Природа, функції і типологія політичного лідерства

Лідер (англ. leader – провідник, керівник) – той, хто перебуває попереду, впливає на інших для інтеграції групової діяльності з певною метою або очолює яку-небудь організацію чи рух.

Тема лідерства досить актуальна, особливо у сучасну епоху, тому що лідер як суб’єкт політики грає вирішальну роль у характері розвитку політичного процесу. Фактично лідер має можливість або сприяти утвердженню певних цінностей, або спричинити виродження, падіння рівня довіри до найдосконалішої політичної системи. Лідер- це особа, здатна інтегрувати діяльність людей, з метою задоволення їх групових інтересів. У суспільній сфері лідер виокремлюється фактично в кожному виді діяльності і на кожному етапі історичного процесу.

Феномен лідерства має два основних сутнісних значення: по-перше, це особа, що має найефективніші здібності для продуктивної діяльності. Лідер є взірцем для наслідування, фактично віддзеркаленням ідеального, суб’єктивного уявлення членів групи; по-друге, це особа, за якою люди визначають право на прийняття рішень, що мають значення для групи. Легітимність лідера залежить від здатності об’єднувати всіх заради спільної мети.

В політології є кілька теорій політичного лідерства, які пояснюють його природу.

Теорія рис або теорії «великої людини» з’явились під впливом досліджень з метою пояснити лідерство на основі спадковості. В межах цього напряму були здійснені дослідження королівських династій різних націй, аналіз шлюбів між правителями. Основна теза даного підходу полягає в тому, що якості лідера можна виокремити і генетично обумовити. Серед якостей притаманних лідерам виділяють гострий розум, тверда воля, цілеспрямованість, енергійність, організаторські здібності, і головне - компетентність і готовність брати на себе відповідальність.

Ситуативна теорія пояснює появу лідера як результат співпадіння місця, часу і обставин. В різних конкретних ситуаціях групового життя виокремлюються певні індивіди, які переважають завдяки одній якості, але саме вона виступає необхідною в даній ситуації.

Мотиваційна теорія лідерства ефективність лідера розглядає в залежності від його впливу на мотивацію послідовників їх здатність до продуктивного виконання завдання і відчуття задоволення в процесі роботи. Поведінка лідера є мотивуючою в тому обсязі, в якому вона збільшує ймовірність досягнення послідовниками цілей і пояснює способи цього досягнення.

Атрибутивна теорія розглядає лідера як своєрідну маріонетку, що отримує прямі вказівки і владу від своїх послідовників, які призводять його до руху.

У сучасну епоху серед ознак авторитетності лідера виділяють: поважність думки; обов’язковість рішень для всіх; здатність відображати і захищати спільні інтереси громади; спроможність бути відданим об’єднуючій ідеї; готовність у разі потреби піти на компроміс; вміння мобілізувати маси на спільну працю; здатність переконування інших; чіткість викладання своєї позиції; моральну бездоганність.

Політичне лідерство як інститут, включає в себе певну частину громади задля вирішення соціальних проблем в межах суспільства. Політичне лідерство твориться не тільки засобами правової регламентації діяльності політика, але й моральними регулятивами. Тому доля політика залежить від характеру вчинку, за який він не обов’язково понесе юридичну відповідальність, але це може коштувати йому кар’єри і репутації. Політичне лідерство - це особливий вид підприємницької діяльності, яка здійснюється на специфічному ринку, на якому суб’єкти в конкурентній боротьбі обмінюють свої програми-рішення на керуючі посади. Специфіка політичного підприємництва полягає в персоналізації «політичного товару», його ототожненні з особистістю певного лідера, а також в рекламуванні цього «товару», як загального блага. Хоча він може спрямовувати власну діяльність і на сегменти політичного ринку.

У структурі політичного лідерства виділяють три компоненти, які безпосередньо впливають на ефективність:

1. індивідуальні якості лідера;

2. ресурси і інструменти дії;

3. ситуація, в якій він діє.

Таким чином поняття «політичного лідерства» можливо визначити як системотворчий елемент політичної діяльності, постійний пріоритетний і легітимний вплив одної чи декількох осіб, які мають владні повноваження, на групу, організацію чи суспільство.

Типологія політичного лідерства була запропонована М.Вебером на основі класифікації авторитету людей, що забезпечують владу, здатність віддавати накази та викликати покору. Називається три типи лідерства:

· традиційне, яке базується на вірі у святість ритуалу, традиції. Управління на цій основі здійснюється у патріархальних суспільствах, абсолютних монархіях. Головний принцип діяльності - ціннісно-раціональний;

· раціонально-легальне, що базується на вірі в законність існуючого порядку та його «розумність». Це бюрократичний стиль лідерства, в ньому лідер-чиновник виступає не як особистість, від якого еманується влада, а як агент певної владної функції, раціональної з точки зору цілісності системи. Головна діяльність базується на цілераціональній дії;

· харизматичне основою якого є віра в надприродні здібності вождя, культ його особи. Подібний лідер часто має магічну силу в очах послідовників. Основний принцип його діяльності – ефективна дія, тому цей тип виникає в критичних ситуаціях, коли ж вона стабілізується то харизматичне лідерство трансформується в традиційне або бюрократичне.

Авторитет традиційного лідера спирається на багатолітні традиції. Людина наділена «правом на лідерство», завдяки походженню - належності до еліти. Такий тип лідерства характерний для «доіндустріального» суспільства. Раціонально-легальне, чи бюрократичне лідерство, згідно Веберу, притаманне «індустріальному суспільству»; воно виникає в тому випадку, коли лідером стають не в силу особистих здібностей, а за допомогою «законних» бюрократичних процедур. Лідерство в «ідеальній» бюрократії імперсональне, воно діє як інструмент закону. Вебер стверджує що раціонально-легальне лідерство знеособлене, традиційне засноване на пієтеті, харизматичне - на вірі в виключність лідера.

Специфіка сучасної української політичної ситуації у тому, що новітні політичні організації, за винятком окремих, є малочисельними, з обмеженим впливом на суспільство. В умовах кризового стану держави, лідер як особистість і суб’єкт політики стає вирішальним чинником політичного розвитку. Крім того, для українського суспільства більш характерна орієнтація на східний тип політики, тобто оцінка і орієнтація йде не на програми, а на лідера. Громадськість ще сподівається на лідерів-ватажків, які переберуть на себе відповідальність за долю всіх людей. Суспільство ще недостатньо усвідомлює власні інтереси, має низький рівень політичної культури.

Наступною проблемою є проблема створення партій під конкретного «лідера». Цим пояснюється наявність багатьох партій з однаковими назвами і подекуди штучною структурою організації. Пройшла перша доба лідерів-дисидентів, яких вирізняли ізоляціонізм, непоступливість, зосередженість на особі. У сучасності цінується практичність, реалізм політичних лідерів. Майбутнє позбавить їх егоїстичного прагматизму і наблизить до загальноєвропейського ідеалу соціально-етичної відповідальності за проведення певних політичних дій.