ін. Вона визначає стратегічний напрям досягнення збалансованості економічної, соціальної та екологічної складових світової, національної та регіональної господарських систем. Породжена спонтанним, стихійним, хижацьким використанням людською спільнотою обмежених природних ресурсів, забрудненням навколишнього середовища (землі, води, атмосферного повітря), нераціональним розміщенням продуктивних сил на планеті, континентах та в країнах, основна ідея сталого розвитку полягає в єдності двох взаємозв'язаних процесів: по-перше, в скороченні, суворій економії ресурсоспоживання, збереженні і відтворенні природно-ресурсного потенціалу та середовища життєдіяльності людей; по-друге, в забезпеченні підвищення добробуту населення всіх країн і регіонів. Ця вимога стає реальною за умови динамічного науково-технічного прогресу і повсюдного використання його результатів та додержання достатніх, розумних меж споживання населення.
Ідея і концепція сталого розвитку була проголошена на Всесвітній конференції глав держав і урядів у Ріо-де-Жанейро 1992 р. Усім країнам було запропоновано розробити і задіяти національні концепції сталого розвитку. Такі концепції схвалені парламентами ряду країн, зокрема Росією. В Україні також розроблена національна концепція сталого розвитку.
Сталий розвиток продуктивних сил України має відбуватися тільки на основі кардинальної структурної перебудови економіки, техніко-технологічного оновлення виробництва, інтенсивного розвитку наукомістких галузей, інформатизації та екологізації всіх сфер суспільного життя. Для розв'язання завдань сталого розвитку в Україні принципово важливим є науково обгрунтована структурна та інституціональна політика, вихід з економічної кризи, у тому числі енергетичної, оптимальне використання та відтворення ресурсного потенціалу, раціоналізація розселення населення, формування ефективної еколого-економічної політики. Стратегія сталого розвитку передбачає екологізацію суспільних відносин, є науковим обґрунтуванням просторового розміщення продуктивних сил.
Сталий розвиток продуктивних сил не може бути забезпечений у межах однієї країни чи регіону. Для цього потрібна воля і зусилля всіх країн і народів світу. Поки що, як показав Всесвітній форум глав держав і урядів у Йоганнесбурзі (вересень 2002 p.), така єдність відсутня. Споживання невідновних природних ресурсів продовжує зростати. Людство ще не усвідомило неминучість катастрофи, яка чекає його, в разі пролонгування такого господарювання. Щоб запобігти цьому треба заглянути в майбутнє, хоч до кінця третього тисячоліття, та цілеспрямовано, енергійно і результативно діяти.
Планомірність і керованість як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил відображає вимоги і дію закону планомірного розвитку, закону економії часу, закону усуспільнення праці, закону концентрації виробництва та ін. Процес усуспільнення праці і виробництва на певному історичному етапі суспільства неминуче породжує планомірність як форму економічного розвитку. Поява великих заводів і фабрик, посилення між ними зв'язків і взаємозалежності, що є наслідком поглиблення суспільного поділу праці, вимагають узгодженості дій не тільки між окремими ланками підприємства, а й у межах окремих територій, а згодом країн. Планомірність, як відомо, дають уже трести. Зародження її пов'язується з промисловим переворотом. Отже, планомірність визріває в надрах буржуазного суспільства. У XX ст. ця закономірність набула провідного значення в соціалістичних країнах, перш за все в колишньому Радянському Союзі. Ефективною формою її реалізації стало планування розвитку і розміщення продуктивних сил (поточне і перспективне). Ідею планування перейняли деякі буржуазні країни, зокрема, Франція, Індія та інші, які для її реалізації створили відповідні державні інституції. Планування економічного розвитку і розміщення продуктивних сил набуло значного поширення в країнах з розвинутою ринковою економікою. Воно стало дієвим інструментом держави в регулюванні територіальних і галузевих пропорцій.
Великий досвід планування розміщення і розвитку продуктивних сил нагромаджено в Україні за часів СРСР. Після проголошення державної незалежності 1991 р. Україна за минулі роки частково втратила цей досвід. Але й в умовах формування цивілізованої соціально орієнтованої ринкової економіки в країні розробляються коротко- і довгострокові прогнози та програми, які охоплюють як окремі галузі або їх комплекси (Енергетична програма України, розрахована до 2010 р.), так і все народне господарство України та її регіонів.
