Характеристика окремих злочинів у сфері професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг 1 страница

Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги (ст. 365-2 КК). Безпосереднім об’єктом злочину виступає встановлений порядок професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг.

Предмет злочину – неправомірна вигода.

Об’єктивна сторона злочину характеризується наявністю трьох ознак: 1) діяння – зловживання суб’єктом своїми повноваженнями; 2) суспільно небезпечні наслідки у вигляді істотної шкоди охоронюваним законом правам або інтересам окремих громадян, або державним чи громадським інтересам, або інтересам юридичних осіб; 3) причинним зв’язком між діянням та наслідками.

Зловживанням повноваженнями є протиправне використання особою наданих їй повноважень у зв’язку зі здійсненням професійної діяльності з надання публічних послуг. Зловживанням визнається не будь-яке діяння, а лише таке, яке обумовлене: 1) професійною діяльністю, пов’язаною з наданням публічних послуг; 2) наданими особі повноваженнями.

Водночас, як зазначено в кримінальному законодавстві, особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, підлягають відповідальності за ст. ст. 365-2 та 368-4 КК лише під час виконання цих функцій. Якщо зазначені особи виконують організаційно-розпорядчі[390] або адміністративно-господарські функції, їх в цій частині слід визнавати службовими особами та притягувати до кримінальної відповідальності за іншими статтями, що містяться в Розділі XVII Особливої частини КК.

Зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги, є закінченим злочином з моменту заподіяння істотної шкоди вказаним у КК правам та інтересам.

Суб’єктом злочину є аудитор, нотаріус, оцінювач, експерт, арбітражний керуючий, незалежний посередник, член трудового арбітражу, третейський суддя, інша особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.

Тлумачення ч. 1 ст. 365-2 і ч. 1 ст. 368-4 КК дає змогу зробити висновок, що наявне в цих частинах статей застереження «не є державним службовцем, посадовою особою місцевого самоврядування» стосується всіх осіб, перелічених в цих нормах.

Аналізуючи ч. 1 ст. 365-2, ч. 1 ст. 368-4 і ч. 3 ст. 368-4 КК, М.І. Хавронюк звертає увагу на цей аспект і пише, що таку неуніфікованість термінології слід розглядати як помилку законодавця, що підлягає виправленню. При цьому науковець, аналізуючи ч. 1 ст. 365-2 КК, зазначає, що особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але надають публічні послуги, крім осіб, прямо перелічених у цій нормі, є особи, для яких характерна сукупність таких ознак: 1) вони працюють в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних чи комунальних підприємствах, установах, організаціях або інших підприємствах, установах, організаціях, які фінансуються з державного чи місцевих бюджетів і 2) за рахунок коштів державного бюджету чи місцевих бюджетів професійно виконують повноваження щодо надання публічних послуг[391].

Таку позицію можна обґрунтувати тим, що публічні послуги, як було показано вище, надаються в першу чергу працівниками держаних органів влади та місцевого самоврядування, державними та комунальними підприємствами, установами, організаціями.

На цей аспект звертає увагу і П.П. Андрушко, котрий зазначає, що публічні послуги, які надаються особами, зазначеними у ст.ст. 365-2 та 368-4 КК, у зв’язку зі здійсненням ними професійної діяльності з їх надання, можуть надаватися у випадках, передбачених законом, і певними категоріями службових осіб. Так, наприклад, згідно із Законом України «Про нотаріат» нотаріальні дії, крім нотаріусів, можуть вчинюватись також посадовими особами органів місцевого самоврядування. У подібних випадках при посвідченні заповітів (крім секретних), довіреностей, доручень, які прирівнюються до нотаріально посвідчених, посадові особи, які повноваженнями на їх посвідчення наділені Законом України «Про нотаріат», діють як представники влади чи місцевого самоврядування – як особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування, а не як особи, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Особи, які надають певні публічні послуги не на професійній основі, а у зв’язку з покладенням на них законом обов’язку вчиняти певні дії, які за змістом мають ознаки публічних послуг, не можуть визнаватися суб’єктами злочинів, передбачених ст. ст. 365-2 та 368-4 КК. За вчинення передбачених ст.ст. 365-2 та 368-4 КК дій зазначені особи, якщо такі дії вчинені ними у зв’язку зі здійсненням функцій представника влади чи місцевого самоврядування, мають нести відповідальність за ст. ст. 364, 365, 368, 368-2 КК[392].

