Соціальні стратегії економічних реформ в Україні

Формування нової соціальної стратегії незалежної української держави відбувається сьогодні в умовах глибокої соціальної кризи, що накладає певний відбиток на цей процес. Тому, щоб розібратися в нинішньому стані соціальної політики в Україні, необхідно зрозуміти, у чому причини й основні прояви даної кризи, які стратегічні завдання слід вирішити в майбутньому, взявши до уваги минулі помилки (рис. 2.2).

На самому початковому етапі економічних реформ у 1991–1992 рр. перед українським урядом стояла проблема вибору стратегії включення соціальної політики в загальну стратегію економічних перетворень. Значний вплив на такий вибір зробила прийнята концепція реформ, що виходила з необхідності підвищення ефективності функціонування господарської системи шляхом переходу до ринкових відносин в економіці.

Такий вибір був зроблений урядом України тому, що на той період у соціальній сфері існував достатній «запас міцності», що виявлявся:

1) у незначному майновому і дохідному розшаруванні суспільства, в існуванні «середнього класу» – гаранта соціальної стійкості в суспільстві, що забезпечувало більш-менш рівномірний розподіл ваги реформ серед різних груп населення на початковому етапі;

2) у наявності в населення деяких фінансових і матеріальних ресурсів, що сформувалися в умовах дореформеної економіки і не були розтрачені до моменту початку реформ;

3) у наявності певних ресурсних запасів у галузях соціальної сфери, що в силу інерції дозволяло їм протягом якогось часу відносно благополучно функціонувати навіть за відсутності надходження нових ресурсів;

4) у широкому поширенні в суспільстві реформаторських очікувань і настроїв, певної лояльності населення до політики лібералізації, готовності на деякий період пожертвувати своїми благами заради звільнення від тоталітаризму, що дозволяло деякий час здійснювати економічні реформи у відносно спокійному соціальному кліматі (рис. 2.3).

В остаточному підсумку вже через кілька років стало ясно, що саме соціальні наслідки ринкових реформ виявилися головним гальмом подальших економічних і політичних перетворень у суспільстві.

4. Соціальні наслідки та причини загострення соціальних проблем в Україні внаслідок реформ

4.ОСОБЛИВОСТІ СОЦІАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

5. Проблема вибору моделі соціальної політики в Україні.

6. Стратегії, цілі й пріоритети в соціальній політиці.

7. Пріоритетні напрями соціальної політики України в перехід­ний до ринку період.

1. Проблема вибору моделі соціальної політики в Україні

Проблема сьогодення в Україні полягає в тім, що вона знаходиться в процесі пошуку найбільш адекватної для себе моделі соціально орієнтованої держави і механізму реалізації соціальної політики. У статті 1 Конституції України сказано, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Це означає, що вона виконує своє суспільне призначення, проводячи політику, спрямовану на створення умов, що забезпечують гідне життя і вільний розвиток людини.

Іншою проблемою сьогоднішньої України є не просто видозміна моделі соціальної політики, а здійснення спроби кардиналь­ної зміни однієї крайньої моделі соціальної держави на іншу, тобто різкий перехід від максимально одержавленої соціальної політики до цілком лібералізованої, демократичної.

Сьогодні стало очевидним, що політика держави не може будуватися тільки на економічній парадигмі за відсутності соціальних цінностей і показників, тому що економічне зростання залежить насамперед від соціальної справедливості й політичної стабільності в суспільстві, від рівня розвитку людсь­кого капіталу і його здатності адаптуватися до нових ринкових умов.

Саме тому в основу економічних перетворень і відповідних програмних заходів покладено органічне поєднання політики фінансової стабілізації та економічного зростання з активною соціальною політикою — «Реформи заради добробуту».

2. Стратегії, цілі й пріоритети в соціальній політиці

.

Для подолання соціальної кризи необхідна розробка єдиної і цілісної стратегії соціальної політики. Під стратегією соціальної політики розуміється корінне вирішення системи соціальних проблем на конкретному історичному етапі розвитку суспільства. Стратегічні цілі соціальної політики визначаються комплексом умов перехідної економіки, станом соціально-трудової сфери, обсягом фінансових ресурсів, змінами функцій держави (рис. 2.6).

З початку економічних реформ в Україні тільки з 1995 р. соціальні цілі в діяльності держави стали чітко позначатися і виноситися як самостійний напрямок у стратегічній лінії. Це проявилося в появі урядового документа «Основні пріоритетні напрямки соціальної політики у перехідний період» у доповіді Президента України Л. Кучми «Про основні засади економічної та соціальної політики» ще в 1995 р. (рис. 2.7).

У цьому документі соціальна політика була названа необхідною умовою продовження економічних реформ. Її основною метою проголошена стабілізація рівня життя громадян України із наступним його підвищенням у міру розвитку економіки.

Таким чином, починаючи з 1997 р., український уряд активно й усвідомлено бере курс на побудову соціального ринкового господарства і, незважаючи на фінансову кризу в серпні 1998 р., першочерговими заходами для нового уряду України з’явилося забезпечення функціонування системи життєзабезпечення, зниження соціальної напруженості, перехід ринкової економіки до соціально орієнтованого економічного росту.

Незважаючи на те, що за весь період економічних реформ в Україні реалізація соціальної політики проходила зі змінним успіхом, можна виділити ряд принципово нових її рис, що склалися за цей час (рис. 2.9).

По-перше, вони виражаються у зміні ролі держави при здійсненні соціальної політики, у скороченні масштабів державного втручання в соціально-економічну сферу. З іншого боку, змінюється соціальна позиція особистості стосовно держави, збільшується частка її соціальної участі у житті держави й відповідальності, формуються недержавні інститути, що беруть участь у проведенні соціальної політики. По-третє, нова модель характеризується децентралізацією соціальної політики, перерозподілом повноважень в управлінні соціальною сферою в бік регіональних і місцевих органів влади, зміною структури і функцій соціальних відомств. Цей процес супроводжується перерозподілом і зміною системи джерел фінансування соціальної сфери, активізацією позабюджетних потоків на соціальні програми і заходи, розвитком системи соціального страхування. Найбільш позитивним моментом є поступове оформлення правового простору соціальної сфери, запровадження системи соціальної стандартизації і використання соціальних нормативів як механізму перехідного сус­пільства.