Нині щороку розробляється Державна програма економічного і соціального розвитку країни, самостійними розділами якої є аналогічні програми, що формуються в областях. Ці програми охоплюють широкий спектр питань економічного, соціального, екологічного, інноваційного, людського розвитку, визначають ймовірні джерела його інвестування та просторового розміщення продуктивних сил. Такі Державні програми, як і Державний бюджет, на кожний рік затверджуються Верховною Радою України (ст. 85, 92 Конституції України).
Одним з інструментів забезпечення планомірного розвитку продуктивних сил є Державні програми соціально-економічного розвитку регіонів, які розробляються відповідно до постанов Кабінету Міністрів України. Головна мета їх розробки — формування на території регіону ефективного господарського комплексу на основі раціонального використання наявного ресурсного потенціалу території. Ці програми дають змогу Кабінету Міністрів України, відповідним міністерствам та відомствам приймати обґрунтовані рішення щодо регіональної соціально-економічної політики з урахуванням спеціалізації певних територій, їх природно-кліматичних умов, ресурсних можливостей та соціальних особливостей. В Україні ведеться розроблення середньострокових (на 5 років) та довгострокових (на 10—15—30) років прогнозів економічного й соціального розвитку країни.
Керованість процесу розміщення і розвитку продуктивних сил України та її регіонів забезпечується державою шляхом проведення відповідної промислової, аграрної, структурної, інвестиційної, фінансово-кредитної та соціальної політики.
Забезпечення достатньої національної безпеки країни як одна з закономірностей розміщення і розвитку продуктивних сил обумовлюється вимогами низки економічних законів, що діють в перехідній економіці України. До них належить закон відповідності виробничих відносин рівню розвитку продуктивних сил, закон суспільного, зокрема територіального, поділу праці, закон народонаселення тощо. При цьому до загального поняття національної безпеки як невід'ємні складові включаються економічна, соціальна, демографічна, продовольча, енергетична, науково-технічна, інформаційна, оборонна безпека, які, у свою чергу, є багатокомпонентними.
Національна безпека держави вирішальною мірою визначається саме просторовим розміщенням і ступенем розвитку продуктивних сил. Вона залежить від багатьох чинників, зокрема: від рівня забезпеченості власних потреб у енергетичних та міне-
рально-сировинних ресурсах; галузевої і виробничої структури господарських комплексів і завершеності технологічних циклів виробництв, концентрації і розосередженності виробничих систем, особливо військово-промислового комплексу; інтегрованості у світовий економічний простір; розвинутості транспортних та комунікаційних систем тощо.
Україна належить до країн світу, в яких склалася висока залежність розвитку матеріального виробництва від мінерально-сировинної бази. Тут виробляється близько 5 % світового обсягу мінерально-сировинних ресурсів. У цілому наявна мінерально-сировинна база спроможна забезпечити збалансований розвиток базових галузей промисловості та агропромислового комплексу, надходження валютних коштів. Разом з тим існує висока залежність України від імпорту енергоносіїв. Крім того, за рахунок власного виробництва лише наполовину задовольняються потреби в продукції целюлозно-паперової, текстильної і медичної промисловості тощо.
Вагомими перешкодами на шляху до зростання економічної безпеки України є диспропорції у розміщенні продуктивних сил регіонів. Недосконалість галузевої структури більшості регіональних господарських комплексів та незавершеність технологічних циклів тих виробництв, що визначають спеціалізацію певних територій, спричиняють необхідність радикальних структурних перетворень. Тільки через структурні зміни та підвищення конкурентоспроможності власного виробництва можна сприяти зміцненню економічної безпеки України та її входженню до системи світових господарських зв'язків як рівноправного партнера.
