Поняття міжнародної конкурентоспроможності країни

В економічній науці конкурентоспроможність розглядається як комплекс економічних, науково-технічних, виробничих, організаційних, управлінських та інших факторів, що реалізуються в товарах та послугах, які успішно конкурують на внутрішніх і світових ринках [4, с. 88].

Міжнародна конкуренція історично і логічно виникла внаслідок розвитку та інтенсифікації міжнародного економічного обміну і формування світового ринку. Причинами того, що конкуренція підприємств набуває дедалі більше міжнародний характер називають глобалізацію економічних зв’язків, що відбувається внаслідок стрімкого розвитку міжнародної торгівлі, іноземного інвестування, крупних транснаціональних злиттів і розширення діяльності транснаціональних корпорацій [34, с. 120].

У теорії міжнародної економіки, на відміну від менеджменту та маркетингу, категорія міжнародна конкурентоспроможність країн» є однією з найменш досліджених. Серед вітчизняних і зарубіжних вчених не існує єдиної думки щодо сутності цього поняття та його співвідношення з низкою інших взаємопов’язаних однопорядкових категорій, таких як конкуренція, конкурентні переваги, конкурентні позиції і конкурентний статус держави. Окремі з них навіть стверджують, що конкурують на світовій арені не країни, а фірми, а в умовах глобалізації конкуренція між державами взагалі зникає, що позбавляє сенсу досліджувати конкурентоспроможність країн. Але навіть за умов посилення тенден­ції регіоналізації, інтеграції та глобалізації у світовій економіці конкурентна боротьба між країнами не тільки не зникає, а навпаки загострюється, набуваючи нових форм свого прояву. Як відомо, міжнародна конкурентоспроможність країн знаходить відображення в процесі міжнародних економічних відносин. Звідси випливає, що еволюцію економічної думки стосовно конкурентоспроможності країн необхідно розглядати, насамперед, у контексті теорій міжнародної торгівлі.

Обґрунтування причин зовнішньої торгівлі країн їх міжнародної спеціалізації та конкурентної вигоди від торгівлі з іноземними державами вже багато століть є предметом досліджень вчених-економістів. Перші спроби оцінити додаткові переваги для господарської одиниці як наслідок її зовнішньої діяльності спостерігалися в західноєвропейській економічній думці ще в період раннього середньовіччя. Так, у роботі «Капітулярій про вілли» (ІХ ст.) Карла Великого описується організація і управління вотчиною, в якій підтримувались місцеві ремісники, стимулювалось нарощування власного виробництва і обмежувалося ввезення аналогічної продукції за винятком тієї, яка на даній території не виготовлялась. Таким чином, вже тоді стимулювався розвиток власного виробництва та закріплювались конкурентні переваги для місцевих виробників. І таких прикладів можна навести чимало. Зокрема, в Англії у XIII—XVII століттях серед низки протекціоністських заходів (високі мита, заборона на ввезення окремих видів товарів), за допомогою яких уряд намагався запобігти експансії значно дешевших закордонних товарів, був і такий як законодавча заборона носити одяг, на пошиття якого використовувались імпортні тканини.

Саме на протекціоністській політиці у сфері зовнішньої торгів­лі базувалось і економічне вчення меркантилістів. Основні його представники Т. Мен (Англія) та А. Монкретьєн (Франція), рекомендували тим країнам, які прагнули завоювати світові ринки, регулювати зовнішню торгівлю з метою збільшення експорту та обмеження імпорту з допомогою тарифів, квот та інших інструментів; створення значних торгових компаній; заборони вивезення сировини, а її ввезення зробити безмитним, що дасть можливість знизити експортні ціни та підвищити конкурентні переваги національних виробників. Вони пропонували стимулювати вивезення національної продукції через надання премій тим виробникам, товари яких користуються попитом в інших країнах завдяки низьким витратам на їх виробництво та високу якість.

Позитивним був підхід англійського економіста Д. Г’юма (середина ХVІІІ ст.) щодо підвищення конкурентоспроможності країни. На противагу меркантилістам, які вважали зовнішню торгівлю основним джерелом національного багатства, він довів, що постійне підтримання позитивного сальдо торговельного балансу може обернутися проти державних інтересів, оскільки збільшує пропозицію грошей всередині країни, що призводить до зростання заробітної плати та цін. І як наслідок — зниження національної конкурентоспроможності країни. Але, разом із тим, Д. Г’юм міжнародну конкурентоспроможність характеризував лише з позиції цінових факторів, що обмежувало практичне значення цієї теорії в подальшому.

