Поняття службової особи та особи, яка надає публічні послуги 3 страница

Аналіз чинного законодавства та юридичної літератури дозволяє констатувати наявність специфічного правового статусу нотаріуса, який не дозволяв однозначно вирішити питання про віднесення нотаріусів до службових осіб та був підґрунтям наукових дискусій з цього приводу[104] та неоднозначного застосування кримінального законодавства.

На користь того, що нотаріусів, вочевидь, не слід було визнавати службовими особами в кримінально-правовому розумінні цього поняття і можна було притягувати до відповідальності хіба що за ст. 358 КК, свідчить і та обставина, що на підставі Закону від 7 квітня 2011 р.законодавець не відніс цю категорію осіб до службових, а, враховуючи їх специфічний правовий статус, виділив цих осіб (поряд з деякими іншими) в окрему категорію суб’єктів злочинів – осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг.

Ще одним представником зазначених осіб є оцінювач. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України від 12 липня 2001 р. «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» оцінка майна, майнових прав – це процес визначення їх вартості на дату оцінки за процедурою, встановленою нормативно-правовими актами з оцінки майна і є результатом практичної діяльності суб'єкта оціночної діяльності. При цьому оцінювачами можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво оцінювача відповідно до вимог Закону «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» (ст. 6 цього Закону).

Особою яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, є також експерт, який дає експертний висновок по кримінальній, цивільній, адміністративній справі чи по господарському спору. Експертиза призначається у випадках 1) коли для вирішення певних питань при провадженні в кримінальній справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ч. 1 ст. 75 КПК 1961 р.); 2) для з’ясування обставин, що мають значення для цивільної чи адміністративної справи і потребують спеціальних знань у галузі науки, мистецтва, техніки, ремесла тощо (ч. 1 ст. 81 КАС України, ч. 1 ст. 143 ЦПК України); 3) для роз’яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань (ч. 1 ст. 41 ГПК України).

Як експерт у кримінальній справі може бути викликана будь-яка особа, яка має необхідні знання для дачі висновку з досліджуваних питань (ч. 2 ст. 45 КПК). Проведення експертизи по господарському спору має бути доручено компетентним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідним для цього знанням (ч. 3 ст. 41 ГПК). Експертом у цивільних та адміністративних справах згідно з ч. 2 ст. 53 ЦПК України та ч. 2 ст. 66 КАС може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України «Про судову експертизу». Крім того, експерт у цивільних справах має бути внесений до Державного реєстру атестованих судових експертів (ч. 2 ст. 53 ЦПК). Також в Україні може проводитися екологічна експертиза[105].

Окремо Законом України від 10 лютого 1995 р. «Про наукову і науково-технічну експертизу» регламентується відповідна експертиза, яка в ч. 1 ст. 1 цього Закону визначається як діяльність, метою якої є дослідження, перевірка, аналіз та оцінка науково-технічного рівня об’єктів експертизи і підготовка обґрунтованих висновків для прийняття рішень щодо таких об’єктів. Вказану експертизу можуть проводити органи виконавчої влади у межах своєї компетенції, підприємства, установи та організації всіх форм власності, тимчасові творчі колективи, що здійснюють наукову і науково-технічну діяльність, спеціалізовані експертні організації, окремі експерти, групи експертів та експертні ради. Експертами є фізичні особи, які мають високу кваліфікацію, спеціальні знання і безпосередньо здійснюють наукову чи науково-технічну експертизу та несуть персональну відповідальність за достовірність і повноту аналізу, обґрунтованість рекомендацій відповідно до вимог завдання на проведення експертизи (ст. 4 згаданого Закону).

Стосовно експерта слід зазначити, що окремі науковці визнавали його службовою особою – у певних ситуаціях або завжди. Так, О.Я. Свєтлов розглядав судово-медичного експерта як службову особу на тій підставі, що його діяльність тісно пов’язана з відправленням правосуддя. Адже експерт не лікує, а констатує ті чи інші факти, які мають важливе значення для правосуддя (причина смерті, тяжкість тілесного ушкодження тощо). Від його висновків нерідко залежить доля кримінальної справи^[106]. Таку ж позицію займав В.О. Глушков, який визнавав правильною практику засудження судово-медичних експертів, зокрема, за одержання хабара^[107].