Важливою закономірністю, що об'єктивно зумовлена умовами ринкового господарювання, є орієнтація в процесі вирішення конкретних питань розміщення продуктивних сил на забезпечення високої конкурентоспроможності продукції, яка значною мірою залежить від прийнятого варіанта розміщення нових виробничих чи соціально-культурних об'єктів та напрямів удосконалення існуючої структури господарства регіону. Ця закономірність ґрунтується на врахуванні специфіки ринкової кон'юнктури, в основі якої — кількісне і якісне співвідношення попиту і пропозиції не тільки на товарному ринку, а й на ринку робочої сили, ринку капіталу тощо. Якщо коливання ринкової кон'юнктури короткострокові, то їх вплив на розвиток продуктивних сил неістотний чи повністю відсутній. І навпаки, суттєві зміни ринкової кон'юнктури та їх тривалий характер спричиняють необхідність радикальних зрушень у територіальній структурі господарства.
Прикладом стійкої незбалансованості попиту на робочу силу та її пропонування може слугувати ринок праці в західних областях України, які традиційно належать до трудонадлишкових регіонів країни, або Донецький регіон з причини так званої реструктуризації вугільної промисловості, тобто масового закриття шахт. Досягнення збалансованості вимагає піднесення рівня попиту на робочу силу через введення в дію нових промислових, сільськогосподарських та інфраструктурних об'єктів відповідно до професійно-кваліфікаційних характеристик основного резерву робочої сили.
Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил випливає із закону економії суспільної праці, який регулює витрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку сировини, виробництва і споживання продукції. У масштабах України роль цієї закономірності для розміщення продуктивних сил є важливою, оскільки надто значною є територіальна диференціація в розміщенні природних ресурсів і населення. Сучасне виробництво характеризується великими витратами на транспортування сировини, палива, готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. Ці витрати є вагомою часткою сумарних витрат і тому істотно впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Раціональна територіальна організація продуктивних сил повинна забезпечувати найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшення витрат на подолання територіального розриву між виробництвом і споживанням. Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил реалізується насамперед через принцип наближення виробництва до джерел сировини, енергії та споживача.
Нині в господарстві України щороку використовується понад 1 млрд т природних ресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину, матеріали і паливо припадає майже 3/4 усіх витрат. Частка сировини і палива становить у загальному обсязі вантажообороту на залізничному транспорті понад 70 %, на водному — 90—95 %.
Певні уявлення щодо ефективності розміщення продуктивних сил регіону дає система таких показників: співвідношення за чисельністю зайнятих між спеціалізованими, обслуговуючими та допоміжними галузями; питома вага господарського комплексу регіону у валовій додатковій вартості у порівнянні з його питомою вагою в трудових ресурсах, основних виробничих фондах, інвестиційних ресурсах; рівень та динаміка продуктивності суспільної праці в регіоні; забезпеченість населення закладами соціальної інфраструктури та ін.
Виходячи з зазначеного вище, закономірність економічно ефективного розміщення всіх елементів продуктивних сил відображає стабільні і взаємозумовлені залежності між раціональним розміщенням матеріального виробництва і зниженням витрат суспільної праці.
Закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил випливає із законів суспільного поділу праці та інтеграції. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господарювання — досягненню найбільших результатів за оптимальних витрат. Функціональне поєднання і взаємозв'язаний розвиток галузей на певній території дає економію за рахунок зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції, спільного використання виробничої інфраструктури тощо.
Основними рисами комплексного розвитку економічних районів є:
• найбільш повне екологічно і економічно виправдане використання ресурсів регіону;
• раціональна галузева і територіальна структура господарства, яка відповідає соціальним та економічним умовам регіону;
• тісний взаємозв'язок і збалансованість усіх ланок господарства регіону.
Актуальність проблеми комплексного розміщення продуктивних сил зростає. Магістральним напрямом її розв'язання є формування територіально-виробничих комплексів (ТВК), що є взаємо-зумовленим поєднанням органічно пов'язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положення, що забезпечують максимум продукції за мінімуму витрат.
Особливо важливими є внутрішні зв'язки виробничого характеру як основа формування комплексу, а саме:
? зв'язки, зумовлені використанням різними підприємствами спільної інфраструктури;
? зв'язки з кооперування та комбінування в процесі виробництва продукції, комплексного використання сировини, палива, допоміжних матеріалів, споживання готової продукції.