На думку дослідників з Національної академій прокуратури України, «іншими особами» як суб’єктами розглядуваного злочину можуть бути особи, які, хоч і працюють в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних чи комунальних підприємствах, установах, організаціях або інших підприємствах, установах, організаціях, які фінансуються з державного, місцевих бюджетів або за рахунок приватних коштів, не є державними службовцями або посадовими особами, але професійно виконують повноваження щодо надання публічних послуг. Такими особами можуть бути, зокрема: працівники підприємств, установ та організацій, що надають адміністративні послуги; соціальні працівники, у т.ч. працівники реабілітаційних установ і закладів соціального захисту для бездомних осіб і безпритульних дітей; працівники житлово-комунальних організацій; працівники державних та комунальних закладів освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури і спорту; працівники державних та комунальних підприємств залізничного, повітряного, автомобільного, водного транспорту, міського електротранспорту; журналісти та інші працівники державних та комунальних ЗМІ. Іншими особами, які надають публічні послуги, в установлених законом випадках, можуть бути також адвокати – у разі надання ними безоплатної правової допомоги з оплатою їх послуг за рахунок державного чи місцевого бюджету, тимчасові адміністратори банків та інших фінансових установ[393].

Будучи прибічниками буквального тлумачення кримінального закону і матеріально-правового характеру конституційного імперативу «усі сумніви – на користь особи», вважаємо, що за чинних редакцій ч. 1 ст. 365-2 і ч. 1 ст. 368-4 за межі дії цих кримінально-правових заборон виведені особи, які під час здійснення професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, зловживали своїми повноваженнями, будучи при цьому державними службовцями або посадовими особами місцевого самоврядування, а також особи, які пропонують, надають або передають неправомірну вигоду таким особам.

У зв’язку з цим зловживання повноваженнями особою, яка є державним службовцем або посадовою особою місцевого самоврядування та здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, треба кваліфікувати не за ст. 365-2, а за іншими нормами КК. Наприклад, зловживання повноваженнями експерта судово-медичного бюро експертизи, якщо вони полягають в наданні завідомо неправдивого висновку, слід кваліфікувати за ст. 384 КК. Водночас якщо експерт (у цьому разі не має значення, чи є він державним службовцем) одержує неправомірну вигоду за вчинення дій або бездіяльності з використанням наданих йому повноважень, вчинене має кваліфікуватись за ч. 3 або ч. 4 ст. 368-4 КК, позаяк ці норми не містять спірного застереження[394].

Якщо ж ті чи інші зловживання повноваженнями під час здійснення професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, особами, які є державними службовцями або посадовими особами місцевого самоврядування, прямо не передбачено іншими статтями КК, вони не можуть тягнути кримінальної відповідальності.

На підставі аналізованого застереження обмежують суб’єктний склад злочину, передбаченого ч. 3 ст. 365-2 КК, автори, які зазначають, що за цією статтею доцільно притягувати до відповідальності осіб медичного персоналу, які репрезентують медичну установу сфери приватного права, але у випадку надання публічних, а не лікувальних послуг (наприклад, при видачі довідки про стан здоров’я, при вирішенні питання щодо госпіталізації чи протезування на пільгових умовах). Зазначена стаття КК має розповсюджуватись на вчителів та викладачів навчальних закладів приватної форми власності, але, знову ж, у випадку надання ними публічних, а не виключно освітянських послуг (наприклад при оформленні відповідних документів, при оцінюванні рівня знань під час іспитів)[395].

