Соціальна політика у командно-адміністративній та ринковій системах

Соціальна криза різко загострилася наприкінці XIX – початку ХХ ст. Конфлікт між працею і капіталом, що виник тоді, не був вирішений мирним шляхом, що привело до революційних змін суспільного ладу в тодішній Росії. Замість визнання еволюційного способу вирішення соціальних проблем народ спокусився ідеями соціалістів, які ратували за побудову безкласового суспільства, шлях до якого, як вважали марксисти, а згодом більшовики, проходить через відмову від приватної власності й приватного підприємництва, а держава стає єдиним інститутом, що керує суспільним розвитком.

Фактично соціальна політика держави зводилася до розв’язання двох задач:

1) визначення пропорцій економічного розвитку;

2) формування суспільних фондів споживання.

В умовах цивілізованої розвинутої ринкової економіки існують два напрямки соціальної політики держави:

1 – соціальне вирівнювання через розподіл доходів;

2 – забезпечення соціальних гарантій за нормальних умов життя.

Основний закон (Конституція) орієнтує державу на ряд головних соціальних цінностей:

1) повага та захист людської гідності;

2) гарантування мінімального прожиткового мінімуму;

3) захист шлюбу, сім’ї, материнства;

4) підтримка розвитку умов праці та господарювання;

5) свобода об’єднань;

6) захист інтересів власності;

7) захист від ймовірних збитків.

Соціальна політика в умовах ринкової системи проводиться державними структурами, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, а також виробничими колективами за допомогою системи заходів, спрямованих на досягнення соціальних цілей і результатів: підвищення суспільного добробуту, поліпшення якості життя народу і забезпечення соціально-політичної стабільності, соціального партнерства в суспільстві.

Особливу роль у сфері соціальної політики ринкової економіки із соціальною орієнтованістю відіграє розробка системи соціального захисту людей похилого віку, інвалідів, сім’ї, молоді.

Важливе місце займає проблема соціального партнерства. Вона розглядається насамперед як спосіб досягнення згоди в суспільстві, а також як інструмент спільного вироблення рішень по соціальних питаннях з боку держави і громадських організацій.

2. Характеристика моделей соціальної політики в державах з ринковою економікою

Серед них можна виділити три основні моделі: ліберальну, корпоративну і суспільну (рис. 2.1).

В основі ліберальної моделі соціальної держави лежить індивідуальний принцип, що припускає особисту відповідальність кожного члена суспільства за свою долю і долю своєї родини. У даному випадку роль державних структур у безпосередній реалізації соціальної політики мінімізована. Її основними суб’єктами є особистість і різні недержавні організації – соціально-страхові фонди й асоціації. Фінансову основу соціальних програм складають у першу чергу приватні заощадження і приватне страхування. Тому тут діє принцип еквівалентності, відшкодовуваності, а не солідарності. При ліберальній моделі соціальної політики держава бере на себе відповідальність за збереження лише мінімальних доходів громадян і за благополуччя найменш знедолених прошарків населення.

Друга модель соціальної держави – корпоративна. В її основі лежить корпоративний принцип, який допускає, що максимум відповідальності за долю своїх працівників несе корпорація (підприємство, установа). У даному випадку і держава, і недержавні організації, і особистість також несуть частку відповідальності за соціальне благополуччя в суспільстві, але все ж велику роль тут відіграють підприємства, що мають власну розгалужену соціальну інфраструктуру, власні соціально-страхові фонди

І остання модель соціальної держави – суспільна, в основі якої лежить принцип солідарності. Він означає відповідальність усього суспільства за долю своїх членів. Це перерозподільча модель соціальної політики, при якій багатий платить за бідного, здоровий – за хворого, молодий – за старого. Основним суспільним інститутом, що здійснює такий перерозподіл, є держава.

соціально орієнтованої ринкової економіки, дуже важливим є опанування світового досвіду. Перш за все слід знати, що кожна країна з урахуванням своєї специфіки формує власну модель соціальної політики. У той самий час Європейський Союз, завданням якого є розробка уніфікованої модифікації соціальної політики для «Загальноєвропейського дому», виділяє дві основні моделі:

1. Перша модель, часто її називають «бісмарківською» (по імені родоначальника – канцлера Бісмарка), установлює твердий зв’язок між рівнем соціального захисту й тривалістю професійної діяльності.

2. Друга модель, що Комісія ЄС називає «беверіджською» (Веveridqе), бере за базу, що будь-яка людина, незалежно від того, відноситься чи не відноситься вона до економічно активного населення, має право на мінімальну захищеність у випадку захворювання, втрати здоров’я, на старість, та з інших причин, що спричиняють зниження або втрату доходів.