Формування ТВК порівняно з ізольованим розміщенням підприємств дає можливість зекономити значні площі, протяжність комунікацій, обсяги капіталовкладень, вирішити питання охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. Не менш важливим є розвиток у ТВК соціальної інфраструктури як необхідної передумови забезпечення населення різноманітними послугами.
Оскільки суспільне виробництво представлено конкретними підприємствами, то вивчення впливу розміщення окремих з них на комплексний розвиток виробництва регіону і формування територіальних виробничих комплексів має особливе значення. Найбільше впливають на формування ТВК ті виробництва, яким властива велика комплексоутворювальна роль. До них належать чорна металургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість. Легка і харчова промисловість здебільшого доповнюють комплекси інших типів.
Комбінування хімічних підприємств між собою та з підприємствами інших галузей економіки України веде до групового розміщення підприємств і робить хімічну промисловість однією з найважливіших ланок у формуванні ТВК. Комплексне використання сировини й розширення технологічних та економічних зв'язків між різними галузями основної хімії, металургією, вугільною, газовою галузями промисловості сприяють територіальній концентрації виробництва і формуванню ТВК.
Таким чином, закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил проявляється у формі різноманітних взаємозв'язків, які розвиваються на основі спільного використання сировини, робочої сили, інфраструктури, енергії, виробництва продукції, зв'язків між галузями спеціалізації, допоміжними і обслуговуючими виробництвами тощо. Ця закономірність реалізується у планах соціально-економічного розвитку регіонів.
Закономірність територіального поділу праці знаходить своє відображення в процесі спеціалізації території на виробництві певних видів продукції і послуг на основі розвинутого міжрегіонального обміну. У результаті територіального поділу праці в господарстві формується така територіально-галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці і спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і веде до підвищення ефективності господарства. Процес територіального поділу характеризується розвитком на кожній території тих галузей, для яких склались найбільш вигідні природні та соціально-економічні передумови. У результаті розвивається ефективна територіальна спеціалізація з допоміжними і обслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою структурою і міжрегіональними зв'язками.
Територіальна концентрація виробництва як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил зумовлюється дією за-
кону усуспільнення виробництва і праці, відображає об'єктивну тенденцію зосередження виробництва в обмеженому просторі і проявляється в економії витрат за рахунок агломераційного ефекту (взаємного розміщення спільних об'єктів в одній точці).
Територіальна концентрація дозволяє підвищити коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку науково-технічного прогресу, прискорює виникнення територіальних поєднань і комплексів виробництв. У кінцевому результаті вона веде до концентрації (локалізації) виробництва.
Територіальна концентрація виробництва і населення зумовлюється сприятливими природними умовами, вигідним економі-ко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території. Цей процес найбільш чітко проявляється у формуванні промислових утворень — центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон.
Таким чином, закономірність територіальної концентрації виробництва відображає об'єктивну тенденцію, яка проявляється в отриманні додаткового економічного ефекту за рахунок просторової агломерації сфери матеріального виробництва і сфери послуг, розвитку територіальних поєднань промислових підприємств, локалізації господарської діяльності.
Глобалізація і регіоналізація як закономірність розміщення і розвитку продуктивних сил та регіональної економіки. Сучасний етап розвитку економіки характеризується наявністю двох протилежних процесів — глобалізації економіки та її регіоналізації. Глобалізація економіки проявляється через світовий ринок, який стирає межі між країнами, а регіоналізація (особливо у межах національних господарських комплексів) розвивається завдяки децентралізації господарювання як особливого типу територіального управління економічними відносинами. На наднаціональному рівні регіоналізація спрямовується як на захист інтересів певного регіону від руйнівної дії глобальних процесів, так і на здійснення глобальних інтересів.
Регіоналізація в національних межах виражається у зростанні самоуправління розвитком регіональної економіки, зосередженні владних повноважень і господарської самостійності регіонів. Регіони безпосередньо реалізують соціально-економічну політику держави, в них здійснюється державна стратегія економічного розвитку.