Третейські судді підлягають відповідальності за вчинення аналізованого злочину лише під час виконання ними цих функцій, тобто протягом дії контракту між ними та сторонами у справі. На нашу думку, така законодавча конкретизація є зайвою, оскільки і з назви, і з диспозиції ст. 365-2 КК випливає, що суб’єкти цього злочину підлягають відповідальності лише під час здійснення ними професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. До речі, в ч. 3 ст. 368-4 КК таке сумнівне застереження відсутнє.

Суб’єктивна сторона зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги, характеризується прямим умислом. Психічне ставлення до суспільно небезпечних наслідків у формі істотної шкоди чи тяжких наслідків може бути як умисним, так і необережним.

Обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони є мета – одержання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб. На думку фахівців Головного науково-експертного управління Апарату Верховної Ради України, вказівка на мету як обов’язкову ознаку суб’єктивної сторони зловживання повноваженнями особами, які надають публічні послуги, є невиправданою. Аналіз норми свідчить про те, що, якщо вказана особа не ставитиме за мету отримання неправомірної вигоди для себе чи інших осіб або завдання шкоди охоронюваним законом правам, інтересам окремих громадян, юридичних осіб, інтересам суспільства чи держави, то навіть якщо її діями буде заподіяно істотну шкоду, такі дії не будуть охоплюватися складом злочину. У цьому випадку більш доцільно говорити про мотив, наприклад, як це передбачено ст. 364 КК[396]. Утім, враховуючи, що зміни до антикорупційного законодавства призвели до криміналізації низки діянь у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, не виключено, що вказаний спосіб конструювання суб’єктивної сторони складу злочину, передбаченого ст. 365-2 КК, – це цілком свідома позиція законодавця.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 365-2 КК) є вчинення цього злочину стосовно неповнолітньої чи недієздатної особи, особи похилого віку або повторно.

Відповідно до ч. 1 ст. 32 ЦК неповнолітня особа – це фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Однак при аналізі цієї кваліфікуючої ознаки слід застосовувати поширювальне тлумачення і під неповнолітньою особою розуміти фізичну особу, яка не досягла вісімнадцятирічного віку.

Недієздатна особа – це фізична особа, яка внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ч. 1 ст. 39 ЦК).

Громадянами похилого віку визнаються: чоловіки у віці 60 і жінки у віці 55 років і старші, а також особи, яким до досягнення загального пенсійного віку залишилося не більше півтора року (ст. 10 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні»).

Особливо кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 3 ст. 365-2 КК) є тяжкі наслідки.

Підкуп особи, яка надає публічні послуги (ст. 368-4 КК). Безпосереднім об’єктом злочину виступає встановлений законодавством порядок оплати публічних послуг, згідно з яким діяльність стосовно фізичних і юридичних осіб з боку осіб, які надають публічні послуги, повинна здійснюватись непідкупно і фінансуватись за рахунок коштів держави, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій або фізичних осіб.

Предметом злочину виступає неправомірна вигода.

В ч. 1 ст. 172-3 КпАП («Пропозиція або надання неправомірної вигоди») передбачено адміністративну відповідальність у т.ч. за пропозицію або надання неправомірної вигоди особі, яка надає публічні послуги, у розмірі, що не перевищує п’яти НМДГ, а в ч. 2 – за ті самі дії, якщо розмір неправомірної вигоди не перевищує ста НМДГ.

Поряд із цим в ч. 1 ст. 368-4 КК встановлено кримінальну відповідальність за пропозицію, надання або передачу неправомірної вигоди особі, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. При цьому в ч. 1 ст. 368-4 КК мінімальний розмір неправомірної вигоди не визначено. Виходить, що при розмежуванні підкупу особи, яка надає публічні послуги, як злочину та адміністративного проступку, передбаченого ст. 172-3 КпАП, слід виходити із закріпленого у КпАП критерію, який відповідно до ч. 2 ст. 172-3 КпАП дорівнює ста НМДГ.

Аналогічним чином пропонується розмежовувати вказані правопорушення у п. 16 проекту постанови Пленуму ВССУ «Про практику застосування судами законодавства України про відповідальність за окремі корупційні правопорушення».

