Становище жінок

Загалом жінки перебувають у невигідному становищі в системі соціального захисту ФРН. Вони отримують менші виплати по со­ціальному страхуванню, розраховуючи на ласку соціальної допомо­ги. Право жінок на трудові пенсії за віком та допомогу по безробіт­тю дуже обмежується, по-перше, суворими правилами їх надання, а по-друге, характером їхньої праці, що часто малооплачувана і пере­ривається для виконання жінкою ЇЇ сімейних обов'язків. Система соціального страхування, основи концепції якої були розроблені ще у 80-х роках XX ст., передбачає, що платником внесків має бути чо­ловік, обов'язок якого утримувати родину, і соціальне забезпечення має відображати залежну роль жінки в родині. Пенсія вдови стано­вить 60 % пенсії померлого чоловіка. Працюючі жінки отримують після виходу на пенсію лише близько 30 % попередньої заробітної

плати, тоді як чоловіки — близько 50 %. Більшість тих, хто звер­тається по соціальну допомогу, або незаможні літні жінки, або са­мотні жінки з дітьми, які не отримують матеріальної підтримки від колишнього чоловіка. Під впливом жіночого руху у країні й міжна­родних норм з 1986 р. перший рік після народження дитини жінка вважається непрацездатною, розглядається як застрахована й тому отримує відповідну оплачувану відпустку коштом пенсійного фонду. Лише жінки, які мають 35 років трудового стажу, отримують повну пенсію, а час, який вони витратили на догляд за дітьми, до трудово­го стажу не зараховується.

Підпорядковане становище жінки в системі соціальної безпеки ФРН відображує їхнє місце у структурі зайнятості, яка є типовою для розвиненої західної країни. Наприкінці 80-х років жінки у скла­ді робочої сили становили близько 40 %. Підвищенню жіночої зайня­тості перешкоджає відсутність розвиненої системи піклування про дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Часткова зайня­тість також наражається на перешкоди у вигляді несприятливого законодавства щодо соціального страхування таких працівників. Жінки більшою мірою потерпають і від безробіття. Наприкінці 80-х років було зареєстровано 1 млн безробітних жінок, а за окремими оцінками, ще 800 тис. перебували "у мовчазному резерві", тобто не реєструвались як безробітні, тому що або втратили право на допо­могу, або вважали, що їхні зусилля будуть марними, бо шанси знай­ти роботу були дуже малі. Обмеження державних видатків зумови­ло також обмеження кількості робочих місць як для малокваліфіко-ваних, так і для високоосвічених жінок у таких сферах, як освіта, охорона здоров'я і соціальне обслуговування. Отже, у ФРН жінки виконують роль трудового резерву.

6.3.6. Сімейна політика

Суспільні погляди на роль оісіпки і сім'ї. Ідеологія соціально орієн­тованої ринкової економіки виразно визначила державну політику щодо ролі жінки та сім'ї, наголошуючи на традиційних, патріархаль­них цінностях, що протягом усього повоєнного періоду піддавалося критиці, особливо з боку жінок. Незважаючи на те що в Основному законі 1949 р. проголошувалися рівні права чоловіків та жінок і за­боронялося надавати: будь-які переваги чи створювати перешкоди залежно від статі особи, в іншій статті того самого закону зазнача­лося, що "шлюб та сім'я перебувають під особливим захистом дер-

жавних норм". Останнє положення вільно трактували консерватори, розглядаючи сім'ю як "природну інституцію, дану Богом", яку має підтримувати чоловік-годувальник, заробляючи достатньо для утри­мання жінки і двох дітей. Консервативна інтерпретація сімейної по­літики мала фатальні наслідки для матерів, які самі виховують дітей. Специфічні й насущні потреби таких сімей ніколи не були визнані державою загального добробуту зразка ФРН. Ці сім'ї мають право лише на соціальну допомогу по бідності.

Незважаючи на феміністський рух 70-80-х років, настрої невтру­чання у справи родини, що почасти були негативного реакцією на відверте підпорядкування інтересів родини інтересам держави за часів нацизму, допомогли зберегти патріархальну спрямованість соціальної політики та соціального забезпечення, що глибоко вкоре­нилася в німецькому суспільстві, й цим відрізняють Німеччину від інших країн.

