Створення ОУН

Представники цих груп і У ВО зібралися 29 січня 1929 р. на з'їзд і вирішили злитися в єдину підпільну революційну ор­ганізацію — Організацію Українських Націоналістів (ОУН). Керівництво ОУН вважало, що тільки суверенна держава, яка найбільше відповідає національним інтересам українського

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

народу, є «умовою, що забезпечує нації тривалу активну участь у світовому середовищі». Організація вважала своєю метою безкомпромісну революційну боротьбу аж до відновлення втра­ченої незалежності України та встановлення українського суве­ренітету на всіх землях українського народу.

Головою Проводу ОУН став Євген Коновалець.

Ідеологія ОУН базувалася на «інтегральному націоналіз­мі», розробленому Д. Донцовим. Згідно з нею в історії є один закон — «закон боротьби й вічного суперництва націй». Українська нація є абсолютною цінністю; незалежна Україна -найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під керівництвом єдиної націоналістичної партії, керованої вождем з абсолютною владою. ОУН проголосила свою опози­ційність до соціалізму і демократизму, протиставляючи їм на­ціональний солідаризм. Націоналісти міфологізували історію України, пропагуючи культ боротьби, самопожертви, націо­нального героїзму. Особливе значення надавалося соборнос­ті (національній єдності). Передбачалось, що соціально-еко­номічна організація Української держави повинна базуватись на розвитку аграрної сфери, спиратися на співпрацю між де­ржавою, кооперативами та приватним капіталом.

У практичній діяльності ОУН застосовувала тактику «пер­манентної революції», що передбачала постійні збройні акції проти польської влади. Вони особливо посилились, коли край­овим провідником ОУН на західноукраїнських землях став Степан Бандера.

У 30-ті роки було здійснено сотні актів саботажу, десятки експропріацій державних фондів, понад 60 замахів та вбивств, організованих членами ОУН (найвідоміша акція — вбивство в 1934 р. польського міністра внутрішніх справ Б. Перацького, на якого ОУН поклала відповідальність за пацифікацію). Про­цес над учасниками теракту відбувався з 18 листопада 1935 р. до 13 січня 1936 рік у Варшаві, завершившися трьома виро­ками до страти, які потім були замінені на довічне ув'язнення (С. Бандера, М. Лебедь, Я. Карпинець) і двома вироками до довічного ув'язнення. Інших було засуджено до ув'язнення від 7 до 15 років. Варшавський процес дав змогу польській громад­ськості дізнатися про боротьбу українців.

ОУН нараховувала до 40 тис. членів. її посиленню спри­яло розчарування в легальних методах боротьби, західних демократіях, радянській системі, піднесення національної свідомості. Це все радикалізувало політичний рух, зрос­тання політичного екстремізму, посилення його динамізму.

Модуль 3. Новітня історія України

У 1938 р. Є. Ковальця було убито радянським агентом, а його наступником став Андрій Мельник, який сподівався, що бо­ротьба гітлерівської Німеччини з СРСР допоможе здобути незалежність Україні.

Неп й українізація в Східній Україні спричинили прора-дянські симпатії в Західній Україні. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яку в 1923 р. було пе­рейменовано в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Вона була складовою частиною Компартії Польщі. Програма КПЗУ, яка діяла в підпіллі, передбачала курс на соціалістичну революцію й приєднання Західної України до УСРР.

У часи перших стримувань українізації на підрадянській Україні КПЗУ активно виступала на захист одного з її про­відників — О. Шумського. Кампанія проти «націоналістичного ухилу» О. Шумського в Радянській Україні призвела до роз­колу КПЗУ на початку 1928 р. на «меншість», що користува­лася підтримкою Москви, та «більшість», або «васильківців» (за псевдонімом лідера КПЗУ Й. Крілика, або Васильківа), які виступали з критикою національної політики Сталіна й Кага­новича.

КПЗУ перебувала ніби під подвійним тиском — з одного боку Комінтерну (реально ВКП(б) через КП(б)У), а з іншо­го — Комуністичної партії Польщі (КПП), яка занепокоєно спостерігала за автономістськими тенденціями в КПЗУ. Один

' із лідерів КПЗУ М. Заячківський (Косар) убачав у боротьбі низових ланок ОУН «протиокупаційне вістря», фактичну бо­ротьбу «за національне визволення українського народу з-під польської окупації», що не могло не викликати підозри в йо­го московських «сюзеренів». Голод 1932-1933 pp. і масові репресії в СРСР приглушили прорадянські настрої. Керів-

ників КПЗУ було розстріляно в СРСР У 1938 р. Комінтерн

розпустив КПП і КПЗУ, затаврувавши керівництво партій як фашистську агентуру.

Інші громадські організації

У 1926 р. було створено Українське селянське робітниче соціалістичне об'єднання (Сельроб), яке діяло під керівництвом КПЗУ. Проте згодом воно розко­лолося на два крила (національне й промосков-ське). У 1928 р. обидва крила налічували до

І 10 тис. осіб і збирали на виборах приблизно 240 тис. голосів. У 1932 р. Сельроб було розпущено польським урядом.

Важливим чинником суспільного життя в західноукраїн­ських землях було товариство «Просвіта». У 1936 р. воно налічувало 275 тис. учасників, 3071 бібліотеку і читальні зали,

! 190 пересувних бібліотек. Наукове товариство ім. Т. Шевченка