Причини та умови виникнення тероризму. 2 страница

Структуру політичної системи становлять:

* політичні відносини (Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами );

*відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами).);

* політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об’єднання. Її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами;

* засоби масової інформації (Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і Б демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації – це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації.);

* політичні принципи й норми (їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи.);

* політична свідомість і культура (Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики. Політична свідомість постає як сукупність політичних ідей, уявлень, традицій, відображених у політичних документах, правових нормах, як частина суспільної свідомості, а політична культура як сукупність уявлень про різні аспекти політичного життя.).

68. Суб'єкти політичної влади: соціальні, інституціональні і функціональні.

У російській та українській політологічній літературі набула поширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлюються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні.

Соціальними суб'єктами політики є індивіди й різноманітні соціальні спільності. Існує п'ять основних груп таких спільностей: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю є те, що вони сформувалися в процесі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути, навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямованої діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні установи, як держава та її структурні елементи (глава держави, парламент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, органи місцевого самоврядування та ін. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони називаються ще вторинними, тоді як соціальні -- первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститутами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні економічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватися моральним вихованням громадян і безпосередньо не втручатися в політику. Однак нерідко вона стає активним чинником політичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть навіть над державою.

69. Суб'єкти та об'єкти політики.

Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.

Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.

Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.

Суб'єкти політики - це люди, їхні організації, рухи, інститути, окремі особистості, що беруть участь у політичному житті суспільства і держави і чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної й інших сфер життєдіяльності людей як відповідних об'єктів політики. Отже, суб'єкти політики спроможні сформулювати і реалізувати власні цілі, мають усвідомлені інтереси і потреби, цілеспрямовану активність, тобто суб'єкти політики є головним регулятором взаємодії з об'єктом, керування ім.

Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством.

На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.

Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.

У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.

70. Суспільно-політичні рухи: визначення, особливості діяльності та існування.

Суспільно-політичний рух - політичні явища, що не входять безпосередньо в державні й партійні структури, але впливають на політичне життя. Особливість даного поняття полягає в тому, що в ньому більш конкретно проявлено подвійну — соціальну і політичну — природу відповідних об'єднань людей, зроблено акцент на динамічному, діяльному аспекті їх існування. Суспільно-політичний рух охоплює як організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішення (наприклад, лоббістські рухи), що створюються досить відкрито при державних структурах, так і ті, для яких політична функція є достатньо стійкою, але не основною, наприклад, профспілки. Це поняття включає і масові рухи, що мають стихійну, спонтанну природу.

Серед сучасних рухів є і досить політизовані — екологічні, антивоєнні тощо, які ведуть в тій чи іншій формі політичну діяльність і які беззаперечно можна вважати суспільно-політичними або соціально-політичними. Складність їх природи обумовлена різнобічними функціями, які вони виконують. Це не тільки тиск на владу, але й політичне виховання, створення нових політичних структур і нового стилю життя, перетворення самих основ соціального і політичного буття.

Важливою ознакою сучасних рухів є їх недзвичайно диверсифікований характер. Залежно від стратегічної орієнтації рухи поділяються на консервативні та рухи протесту.

Консервативні рухм виступають за збереження соціального й політичного порядку, що склався, або навіть реставрацію попередніх існуючих інститутів. В Україні на сьогоднішні — це представники комуністичної еліти, що виступають за реставрацію соціалізму. Опозицією цьому рухові виступають рухи протесту, що невдо-волені існуючим порядком і вимагають змін. Серед них досить чітко відособлені, з одного боку, масовий, низовий рух, з іншого — елітний, що протікає на достатньо високих поверхах соціальної структури. Різниця між ними досить відчутна і полягає в характері і політичній меті, методах дій, рівні організованості, масовості.

У елітних і масових рухах протесту, залежно від їх ставлення до існуючої влади і способу дій, виділяються реформаторський і революційний рухи. Для реформаторських рухів характерні дії в рамках встановленого соціального порядку, коли лідери і діячі руху мають певну свободу дій, а рух спрямований на проведення реформ «зверху», часткових змін у законодавстві та інших інститутах. Переважна більшість рухів, що існують сьогодні у світі, відносяться до цього типу. На відміну від них, революційні рухи відрізняються жорстким протистоянням існуючому порядку і владі, потягом до насильницької перебудови самих основ суспільного буття, до знищення старих і створення нових політичних інститутів, орієнтацією на насильницьке просування до влади нової політичної еліти.

Важливою особливістю сучасних рухів є їх масовість. Організації, що входять до них, мають, як правило, більшу соціальну підтримку, ніж традиційні політичні партії.