Проблема абортів. Однією з основних вимог феміністок була ле­галізація абортів. Головними опонентами цього були католицька церква і консервативне крило ХДС/ХСС. Зрештою, у 1976 р. було прийнято закон, який дозволяв аборти за медичними, етичними та соціальними показаннями за згодою лікарської комісії та консуль­танта із сімейних питань. Отже, якщо жінка бажала легально зроби­ти аборт, вона повинна була пояснити своє рішення консультантові. Якщо лікареві не вдавалося відмовити жінку, він робив висновок про те, що аборт показаний у конкретній ситуації. Таке законодав­ство надавало лікарям широкі права, якими ті користувалися згідно з власною мораллю. Якщо на півночі країни отримати дозвіл па аборт було легко, то в сільській місцевості на півдні, де відчутним був вплив католицизму, не лише комісії, а й самі лікарі відмовляли в цій операції. Цим пояснюється те, що кількість абортів серед жінок дітородного віку у ФРН значно менша, ніж у Швеції та США. Вод­ночас щорічно 200 тис. жінок виїздять з ФРН за кордон з метою зро­бити аборт.

Проблема абортів гостро постала після об'єднання Німеччини у 1990 р. У Східній Німеччині, де зайнятість жінок становила 90 %, аборт за бажанням жінки був легалізований ще в 1972 р. У червні 1990 р. численна демонстрація жінок із Заходу і Сходу Німеччини вийшла на вулиці Бонна з вимогою поширити ліберальний східноні­мецький закон на західні землі й не робити навпаки. Проте като­лицька церква в подальшому твердо утримувала свої позиції, і поки

що в обох частинах Німеччини діють попередні закони, а боротьба жінок триває.

Догляд за дитиною. Відпустка по вагітності й пологах надається з виплатою 100 % попередньої заробітної плати і збереженням робо­чого місця протягом семи місяців. На початку 80-х років 95 % ма­терів користувалися цим правом, хоча лише половина з них після за­кінчення терміну відпустки ставали до роботи. Згідно із законом 1987 р. мати чи батько за їхнім вибором можуть взяти відпустку по догляду за дитиною на півтора року. Місячна оплата в розмірі 600 ОМ надається і працюючим, і тим, хто був без роботи протягом шести місяців. Надалі виплати по догляду за дитиною є адресними, і лише 40 % сімей продовжують отримувати їх у повному розмірі. Більшість жінок з дітьми до 5 років (61 % у 1985 р.) вибувають зі складу робочої сили. Сімдесят чотири відсотки дітей віком від 3 до 5 років відвідують дитячі садки, якими зазвичай керує церква за підтримки державних коштів. Проте для них немає державних стан­дартів, а в сільській місцевості дитячих дошкільних закладів майже немає. До того ж дуже небагато з них працюють протягом цілого дня. Кількість дитячих садків при підприємствах також невелика. Отже, коли обоє батьків працюють, вони звертаються по платну чи безплатну допомогу до родичів, знайомих, нянь та ін.

Невелика експериментальна державна програма дошкільного виховання, яку ініціював уряд у 70-ті роки, зустріла дуже вороже ставлення з боку суспільства, що можна пояснити несприйпяттям будь-яких ідей усуспільнення, що асоціюються, очевидно, з націо­нал-соціалізмом або НДР. Отже, матері дошкільнят мусять обирати кар'єру безплатної хатньої робітниці, у той час як їхнім чоловікам відводиться роль годувальника. Батьки, які відхиляються від цієї лінії поведінки, віддані на ласку несубсидованих і нерегульованих форм приватного догляду за дитиною. На жінках лежить також обо­в'язок догляду за старими та хронічно хворими родичами, зіа якими у 80 % випадків доглядають їхні дочки та невістки.

Отже, сімейна політика у ФРН сформувалася під впливом силь­них антиколективістських почуттів. Вона зберігає традиційний по­діл ролей у сім'ї, економічну залежність жінки від чоловіка, невтру­чання у справи родини з боку держави, що, однак, не заважає її про-наталістській спрямованості. Протягом останніх двох десятиріч жіночий рух намагався підірвати деякі елементи цієї ідеології, особ-

ливо щодо абортів, але боротьба за перетворення патріархального суспільства триває.