Успіх країни в міжнародній конкуренції намагалися пояснити класики англійської політекономії А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Мілль, які сформулювали принципи абсолютних та відносних переваг у міжнародній торгівлі, значення яких є актуальним для сировинних галузей. Так, А.Сміт у праці «Дослідження про природу і причинах багатства народів» (1776 р.) обґрунтував, що міжнарод­ний поділ праці і вільна конкуренція є основними силами, які сприяють економічному поступу, зростанню конкурентоспромож­ності країн та добробуту націй. Таким чином, своє місце в економічній науці зайняло твердження, що участь у світовому поділі праці вигідна усім країнам, а розвиток торгових відносин між ними знижує ціни на товари, створює матеріальну базу для зростання рівня життя населення. Сміт довів, що кожна нація намагається спеціалізуватися в розвитку того виробництва, для якого вона має найвищі природні переваги, а міжнародна торгівля має базуватися на відмінностях у рівнях витрат виробництва. Тобто, на його думку, країна матиме переваги в експортуванні таких товарів, витрати на виробництво яких нижчі, ніж у інших країнах (на одиницю товару витрачається менше праці чи кращі кліматичні умови порівняно з іншою країною-торговельним партнером).

Подальший розвиток теорії абсолютної переваги здійснив Давид Рікардо в роботі «Основи політичної економії та оподаткування» (1817 р.), розробивши теорію відносної переваги. На його дум­ку, країна отримає значний виграш, підвищить свою міжнародну конкурентоспроможність, якщо сконцентрує ресурси на щонайефективніший виробництвах та експортуватиме їх товари на світові ринки. Тобто кожна країна прагне експортувати ту продукцію для випуску якої вона має певні цінові переваги, а імпортувати такі товари, у випуску яких переваги мають інші країни.

Із положень теорій абсолютних та відносних переваг можна зробити наступні висновки:

— міжнародна торгівля вигідна усім її суб’єктам, але найконкурентоспроможнішими на світових ринках є ті з них, які виготов­ляють товари з найменшими витратами, завдяки наявності природних чи набутих факторів, або перевагам у продуктивності праці;

— основним методом конкурентної боротьби є ціновий фактор.

Разом із тим, ці теорії, що випливали з припущення їх авторів про незмінність витрат виробництва, ідентичність ресурсів у країнах, відсутність міждержавного переміщення факторів вироб­ництва, визначення вартості продукту кількістю праці, витраченої на його виготовлення, незмінний технологічний рівень країн, повну зайнятість трудових ресурсів в економіці будь-якої країни, досконалість конкурентної структури ринку, мали цілу низку обмежень, які необхідно було враховувати при визначенні міжнародної конкурентоспроможності країн.

Теорія відносних переваг вплинула на всю економічну науку. Ідеї, на яких вона базується, знайшли своє втілення у формуванні структури експорту й імпорту основних постачальників товарів на світові ринки. І на сучасному етапі факторні витрати мають важливе значення для тих галузей експортного сектору, які залежать від природних ресурсів. Однак ця теорія не пояснює високу конкурентоспроможність країн у наукомістких галузях, в яких вона зумовлюється технологічними та іншими факторами. Незважаючи на історичний характер, вчення класичної політекономії про конкурентоспроможність країн відіграло значну роль і певною мірою дотепер не втратило актуальності.

Ідеї порівняльних переваг Д. Рікардо вдосконалювались іншими економістами, які розглядали додаткові фактори, що впливають як на процес обміну між державами, так і закріплення конкурентних позицій на світовому ринку. Так, англійський економіст-теоретик Н. Сеніор в своїй праці «Політична економія» (1850 р.) стверджував, що монопольне володіння передовими досягненнями у виробництві зумовлює існування надприбутку, хоча і як тимчасового явища. Цим самим він надавав перевагу технологічним факторам посилення конкурентних переваг на рин­ку, які в подальшому були розвинуті іншими вченими.

У той же час інший відомий послідовник класичної школи Дж. Мілль в роботі «Принципи політичної економії» (1848 р.) обґрунтував конкурентні переваги країн у експорті певного товару зростанням попиту на певний товар на зарубіжних ринках навіть за умов відсутності порівняльних переваг на цей товар. На його думку, наявність на світовому ринку підвищеного попиту на продукцію дає можливість будь-якій країні його експортувати за інтернаціональною ціною. Дж. Мілль стверджував, що позитивне чи негативне сальдо зовнішньо торгівельного обороту не є показником конкурентоспроможності країни, оскільки необхідно враховувати вплив експорту чи імпорту на економію витрат праці та капіталу. Серед факторів виробництва (праця, природні ресурси, капітал) пріоритетного значення він надавав капіталу, який через заощадження та інвестиції здійснює необмежений вплив на зростання виробництва та посилення можливостей його конкурентних переваг.