Ш.Г. Папіашвілі писав, що правовий статус експерта, який працює в державному експертному управлінні, відрізняється від статусу експерта, який працює поза межами такого управління. Службовою особою пропонувалось визнавати лише того експерта, який працює в державному експертному управлінні^[108]. До викладення Розділу ХVІІ Особливої частини ККу редакціїЗакону від 7 квітня 2011 р.така позиція не відповідала кримінальному закону, оскільки останній не пов’язував визнання особи службовою з роботою на підприємстві, в установі чи організації лише державної форми власності.

Найбільш повно і переконливо у вітчизняній кримінально-правовій літературі обґрунтував положення про неможливість визнання експертів службовими особами В.О. Навроцький. Його основні аргументи можна звести до наступного. По-перше, сам по собі зв’язок особи із відправленням правосуддя не може слугувати підставою для визнання особи службовою. Ніхто ж, наприклад, не розцінює як службових осіб свідків, позивачів, відповідачів тощо. Взагалі важливість функцій того чи іншого працівника, його значення у певній сфері суспільного життя не можуть виступати достатньою підставою для визнання цього працівника службовою особою поза зв’язком із законодавчим визначенням поняття службової особи. По-друге, аналіз законодавства, що регламентує діяльність експертів, свідчить про те, що вони при проведенні експертизи та видачі висновків не здійснюють функцій представників влади та не виконують організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов’язків, а реалізують винятково професійні (не управлінські) функції. По-третє, об’єкт злочинів у сфері службової діяльності внаслідок вчинення експертами протиправних діянь не порушується, оскільки порушення, допущені експертом як носієм спеціальних знань, дискредитують лише його самого, а не ті чи інші організації, в яких експерт може працювати. По-четверте, у розглядуваному випадку (через зумовлену необов’язковістю висновку експерта відсутність причинного зв’язку між допущеними експертами порушеннями і суспільно небезпечними наслідками) відсутня об’єктивна сторона службового злочину. По-п’яте, висновок про невизнання експерта службовою особою випливає із зіставлення кримінально-правових норм про відповідальність за хабарництво і завідомо неправдиві показання та підкуп експерта як злочини проти правосуддя^[109]. В.І. Тютюгін також докладно аргументував висновок про те, що судовий експерт, який бере участь у справі під час провадження дізнання, досудового слідства чи в суді, виконує суто професійні (а не службові) обов’язки, діє як фахівець, а тому не може бути визнаний службовою особою[110].

Підтримуючи позицію, згідно з якою судові експерти не мають жодних службових повноважень, Б.В. Волженкін водночас відмічав: якщо експерт, який робить експертні оцінки (одноособово чи колегіально), має право діяти від імені державного чи муніципального органу, видавати офіційний документ, який надає права чи звільняє від обов’язків, підтверджує певний юридичний факт і т.п., тобто вчиняти за дорученням цих органів дії, які тягнуть правові наслідки, його слід визнати службовою особою[111].

Наразі проблема кримінально-правового статусу експерта, як і нотаріуса, більш-менш чітко[112] вирішена у законодавчому порядку.

Слід враховувати і те, що керівники експертних служб можуть визнаватися службовими особами за ознакою виконання організаційно-розпорядчих функцій, адже їм підпорядковуються відповідні підрозділи і працівники останніх. Також експерта експертної служби МВС як звичайного працівника міліції (а не як експерта) можуть залучати до участі в охороні громадського порядку або іншої діяльності, здійснюючи яку, працівник міліції реалізує владні повноваження, а, отже, набуває якості представника влади – службової особи[113].

Арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду (п. 16 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»). У свою чергу розпорядник майна – це фізична особа, на яку у встановленому порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, встановленому законом. Керуючий санацією – фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення санації боржника. А ліквідатор – це фізична особа, яка відповідно до рішення господарського суду організовує здійснення ліквідаційної процедури боржника, визнаного банкрутом, та забезпечує задоволення визнаних судом вимог кредиторів у встановленому порядку.

Ліцензія арбітражного керуючого дає особі право бути призначеною розпорядником майна, керуючим санацією або ліквідатором, тобто визначає її правоздатність. Але це право може бути й не реалізоване. Юридичним фактом, з яким пов’язане виникнення правовідносин між юридичною особою, щодо якої знаходиться у провадженні справа про банкрутство, і арбітражним керуючим, є ухвала господарського суду про призначення особи, яка має ліцензію арбітражного керуючого, розпорядником майна, керуючим санацією чи ліквідатором. Тобто саме ухвала господарського суду породжує процесуальну правоздатність і дієздатність особи, яка має ліцензію, у конкретній справі.