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 368-4 КК, полягає у таких діях, як: 1) пропозиція неправомірної вигоди; 2) надання неправомірної вигоди; 3) передача неправомірної вигоди.

Пропозиція неправомірної вигоди особі, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, може відбуватися як в усній, так і в письмовій формі. Злочин є закінченим з моменту доведення пропозиції неправомірної вигоди до відома певної особи

Під наданням неправомірної вигоди розуміють передачу особисто або через посередника певній особі винагороди за вчинення або невчинення дій з використанням нею своїх повноважень. Злочин є закінченим тоді, коли особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, прийняла хоча б частину неправомірної вигоди. Якщо така особа відмовилася прийняти запропоновану неправомірну вигоду, дії особи, яка намагалася її дати, кваліфікуються за ч. 1 ст. 368-4 КК як пропозиція неправомірної вигоди.

Передача неправомірної вигоди – це дії особи, яка бере неправомірну вигоду в іншої особи та передає особі, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, тобто виступає в ролі посередника підкупу особи, яка надає публічні послуги. Дії особи, яка передала неправомірну вигоду такому посереднику, також необхідно кваліфікувати за ч. 1 ст. 368-4 КК як надання неправомірної вигоди.

Розглядаючи попередні законодавчі зміни у частині відповідальності за корупційні правопорушення, В.І. Тютюгін зазначав, що низка новел вступили у колізію з уже існуючими нормативними приписами. Так, було встановлено відповідальність за підкуп осіб, які надають публічні послуги, серед яких вказаний і експерт. Водночас згідно зі ст. 386 КК схиляння експерта шляхом підкупу до відмови від давання висновку чи до давання до завідомо неправдивого висновку вже визнається злочином проти правосуддя. Виникає питання: за якою з цих норм особа, що вдалася до підкупу експерта повинна, нести відповідальність?[397] Поставлене питання не втрачає актуальності і тепер. На нашу думку, вказівка на підкуп експерта має бути виключена з ч. 1 ст. 386 КК.

Суб’єкт злочину, передбаченого ч. 1 ст. 368-4 КК, – загальний.

Проте якщо такий суб’єкт робить пропозицію, передає або надає неправомірну вигоду державним службовцям або посадовим особам місцевого самоврядування, які здійснюють публічні послуги, він не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку з наявністю відповідного застереження, на якому було акцентовано увагу при розгляді ст. 365-2 КК.

Суб’єктивна сторона підкупу особи, яка надає публічні послуги, характеризується прямим умислом. При цьому винний діє в особистих інтересах або в інтересах третіх осіб. Очевидно що така деталізація спрямованості дій жодним чином не конкретизує суб’єктивну сторону злочину, оскільки особа, вчиняючи злочин, може діяти або в особистих інтересах, або в інтересах інших осіб, або поєднувати ці інтереси. Тому при формулюванні суб’єктивної сторони аналізованого злочину необхідно або відмовитися від вказівки на певний інтерес, або закріпити корисливий мотив як обов’язкову ознаку, враховуючи, що відповідна кримінально-правова заборона є складовою антикорупційного законодавства.

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 368-4 КК) є повторність, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб або організованою групою.

Об’єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368-4 КК, полягає в одержанні особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень в інтересах особи, яка їх надає чи передає. Тобто і в цьому випадку законодавець однозначно вказує на фактичне прийняття відповідним суб’єктом винагороди як на момент закінчення злочину.

У ч. 3 ст. 368-4 КК йдеться про одержання неправомірної вигоди за виконання або невиконання дій з використанням наданих винному повноважень. Поняття «використання наданих повноважень» обмежується діями у межах компетенції особи, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.

Наприклад, дією, за виконання якої нотаріус може отримати неправомірну вигоду, може бути засвідчення вірності копій документа без наявного оригіналу, вчинення нотаріальної дії «заднім числом», посвідчення заповіту за відсутності паспорту заповідача або накладення заборони відчуження майна без належних підтверджень наявного зобов’язання.