Дж. Міль був противником протекціоністської політики держави, яка, на його думку, негативно впливає на співвідношення попиту та пропозиції у міжнародній торгівлі. Крім того, вчений засуджував методи штучного завоювання іноземного ринку з допомогою демпінгових цін, які, відповідно, призводять до підвищення імпортних цін на вітчизняних ринках. Однак, дбаючи про забезпечення конкурентоспроможності нових галузей промисловості, Дж. Мілль вважав необхідною всебічну підтримку їх державою. Таким чином, можна констатувати, що ідеї Дж. Мілля посилили теорію порівняльних переваг Д. Рікардо за рахунок дослідження нових факторів, які забезпечують країнам, що ними володіють, конкурентні переваги на світових ринках.

Заслуговують на увагу і теоретичні засади щодо розбудови сильної конкурентоспроможної країни німецького вченого Ф. Ліста (ХІХ ст.). Особливі історичні умови, які склалися у ХІX ст. в Німеччині (її занепад, нерозвинута індустрія, феодальні відносини), спонукали вченого до розробки власної теорії становлення економічної могутності нації. Ідеї, роздуми та дослідження, викладені ним у роботі «Національна система політичної економії, міжнародної торгівлі, торгова політика і німецький митний союз» (1841 р.), цікаві й до сьогодні. На думку Ф. Ліста, всі країни проходять певні періоди свого економічного розвитку, найвищим з яких є аграрно-мануфактурно-комерційний. Згідно з цією теорією, необхідні особливі умови, щоб досягнути «комерційної стадії», найголовніша — здатність нації до створення багатств, що є важливішою за саме багатство.

Ф. Ліст, проаналізувавши зовнішньоекономічну політику основних торгівельних партнерів Німеччини, зробив висновок, що національні ліберальні митні закони поставили його країну в умови нерівної конкурентної боротьби, яка згубно впливала на промисловість. Він доводив, що за таких умов, уряд повинен спрямовувати свою політику на захист національних інтересів, а дотримання умов вільної торгівлі спричинить відплив капіталу, зруйнує галузі та зробить країну залежною від інших держав Тому тільки протекціонізм захистить німецьку промисловість від конкурентів, створивши тимчасові переваги для їх зміцнення. Лише після створення конкурентоспроможної економіки Ф.Ліст рекомендував розвиватися за законами класичної економічної теорії. Він, одним із перших, надавав визначальної ролі формуванню раціональної виробничої структури, посиленому інвестуванню у індустріальне виробництво.

Хоча ця теорія мала багато хиб та спрощених підходів (створення конкурентних переваг завдяки збільшенню територій та впливу природних факторів, а також залежності конкурентоспроможності сільського господарства від індустрії), однак вона збагатила політичну економію оригінальним трактуванням міжнародної конкуренції та державного управління.

Певний внесок у теорію міжнародної конкурентоспроможності вніс і К.Маркс, хоча й розглядав сутність конкуренції на мезо- та макрорівнях. Він на теоретичному прикладі показав, що в результаті міжгалузевої конкуренції відбувається переливання капіталів до тієї галузі, яка гарантує більший прибуток. На його думку, основним рушієм процесів запровадження досягнень науково-технічного поступу у виробництво з метою підвищення продуктивності праці є внутрішньогалузева конкуренція. На ринку в конкурентній боротьбі виграють ті підприємства (за умов сталого попиту), які виготовляють товари з низькими цінами. Хоча ця теорія і не розглядала міжнародну конкуренцію, однак основні висновки, які були зроблені щодо міжгалузевої конкурен­ції та цінових переваг, актуальні і нині. Таким чином, в працях К. Маркса теж знайшла відбиття теорія порівняльних переваг, яка була посилена значенням набутих переваг хоча й не враховувала інші фактори виробництва.