Слід відзначити, що навколо питання про визнання арбітражного керуючого службовою особою точилася тривала дискусія. При цьому пануючою в юридичній літературі[114] була точка зору, згідно з якою арбітражний керуючий визнавався службовою особою за ознакою виконання ним організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків за спеціальним повноваженням. Джерелом спеціального повноваження виступало рішення (ухвала) господарського суду. Не дивлячись на те, що арбітражний керуючий на обіймає на підприємстві посад, пов’язаних з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків, і фактично є фізичною особою – підприємцем, діяльність якого підлягає ліцензуванню, виконання зазначених обов’язків покладається на нього рішенням (ухвалою) господарського суду. У цьому разі господарський суд вважався повноважним органом у розумінні роз’яснення, яке наводилось у п. 1 постанови Пленуму ВСУ від 26 квітня 2002 р. № 5 «Про судову практику у справах про хабарництво». Таким чином, немає підстав для твердження про те, що лише Законом від 7 квітня 2011 р. неправомірні діяння арбітражних керуючих були криміналізовані.

Проаналізувавши положення чинного законодавства, Г.Є. Болдарь виокремила низку аргументів, які, на її думку, свідчили на користь того, що арбітражного керуючого не можна було визнавати службовою особою суб’єкта господарської діяльності: 1) арбітражний керуючий має правовий статус фізичної особи – підприємця, діяльність якого підлягає ліцензуванню; 2) він не перебуває з боржником у трудових відносинах за трудовою угодою; 3) він не обіймає постійно або тимчасово посади у суб’єкті господарювання; 4) він є особою, не зацікавленою щодо боржника, на відміну від керівника підприємства, який діє в інтересах боржника. В той же час авторка навела кілька аргументів на користь того, що арбітражний керуючий є службовою особою у кримінально-правовому розумінні: 1) відповідно до закону на нього покладається широке коло організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських обов’язків; 2) на стадії розпорядження майном (не завжди, а за ухвалою суду), а також санації та ліквідації (завжди) обов’язки керівника підприємства виконує розпорядник майна, керуючий санацією або ліквідатор; 3) на стадії санації та ліквідації він діє від імені боржника; 4) ця особа виконує обов’язки розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора за спеціальним повноваженням, покладеним ухвалою господарського суду[115].

На користь віднесення арбітражного керуючого до службових осіб вказують деякі вельми суперечливі положення вітчизняного законодавства. Так, у ч. 1 ст. 4 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції Закону від 22 грудня 2011р.) зазначено, що арбітражні керуючі є суб’єктами незалежної професійної діяльності. Проте вже в ч. 2 цієї статті говориться, що арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) з моменту винесення ухвали (постанови) про призначення його арбітражним керуючим (розпорядником майна, керуючим санацією, ліквідатором) до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до службової особи підприємства – боржника.

Врешті-решт законодавець став на позицію невизнання арбітражного керуючого службовою особою та своїм імперативним рішенням відніс арбітражного керуючого до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. На думку П.П. Андрушка, позиція Президента України та Верховної Ради України з питань визначення юридичного статусу арбітражного керуючого є необґрунтованою. По-перше, діяльність арбітражного керуючого за своїм змістом не є наданням публічних послуг, зокрема, адміністративних. По-друге, характер діяльності і зміст повноважень арбітражного керуючого, тимчасового адміністратора банку та тимчасового адміністратора фінансової установи є аналогічними, але названі особи будуть визнаватись суб’єктами різних злочинів за вчинення тотожних (аналогічних) дій: дії тимчасового адміністратора банку і тимчасового адміністратора фінансової установи будуть кваліфікуватись за ст.ст. 364-1, 365-1, 368-3 КК як вчинені службовою особою юридичної особи приватного права, яка виконує організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням, а дії арбітражного керуючого – за ст.ст. 365-2 або 368-4 КК. По-третє, арбітражний керуючий за своїм юридичним статусом не є національним арбітром у значенні, в якому цей термін вживається у Додатковому протоколі до Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією Ради Європи 2003 р., а, отже, немає підстав стверджувати, що прирівнювання арбітражного керуючого за юридичним статусом до осіб, яких на підставі арбітражної угоди запрошено винести рішення, яке має обов’язкову юридичну силу у спорі, переданому їй сторонами такої угоди (п. 2 ст. 1 Додаткового протоколу), є імплементацією (впровадженням) стандартів згаданої Конвенції[116].