Глобалізація і регіоналізація сучасної економіки відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин, зокрема в розміщенні продуктивних сил та розвитку регіональної економіки. Ці процеси породжують надзвичайно гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів.
Україна має певні конкурентні переваги у світогосподарській системі і тому може брати активну участь у глобальних економічних процесах. Це стосується, зокрема, унікального природно-ресурсного потенціалу, передусім рудних (залізо- та марганцеворудних) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку світової економіки як її природна база. Природні умови України суттєво доповнюються і наявним виробничим, людським та науково-технічним потенціалом.
В Україні склалися особливі виробничі комплекси. Насамперед, це стосується металургійного, машинобудівного та хімічного. Поєднання на незначній відстані (150—300 км) комплексу енергетичних, рудних, нерудних та інших природних ресурсів створює сприятливі умови для розвитку металургійного, машинобудівного і хімічного комплексів світового значення. їх функціонування забезпечується сучасною розвинутою виробничою та соціальною інфраструктурою, мережею науково-дослідних та проектно-конструкторських організацій, середніх та вищих навчальних закладів з підготовки кваліфікованих працівників тощо.
Міжнародне економічне та соціальне значення має рекреаційний комплекс у складі Азово-Чорноморського, Карпатського та Поліського підкомплексів. Унікальні бальнеологічні природні ресурси можуть стати природною базою розвитку загальноєвропейського туристично-рекреаційного господарського комплексу. Окремі підкомплекси можуть доповнюватись господарськими галузевими комплексами виробництв світового значення.
Великий регіон України — Лісостепова і Степова зони — мають унікальні агрокліматичні умови та земельні ресурси агропромислового комплексу. Тут можуть вироблятися продукти харчування, які забезпечать продовольством населення багатьох країн.
Значна роль України у світогосподарських стосунках і як транзитної держави — на її території зосереджений вагомий транспортний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто- і газопроводів, продуктопроводів, ліній електропередач, які зв'язують Україну з іншими країнами, морського і річкового транспорту, транзитних залізничних шляхів та будівництва автомобільних коридорів, що простягнуться з Європи в Азію.
Зазначений вище геоекономічний потенціал може забезпечити Україні належне місце у світовому господарському комплексі і стати конкретною базою для розроблення перспективних планів розвитку і розміщення продуктивних сил держави та розвитку економіки регіонів.
Важливе завдання нині — повною мірою скористатися тим впливом, який здійснює глобалізація і регіоналізація на розвиток продуктивних сил та економіку регіонів. Тому пошук можливостей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу у продуктивну силу національної економіки, комплексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпеченням національних інтересів, — це надзвичайної складності теоретичне і практичне завдання.
Про складність розвитку національної економіки в умовах глобалізації свідчить світовий досвід, який має повчальне значення для України у виробленні власної політики світогосподарських відносин. Суперечливий розвиток світового співтовариства характеризується періодичним загостренням кризових соціальних та економічних процесів, відсутністю ефективних і надійних механізмів їх вирішення, а тим більше — запобігання.
Формуються все більш тісні регіональні економічні, політичні і військові інтеграції країн у єдині системи, посилюється транс-націоналізація економіки, формується завчасно заданий поділ праці і територіальна структура економіки. Елементами цієї структури є регіональні економічні об'єднання (союзи) у вигляді територіальних ядер економічного розвитку. їх називають центрами світової сили або суперрегіонами, — з одного боку, а з другого — периферія (глобальне село). Економічні центри для збереження свого регулюючого статусу розширяють і посилюють сферу свого впливу шляхом залучення нових країн у свої системи на вигідних для них умовах або відмовляють новим країнам-кандидатам у такому союзі у зв'язку з можливою потенційною загрозою для свого добробуту, залишаючи їх як резерв свого розвитку у майбутньому і використовуючи монопольне геоекономічне положення для експансії в ці країни.
