Політична реакція. Столипінська аграрна реформа. Загострення національного питання

Післяреволю­ційна реакція

Після поразки революції в країні настав період політичної реакції, яка, за ім'ям голови царського уряду, от римала назву столипінської. II Дума розпуска лась, вводився в дію новий виборчий закон, за

яким 80 % населення позбавлялося виборчих прав. В основному це стосувалося робітників, селян, неросійських народів. III Ду­ма була реакційною, більшість у ній мали чорносотенці і октяб­ристи, що давало можливість царю успішно нею керувати. Від України обрали 11 і депутатів, з них 64 поміщики. За партійною приналежністю більшість їх належала правим та російським на­ціоналістам (55). Національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до III Думи.

Значно посилилися репресії: у більшості губерній України діяв воєнний стан, лютували каральні загони. У 1909 р. у тюр­мах країни перебувало 170 тис. революціонерів. Фактично розгромлені були профспілки та інші громадські організації. Якщо у 1905 р. нараховувалось 245 тис. членів профспілок, то у 1909 р. залишилось лише 13 тис.

Аграрна реформа

Прагнучи не допустити нової революції і зміцнити свою со­ціальну опору, царський уряд на чолі з П. А. Столипіним вирішив здійснити реформи, які стосувались перш за все аграрного сектора.

Основні заходи аграрної реформи:

• дозвіл виходу з общини і закріплення землі у приватну власність, тобто розмивання общинного землеволодіння;

• створення хуторського та відрубного господарства;

• надання кредитної допомоги селянам через селянський Поземельний банк;

• проведення переселення селян з європейської частини Держави, де землі не вистачало, у Сибір, на Далекий Схід, у Се­редню Азію.

Тим самим Столипін хотів убити двох зайців: дати селя­нам землю, вивезти їх з перенаселених районів, позбавившись Незадоволених малобезземеллям. Планувалося, що реформа сприятиме зміцненню держави взагалі, оскільки крім аграрних Перетворень, вона передбачала реорганізацію місцевого самов­рядування, судових установ, страхування робітників, запровад­ження загальної початкової освіти.

Столипін прагнув еволюційним шляхом досягти соціально-економічного прогресу при збереженні царської монархії, вла-

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

ди й привілеїв багатих верств населення (у першу чергу помі­щиків та буржуазії), а також заможного селянства.

В Україні з 1906 по 1915 pp. з общини вийшли 468 тис. дво­рів, або 30,2 % від загальної чисельності общинних земель. Ті селяни, які виходили з общини, мали право отримати зем­лю у відруб, тобто в одному місці, «куском». Якщо вони пере­носили туди будинок і господарські будівлі, то це називалося хутором. До початку 1916 р. в Україні утворилося 440 тис. ху­торських і відрубних господарств (13 % загальної кількості). Для допомоги селянам у створенні хутірського господарства створювався Селянський поземельний банк. Цей банк купував у поміщиків землі, а потім за вищими цінами продавав їх ок­ремими ділянками селянам. Селяни України протягом 1906-1910 pp. купили в банку 480 тис. десятин землі, з них хутірські та відрубні господарства 82,6 %. Банк збільшив ціну землі з 105 крб. за десятину в 1907 р. до 136 крб. у 1914 р. Діяльність банку сприяла зміцненню заможних селянських господарств. Якщо селяни не могли виплатити щорічні внески і проценти банку, то земля поверталася в банк. Протягом 1906-1917 pp. селяни викупили в основному в поміщиків більше 7 млн га землі. Унаслідок цього в них виявилося 65 % усієї землі і на одне господарство вже припадало 8,6 га.

На селі організовувалися прокатні технічні станції, сільсько­господарські читання з метою поліпшення агрокультури. Для малоземельних селян створювалися товариства з оренди землі та колективного ведення рільництва.

Певні результати дала політика переселення. Найбільшу 1 кількість переселенців дала Україна. Це було

І пов'язано з тим, що саме тут конче не вистачало

землі, відчувалося сильне аграрне перенаселення. До Сибіру з України переїхало близько 1 млн селян. Та невдоюі 17 % з них повернулися назад, ще більш незадоволеними і збіднілими, ос­кільки в Україні в них землі не було і в Сибіру вони її не змогли отримати з різних причин. Це призвело до загострення соціаль­них відносин в українському селі. Таким чином, реформа спри­яла подальшій соціальній диференціації на селі.

Ця диференціація призвела до того, що в бідняків земельні наділи зменшувались, а в заможних збільшувались. Концент­рація наділів давала можливість ширше застосовувати машини, добрива, агрокультуру. Розширилися посівні площі. Серед­ньорічний валовий збір зернових збільшився з 775 млн пудів у 1900-1902 pp. до 1070 млн у 1910-1913 pp.

Столипінська аграрна реформа після відміни кріпосного права в 1861 р. була наступним великим кроком на шляху

Модуль 2. Нова історія України

еволюційного розвитку Російської імперії, поступового пере­творення її з феодальної в буржуазну монархію. Вона приско­рила розвиток капіталістичних, ринкових відносин, соціаль­ну диференціацію на селі, покращила стан сільського госпо­дарства, але не вирішила аграрного питання в цілому. Тому участь селянства в новій революції з усіма її наслідками стала неминучою.

Національне гнобиння

Напередодні війни царизм значно посилив національний гніт: закривались українські школи, «Просвіти», журнали, конфісковувались твори українських письменників, у тому числі й Т. Г. Шевченка.

Українці, як і всі інші неросійські народи, оголошувались «інородцями». їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, але й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів. Таким чином, національне питання на­передодні війни значно загострилось. Національне питан­ня — це питання про ліквідацію усілякого національного гноблення, досягнення рівноправності національностей, вільного самовизначення й розвитку великих і малих на­родів. Причинами загострення цього питання були політична реакція в країні, прагнення царизму придушити всякий виз­вольний рух, у тому числі й національний; розгул шовінізму у зв'язку з підготовкою до війни й відповідна реакція на те з боку національно-демократичних сил; зв'язок національ­ного питання з аграрним, адже більшість населення націо­нальних регіонів були селяни, для яких ці два питання пере­пліталися; правова та теоретична неробзробленість націо­нального питання.

У цей період різними політичними силами (крім царизму, який виступав за статус-кво) пропонувались різні шляхи вирі­шення національного питання в Україні. «Товариство українсь­ких поступовців»- (ТУП), створене у 1908 p., виступало за ідею національної автономії України в межах майбутньої конститу­ційної Росії. Російські ліберали (кадети, трудовики) погоджу­вались на дозвіл уживання української мови в початкових шко­лах у місцевостях з переважаючим українським населенням. Чорносотенці з України (Д. Піхно, В. Контроль) категорично виступали проти будь-яких поступок українцям, заявляючи, Що українство «загрожує смертельною небезпекою великій Російській державі».

Незважаючи на гніт й утиски царату, українська культура продовжувала розвиватися й досягла певних успіхів. У 1914 р. На Україні діяло 26 тис. загальноосвітніх шкіл з 2,6 млн учнів, а в 27 вузах навчалося 35,2 тис. студентів.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