Аналогічність підстав наділення арбітражного керуючого, тимчасового адміністратора банку і тимчасового адміністратора фінансової установи організаційно-розпорядчими та адміністративно-господарськими функціями, зміст і обсяг їх повноважень, прав і обов’язків обумовлює, на думку П.П. Андрушка, те, що кримінально-правова оцінка аналогічних дій, учинених ними, повинна бути однаковою. Вирішення цієї проблеми можливе двома шляхами: 1) доповнення законодавчого переліку осіб, які законодавцем іменуються особами, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, тимчасовими адміністраторами фінансових установ; 2) виключення арбітражного керуючого з переліку суб’єктів злочинів, склади яких сформульовані у ст. ст. 365-2 і 368-4 КК. Більш виваженим і обґрунтованим буде визнання зазначених осіб службовими особами за ознакою виконання ними організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій[117].

Більш перспективним видається перший із запропонованих П.П. Андрушком шляхів вирішення зазначеної проблеми. Адже, як було показано вище, питання про визнання арбітражного керуючого службовою вирішувалося аж занадто суперечливо в науці кримінального права. Крім того, незаконні діяння тимчасового адміністратора державної фінансової установи слід кваліфікувати не за ст.ст. 364-1, 365-1, 368-3 КК, а за ст. 364, 365, 368 КК. Тобто сприйняття другого шляху вирішення проблеми призведе до того, що за фактично подібні злочинні діяння винні особи нестимуть різну кримінальну відповідальність.

Ще однією особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, є незалежний посередник. Згідно зі ст. 10 Закону України від 3 березня 1998 р. «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)») – це визначена за спільним вибором сторін (наймані працівники підприємства, установи, організації, профспілки чи інша уповноважена найманими працівниками організація та власник (об’єднання власників) підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник) особа, яка сприяє встановленню взаємодії між сторонами, проведенню переговорів, бере участь у виробленні примирною комісією взаємоприйнятного рішення.

Суб’єктом, який здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, є також член трудового арбітражу. Арбітр – це підготовлена Національною службою посередництва і примирення особа, яка в разі залучення її сторонами колективного трудового спору (конфлікту) для участі в роботі трудового арбітражу, набуває статусу члена трудового арбітражу і має право розгляду колективного трудового спору (конфлікту) з метою прийняття рішення по його суті. Основною метою діяльності арбітра як члена трудового арбітражу є участь в прийнятті рішення щодо колективного трудового спору (конфлікту), яке приймається трудовим арбітражем з урахуванням інтересів сторін колективного трудового спору (конфлікту) (п. 1.2 та п. 1.3 Положення про арбітра, затвердженого наказом Національної служби посередництва і примирення від 18 листопада 2008 р. № 132).

Останнім серед осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, КК називає третейського суддю. Третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, встановленому законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин. Третейський суддя – це фізична особа, призначена чи обрана сторонами у погодженому сторонами порядку або призначена чи обрана відповідно до для вирішення спорів у третейському суді (ч. 1 ст. 2 Закону України 11 травня 2004 р. «Про третейські суди»).

Аналізуючи попередні зміни до законодавства, присвяченого протидії корупції, В.І. Тютюгін наголошував на тому, що при характеристиці такої нової категорії спеціальних суб’єктів, як особи, котрі здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, у КК встановлюється відповідальність за злочини, вчинювані в зв’язку з наданням такого роду послуг, легальне (нормативне) визначення яких в законодавстві відсутнє. Не прояснювало це питання і звернення до тексту антикорупційних законів, оскільки в них, як і в КК, законодавець не розкривав зміст цього поняття, а лише наводив приблизний (відкритий) перелік осіб, які нібито надають такі послуги[118].

Зміни, внесені на підставі Закону України 7 квітня 2011 р., на жаль, не змінили ситуацію на краще. Залишення, як і раніше, відкритим переліку осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, а так само відсутність у КК легальної дефініції поняття «публічні послуги» ускладнюють віднесення до розглядуваної категорії суб’єктів злочинів осіб, прямо не названих у відповідних статтях КК.