Зміни в центрах економічного розвитку зумовлюють відповідні зміни і в країнах периферії, зокрема в структурі і тенденціях розвитку їх продуктивних сил. Ці зміни засвідчують наявність значної диференціації країн за рівнем економічного розвитку та життя населення. Могутні економічні центри, взявши самовільно на себе право вирішувати світові господарські проблеми, досі не сприяли достатнім чином їх вирішенню в інтересах усіх країн і
тим більше попередженню появи цих проблем. Дедалі більш очевидним стає постійне зростання економічної могутності і сили впливу на світову економіку таких центрів-метрополій і всезростаю-чої залежності за умов постійної тенденції знедолення периферії. Зростають регіональні диспропорції у виробництві і рівні життя людей, слабшають механізми самозахисту окремих найбідніших країн і регіонів. Інтереси економічних центрів не мають ні просторових, ні галузевих меж. Вони проникають і підкоряють своїм інтересам усі сфери суспільної діяльності інших країн (економіку, мораль, спосіб життя та ін.).
Країнам, що розвиваються, і регіонам не вдається суттєво змінити нерівноправне становище в системі міжнародного поділу праці та підвищити добробут своїх народів. У цих країнах набули розвитку лише ті виробництва, які вимагають інтереси економічних центрів та високорозвинутих країн. Таким чином, видозмінюється роль чинників у територіальному поділі праці. Традиційні переваги окремих чинників у регіонах (клімат, природні ресурси, робоча сила та ін.) уже не є визначальними у розвитку міжрегіонального поділу праці. Необхідно, щоб ці переваги потрапили у сферу інтересів великих економічних центрів. Насильно нав'язані країнам, що розвиваються, галузі і сфери економічної діяльності шляхом певних умов кредитування, збуту продукції та за допомогою інших механізмів призводять до зростання залежності цих країн від економічних центрів. Відбувається підпорядкування їх власної економіки економічній системі цих центрів. Це робить їх економіку однобокою, впливає на її територіальну і галузеву структуру, зокрема на співвідношення між проміжною і кінцевою (готовою для споживання) продукцією, послаблюється ефективність анти-кризових заходів у цих країнах під час світових економічних криз.
Фінансові ресурси іноземних інвесторів спрямовуються переважно у високоприбуткові сфери з найбільш швидким обертанням капіталів. Це забезпечує швидке повернення капіталів і відсотків, що дозволяє високими темпами нарощувати економічну могутність розвинутих країн. Для власного капіталу країн, що розвиваються, залишаються низькоприбуткові галузі і виробництва, і він стає осторонь економічного прогресу. Власник національного капіталу виконує роль рантьє, оскільки володіння акціями за відсутності достатніх обсягів вільних обігових коштів робить його участь у виробничому процесі досить умовною. Не вирішується питання активізації власного капіталу і під час формування спільних підприємств із зарубіжними суб'єктами, оскільки найбільш активну роль в економічному процесі в такому разі відіг-
рає іноземний капітал в умовах обмеженості або навіть відсутності вільних власних коштів. Це забезпечує їх економічне зростання завдяки переведенню за кордон відсотків на капітал. Разом з тим такий характер співробітництва з іноземними монополіями згубно впливає на платіжний баланс країн, що розвиваються, на процес нагромадження в цілому, стримує можливості розвитку власного науково-технічного і технологічного прогресу, ресурсного забезпечення. Усе це лише посилює залежність від зовнішніх інвесторів, негативно позначається на здатності самостійного вибору економічного вектора розвитку. Виведення ж дивідендів і відсотків за кордон зменшує здатність до саморозвитку і збільшує потребу у все новому припливі зарубіжних інвестицій.
Підтвердженням саме такого сценарію співробітництва зі світовими центрами капіталу є постійна тенденція зростання зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються. Зовнішні інвестиції не забезпечують економічного зростання цих країн і для повернення взятих кредитів вони змушені просити нові позики і вже не для економічного розвитку, а лише для обслуговування зовнішнього боргу. Такий шлях згубний для економічної незалежності і партнерських відносин між сильно- і слаборозвинутими державами світу.
Непаритетність відносин між економічними центрами і периферією виявляється ще й у тому, що для забезпечення високої норми прибутку в країнах, що розвиваються, значно занижена ціна робочої сили, надто мізерні витрати на охорону навколишнього середовища, низька рентна плата за ресурси, застарілі і менш жорсткі норми витрат ресурсів (води, палива тощо) на одиницю продукції.