71. Сутність виборчої системи і типологія виборів.

Виборча система – це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типом виборчих систем є:

• система абсолютної більшості або мажоритарна; її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

• система пропорційного представництва (пропорційна); її різновидом;

є пропорційна система з преференціями;:

• змішана (мажоритарно-пропорційна) система.

Політичні вибори – це не лише безпосереднє голосування, а й широкий комплекс заходів і процедур щодо формування керівних органів у державі, Головними серед них є:

• призначення виборів та визначення дати їх проведення;

• визначення меж виборчих округів і виборчих дільниць;

• утворення виборчих комісій (Центральної, окружних, дільничних);

• складання списків виборців;

• висування та реєстрація кандидатів;

• проведення передвиборчої агітації;

• голосування; підрахунок голосів;

• оприлюднення результатів голосування;

• проведення в разі необхідності повторного голосування чи повторних виборів.

Залежно від предмета обрання розрізняють вибори президентські, парламентські і муніципальні (вибори до місцевих органів влади). З огляду на причини їх проведення вибори можуть бути черговими (проводяться у зв'язку із закінченням строку повноважень виборного органу), позачерговими (їх проводять внаслідок дострокового припинення виборним органам своєї діяльності, наприклад, достроковий розпуск парламенту, смерть або відставка президента), додатковими (проводяться для поповнення представницького закладу, якщо з його складу вибув один або кілька членів).

72. Сутність демократії: цінності, інститути, процедури.

Сутність демократії конкретизується в певній сукупності цінностей, інститутів і процедур.

Головні з них такі:

1) Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

2) Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

3) Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

4) Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів.

5) Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

6) Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

7) Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я.

Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демократичною спільнотою як необхідні умови реалізації інших прав. Ці свободи дозволяють критикувати уряд, виражати протест проти порушення певних індивідуальних та колективних прав, брати участь у дебатах з найважливіших суспільних проблем.

Демократична практика останніх десятиліть характеризується визнанням необхідності гарантувати колективні права релігійних, етнічних і мовних меншин: розвивати свою культуру, сповідувати свою релігію і обряди, використовувати для спілкування свою мову, брати участь у процесі прийняття рішень, що стосуються цих меншин, тощо.

73. Сутність політики: основні теоретичні підходи (субстанціональний, інституціональний, соціологічний, телеологічний, конфліктний і консенсусний).

1. Субстанціональний підхід, вказуючи на сутність політики, підкреслює її прямий зв'язок із владою. Політика - це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання влади. Владні трактування яскраво виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К Маркса, в американській політології. М.Вебер, наприклад, визначає політику як "потяг до участі у владі або сприяння впливу на розподілення влади чи то між державою, чи то всередині держави між групами людей, які воно в себе включає".

2. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій матеріалізується влада. В одних трактуваннях політика -це участь у справах держави, використання класами державної влади для здійснення своєї мети (В.Ленін). Але політика здійснюється не тільки державою, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб'єктами політики.

3. Соціологічний підхід пов'язаний з розглядом суспільства як структури, що складається з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації яких є влада. Політика в такому випадку розглядається як відносини, напрями і способи діяльності соціальних груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє влада. Саме це визначення політики в подальшому буде використовуватися як робоче.

4. Теологічний підхід трактує політику як особливу форму людського існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони політики, тому що обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти (що й роблять прибічники цього підходу) в найрізноманітніших відносинах, наприклад, між подружжям, у стосунках між викладачем і студентом.

6. Згідно з консенсусним підходом політика - це сфера об'єднання всіх членів суспільства, коли суспільні проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. Політика буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.

5. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення суспільних благ.

74. Сутність системного підходу до дослідження політичної сфери.

Системний підхід який склався у західній політичній соціології в середині ХХ ст. У 50-х роках XX ст. системний підхід став широко використовуватися для дослідження політики в західній, особливо американській,політології. Системний аналіз дає можливість установити, що політична система складається з багатьох елементів, елементи складають єдине ціле, система взаємодіє з навколишнім середовищем. Певний внесок в розробку теорії політичної системи зробили політологи Мітчел Уеслі Клер, Дейч К.,Толкотт Парсонс, Луман Ніклас, Пауелл Г., Трумен Д., Істон Девід, Алмонд Габріель. Істон Девід і Алмонд Габріельзаклали основи різних варіантів концепції політичної системи.

Призначення системного методу /аналізу/ полягає у виявленні засобів досягнення та підтримки врівноваженого, стабільного стану політичної системи, її здатності адаптуватися до впливу зовнішнього середовища.

