Західноукраїнські землі в 1900-1914 pp

На початку XX ст. всі західноукраїнські землі продовжували перебувати у складі Австро-Угорської імперії. Тут мешкало по­над 4,6 млн. українців. Східна Галичина, де проживало українсь­ке населення, як і раніше, в адміністративному відношенні була об'єднана із Західною (польською) Галичиною в Королівство Галіції і Лодомерії. Увесь цей край поділявся на 50 повітів. Окремою адміністративною територією була Буковина, до якої входило 10 повітів. Закарпатські землі складалися з 4 україн­ських комітетів.

Економіка на цих землях розвивалась уповільненими тем-
1 пами, мала колоніальний характер, що виявлялося

І в її структурі та динаміці. Одним із найрельєфні-

ших проявів цього процесу був вивіз сировини з західноук­раїнських земель до метрополії на переробку. Сировина стано­вила понад 90 % всього експорту із західноукраїнських земель в інші країни. Природні багатства краю експлуатувалися нера­ціонально, по-хижацькому. На зламі XIX—XX ст. щорічне ви­рубування лісу в Карпатах перевищили 6 млн м³, що призвело до різкого скорочення площі лісів і порушення екологічної рів­новаги.

Переважна більшість західноукраїнських підприємств була дрібною і маломеханізованою. У 1902 р. 94 % промислових під­приємств Галичини налічували до 5 робітників, тут діяло лише 5,5 % парових двигунів, що функціонували в імперії.

Про колоніальний характер Галичини свідчить її галузева структура, яка характеризувалася перевагою харчових підпри­ємств (34,3 %), лісозаготівлі та оброблення лісу (20 %). Під­приємства машинобудування, ремонту, металообробки скла­дали лише 10 %.

З традиційних галузей успішно розвивався видобуток солі. У 1906 р. на частку Галичини припадало 64 % вартості загаль­нодержавного виробництва солі.

Проте західноукраїнські землі не обійшли й нові тенденції розвитку. Як і у світовій економіці в цілому, тут з'являються монополії, в основному іноземні. У 1912 р. в Галичині діяло ЗО монополістичних об'єднань, сумарний акціонерний капітал яких досягав 115 млн крон. Англо-австро-німецький концерн контролював 75 % видобутку та переробки нафти в Галичині, у Закарпатті австрійському капіталові належало 45 % акцій великих угорських банків. Західноукраїнський регіон перетво­рився на ринок збуту товарів, вироблених розвинутішими про-

Модуль 2. Нова історія України

числовими державами, потреби краю задовольнялися переваж­но імпортними фабричними промисловими товарами.

Західноукраїнські землі залишалися відсталими аграрни­ми провінціями Австро-Угорщини. У сільському господарстві було зайнято близько 90 % населення. Зберігалося велике по­міщицьке та церковне землеволодіння. Поміщикам належало понад 40 % усіх земель. Серед поміщиків переважали іноземні: поляки в Галичині, румуни — у Буковині, угорці — у Закарпатті. У Закарпатті, наприклад, граф Шенборн мав більше 100 тис. га, тобто близько 20 % усієї території. Основна маса селян страж­дала від малоземелля. У Галичині 53,3 % селянських госпо­дарств були безкінні, 43 % мали до 2 га на двір. Заможних селян було 5 %, але вони володіли землею, яка за кількістю перевищу­вала вдвічі ту, яка належала 600 тис. бідняцьких господарств. 614 тис. селянських господарств не забезпечували прожитку своїм власникам. Такі незаможні селяни орендували землю в інших селян чи поміщиків, йшли працювати на заводи, ходи­ли на заробітки до Бессарабії, Південної України.

На селі збереглися напівкріпосницькі порядки. На Поділлі селяни навіть за гриби, зібрані в лісі, відпрацьовували поміщи­ку два дні, стільки ж за кожен сніп скошеної трави.

Становище українського селянства погіршувалося зловжи­ваннями влади, соціальною дискримінацією. Чиновники за­вищували якість селянської землі, що призводило до того, що селяни в Галичині платили втричі більше поземельних подат­ків, ніж поміщики. Прямі податки селяни сплачували за землю, хату, худобу, за проїзд через мости. Постійно зростали непрямі податки (на нафту, цукор, тютюн, пиво). Становище українсь­ких селян у Галичині погіршувалось ще й тому, що поміщиками переважно були поляки, які обіймали майже всі адміністратив­ні посади, у тому числі контролювали й суд. Уся адміністратив­на влада в Галичині, як і в Буковині, зосереджувалася в руках намісника. Роль органів місцевого самоврядування виконували Галицькій і Буковинський сейми. Виконавчим органом Гали­цького сейму був крайовий комітет, у який входили маршалок (голова сейму) і 6 членів, яких обирали сейм з числа його депу­татів строком на 6 років.

На початку XX ст. в Західній Україні розгорнулася боротьба

за реформу виборчої системи, що була складо-

вою частиною національно-визвольного руху. УРезультаті досить гострої боротьби (наприклад, лише у січні 1906 р. в Галичині відбулося близько 300 мітингів і зборів, У яких узяли участь майже 500 тис. осіб), імператор Австро-Угорщини видав указ про запровадження нового виборчого за-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

кону. Однак суттєвих змін це не принесло, оскільки, як і раніше, закон забезпечував переваги для контро-угорської і польської буржуазії. Зберігалась недемократична система куріальних ви­борів до місцевих органів влади. Лише у 1914 р. сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям надавалось 27,2 % місць, українцям дозволялося обіймати посади службов­ців урядових установ у повітах Галичини й Буковини. Проте систему виборів до місцевих органів влади так і не було зміне­но, і українці знаходилися в нерівних умовах з іншими націо­нальними групами.

На початку XX ст. у Галичині визначилися три напрямки політичної думки:

1) москвофільський, який поволі спадав;

2) австрійський ультралоялізм, тобто орієнтація на Австро-Угорщину й вірність династії Габсбургів;

3) самостійницький, державницький, за створення Українсь­кої незалежної держави.

Значну роль у суспільно-політичному житті Галичини в той час починає відігравати митрополит Галицький (греко-католи-цька церква) Андрій граф Шептицький (1900-1944 pp.).

Складовою частиною національно-визвольного руху ук­раїнців на західноукраїнських землях була боротьба за націо­нальну освіту, зокрема за український університет. Ця бороть­ба проходила в умовах жорстокого протистояння з польськи­ми шовіністами, яке доходило до збройних сутичок. У 1902 р. було засновано організацію «Січ», що ставила своїм завданням фізичне виховання української молоді. Ще раніше (1894 р.) у Східній Галичині існували аналогічні товариства під назвою «Соколи».

Більшість української громадськості в Галичині в цей час займала проавстрійську — антиросійську позицію. Це пояс­нюється тим, що політика Російського уряду була активно во­рожою українцям, як у самій Росії, так і за її межами.