6.3.7. Охорона здоров'я

У ФРН немає загальнодержавної системи охорони здоров'я. По суті, організаційно і фінансово вона базується на принципах, закла­дених Бісмарком у 80-ті роки XX ст. і модернізованих на засадах соціально орієнтованої ринкової економіки. Отже, фонди медично­го страхування, лікарі та методи лікування певною мірою не зале­жать від держави. Нині понад 90 % населення охоплено медичним страхуванням, з фондів якого фінансуються допомога по тимчасовій непрацездатності та оплата медичних послуг. Фонди медичного страхування формуються за однакової участі роботодавців і праців­ників. Порівняно невелику частину видатків покладено на державу (близько 14%). Не охоплюються державним медичним страхуван­ням переважно високооплачувані працівники, заробітна плата яких перевищує встановлену законом межу обов'язкового страхування і які в такий спосіб уникають великих відрахувань до фондів держав­ного медичного страхування. Для пацієнтів медичне обслуговуван­ня безплатне, а лікарі та лікарні отримують кошти із страхових фон­дів. Частка загальних видатків на охорону здоров'я (з державних і приватних фондів медичного страхування) у ВВП зросла з 4,7 % у 1960 р. до 8,1 % у 1984 р. і була вищою, ніж у середньому по країнах ОЕСР. Частка фондів державного медичного страхування у фінансу­ванні охорони здоров'я в 1984 р. становила 78,2 %, решта — це ви­датки з приватних страхових фондів, за виписування рецептів та де­які інші послуги, які повинні оплачувати застраховані, і пожертву­вання церкви й інших благодійних організацій.

Фінансова криза 70-х років змусила уряд шукати шляхи зменшен­ня державних видатків на охорону здоров'я. У 1972 р. фонди медич­ного страхування законодавчо зобов'язувалися покривати кошти капіталовкладень у нові лікарні. Це призвело до значного підвищен­ня страхового тарифу в 1987 р. (з 4,1 до 6,3 %). Підвищення видатків на охорону здоров'я пов'язане також з типовими для страхової меди­цини недоліками. Оскільки плата за пацієнта в лікарні береться не згідно з процедурами лікування, а поденно, лікарні намагаються як­найдовше тримати пацієнта в ліжку: середнє перебування в лікарні у ФРН найдовше серед західноєвропейських країн; адміністра­тивний апарат фондів медичного страхування налічує 70 тис. чол.;

лікування в лікарні здійснюється навіть тоді, коли пацієнт міг би лікуватися амбулаторно; ліки в аптеках надзвичайно дорогі — при­близно на 70 % дорожче, ніж у середньому у країнах Європейського Союзу, і лікарі рідко призначають дешевші аналоги.

Намагаючись подолати тенденцію до невпинного зростання кош­тів на охорону здоров'я, якому не могло запобігти вкрай забюрокра­тизоване керівництво державними страховими фондами, у 80-ті ро­ки було законодавчо запроваджено перелік послуг, що мали оплачу­ватися безпосередньо пацієнтами, а не із страхових фондів. Ось чому такі сплати зросли більш як удвічі протягом 1977-1984 рр. Водночас було встановлено перелік ліків і недорогих пристроїв (таких як кон­тактні лінзи, слухові апарати, інвалідні візки), які пацієнт міг би от­римати безплатно.

Проте варто зазначити, що ці нововведення сприяли поглиблен­ню соціальної диференціації. Адже в Німеччині існує понад 1100 страхових фондів, кожен з яких на свій розсуд може визначати рі­вень внесків і виплат (держава встановлює лише професійні або со­ціальні групи, на які поширюється обов'язкове страхування, струк­туру управління фондами та мінімальний відсоток внесків). Фонди організовані як за географічним, так і за професійним принципом, а тому можуть значно відрізнятися за складом своїх членів. Менш за­можні обиратимуть дешевші фонди, які відповідно пропонують ниж­чу якість чи менший набір послуг; заможніші, які здатні платити вищі внески, користуватимуться послугами вищеоплачуваних, тоб­то теоретично кваліфікованіших лікарів тощо. У 70-ті роки ці роз­біжності, особливо між регіональними фондами, які охоплювали близько половини населення, зменшилися під тиском державного регулювання, але внаслідок послаблення державного контролю та приватизації можуть відновитися.

Іншим недоліком німецької системи, що негативно позначається на стані здоров'я населення, є слабка профілактичної спрямованість. Не здійснюються епідеміологічні дослідження захворюваності та смертності за соціальним статусом. Пріоритет віддається лікуванню захворювань, що виникли, а відповідальність за профілактику ціл­ком покладено на пацієнта. Комунальну та професійну гігієну відсу­нуто на другий план. Ось чому система охорони здоров'я ФРН від­творює соціальну нерівність, а такий показник, як дитяча смерт­ність, ледве дорівнює середньому по країнах ОЕСР, хоча ВВП у Німеччині перевищує середній рівень.