Засновник неокласичного напрямку в економічній думці-відомий англійський економіст А. Маршалл у роботі «Принципи політичної економії» (1890 р.) продовжив досліджувати ідеї Дж. Мілля щодо попиту та пропозицій торгівлі і разом з Ф. Еджвортом реалізував це в графічній формі. Маршалл обґрунтував механізм автоматичного встановлення рівноваги на ринку з допомогою досконалої конкуренції і дії законів граничної корисності й граничної продуктивності. Можливість для збільшення конкурентних переваг продукції з’являється тоді, коли певний фактор виробництва використовується не в повному обсязі і мас­штаби виробництва не забезпечують мінімуму витрат. Критерієм конкурентоспроможності в межах цієї моделі є наявність у виробника таких факторів, що можуть бути використані з вищою продуктивністю. Одним із найважливіших факторів, що дає можливість утримувати переваги над конкурентами, є людський капітал. А. Маршалл стверджував, що коли підприємець розподіляє свої ресурси найкращим чином, то він отримує найбільшу (граничну) віддачу від кожного фактора виробництва, на яку тільки здатне його підприємство. А якщо будь-який з них використовується надмірно, то він отримує «спадну віддачу», бо решта факторів можуть не встигати за ним.

Такий підхід застосовується Комітетом з вивчення економічного становища і проблем розвитку Організації економічного співробітництва й розвитку. Експерти ОЕСР провели співставлення вартості факторів виробництва і їх продуктивності по різних країнах. В якості показників вартості факторів виробництва використовувались відсоткові ставки по банківським кредитам, індекси цін, відносні ставки заробітної плати. Конкурентоспроможними вважались ті країни, де показники відносної вартості факторів виробництва виявились нижчі, ніж у конкурентів.

Проте, згадані методи оцінки конкурентоспроможності на основі теорії рівноваги мають істотні обмеження в застосуванні. Ця теорія була розроблена для дослідження процесів розвитку галузей за умов досконалої конкуренції та рівноважного стану галузей, який в реальній економіці практично не спостерігається.

Шведські вчені-економісти Е. Хекшер і Б. Олін (в 20-х р. ХХ ст.) трансформували принцип відносних переваг Рікардо, довівши, що основою зовнішньоторговельної спеціалізації країн служать відмінності не в умовах, а в факторах виробництва; витрати в зовнішній торгівлі визначаються не тільки продуктивністю, а й цінами на фактори виробництва, які є неоднаковими в різ­них країнах. Вони встановили, що коли трудові ресурси є в надлишку щодо землі й капіталу, то затрати на працю будуть низькими, а капітальні затрати і вартість землі — високими. Відповідно це може спонукати країни розвивати такі виробництва та експортувати їх продукцію, де застосовуються дешевші фактори виробництва. Згідно з цією теорією країна отримує порівняльні переваги в тих галузях, де інтенсивно використовуються надлишкові фактори.

Необхідно підкреслити, що теорія Хекшера-Оліна може успіш­но застосовуватися для пояснення торгівлі сировиною сільськогосподарськими продуктами. Їх точка зору на конкурентоспроможність вплинула на погляди урядів багатьох держав світу. Щоб посилити конкурентні переваги товаровиробників сировинних галузей, уряди таких країн як США, Китай, низки постсоціалістичних використовують заходи, націлені на підтримку й стимулювання експорту (девальвація національної валюти, знижен­ня відсоткових ставок, субсидії на модернізацію виробництва, фінансування експорту). Якщо створення пільгового режиму для експортних виробництв може сприяти підвищенню конкурентоспроможності країни, то, з іншого боку, в довгостроковому періоді можуть виникати і негативні ефекти. Так, регулярна державна підтримка виробника, в кінцевому підсумку, сприяє розвитку монополізму, знижує якість продукції, викликає зниження інноваційної активності.

Однак, ця теорія не дала пояснень щодо існування конкурентних переваг між країнами з однаковою забезпеченістю факторами виробництва, оскільки виходила з припущення про те, що всі країни мають майже однакову технологію виробництва. Це не відповідає реаліям сьогодення, адже сучасне господарювання характеризується по відношенню до різних країн різночасовими темпами технологічного оновлення сфер товарного виробництва. Серед фак­торів економічного зростання високорозвинених країн саме інноваційні процеси відіграють вирішальну роль у забезпеченні високого рівня конкурентоспроможності технологічних галузей і складають основу тривалих переваг країни на світових ринках.

До інших вад концепції порівняльних переваг на основі факторів виробництва можна віднести те, що вона не враховує масштаби економіки різних країн і диференціацію товарів по ринках збуту та переміщення із країни в країну кваліфікованої робочої сили і капіталу, а це суперечить сучасній світовій економічній практиці. До того ж на практиці такої системи не існує.

