Види угод, що застосовуються в практиці передачі технологій

Основними видами угод передачі технології є:

1. Патентні угоди – міжнародна торговельна угода, по якій власник патенту уступає свої права на використання винаходу покупцеві патенту.

2. Ліцензійні угоди – міжнародна торговельна угода, по якій власник винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на використання у визначених межах своїх прав на технологію.

3. «Ноу-хау» - надання технічного досвіду і секретів виробництва, що включають зведення технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує визначені переваги (звичайно комерційно коштовні, але не запатентовані винаходи).

4. Інжиніринг – надання технологічних знань, необхідних для придбання, монтажу і використання куплених або орендованих машин і устаткування.

5. Франчайзинг - надання прав на використання торговельної марки або фірмової назви, а також надання послуг по технічній допомозі, підвищенню кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і керуванню.

Надання ліцензій здійснюється на основі укладання ліцензійної угоди. При цьому ліцензіата цікавлять такі моменти:

а) передача права власності за відповідними технологіями, такі розглядаються в ліцензії як об’єкт купівлі-продажу;

б) максимальна готовність предмета ліцензії для комерційного (в тому числі виробничого) використання, технічна достатність;

в) мінімізація комерційних і технічних ризиків, а також витрат коштів і часу в зв’язку з освоєнням ліцензії.

Відносно новою формою передачі технології в «чистому» вигляді є експорт методів управління та організації (експорт гудвіла). Його поява пов’язана із зростанням ролі управлінського чиннику в справі забезпечення ефективності сучасного виробництва.

Самостійною формою ліцензійних угод є контракти на використання товарного знаку — франчайзинг. Розміри платежів по цих контрактах коливаються від 1,5 до 12% сумарних річних продажів. Відмітною рисою франчайзинга є сегментування ринку щоб уникнути конкуренції між його окремими одержувачами. Операції по франчайзингу проводяться, як правило, між великими компаніями і дрібними фірмами або приватними особами, що звичайно тільки починають бізнес.

В даний час франчайзинг широко застосовується в міжнародних економічних відносинах. У США, де франчайзинг уперше з'явився й одержав широке поширення, ці угоди підрозділяються на три види:

Ø франчайзинг продукту і торговельної марки, що передбачає реалізацію дилером товарів головної компанії винятково під її товарним знаком. У цьому випадку дилер спеціалізується тільки на продукції даної компанії, що характерно для продажу бензину, автомобілів, безалкогольних напоїв;

Ø комплексний франчайзинг, що передбачає надання дилерові головною компанією права на використання товарного знаку, розробку маркетингової стратегії і технології бізнесу, підготовку посібника з експлуатації, контроль якості продукції. Такий вид угод розповсюджений у сфері ресторанного бізнесу, рентинга й ін.;

Ø роздрібний франчайзинг (retail franchising), що практикується при продажі будівельних матеріалів, меблів, побутової апаратури й ін.

У міжнародній практиці звичайно використовуються два перших види угоди. Особливо широко використовують франчайзінг американські фірми.

Приймаюча країна одержує чималі вигоди від франчайзінга, тому що вона здобуває управлінський досвід і технічні знання. У той же час вигоди має і франчайзер, оскільки йому надається можливість контролювати ринок даної країни з мінімальними капітальними витратами.

Франчайзинг має характерні риси та ознаки:

1. Франчайзинг передбачає наявність двох сторін угоди – франчайзера та франчайзі.

2. Франчайзер є власником виключних прав: товарного знаку, фірмового стилю, патенту, ідеї, авторського права та аналогічних прав.

3. Франчайзер, будучи правовласником, передає свої права франчайзі на певних умовах. Франчайзі здійснює свою діяльність під товарним знаком франчайзера, використовуючи його репутацію на ринку товарів (послуг), і за своїм фірмовим стилем ідентифікується із франчайзером.

4. Для успішного ведення бізнесу франчайзер забезпечує франчайзі різними формами підтримки та користується правом регулювання діяльності франчайзі з метою збереження репутації на ринку, не порушуючи при цьому його юридичної та економічної самостійності.

5. За користування правами франчайзера та надану підтримку франчайзі робить певні платежі.

6. Франчайзі, що працюють за договором із правовласником, може бути декілька, тобто це своєрідна мережа, що працює за єдиною методологією.

