Причини появи та розвитку теорій ризику

Відомо, що ризик випливає із самої природи економіки. Навіть в найсприятливіших економічних умовах для будь-якого підприємства завжди зберігається можливість настання кризових явищ. Така можливість асоціюється з ризиком, який притаманний будь-якій сфері людської діяльності та пов’язаний з великою кількістю умов і факторів, що впливають на його результат. Проте ризик неоднозначно сприймали у різні часи.

За часів античної цивілізації, коли люди теоретично ще не усвідомлювали імовірнісний характер розвитку суспільства, наявність невизначеності і випадковості, що виникають під дією природних та суспільних процесів, вони шукали засоби і форми захисту від можливих небажаних наслідків. Одним із розповсюджених способів, що виник ще у античність, був спосіб, пов’язаний зі створенням спеціального запасного фонду, наприклад, на випадок неврожаю, природного лиха.

В період середньовіччя у побутовій та повсякденній діяльності людей почали закладатися основи теорії ризику. Так, лихварі брали вищий відсоток за ризикованіші позички, банкіри фінансували ризиковані заморські подорожі, сподіваючись на значну винагороду, яка відшкодовувала б не лише фактичні витрати, а й багатомісячне очікування.

Меркантилісти ототожнювали ризик з можливістю втрати активного сальдо “торговельного балансу”, тобто основного джерела збагачення країни, оскільки у центрі уваги меркантилістів була проблема збагачення країни.

Класична течія має два напрями: течія фізіократів у Франції та класична політекономія в Англії.

Фізіократи визнавали вільну ринкову економіку з притаманною їй невизначеністю й ризиками, проте відкидали будь-яке регулювання з боку держави. оскільки сліпо вірили в дію ринкових законів. Таким чином, ризиком в економіці фізіократи вважали подію, яка може відбутися, або ні.

В основу класичної політекономії в Англії покладено принцип “людини економічної”, за яким людина завжди прагне отримати економічну вигоду внаслідок заощадження, інвестицій або прибутку. Тобто, прийняття певного економічного рішення на основі економічної поінформованості. Першим категорію ризику у класичній школі почав формувати Адам Сміт. У своїй відомій праці “Дослідження про природу і причини багатства народів” він зазначав: “…звичайна норма прибутку коливається більш менш в залежності від ступеня надійності доходу. Звичайна норма прибутку підвищується із зростанням ризику.

Нове бачення сутності ризику висунули і марксисти. Марксисти стверджували, що власність – це умова виробництва, яка “тягне” за собою ризик. Якщо ж перейти до суспільної власності, то майже не залишиться альтернативи вибору і ступінь ризику зводитиметься до нуля. На думку прихильників марксизму, ризик присутній лише у капіталістичному господарстві, тому знищення приватного підприємництва та планова економіки знищить і саме поняття ризику.

Щодо прихильників кейнсіанської течії, то вони були переконані, що вкрай необхідним є посилене втручання держави в економіку країни. Оскільки Дж. Кейнс приділяв значну увагу проблемам стабільності цін, рівня виробництва, зайнятості, заощадження та інвестицій, то це дало йому змогу конкретно виділити три види ризику в економіці: ризик позичальника, ризик кредитора та ризик інфляції.

Чикагська школа (монетаристи) на чолі з Мільтоном Фрідменом, одна з перших запропонувала трактувати ризик крізь призму теорії корисності. М. Фрідмен зазначав, що в умовах спадної корисності та наявності ризику звичайні принципи максимізації не можуть бути використані, оскільки необхідна певна податкова плата у вигляді компенсації за фактор ризику.

Прихильники інституційної течії (в т.ч. Шумпетер) висунули зовсім нове бачення сутності ризику. Вони вважали, що ризиком є ніщо інше, як можливість відхилення від мети, заради якої приймалось певне управлінське рішення. Тобто, тут вже на перший план виходить поняття “невизначеності”. На думку інституціалістів, підприємець проявляє готовність йти на ризик в умовах невизначеності, оскільки на ряду з ризиком втрат існує можливість додаткових доходів.

Сучасна теорія ризику (неоінституційна течія) була запропонована відомими західними економістами Г Марковіцем і В. Шарпе. Ідея Г. Марковіца полягає у тому, що учасники фінансового ринку мають дві мети: по-перше, підвищення рівня очікуваного доходу; по-друге, зниження рівня ризику ступенем невизначеності доходу.

Розв’язання цих двох завдань можливе лише за умови створення ефективного інвестиційного портфеля для даного фондового ринку у єдиному варіанті. Саме Г. Марковіц запропонував вважати показником рівня ризику відхилення очікуваного значення випадкової змінної (прибутку) від її середнього значення – варіацію і стандартне відхилення.

Далі розробляв теорію Г. Марковіца В. Шарпе. Усередині 60-х років минулого століття він оприлюднив свою модель цін ринку капіталів (САРМ). Принциповим внеском Шарпе у теорію ризиків був розподіл загального ризику на дві умовні частини: систематичний ризик як наслідок загальноекономічних зрушень і специфічний – як результат господарської діяльності окремого підприємства.

Останнім часом з’явилося багато модифікацій сучасної теорій ризику. Їх, зокрема, формують такі відомі вітчизняні та зарубіжні науковці та економісти як О. Альгін, І. Балабанов, І. Бланк, М. Білуха, А. Мазаракі, О. Ястремський.