Феномен смерті й проблема сенсу життя

Міркування про природу й сутність людини, в остаточному підсумку, мають на меті відповідь на питання про сенс людського життя. Зі спробами розв’язати цю проблему пов’язані філософські проблеми смерті.

В епоху античності смерть представлялася найбільшим злом, що віднімає в людини життя. Філософи античності намагалися спростувати цю вихідну посилку: злом є не смерть, а страх смерті. Він породжений нерозумністю людини й може бути переборений шляхом філософського міркування. Філософствувати – учитися вмирати.

У християнстві вихідна посилка – невизначеність. Смерть може бути найбільшим злом, тому що загрожує знищенням людського «я». Може бути найбільшим благом, тому що забезпечує перехід особистості в світ, позбавлений страждань. Посмертна доля в руках Бога.

У Новий час проблема смерті втрачає гостроту, тому що пануючою ідеологічною установкою стає орієнтація на активну діяльність. Уявляється, що людина, яка зуміла гідно прожити життя, зуміє гідно вмерти.

У марксизмі людина розуміється як родова істота. Індивідуальна смертність компенсується безсмертям роду.

Особлива увага до цієї проблеми відрізняє філософський ірраціоналізм. Життя й смерть – основна тема міркувань екзистенціалістів. Смерть – обмеження свободи, перетворення життя в долю. Звідси – висновок про абсурдність (безглуздість) і нашого народження, і нашої смерті.

Сенс життя – поняття, властиве розвиненій світоглядній системі, що виправдує й витлумачує властиві цій системі моральні норми й цінності, показує, в ім'я чого необхідна діяльність, що диктується ними.

В історії філософії проблема сенсу життя виражалася різною термінологією.

Уперше термін «сенс життя» починає вживатися в російської літературі 19 ст. До цього часу використовували інший термін – «вище благо».

В епоху античності вище благо ототожнювалося із щастям і розумілося як основна мета людської діяльності.

У середньовічній філософії вище благо ототожнювалося із блаженством, що розумілося як споглядання божества. Так, зокрема, розумів вище благо Фома Аквінський.

Питання про сенс життя з усією гостротою постало у Новий час. Звільнення свідомості від тотального диктату релігійних догматів відкрило людини можливість і в той самий час поставило перед необхідністю самостійно визначати для себе сенс свого життя.

Сучасний учений, психолог і філософ В. Франкл стверджує, що людині складно впоратися із цим завданням. У сучасному світі він констатує наявність «екзистенціального вакууму», тобто відсутності у більшості населення відчуття, що існування має сенс. Вихід із ситуації «екзистенціального вакууму» шукають багато філософів. Популярними є ідеї Е.Фромма, представника психоаналітичної філософії. Метою людського розвитку він вважає формування плідного характеру або плідної орієнтації. Плодотворність – це здатність використати свої сили й реалізовувати закладені можливості. З погляду плідної орієнтації, сенс життя людини в тому, щоб реалізувати себе, стати тим, чим вона може бути, є потенційно. Тоді протилежністю щастю є не горе й страждання, а пригніченість, що виникає в результаті внутрішньої безплідності.