Принагідно звернемо увагу на неузгодженість, притаманну чинній редакції ч. 1 ст. 172-2 КпАП. У ній йдеться про використання службових повноважень у той час, як у ч. 3 ст. 368-4 КК говориться про одержання особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, неправомірної вигоди за вчинення дій або бездіяльність з використанням наданих їй повноважень. Це може навести на думку про те, що особи, які надають публічні послуги, не підлягають відповідальності за ст. 172-2 КпАП. Водночас вказівка в п. 1 примітки до цієї статті КпАП на те, що суб’єктом відповідних правопорушень є особи, визначені у пунктах 1–3 ч. 1 ст. 4 Закону «Про засади запобігання і протидії корупції», свідчить на користь того, що особи, які надають публічні послуги, все ж є суб’єктами такого адміністративного правопорушення, як порушення обмежень щодо використання службового становища. Якщо законодавець, справді, мав на меті запровадити адміністративну відповідальність за порушення обмежень щодо використання службового становища у т.ч. для осіб, які надають публічні послуги, з ч. 1 і ч. 2 ст. 172-2 КпАП бажано виключити слово «службових».

Суб’єктом злочину є аудитор, нотаріус, оцінювач, експерт, арбітражний керуючий, незалежний посередник, член трудового арбітражу, третейський суддя, інша особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.

На думку М.І. Хавронюка, арбітражний керуючий не є суб’єктом злочину, передбаченого ч. ч. 3, 4 ст. 368-4 КК, хоча пропозиція чи надання йому неправомірної вигоди визнається злочином відповідно до ч. ч. 1 і 2 цієї статті[398]. Погодитися з такою позицією важко: у цій статті, хоч прямо і не вказано на зазначеного суб’єкта, але перелік осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, є відкритим. Відсутність згадування конкретно про арбітражного керуючого у диспозиції ч. 3 ст. 368-4 КК не означає, що арбітражний керуючий не є суб’єктом злочину, передбаченого цією кримінально-правовою нормою. Все ж у цьому випадку треба керуватись системним тлумаченням антикорупційного законодавства, не допускаючи невиправдано обмежувального розуміння його окремих положень.

З огляду на пряму вказівку законодавця (маємо на увазі ч. 1 ст. 365-2, ч. 1 ст. 368-4 КК України, підпункт б) п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції»), арбітражний керуючий є особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Так, із застереження «у тому числі послуг … арбітражного керуючого», на нашу думку, однозначно випливає, що законодавець відносить арбітражних керуючих до числа тих, хто надає публічні послуги.

На відміну від ч. 1 ст. 365-2 і ч. 1 ст. 368-4, у ч. 3 ст. 368-4 КК йдеться не про члена трудового арбітражу, а про арбітра. На нашу думку, законодавець використовує ці поняття як синоніми, оскільки поняття «арбітр» використано не окремо, а разом зі словосполученням «при розгляді колективних трудових спорів». Водночас із метою уніфікації термінології вважаємо за доцільне словосполучення «арбітром при розгляді колективних трудових спорів» замінити зворотом «член трудового арбітражу».

Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом.

При цьому, як слушно зазначає М.І. Хавронюк, особа, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, відповідає за ч. 3 або ч. 4 ст. 368-4 КК, якщо вона одержує неправомірну вигоду за вчинення діянь виключно в інтересах особи, яка її надає чи передає. Іншими словами, диспозиція ч. 3 ст. 368-4 КК сконструйована таким чином, що якщо зазначені діяння вчинюються в інтересах третіх осіб, діяння не може кваліфікуватися за цією статтею. За умови, якщо одержання неправомірної виголи було пов’язано із зловживанням відповідним суб’єктом своїми повноваженнями і завдало істотної шкоди, воно може бути кваліфіковано за ст. 365-2 КК[399].

Наприклад, якщо особа надасть неправомірну вигоду нотаріусу за вчинення нотаріальних дій на користь її родича, вона підлягатиме відповідальності за ч. 1 або ч. 2 ст. 368-4 КК, а в діях нотаріуса буде відсутній склад злочину, передбаченого ч. 3 (ч. 4) цієї статті.