Використання системного підходу в політичному дослідженні має свій ряд переваг,адже від дозволяє найбільш повно і послідовно розкрити соціально-політичну природу суспільства, принципи організації влади, існуючі політичні відносини, інститути та норми. Системний підхід допомагає виділити фактори, які забезпечують механізм узгодження інтересів населення, дозволяє зрозуміти мотиви і механізми здійснення владних дій держави, а це має дуже важливе практичне значненя.

Системний аналіз у політології надає можливість дослідити не тільки зв'язки та елементи системи, але й розглядати проблему в її взаємодії із зовнішнім середовищем. Центральною процедурою в системному аналізі є побудова узагальненої моделі (або моделей), що відображає всі фактори та взаємозв'язки реальної ситуації, що можуть проявитися під час здійснення політичного рішення.

Таким чином, системний підхід розкриває сутність політики як цілісності; надає засоби аналізу форм її взаємодії з природою, економікою, культурою, соціального структурою; висвітлює канали впливу політичної поведінки на характер політичних інститутів і структур; врешті, доводить найзначніше призначення політики щодо забезпечення єдності, соціальної інтеграції, мобілізації ресурсів суспільства та стабільності. очаткове дослідження системи полягає в розкладанні її на підсистеми та вивченні кожної підсистеми окремо і у взаємозв'язку з іншими, що дає інтегровану картину досліджуваної системи, тобто дослідження її структури (від латин. structura - устрій, порядок, зв'язки; це сукупність зв'язків і відносин між частинами цілого)

( методологія політології ) Змістом системного підходу є філософські уявлення про цілісність об´єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загальні закономірності функціонування й розвитку систем; про структурованість кожного системного об´єкта, активний характер діяльності суб´єктів соціальнополітичних систем.

75. Сутність соціальної держави.

Держава для людини, а не навпаки - такий зміст багатьох конституційних норм, які визначають загальнодержавну політику у соціальній сфері, забезпечують соціальну спрямованість економіки. Важливою ознакою соціальної держави є не лише врахування, а й сприяння з її боку задоволенню інтересів усіх соціальних груп і прошарків населення, зміцнення на цій основі соціальної злагоди і єдності народу.

Соціальна держава визнає людину як найвищу соціальну цінність, надає соціальну допомогу індивідам, які потребують її відповідно до принципу соціальної справедливості, і своє призначення вбачає в забезпеченні громадянського миру і злагоди в суспільстві. Основними ознаками або принципами соціальної держави є: 1. принцип людської гідності;2. принцип соціальної справедливості; 3. принцип автономії суспільних відносин і процесів; 4. принцип субсидіальності; 5. принцип соціального партнерства або солідарності; 6. трудові і соціальні суди, які розглядають конфлікти у відповідних сферах; 7. добре розвинене соціальне законодавство і право.

Соціальна держава виконує такі основні функції: 1. забезпечення, охорону і захист соціально-економічних прав людини; 2. соціального захисту; 3. соціального вирівнювання; 4. екологічну функцію.

Особливістю сучасної соціальної держави є здійснення нею активної соціальної політики, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, захист прав працівника на підприємстві, створення систем охорони здоров'я і соціального страхування, підтримку малоімущих, сім'ї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. Політичні права людини доповнюються соціально-економічними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. З цією метою держава активно втручається в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перерозподіляє через бюджет значну частину національного доходу на користь менш забезпечених верств населення.Отже, соціальна держава -- це правова держава, яка проводить активну соціальну політику, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення.

76. Сутність, структура і рівні політичної свідомості.

Політична свідомість — опосередковане відображення політичного життя, формування, розвиток, задоволення інтересів та потреб політичних суб'єктів, а також сукупність поглядів, оцінок, установок, які відображають політико-владні відносини.

Існують два взаємопозв'язані блоки елементів політичної свідомості — мотиваційний та пізнавальний.

Мотиваційний блок. До нього належать: політичні потреби та інтереси, політичні цілі та цінності, психологічні установки та ідеологічні настанови, політичні переконання. Ці елементи, обумовлюючи одне одного, спонукають людей до певної політичної поведінки. Цей процес супроводжується емоціями, почуттями тощо.

Пізнавальний блок. Він охоплює: політичну інформованість, політичні знання, теорії, уявлення, політичну ідеологію носіїв політичної свідомості. Виняткове місце в політичній свідомості посідає правосвідомість, що є водночас відносно самостійною субстанцією. Адже знати, поважати і виконувати правові норми — обов'язок кожного громадянина правової держави і суб'єкта політичних відносин.

Залежно від критерія, взятого за основу, політологи розрізняють різні рівні політичної свідомості.

За ознакою суб'єкта політики (соціологічний підхід) розрізняють такі її рівні:

▪ політична свідомість суспільства;

▪ політична свідомість соціальної спільноти (клас, нація, професійна, група і т. ін.);

▪ політична свідомість особи.

