Надурочна робота

Надурочними вважаються роботи понад встановлену трива­лість робочого дня (статті 52, 53 і 61 КЗпП). Як правило, засто­сування надурочних робіт не допускається. Проведення їх мож­ливе лише у виняткових випадках, що визначаються законодав­ством і ст. 62 КЗпП. Власник або уповноважений ним орган може застосувати надурочні роботи тільки в таких виняткових випад­ках:

1)при проведенні робіт, необхідних для оборони країни, а та­кож відвернення громадського або стихійного лиха, виробничої аварії і негайного усунення їх наслідків;

2)при проведенні громадсько-необхідних робіт по водо-, газо­постачанню, опаленню, освітленню, каналізації, транспорту, зв'яз­ку— для усунення випадкових або несподіваних обставин, які порушують правильне їх функціонування;

3)при необхідності закінчити почату роботу, яка внаслідок
непередбачених обставин чи випадкової затримки з технічних
умов виробництва не могла бути закінчена в нормальний робо­
чий час, коли припинення її може призвести до псування або загибелі державного чи громадського майна, а також у разі не­обхідності невідкладного ремонту машин, верстатів або іншого устаткування, коли несправність їх викликає зупинення робіт для значної кількості трудящих;

4)при необхідності виконання вантажно-розвантажувальних
робіт з метою недопущення або усунення простою рухомого складу
чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення;

5)для продовження роботи при нез'явленні працівника, який
заступає на зміну, коли робота не допускає перерви; в цих ви­падках власник або уповноважений ним орган зобов'язаний негайно вжити заходів до заміни змінника іншим працівником, оскільки забороняється залучення працівника до роботи протя­гом двох змін підряд.

Законодавством встановлені й інші випадки застосування над­урочних робіт. Так, у п. 15 Положення про порядок та умови про­ходження служби в митних органах, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 9 лютого 1993 p., вказується на службову необхідність як підставу для застосування надурочних робіт.

Забороняється залучати до надурочних робіт:

—вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років;

—осіб, молодших 18 років;

—працівників, які навчаються в загальноосвітніх школах і
професійно-технічних училищах без відриву від виробництва, в
дні занять.

Жінки, які мають дітей віком від 3 до 14 років або дитину-інваліда, можуть залучатися до надурочних робіт лише за їх згодою. Залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомен­даціям (ст. 63 КЗпП).

Для проведення надурочних робіт необхідна згода виборного органу профспілки, що діє на підприємстві, і видання наказу (розпорядження) власником.

Надурочна робота компенсується підвищеною оплатою (див. ст. 106 КЗлП).

Надурочні роботи не повинні перевищувати для кожного пра­цівника 4 годин протягом 2 днів підряд і 120 годин на рік.

Необхідно розрізняти надурочну роботу і ненормований робо­чий день. До надурочних робіт можуть залучатися будь-які працівники, а працювати за режимом ненормованого робочого часу — лише ті, професії і посади яких містяться в списку, що є додат­ком до колективного договору підприємства, установи, організації. Якщо стосовно надурочних робіт встановлено граничні норми їх застосування протягом календарного року, то подібне правило не встановлено щодо ненормованого робочого дня. Власнику лише забороняється систематично залучати працівників, які працюють за таким режимом, до роботи понад встановлену тривалість ро­бочого часу. Надурочні роботи виконуються у виняткових випад­ках, які мають характер заздалегідь непередбачених і незапланованих ситуацій, перелік яких є вичерпним та міститься в ст. 62 КЗпП, а роботи понад нормальну тривалість робочого часу — в режимі ненормованого робочого дня проводяться у міру вироб­ничої необхідності. Надурочні роботи компенсуються підвище­ною оплатою, а ненормований робочий час компенсується надан­ням щорічної додаткової відпустки.

Як бачимо, за законодавством України про працю надурочною вважається лише робота, до виконання якої власник або упов­новажений ним орган залучає працівників у виняткових випад­ках, передбачених законодавством і ч. З ст. 62 КЗпП. Тобто якщо працівник добровільно бажає працювати понад встановлену три­валість робочого дня, така робота не вважається надурочною і не оплачується. Між тим на Заході правове регулювання над­урочної роботи є більш гнучким і ефективним. Надурочна робо­та, як правило, має добровільний характер і лише у випадках, пе­редбачених законом, є обов'язковою. У деяких країнах встанов­лено, що надурочна робота обов'язкова, якщо інше не обумовле­но в колективному договорі. Є країни, де тривалість надурочної роботи не обмежується для всіх працівників (федеральне зако­нодавство США, Данія) або для дорослих робітників-чоловіків (Великобританія, Японія). Проте у більшості західних країн над­урочні роботи допускаються в межах максимуму, встановленого в законі. Надурочні роботи компенсуються, як правило, підви­щеною оплатою (у відсотках до основної тарифної ставки), од­нак у деяких країнах (Франція, ФРН, Італія, Данія, Швейцарія та ін.) законом або колективним договором встановлено, що за певних умов надурочні роботи можуть бути компенсовані відгу­лом (Киселев И.Я. Цит. соч. — С. 112—113).