Більше того: не спостерігається однакового підходу щодо визначення переліку цих осіб у КК та Законі України «Про засади запобігання і протидії корупції». Так, у підпункті «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 цього Закону і ст.ст. 365-2, 368-4 КК до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, віднесено аудитора, нотаріуса, оцінювача, експерта, арбітражного керуючого, незалежного посередника, члена трудового арбітражу, третейського суддю (під час виконання ними цих функцій). Поряд із цим використання в ч. 2 ст. 358 КК словосполучення «складання чи видача працівником юридичної особи будь-якої форми власності, який не є службовою особою, приватним підприємцем, аудитором, експертом, оцінювачем, адвокатом або іншою особою, яка здійснює професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг…» наводить на думку про те, що до осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, законодавець відносить і адвоката[119].

Як слушно зазначає В.І. Тютюгін, не зовсім зрозуміло, з якої саме позиції виходить закон, виокремлюючи розглядуваний спеціальний суб’єкт злочину. На думку науковця, в основу вирішення цього питання можуть бути покладені різні критерії, а публічними можуть вважатися послуги, виходячи з того: а) що вони є загальнодоступними і тому надаються на звернення будь-якої особи; б) що правом надання таких послуг осіб, які здійснюють певну професійну діяльність, наділяють органи держави чи місцевого самоврядування; в) що такі послуги, на відміну від суто професійних, мають юридично значущий характер, оскільки підтверджують чи посвідчують певні події, явища або факти, які породжують чи здатні породити наслідки правового характеру; г) що при наданні таких послуг зазначені особи також здійснюють організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські функції, але не належать при цьому до службових осіб чи найманих працівників юридичних осіб публічного і приватного права[120].

А.Е. Шаститко пропонує розглядати публічні послуги через їх основне завдання, а саме підвищення ефективності державного управління. Дослідником розроблено два підходи до розуміння цього поняття – емпіричне й теоретичне. У рамках першого підходу під публічними послугами розуміються послуги, надані (у зв’язку з виконанням владних функцій) органами виконавчої влади та їхніми установами при безпосередній взаємодії з громадянами. Відповідно до другого підходу публічними вважаються послуги, що мають властивості приватних благ, але безпосередньо сполучені зі специфікацією і захистом прав власності окремих осіб[121].

На думку О.І. Григораша, слід виділяти такі ознаки публічних послуг: 1) вони забезпечують діяльність загальнозначущої спрямованості; 2) мають необмежене коло суб’єктів, що користуються ними; 3) здійснюються або органом державної й муніципальної влади, або іншим суб’єктом; 4) ґрунтуються як на публічній, так і на приватній власності. Стверджується, що публічні послуги – це послуги, які надаються державними структурами та органами місцевого самоврядування або іншими суб’єктами за рахунок публічних коштів. За ознаками суб’єкта управління, котрий надає публічні послуги, слід розрізняти такі види публічних послуг: 1) державні послуги – це послуги, що надаються органами державної влади (насамперед, виконавчої) та державними підприємствами, установами й організаціями. До числа державних послуг відносяться також послуги, які надаються недержавними організаціями в порядку виконання делегованих повноважень за рахунок коштів державного бюджету; 2) муніципальні (комунальні) послуги – це послуги, що надаються органами місцевого самоврядування, комунальними підприємствами, установами й організаціями за рахунок коштів місцевих бюджетів; 3) управлінські послуги – це розпорядча діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що регламентована законом і здійснюється за ініціативою фізичних та юридичних осіб і спрямована на реалізацію їх прав, свобод та законних інтересів; 4) адміністративні послуги, які передбачають юридичне оформлення умов реалізації фізичними та юридичними особами прав, свобод і законних інтересів за їх, заявою (видача дозволів (ліцензій), сертифікатів, посвідчень, проведення реєстрації тощо). Суб’єктами реалізації адміністративних послуг є органи виконавчої влади, місцевого самоврядування, державні підприємства, установи, організації. Кожна адміністративна послуга повинна мати такі ознаки: надаватися в межах правового поля за зверненням юридичних чи фізичних осіб; надаватися з метою забезпечення умов для реалізації суб’єктивних прав конкретної особи; надаватися шляхом реалізації владних повноважень^[122].

Ю.В. Гродецький та С.В. Гізімчук зазначають, що публічні послуги характеризуються такими ознаками: 1) спрямованість на захист чи забезпечення умов для реалізації суспільних інтересів, прав та інтересів фізичних або юридичних осіб; 2) порядок та форма їх надання визначені державою чи органом місцевого самоврядування; 3) вони породжують наслідки правового характеру^[123].