Представники неокласичного напрямку робили численні спроби вдосконалити модель Хекшера-Оліна-Самуельсона, розглядаючи додаткові фактори, такі, як зміни структури попиту (роботи Б. Баласа, М. Ліндєра, М. Келепа та інші), еволюція виробничих структур під впливом технічного прогресу (Дж. Хікс, Дж. Харта, Г. Грубер), ефективна урядова політика (В. Леонтьєв).

Розвиток світової економіки на межі ХХ ст. змінив погляди вчених на конкуренцію. Неможливість пояснити з допомогою цінової конкуренції сутність конкурентної діяльності, мусила економістів шукати інші теоретичні підходи. Дослідженнями моделі недосконалої конкуренції за умов монополії, олігополії і монополістичної конкуренції в різний час займались А. Курно «Дослідження математичних принципів у теорії багатства», Е. Чембер­лін «Теорія монополістичної конкуренції і реорієнтація теорії вартості» (1933 р.), Дж. Робінсон «Економічна теорія недосконалої конкуренції» (1933 р.), Й. Шумпетер «Теорія економічного розвитку» (1912 р.), «Капіталізм, соціалізм і демократія» (1942 р.), та інші. Так, Дж. Робінсон узагальнила дискусії про характер ціноут­ворення за умов монополії і виникнення нових форм конкуренції. Ця робота була зумовлена необхідністю переосмислити дію ринкового механізму з врахуванням значення таких факторів, як обмежена кількість продавців, диференціація продукції, витрати збуту, та з врахуванням значення взаємодії продавців на ринку, нецінових форм конкуренції тощо. Новаторство Робінсон полягало в тому, що цей процес розглядався нею за ситуації, що кожний товаровиробник виступає як монопольний власник свого власного продукту.

Міжнародна конкурентоспроможність — явище складне і багатогранне, особливо в сучасному ринковому середовищі, де конкурентоспроможність визначає місце, роль та майбутнє країни. Це явище еволюціонувало тривалий час, набувало різних форм, залежало від багатьох чинників. Тому дуже важливо прослідкувати еволюцію згаданого процесу, щоб глибше зрозуміти проблему конкурентоспроможності і знайти оптимальні шляхи її вирішення. Традиційно конкурентоспроможність трактується як обумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке місце країни або її продуцентів (виробників) на внутрішньому і зовнішньому ринках. В умовах відкритої економіки конкурентоспроможність також може бути визначена як здатність країни (підприємства) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн.

В 1991 році американський економіст Майкл Портер (Michael E. Porter) опублікував працю «Конкурентні переваги країн» (The Competitive Advantage of Nations), котра перекладена як «Міжнародна конкуренція». Центральною ідеєю теорії міжнародної конкуренції, запропонованої М.Портером, є тісний взаємозв’язок між конкурентною перевагою та умовами країни розташування (країни, де розробляється стратегія, виробляється основна частина продукції, є технологія та робоча сила з необхідними навиками). Факторами формування конкурентних переваг на міжнародному ринку за М.Портером виступають такі:

1. Можливість швидкого накопичення спеціалізованих ресурсів та навиків в країні розташування;

2. Більш точна та доступна інформація про перспективні та поточні потреби потенційних покупців;

3.Конкурентоспроможність підприємств-постачальників на міжнародному ринку;

4. Сприятлива національна система підтримки і розвитку конкурентних переваг.

Існує кілька підходів до визначення конкурентоспроможності. Деякі дослідники [1, 4] розуміють її як рівень, на якому країна за вільних і справедливих умов може виготовляти товари і послуги, які задовольняють міжнародні ринки, одночасно підтримуючи і розширюючи реальні доходи своїх громадян. Дещо по-іншому до цієї проблеми підходить Світовий економічний форум у звітах про глобальну конкурентоспроможність [14]. Вирішального значення форум надає здатності країни досягати постійно високих темпів зростання ВВП на душу населення. При цьому до уваги беруться також такі фактори, як відкритість економіки, діяльність уряду, інфраструктура, стан фінансів, технології, менеджмент, трудові ресурси, інституції.

Дослідники проблеми національних конкурентних позицій у зовнішньоекономічних зв’язках [9] підкреслюють необхідність вирізнення понять “реальної” і “номінальної ” конкурентоспроможності країни. Реальна конкурентоспроможність — це ступінь можливості національних галузей економіки за умов вільного і справедливого ринку виготовляти товари й послуги, які відповідають вимогам і внутрішнього, і зовнішнього ринків при одночасному зростанні реальних доходів найманої праці. Натомість “номінальна конкурентоспроможність” може бути досягнута шляхом певної урядової політики, яка створює сприятливе середовище для вітчизняних товаровиробників шляхом прямих державних субсидій та стримування заробітної плати.