Згідно з ч. 4 ст. 368-4 КК караність посилюється у разі, коли одержання неправомірної вигоди відповідною особою вчиняється повторно, за попередньою змовою групою осіб або поєднується з вимаганням неправомірної вигоди.

Підстави звільнення від кримінальної відповідальності того, хто пропонував, надав або передав неправомірну вигоду особі, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, передбачені у ч. 5 ст. 368-4 КК.

Рекомендована література

1. Андрушко П.П., Стрижевська А.А. Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика. Навчальний посібник. – К.: Юрисконсульт, 2006. – 342 с.

2. Андрушко П.П. Реформа українського антикорупційного законодавства у світлі міжнародно-правових зобов’язань України. – К.: Атіка, 2012. – 332 с.

3. Аснис А.Я. Уголовная ответственность за служебные преступления в России. – М.: АО «Центр ЮрИнфоР», 2004. – 396 с.

4. Бантишев О. Ф. Злочини у сфері службової діяльності (питання кваліфікації): навчальний посібник. – К.: МАУП, 2002. – С. 128.

5. Бантишев О.Ф., Кузьмін С.А. Хабарництво: Кваліфікація та документування: практик. посіб. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2009. – 120 с.

6. Байлов А.В., Лантінов Я.О. Злочини у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Основні склади злочинів за Розділом XVII Особливої частини КК: альбом схем / За заг. ред. Я.О. Лантінова. – Х.: Харків юридичний, 2012. – 32 с.

7. Брич Л. Кримінально-правова кваліфікація корупційних діянь (з урахуванням диференціації юридичної відповідальності за новим антикорупційним законодавством України) // Юридичний вісник України. – 8 – 14 травня 2010 р. – № 19.

8. Бурдін В.М. Пропозиція хабара: диференціація кримінальної відповідальності чи криміналізація наміру // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 4. – С. 234-251.

9. Взаимодействие международного и сравнительного уголовного права: Учеб. пособие / Науч. ред. проф. Н.Ф. Кузнецова; отв. ред. проф. В.С. Комиссаров. – М.: Издат. Дом «Городец», 2009. – 288 с.

10. Вейберт С.И. Уголовно-правовая квалификация взяточничества в России и за рубежом. – Екатеринбург: УрАГС, 2006. – 248 с.

11. Волженкин Б.В., Квашис В.Е., Цакигян С.Д. Ответственность за взяточничество. – Ер.: Айастан, 1988. – 200 с.

12. Волженкин Б. В. Служебные преступления. – М.: Юристъ, 2000. – 368 с.

13. Волженкин Б.В. Служебные преступления: Комментарий законодательства и судебной практики. – СПб.: Изд-во Р.Асланова «Юридический центр Пресс», 2005. – 560 с.

14. Галахова А. В. Превышение власти или служебных полномочий. Вопросы уголовно-правовой квалификации. – М.: Юрид. лит., 1978. – 96 с.

15. Гармаев Ю.П., Обухов А.А. Квалификация и расследование взяточничества. Учебно-практическое пособие. – М.: Норма, 2009. – 304 с.

16. Гельфанд И. А. Хозяйственные и должностные преступления в сельском хозяйстве. – К.: РИО МВД УССР, 1970. – 251 с.

17. Гринберг М.С. Должностные преступления и крайняя необходимость // Советское государство и право. – 1989. – №5. – С.64-71.

18. Грудзур О.М. Кримінально-правова характеристика провокації хабара: Дис. … канд. юрид. наук. – К., 2011. – 229 с.

19. Гук О.М. Проблемные вопросы уголовной ответственности за злоупотребление властью или служебным положением: Автореф. дис. …канд. юрид. наук. – К., 1988. – 24 с.

20. Диденко В.П. Квалификация хищений государственного и общественного имущества путем присвоения, растраты или злоупотребления служебным положением: Учеб. пособие. – К.: Украинская академия внутренних дел, 1992. – 80 с.