До основних проблем, що перешкоджають широкому використанню франчайзингу в Україні, можна віднести наступні:

1) нечітка нормативно–правова база, яка не регулює багато вищезгаданих питань, пов’язаних з франчайзингом;

2) проблеми фінансово–кредитного характеру;

3) відсутність необхідного інформаційного забезпечення;

4) недостатня обізнаність підприємств із можливостями та особливостями такого способу ведення бізнесу, як франчайзинг; відсутність знань, насамперед, правових, необхідних для ведення бізнесу у ролі як франчайзера, так і франчайзі;

5) брак відповідних консультаційних структур.

Через усі ці перешкоди ведення франчайзингу в Україні розвивається повільніше, ніж в інших країнах. Але незважаючи на це франчайзинг залишається гарною перспективою для тих підприємців які тільки починають свій бізнес і при цьому не мають достатньо коштів для його «розкручування».

Таким чином, можна зробити висновок, що франчайзинг є новою формою ведення бізнесу, яка основана на використанні об’єктів інтелектуальної власності. Тому значне поширення франчайзингу та активне його використання обумовлює необхідність його застосування з метою подолання інвестиційної кризи і створення сприятливих умов для розвитку малого та середнього підприємництва в Україні.

Самостійною і дуже розповсюдженою формою міжнародного технологічного обміну є інжиніринг, що являє собою сукупність видів діяльності, спрямованих на оптимізацію інвестицій або мінімізацію витрат, зв'язаних з реалізацією проектів різного призначення.

Інжиніринг — це послуги по використанню технологічних і інших науково-технічних розробок. У цьому полягає його відмінність від ліцензійної торгівлі, де об'єктом купівлі-продажу є сама технологія. Отже, інжиніринг є лише непрямою формою передачі технології.

Інжиніринг займає проміжне положення між торгівлею науково-технічними знаннями в «чистому» та матеріалізованому вигляді. Предметом угоди може бути як увесь комплекс послуг, пов’язаних з проектуванням і будівництвом, так і один чи декілька елементів цього комплексу.

Інжинірингові компанії поділяються в основному на дві групи:

1) інженерно-консультаційні;

2) інженерно-будівельні.

Інжинірингові послуги можна підрозділити на три групи:

1) послуги по підготовці виробництва:

- передпроектні послуги (соціально-економічні дослідження, вивчення ринку, польові дослідження, топографічна зйомка, дослідження ґрунтів, розвідка корисних копалин, підготовка техніко-економічних обґрунтувань і т.п., а також консультації і нагляд за проведенням зазначених робіт);

- проектні послуги (складання генеральних планів і схем, робочих креслень, технічних специфікацій і т.п., а також консультації і нагляд);

- післяпроектні послуги (підготовка контрактної документації, ведення проекту, нагляд і інспекція за здійсненням робіт, керування будівництвом, приймально-здавальні роботи і т.п.);

2) послуги по організації процесу виробництва і керуванню підприємством;

3) послуги по забезпеченню реалізації продукції.

Існує три основних методи будівництва, відповідно до яких розрізняється зміст контрактів на надання інжинірингових послуг.

При першому методі велика частина робіт здійснюється персоналом замовника або місцевих фірм. У цьому випадку закордонна інжинірингова фірма виступає звичайно лише як консультанта і не несе відповідальності за здійснення проекту.

Другий метод припускає виконання іноземною інжиніринговою фірмою більшої частини або всіх інжинірингових послуг і, відповідно, її відповідальність за виконання проекту.

Третій метод застосовується при будівництві об'єктів «під ключ», коли інжинірингові послуги надаються генеральним підрядчиком як складену частину всього комплексу послуг. Спеціалізовані інжинірингові фірми можуть залучатися як субпідрядні організації.

Міжнародний контракт на надання інжинірингових послуг включає ряд обов'язкових пунктів, що регулюють основні умови участі інжинірингової фірми в будівництві об'єктів за рубежем. До них відносяться:

- зобов'язання інжинірингової фірми і замовника з додатком переліку підлягаючому виконанню робіт;

- терміни і графіки виконання робіт;

- чисельність і склад персоналу інжинірингової фірми, що приймає участь у роботах за контрактом;

- ступінь відповідальності сторін за порушення ними договірних зобов'язань;

- умови і ставки оплати;

- умови висновку субпідрядних контрактів і ін.

Серед експортерів інжинірингових послуг домінуюче положення займають американські компанії, їх основними суперниками є фірми Великобританії, Німеччини, Японії, Франції і деяких інших промислово розвитих країн.