Аналізуючи проблему конкурентоспроможності, треба брати до уваги і загальний рівень конкурентоспроможності, і мікроекономічний індекс. Позиції країн щодо цих показників суттєво різняться: розвинуті країни за мікроекономічним показником займають більш високі місця, ніж за загальним індексом. У нових індустріальних країнах (Сінгапур, Тайвань, Гонконг, Південна Корея) макроекономічні позиції вищі, ніж їхня конкурентоспроможність на мікрорівні. У названих країнах порівняно високий рівень макроконкурентоспроможності забезпечується державним втручанням в економіку, спрямованим на те, щоб компенсувати відносно слабкі конкурентні позиції компанії та нерозвиненість інституційного середовища. Цю обставину треба враховувати під час розв’язання проблем вступу до СОТ та інтеграційних процесів. Аналізуючи показники загального рівня конкурентоспроможності та конкурентоспроможності на мікрорівні, треба враховувати найбільш впливові чинники. Так, на загальний індекс найбільше впливають науково-технічний технологічний рівень країни та відповідні галузі, інституціональне та загальне макросередовище, а відповідні макрорівневі показники визначаються насамперед рівнем розвитку національних компаній і якістю бізнес-середовища в країні.

Передумови підвищення міжнародної конкурентоспроможності держави в умовах глобалізації та інтеграції ґрунтуються на здатності країни до економічного зростання.

Аналіз тенденцій в економічній глобалізації і її наслідків для країн, що розвиваються, дозволяє зробити висновок про необхідність посилення ролі держави у створенні умов для підвищення конкурентоспроможності її економіки, не лише з урахуванням інноваційних чинників, а й чинника технологічного розвитку. Розглянемо передумови забезпечення міжнародної конкурентоспроможності країни в умовах поглиблення інтеграції та глобалізації. До імператив розвитку слід віднести: розвиток „нової економіки” (прискорення процесів запровадження та використання інформації у всіх сферах людської діяльності), інтелектуалізацію (вкладення в людський капітал), глобальну інституціоналізацію, безпеку розвитку, зниження енергомісткості виробництва (раціональне використання природних ресурсів, зменшення навантаження на навколишнє середовище) [14].

Активізація процесу глобалізації, з одного боку, прискорює інтеграцію окремих національних регіонів у систему міжнародних конкурентних відносин, а з другого — зумовлює прояв усіх суперечностей глобального економічного розвитку та перетворює конкурентоспроможність регіонів на ключовий критерій ефективності їхнього функціонування як самостійних економічних суб’єктів [6].

На думку окремих вчених, поглиблення локалізації інноваційної діяльності виступає рушійною силою розвитку нових центрів економічної активності, які, власне, і визначають конкурентний статус своїх держав, але, разом з тим, загострює міжрегіональну дивергенцію та територіальну диспропорційність соціально-економічного розвитку [11].

Проаналізувавши стан економічного розвитку за умов визначення проблем конкурентоспроможності, доречним є виділення наступних моделей нарощення міжнародної конкурентоспроможності країн:

1) регіональна — визначення конкурентних переваг країни на регіональному рівні;

2) локальна (кластерна) — визначення конкурентних переваг в локальному вимірі (вплив створення кластерів);

3) транзитна — визначення конкурентних переваг за рахунок розвитку транзитного потенціалу країни, в т.ч. створення ефективної міжнародної транспортної системи;

4) світова (загальна) — підвищення загальних критеріїв конкурентних переваг країни в умовах глобалізаційного розвитку.

До чинників, які впливають на рівень міжнародної конкурентоспроможності країни за умов застосування відповідної моделі нарощення слід віднести:

- макроекономічну стабільність (антициклічне регулювання);

- ефективність державного управління;

- розвиток людського капіталу (вплив економіки знань);

- розвиток інфраструктури (якість інституцій);

- розвиток підприємництва (галузевий вимір);

- створення сучасних фінансових ринків (вплив фінансової кризи);

- підвищення технологічного рівня виробництва (технологічне оновлення);

- стабілізацію екологічного стану (екологічний фактор розвитку);

- розвиток інновацій (конкурентні переваги країни);

- глобалізацію та інтеграцію (участь країни у відповідних процесах розвитку).