21. Дудоров О.О. Вибрані праці з кримінального права / Переднє слово д-ра юрид. наук, проф. В.О. Навроцького. – Луганськ: РВВ ЛДУВС ім. Е.О. Дідоренка, 2010. – 952 с.

22. Дудоров О., Тертиченко Т. Незаконне збагачення: сумнівна новела антикорупційного законодавства України // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2011. – № 3. – С. 28-34.

23. Дудоров О.О., Зеленов Г.М. Правова еквілібристика, або про відмежування злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг, від адміністративних корупційних правопорушень // Вісник Запорізького національного університету: Збірник наукових праць. Юридичні науки. – 2012. – № 1 (частина 1). – С. 92-99.

24. Егорова Н.А. Теоретические проблемы уголовной ответственности за преступления лиц, выполняющих управленческие функции: Автореф. дис. … д-ра юрид. наук. – Волгоград, 2006. – 62 с.

25. Задоя К.П. Кримінальна відповідальність за перевищення влади або службових повноважень (ст. 365 КК України): Дис… канд. юрид. наук. – К., 2009. – 231 с.

26. Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції». Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення»: науково-практичний коментар / відп. ред. С.В. Ківалов і Є.Л. Стрельцов. – Х.: Одіссей, 2011. – 344 с.

27. Здравомыслов Б.В. Должностные преступления. Понятие и квалификация. – М.: Юрид. лит., 1975. – 167 с.

28. Зубкова В.И., Тяжкова И.М. Некоторые вопросы квалификации посредничества во взяточничестве // Вестник Московского ун-та. Серия 11. Право. – 2001. – № 3. – С. 47-56.

29. Карабанов А.Л., Мелькин С.К. Современные проблемы противодействия коррупции: уголовно-правовой и криминологический аспекты. – М.: Волтерс Клувер, 2010. – 200 с.

30. Касаткин Ю.П. Должностные преступления. Вопросы квалификации. – М.: Прокуратура СССР. Ин-т повышения квалификации руководящих кадров, 1979. – 40 c.

31. Квициния А.К. Должностные преступления. – М.: Российское право, 1992. – 222 с.

32. Кириченко В. Ф. Ответственность за должностные преступления по советскому уголовному праву (общие вопросы). – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1956. – 132 с.

33. Кириченко В.Ф. Виды должностных преступлений по советскому уголовному праву. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1959. – 184 с.

34. Кирпичников А.И. Взятка и коррупция в России. – СПб.: Альфа, 1997. – 351 с.

35. Клименко В.А., Мельник Н.И., Хавронюк Н.И. Уголовная ответственность за должностные преступления / Мельник Н.И., Омельченко Г.А., Хавронюк Н.И. / Комментарий к Закону Украины «О борьбе с коррупцией». – К.: Блиц-Информ, 1996. – 512 с.

36. Коваленко В.П. Кримінальна відповідальність за зловживання владою або службовим становищем, вчинене працівником правоохоронного органу: Автореф. дис… канд. юрид. наук. – Львів, 2009. – 18 с.

37. Козаченко И.Я., Николаева З.А. Проблема соотношения общего и специального составов должностных преступлений // Известия вузов. – Серия «Правоведение». – 1992. – № 3. – С. 40-48.

38. Коржанский Н.И. Квалификация следователем должностных преступлений. Учеб. пособие. – Волгоград: ВСШ МВД СССР, 1986. – 72 с.

39. Коррупционная преступность: криминологическая характеристика и научно-практический комментарий к законодательству о борьбе с коррупцией / В.В. Асанова и др.; под общ. ред. В.М. Хомича; науч.-практ. центр проблем укреплен. законности и правопорядка Ген. прокуратуры Респ. Беларусь. – Минск: Тесей, 2008. – 504 с.

40. Коханюк Т. Здійснення системного тлумачення положень Особливої частини КК України на прикладі Розділу «Злочини у сфері службової діяльності в юридичних особах приватного права та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг» // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – 2010. – Випуск 51. – С. 354-363.