Розрізняють три основні види ліцензійних угод:

• угода виняткової ліцензії;

• угода простої ліцензії;

• угода повної ліцензії.

Угода виняткової ліцензії надає ліцензіату ексклюзивні права на використання винаходу чи секрету виробництва у межах, обумовлених в угоді. Ліцензіар вже не може надавати аналогічні до умов ліцензії права іншим фірмам. Це не обмежує права ліцензіара на самостійне використання предмету даної ліцензії, а також на видачу ліцензії іншим особам першої угоди. Найчастіше обмеження стосуються території, в межах якої ліцензіат може використовувати свої виняткові права. Виняткова ліцензія – найбільш поширена форма ліцензійних угод у світовій практиці, яка характерна для несерійних товарів.

Угода простої ліцензії дозволяє ліцензіату на певних умовах використовувати винахід чи ноу-хау, залишаючи при цьому ліцензіару право як самостійного використання, так і видачі аналогічних за умовами ліцензій іншим зацікавленим покупцям. Розповсюджена в тих галузях, де предмети ліцензій відносяться до сфери масового виробництва, а продукція, що виробляється, не підлягає точному обліку. При цьому потреба в ній настільки велика, що наявність декількох ліцензіатів на ринку однієї країни не буде перешкоджати нормальній реалізації продукції, що виробляється за ліцензією. Найчастіше це виробництво ліків, харчових продуктів тощо.

Угода повної ліцензії дає ліцензіату всі права на використання винаходу (секретів виробництва) протягом терміну дії угоди. При цьому сам ліцензіар на цей же термін позбавляється права використання предмету ліцензії. Договір повної ліцензії, як правило, укладається у випадках, якщо ліцензіар не має можливості для самостійного використання винаходу або проведення комерційної роботи щодо реалізації винаходу на ринку іншим потенційним покупцям.

Предметами ліцензій (стосовно до технологічного обміну можуть бути):

- запатентовані винаходи;

- промислові зразки;

- товарні знаки;

- ноу-хау.

Продаж ліцензій здійснюється за допомогою висновку ліцензійної угоди.

Ліцензійна угода – це договір по якому ліцензіар (продавець) надає ліцензіату (покупцеві) дозвіл або право на використання об'єкта ліцензії за визначену винагороду. При цьому право власності на предмет ліцензійної угоди залишається за ліцензіаром, а ліцензіат одержує право на його використання при конкретних умовах протягом визначеного терміну.

Ліцензійні платежі (ціна ліцензії) підрозділяються на періодичні (роялті) і одноразові (паушальні).

Періодичні платежі (роялті) — це відрахування від доходу покупця протягом періоду дії угоди, тобто розмір винагороди, що залежить від економічного ефекту використання ліцензії.

При періодичних платежах частка ліцензіара в прибутку ліцензіата визначається розміром відрахувань від вартості одиниці продукції, зробленої по ліцензії. Періодичні платежі ліцензіат виплачує ліцензіару щорічно протягом дії ліцензійної угоди, починаючи з моменту випуску готової продукції. На відміну від паушального платежу при періодичних відрахуваннях ліцензіар може цілком одержати частку, що приєднувалася йому, прибутку. Частка прибутку варіює в залежності від виду ліцензії: 10% при простої ліцензії, 20% при винятковій ліцензії, 30-35 % при повній ліцензії.

Зведення про суму прибутку й обсяги продажів утримуються у фінансових звітах фірм, що публікуються і, отже, можуть контролюватися ліцензіаром. Періодична форма платежів використовується в 90% ліцензійних угод.

У зв'язку з можливістю зміни кон'юнктури товарного ринку або умов виробництва протягом терміну дії ліцензійної угоди іноді використовують диференційовані ставки роялті. Це залежить від коливань світових цін, змін обсягів виробництва і т.д. Диференціація ставок застосовується з метою стимулювання ліцензіата до розширення обсягу виробництва шляхом зниження відсотка відрахувань.

Одноразові (паушальні) платежі не зв'язані за часом з використанням ліцензії, а встановлюються заздалегідь на підставі експертних оцінок. Паушальний платіж є твердо зафіксованою в ліцензійній угоді сумою винагороди, здійснюваного одноразово і не залежного від обсягу виробництва або збуту ліцензійної продукції. Він визначається на основі розрахункового прибутку і являє собою середню суму роялті, що ліцензіар очікує одержати за весь термін дії ліцензійної угоди без обліку коливань цін на ринку.