В умовах різних інтересів суб'єктів світового господарства і економічних сил, що визначають курс і особливості функціонування окремих держав та їх блоків, Україні необхідно розробити концепцію розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням дії глобалізації, перетворення її у продуктивну силу в національних інтересах. У зв'язку з цим важливо визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, формування політики та розвитку соціальної сфери з різними суб'єктами світогосподарських відносин.
У цілому необхідно зазначити, що закономірності розміщення продуктивних сил виявляються як стійкий взаємозв'язок між виробничою діяльністю людей і особливостями території, на якій ця діяльність здійснюється. Знання закономірностей і їх практичне використання дозволяє вибрати оптимальний варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики.
2.3. Принципи розміщення продуктивних сил і формування економіки регіонів
На основі пізнання законів і закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил та розвитку економіки регіонів. Вони являють собою сукупність головних ідей та вихідних положень, що формують першооснову розміщення продуктивних сил, результат наукового пізнання дії закономірностей розміщення окремих об'єктів, галузей та територіальних господарських комплексів. Принципи — це також правила господарської діяльності та управління економікою, які повністю ґрунтуються на закономірностях розміщення продуктивних сил та розвитку регіональної економіки. На базі пізнаних закономірностей розміщення і розвитку продуктивних сил розробляється з урахуванням конкретно-історичних умов економічна політика держави.
Одним з головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть цього принципу полягає в тому, щоб під час розміщення об'єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:
• наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії і води;
• наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;
• наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;
• ліквідація (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;
• обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об'єктів у малих і середніх містах;
• охорона природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.
Принцип комплексного розміщення виробництва випливає з однойменної закономірності. Згідно з цим принципом розміщення об'єктів передбачає:
• комплексне використання природних ресурсів та відходів їх переробки;
• раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої і жіночої статі;
? встановлення ефективних виробничих зв'язків між підприємствами;
? створення єдиної виробничої і соціальної інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів та населених пунктів.
Принцип збалансованості і пропорційності розміщення виробництва передбачає: дотримання збалансованості між виробничими потужностями і обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону — з другого; дотримання пропорційності між галузями спеціалізації, допоміжними та обслуговуючими, між добувною і обробною ланками виробництва, а також між виробничою та соціальною сферами тощо.
На основі принципу внутрішньодержавного та міжнародного поділу праці країна і регіони повинні розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови: затрати праці є найнижчими і навколишньому природному середовищу завдається мінімальна шкода, а їх продукція є конкурентоспроможною і користується постійним попитом на міжнародному та внутрішньодержавному ринках.
Принцип обмеженого централізму зумовлює органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому передбачається створення умов для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен вступати у суперечність з державною регіональною політикою, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів, що є пріоритетними.
Принцип вирівнювання рівнів економічного розвитку районів та областей передбачає зближення територій за інтегральними показниками, що характеризують кінцеву результативність їх господарської діяльності (наприклад, валова додаткова вартість на душу населення). Реалізація цього принципу ґрунтується на всебічному розвитку регіональної інтеграції, використанні переваг територіальної концентрації виробництва.
Принцип забезпечення екологічної рівноваги передбачає формування екологобезпечного типу господарства, раціональне використання природно-ресурсного і трудового потенціалу регіону. Під час вибору можливих варіантів розміщення виробництва перевага надається тим з них, які не створюють екологічної напруженості на певній території.
Наукове обґрунтування і реалізація на практиці принципів розміщення продуктивних сил мають бути покладені в основу
державної регіональної соціально-економічної політики, що включає політику центру та політику регіонів, в процесі розробки і здійснення якої часом виникають певні колізії, особливо щодо розмежування загальнодержавних і місцевих бюджетних ресурсів. Регіональна соціально-економічна політика має на меті створення сприятливих умов праці, побуту та відпочинку населення, забезпечення стабільного економічного розвитку та збереження природного середовища.
Дата публикования: 2014-10-25; Прочитано: 2165 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!