Т. Коханюк, спираючись на положення ЦК, публічними вважає послуги, які сповіщені та можуть бути надані невизначеному колу осіб[124].

І.В. Венидиктова визначає публічну послугу як чітко врегульовану законодавством суспільно значущу діяльність, для якої характерним є добровільний інтерес споживача послуги та індивідуальний характер її надання будь-якій особі, яка має на це право або звертається за реалізацією своїх прав, свобод і законних інтересів, на рівних підставах безоплатно або в межах цін, визначених державою. Крім державних та муніципальних послуг, до публічних послуг належать соціальні послуги^[125].

Науковці з Національної академії прокуратури України у контексті аналізу ст. ст. 365-2, 368-4 КК визначають публічні послуги як послуги: 1) що безпосередньо породжують наслідки правового характеру, спрямовані на реалізацію прав та законних інтересів фізичних або юридичних осіб; 2) порядок та форма надання яких визначаються державою чи органами місцевого самоврядування у відповідних нормативно-правових актах або угодах; 3) що надаються особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування. До публічних послуг за умови, що вони безпосередньо тягнуть за собою правові наслідки, належать такі види послуг: адміністративні, соціальні, з надання правової допомоги, житлово-комунальні, інформаційні, медичні, послуги з оздоровлення й відпочинку, освітні, послуги з протипожежного захисту та рятування, транспортні і послуги зв’язку, послуги з фізичної культури і спорту тощо[126].

Враховуючи положення Концепції розвитку системи надання адміністративних послуг органами виконавчої влади, схваленої розпорядженням КМУ від 15 лютого 2006 р. № 90-р, а також положення підпункту «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», якими допускається надання публічних послуг аудиторами, нотаріусами, оцінювачами та іншими представниками приватної сфери, М.І. Хавронюк визначає публічні послуги як послуги, що надаються публічним сектором (тобто органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної та комунальної форми власності), а в окремих випадках – приватним сектором під відповідальність публічного сектору (публічної влади) і за рахунок публічних коштів (тобто коштів державного і місцевого бюджетів). Науковець зазначає, що, крім адміністративних, за критеріями їхнього змісту виділяється такі види публічних послуг, як соціальні, житлово-комунальні, медичні послуги та послуги з оздоровлення й відпочинку, освітні послуги, послуги з протипожежного захисту та рятування, транспортні послуги і послуги зв’язку, послуги з фізичної культури і спорту тощо^[127].

М.І. Хавронюк також звертає увагу на те, що у ст. 365-2 і 368-4 КК йдеться не про осіб, які надають публічні послуги, а про осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг. Утім, очевидно, що у цих статтях, як і в підпункті «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» йдеться про одних і тих саме осіб, оскільки в усіх згаданих нормах ці особи перелічуються в одному ряду з аудитором, нотаріусом, оцінювачем, а також експертом, арбітражним керуючим (крім ч. 3 ст. 368-4 КК), незалежним посередником, членом трудового арбітражу, третейським суддею[128].

На думку науковця, відповідно до підпункту «б» п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції» та ч. 1 ст. 365-2 КК особами, які не є державними службовцями, посадовими особами місцевого самоврядування, але які надають публічні послуги, крім осіб, які прямо перелічені у цій нормі КК, є особи, для яких є характерною сукупність таких ознак: 1) вони працюють в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, державних чи комунальних підприємствах, установах, організаціях або інших підприємствах, установах, організаціях, які фінансуються з державного чи місцевих бюджетів і 2) за рахунок коштів державного бюджету чи місцевих бюджетів професійно виконують повноваження щодо надання публічних послуг. Такими особами можуть бути, зокрема: працівники підприємств, установ та організацій, що надають адміністративні послуги; соціальні працівники, у т.ч. працівники реабілітаційних установ і закладів соціального захисту для бездомних осіб і безпритульних дітей; працівники житлово-комунальних організацій; працівники державних та комунальних закладів освіти, охорони здоров’я, культури, фізичної культури і спорту; працівники державних та комунальних підприємств залізничного, повітряного, автомобільного, водного транспорту, міського електротранспорту; журналісти та інші працівники державних та комунальних засобів масової інформації. Іншими особами, які надають публічні послуги в установлених законом випадках, можуть бути також адвокати – у разі надання ними безоплатної правової допомоги з оплатою їх послуг за рахунок державного чи місцевого бюджету, а також тимчасові адміністратори банків та інших фінансових установ^[129].