Паушальна форма платежів застосовується найчастіше у випадках, коли ліцензіар не має можливості контролювати діяльність партнера за ліцензійною згодою, тобто не може перевірити його фактичний прибуток. Паушальний платіж може виплачуватися вроздріб у визначений термін. При паушальній формі не виникає ризик у випадку зриву виробництва, однак розмір платежу, як правило, завжди менше платежів у формі роялті.

На практиці нерідко використовуються комбіновані платежі, тобто коли одноразові платежі сполучаться з періодичними відрахуваннями. Одноразовий первісний платіж виплачується звичайно до комерційного використання об'єкта ліцензії і дозволяє ліцензіару компенсувати витрати на НДОКР і підготовку ліцензійної пропозиції.

Широко застосовуються ліцензійні платежі на компенсаційній основі. У цьому випадку виплата ліцензійної винагороди виробляється у формі постачання продукції, зробленої по ліцензії. Часто використовують обмін еквівалентними ліцензіями, тобто перехресними. Останнім часом формою ліцензійної винагороди є також надання ліцензіару частки акцій компанії, що купила ліцензію.

Термін дії ліцензійної угоди коливається від 3 до 10 років. Для безпатентних ліцензій, освоєння яких не потребує великих капітальних витрат, термін дії ліцензійної угоди – 3 – 7 років; для патентних ліцензій, об’єктом яких є продукція, з коротким терміном морального старіння (електроніка, приладобудування, зв’язок) – 5 – 7 років; для безпатентних ліцензій, освоєння яких пов’язане з поставками обладнання протягом довгого періоду часу та значними капітальними витратами – 7 – 10 років.

3. Особливості угоди про продаж «ноу-хау»

Важливу роль у поширенні інновацій нині відіграє трансфер новітніх технологій. Його невід’ємною складовою є передача ноу-хау, яка має специфічні форми і потребує своєрідних умов.

Провідну роль у технологічному обміні відіграє ноу-хау – незапатентовані науково-технічні знання і виробничий досвід конфіденційного характеру, секрети виробництва. Вони можуть бути патентоспроможними. Це можуть бути: інформація, технічного, наукового характеру, маркетинг, управлінські навички, а також ділові консультації. Навіть якщо конкретне ноу-хау буде визнане як патентоспроможне, бажання продовжити використання цієї комерційної інформації за допомогою патенту реалізувати складно. Відкриту в суспільстві інформацію ноу-хау може використовувати будь-хто і її майже неможливо забрати назад.

Ноу-хау відрізняється від інших об’єктів інтелектуальної власності тим, що його власник має монополію, зберегти яку можливо лише за умови комерційної таємниці.

Сукупність інформації, що утворює зміст ноу-хау, має такі характерні ознаки:

· носить секретний характер (в цілому або стосовно окремих складових), отже, не є загальновідомою і не доступна для ознайомлення без дозволу власника;

· здатна створити умови для підвищення конкурентоспроможності та прибутковості підприємств, тобто має комерційну цінність;

· може передаватися тільки на основі взаємної довіри осіб, що беруть участь у процесі передачі і домовляються про нерозголошення таємниць.

Розробник ноу-хау набуває на нього право авторства та майнові права. Право авторства не підлягає уступці, не може передаватися у спадок. Порушення цього права можна оскаржити тільки в судовому порядку. Майнові права автора ноу-хау гарантують йому право володіння результатами своєї інтелектуальної праці, а також надають можливість розпоряджатися цими результатами або передавати їх у користування іншим особам.

Передача ноу-хау може здійснюватись у письмовій, усній або візуальній формах. З метою передачі ноу-хау використовуються такі об’єкти, як відповідна документація, натурні зразки певних виробів, копії оригінальних носіїв інформації, а також матеріальні продукти, виготовлені за допомогою конфіденціальних знань.

У світовій практиці передача ноу-хау частіше за все здійснюється за допомогою укладання ліцензійних угод. Обов’язковою умовою їх укладання є домовленість між ліцензіаром (продавцем) і ліцензіатом (покупцем) про нерозголошення конфіденційної інформації, яка виступає об’єктом передачі. Коло прав і обов’язків продавця і покупця залежить від виду ліцензії, що надається. Як відомо, ліцензії можуть бути прості, виняткові та повні. Найбільші повноваження має ліцензіар, коли продається проста ліцензія. Коли ж продається повна ліцензія, то у виграшному становищі опиняється ліцензіат.

За формами передачі прав на ноу-хау ліцензії можуть бути чисті, змішані, субліцензійні, опціонні.