Щодо гносеологічного підходу (рівень знань, усвідомлення політичних процесів та ін.) виділяють теоретичний і буденний рівні політичної свідомості.

Буденний (емпіричний) рівень — це сукупність поглядів, уявлень, стереотипів, які виникли із повсякденної практики людей. Йому властиві спрощеність оцінок, емоційність, імпульсивність, гострота сприймання політичного життя. Буденна свідомість суттєво впливає на формування громадської думки. Саме буденну свідомість великої маси людей називають масовою свідомістю, а свідомість групи людей — груповою. Нерідко її експлуатують різні політичні сили для досягнення своєї мети.

Важче маніпулювати політичною свідомістю на її теоретичному, науковому рівні, оскільки вона є сукупністю політичних теорій, ідей, поглядів, в основі яких — наукові дослідження політичних явищ, процесів, відносин. На цьому рівні відбувається формування законів, понять, концепцій політичного життя, вироблення прогнозів. Нею володіє обмежена група людей — вчені, ідеологи, політичні діячі.

77. Сучасний правий радикалізм. Прояви, витоки, перспективи розвитку.

Радикалізм (від лат. radikalis - докорінний) - політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики, не змінюючи соціально-економічних основ суспільного ладу.

Як політична теч і я радикалізм виник у XIX ст* Його представники вимагали проведення демократичних реформ при збереженні соціально-економічних основ самого ладу. Радикалізм як політичну течію характеризують: стійке надання переваги рішучим методам перетворень, динамічні зміни поглядів і дій;

Радикалізму політики сьогодні властиві пошук простих способів розв’язання складаних проблем; прагнення твердо запрограмувати зміни; абсолютизація можливостей раціонального управління? намагання форсувати події, що призводять до розриву між засобами і цілями політичної дії (цілі можуть бути шляхетними, засоби реалізації — безчесними); стійке тяжіння до використання крайніх засобів політичної дії, що породжує імпульси до насильства, віру в ефективне розв’язання за його допомогою будь-яких політичних проблем? прояви правового нігілізму, що розглядається як вияв свободи, політичний запас та і й. Вказуючи на риси сучасного радикалізму, слід підкреслити, що його не слій плутати з екстремізмом.

У політичній ділянці радикалізм це, вцілому, кожний напрям, який змагається за ґрунтовні зміни тих чи тих державних або суспільних стосунків, як правило, вважаючи рішучі й крайні засоби за кінцеві. Звичайно радикальними вважаються крайні «ліві» течії, але радикалізм існує також серед «правих» течій, так що є Радикалізм комуністичний, але також націоналістичний, клерикальний тощо. Радикалізм в РФ. (Если ты радикал, то значит ты настоящий патриот, ты действительно православный и борец за истину и правду, ты почти святой подвижник! Сегодня действует правило: чем радикальнее, тем истиннее! Снова, как и раньше, нынешний радикализм вновь зовет к новой, теперь уже не левой, а правой "национальной революции", как единственному пути к "спасению" России и русского народа)

78. Теоретичні та емпіричні методи політологічних досліджень.

Сучасна політологія використовує різнобічні теоретичні, філософські, загальнологічні та емпіричні методи дослідження.

1. Серед методів теоретичного пізнання, тобто прийомів дослідження, способів узагальнення і формування системи знання, як правило, виділяють такі:

· інституціональний метод, який передбачає, що в центрі дослідження повинні знаходитися політичні структури, їхні властивості і взаємозв'язки, а також фіксовані норми, на основі яких функціонують ці інститути;

· соціологічний метод орієнтований на виявлення соціальної обумовленості політики, вплив на неї економіки, культури, ідеології та соціальної структури;

· історичний метод, який розглядає політичні явища в процесі їх становлення в минулому і розвитку в теперішньому;

· системний метод, котрий застосовується при дослідженні складних багаторівневих об'єктів (політичні системи, інститути); об'єкт розглядається як цілісність, що формується взаємодією елементів і знаходиться в багатогранних зв'язках із зовнішнім середовищем;

· порівняльний метод передбачає співставлення однотипних об'єктів (політичних систем або їх окремих структурних компонентів, моделей політичних режимів у різних країнах) у різних народів з метою виявлення подібностей і відмінностей;

· структурно-порівняльний метод, який полягає у розгляді внутрішньої структури системи з позиції функціонального призначення кожного її елементу;

· антропологічний метод, котрий пояснює політику, виходячи з природи і універсальності родових якостей людини;

· психологічний метод спрямований на вивчення психологічних механізмів політичної поведінки;