Чиста ліцензія опосередковує комерційну передачу самостійного винаходу, що має ознаки патентоздатності, але з-за певних причин цей винахід не захищений патентом. Причиною відмови від патентування може бути бажання автора зберегти отриманий результат у таємниці та уникнути конкуренції у даному напрямі досліджень. Також це може бути пов’язано з неможливістю дотримання усіх вимог процедури патентування.

При використанні змішаної ліцензії ноу-хау передається як доповнення до основного об’єкта ліцензії, яким можуть бути результати НДДКР, новітні технології виробництва засобів виробництва і предметів споживання, промислово освоєні нововведення тощо.

За субліцензійної угоди ліцензіат за домовленістю з ліцензіаром отримує право на передачу ноу-хау третім особам.

При укладанні опціонної угоди потенційний покупець має можливість ознайомитися з об’єктом передачі, але при цьому зобов’язується не розголошувати отриману інформацію незалежно від того, буде укладена угода чи ні.

Як показує досвід розвинутих країн, у структурі наданих ліцензій, як правило, превалюють ліцензії що стосуються ноу-хау. Наприклад, в Японії 50% укладених угод мають самостійним об’єктом ліцензії на ноу-хау. Ці угоди становлять більшість і у США.

Передача ноу-хау у такий спосіб дозволяє наукомістким компаніям тривалий час зберігати у таємниці технологічні секрети виробництва, значно розширювати поле виробничої діяльності з їх використанням і отримувати високі прибутки за свої конфіденційні знання. Завдяки таким діям компанії – власники ноу-хау здатні дезорієнтувати своїх конкурентів щодо напрямів наукових досліджень, монополізувати окремі «технологічні ніші» і таким чином міцно утримувати позиції лідера.

Угоди на продаж ноу-хау мають певні особливості:

· сторони повинні чітко визначити зміст ноу-хау, його корисність, конфіденційність або секретність, причому інтереси експортерів та імпортерів тут протилежні: імпортери прагнуть звуження змісту ноу-хау;

· більш докладно викладається весь комплекс зобов'язань з передачі знань;

· особливо проробляються гарантійні зобов'язання експортерів щодо завершеності розробок, які передаються, їх сучасного технічного рівня та патентної чистоти використаних рішень;

· серйозна увага звертається на зобов'язання імпортера зі збереження конфіденційності або секретності ноу-хау, що передається.

Договір про передачу «ноу-хау» є самостійним договором у сфері права інтелектуальної власності. Передумовою його укладення є договір про розкриття «ноу-хау», за яким одна сторона – володілець права на нього – з метою попереднього ознайомлення з «ноу-хау» іншої сторони – потенційного його набувача – для прийняття рішення про укладення між ними договору про передачу «ноу-хау» надає іншій стороні інформацію, що становить сутність «ноу-хау» в обсязі, достатньому для цього. Інша сторона зобов’язується оплатити доступ до наданої інформації, не розголошувати її й не використовувати до укладення договору про передачу «ноу-хау» або втрати таємності інформації.

В Україні ліцензії з ноу-хау не набули такого поширення, як у провідних країнах світу. Вони становлять приблизно п’яту частину всіх наданих ліцензій. Обмеженість передачі ноу-хау з боку вітчизняних установ і підприємств частіше за все пов’язана з їх бажанням власноруч створити умови для досягнення високого рівня окупності новітніх технологій. На приклад, Шосткінський казенний завод «Імпульс», що володіє замкненим циклом виробництва капсулів, здійснює продаж кінцевої продукції, але не погоджується на передачу технологічних знань. Провідні конструкторські бюро та науково-дослідні інститути інколи створюють власне виробництво, тому що передача технологій заводам для серійного виробництва їм не завжди вигідна.

Отже, в сучасних умовах ноу-хау виступає важливим елементом процесу прискореного опанування і впровадження новітніх технологій. Він надає значні науково-інноваційні переваги підприємствам і тому є бажаним об’єктом комерціалізації. Але масштаби поширення ноу-хау в значній мірі залежать від інноваційної стратегії, яку обирають його власники.

Тема 6: «Особливості стратегії маркетингу технологій і високотехнологічної продукції»

1. Технологічний аудит.

2. Методи прогнозування технологій.

3. Стратегія і тактика проведення переговорів.

4. Етапи розвитку маркетингу науково-технічних рішень.

5. Концепція комплексного маркетингу.

6. Основні елементи стратегії проштовхування нових технологій.