Причини та умови виникнення тероризму. 1 страница

Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильствашляхом захоплення заручників, підпалів, убивств,тортур, залякування населення та органів владиабо вчинення інших посягань на життя чи здоров'яні в чому не повинних людей або погрози вчиненнязлочинних дій з метою досягнення злочинних цілей

Існують дві основні причини виникнення терористичних організацій у певній країні чи регіоні: А) Відсутність хоч якихось ненасильницьких механізмів розв'язання політичних, економічних, соціальних, расових тощо суперечностей між суб'єктами політичних відносин: В) Принципова відданість однієї із сторін протистояння насильницьким методам, обгрунтованим специфічною ідеологією, у сполученні з низьким рівнем її політичного впливу в суспільстві.

Виділють чотири групи причин та умов, які в певній мірі визначають виникнення та існування тероризму в сучасному світі.

Першою передумовою тероризму є кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку.

Друга група передумов пов`язана з революційними процесами сучасної епохи та національно-визвольними рухами, їх специфічними аспектами та проявами в останні десятиліття. Ця група факторів органічно пов`язана з попередньою, оскільки є зворотною стороною кризи політичної системи. Наприклад, лівий тероризм не можна зрозуміти без зв`язку з цими процесами. Він претендує на роль єдиного виразника та лідера революційно-демократичних процесів у сучасному світі.

Третя група передумов розвитку тероризму в сучасному світі пов`язана з зацікавленістю правлячої еліти в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці. Тероризм – зручний інструмент політичної боротьби. Тероризм завжди є непрямим потенційно

Четверту причину складає світопорядок перехідного періоду, який дає додаткові можливості самореалізації для міжнародного тероризму. Занепад глобальних регіональних структур міжнародної безпеки супроводжується розхитуванням та розпадом державних утворень. Їхнє місце намагаються зайняти сили, які прагнуть використати фактор нестабільності та часткової втрати контролю для прискореного вирішення власних завдань, за правило, деструктивних. Все більше з`являється подібних геополітичних прогалин, особливо у силовій сфері. Зони, де вони з`являються, стають об`єктами пильної уваги та застосування політики міжнародного тероризму.

56. Проблеми політичної еліти в науці: внесок у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі.

Стародавні мислителі усвідомлювали, що народ сам нездатен управляти суспільством і що історію творять вибрані представники панівних верств. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість. Так, китайський філософ Конфуцій вирізняв у суспільстві дві основні норми поведінки: одна для "вибраних", інша — для народу, що мусить підкорятися. Ідеї поділу суспільства на «вищих» і «нищих» виникли в глибокій старовині. Так, Конфуцій обгрунтовував розподіл суспільства на «благородних чоловіків» (правлячу еліту) і «низьких людей (простолюдинів). В античній філософії елітарний світогляд був якнайповніші сформульовано Платоном. Ідеолог афінської аристократії, він рішуче виступав проти допущення демоса до участі в політичному житті, в державному управлінні, зневажливо іменуючи його натовпом, ворожої мудрості. Державні функції, за Платоном, можуть успішно виконуватися лише аристократами, що отримали спеціальну освіту. Ремісники і селяни повинні бути усунені від управління суспільством і приречені на виконання «чорнової роботи». Рабів Платон взагалі не рахував за членів суспільства.

Щодо обґрунтування необхiдностi політичної еліти, то існують різні підходи. Один із них свого часу сформулював Н. Макiавеллi. його сприйняв В. Парето. Розглядаючи суспільство як цiлiснiстъ, він вважав, що соціальна система прагне до динамічної рівноваги. Цей динамізм детермiнується i забезпечується елітою — правлячою меншістю, й нормальною циркуляцією. Використовуючи термiнологiю Макiавеллi, В. Парето виділив два типи еліти, що послідовно змінюють один одного при владi. Леви- лиси.

Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба).

Ціннісний підхід, на відміну від макіавеллівського, вважає еліту не лише організованим управлінням меншості, але й найбільш творчою і продуктивною частиною суспільства, якій притаманні високі інтелектуальні, моральні і духовні цінності. (Х. Ортега і Гассет та М. Бердяєв.)

Структурно - функціональний підхід надає ґрунтовну характеристику ознак правлячої еліти. Представники цього підходу Г. Лассуел та С. Ліпсет уперше виділили як головну ознаку еліти її соціальний статус у системі владних структур.

57. Ресурси політичної влади: різновиди, типологія.

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.

У першому випадку використовуються такі ресурси, як:

1) силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;

2) закон - традиція, звичай;

3) стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.

Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.

Існують і інші класифікації ресурсів. Наприклад, ресурси поділяються залежно від сфер життєдіяльності.

Економічні ресурси - матеріальні цінності, необхідні для суспільного виробництва і споживання, гроші, родючі землі, продукти харчування тощо.

Соціальні ресурси - соціальні і демографічні структури, соціальна інфраструктура: освіта, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо.

Культурно-інформаційні ресурси - знання й інформація, а також засоби їх отримання і поширення: інститути науки і освіти, ЗМІ тощо. Через ці інститути контролюється формування суспільної думки. Особливо великий вплив на політичне життя мають ЗМІ. Хто контролює ЗМІ, той і володіє ресурсами переконання і навіювання.

Адміністративно-правові ресурси - система управління, сукупність владних установ.

Силові ресурси - це зброя і апарат фізичного примусу (армія, поліція, внутрішні війська, спецслужби, суд і прокуратура з їх матеріальними атрибутами: будівлями, спорядженням, тюрмами).

58. Реформа, революція, переворот, трансформація: сенс понять, їх взаємовідношення.

Реформа (франц. réforme, від латів.(латинський) reformo — перетворюю), перетворення, зміна, перевлаштування якої-небудь сторони суспільного життя (порядків, інститутів, установ), що не знищує основ існуючої соціальної структури. З формальної точки зору, під Р. мається на увазі нововведення будь-якого вмісту. Проте в політичній практиці і політичній теорії Р. зазвичай називають більш менш прогресивне перетворення, відомий крок до кращого.

Співвідношення Р. і революції — одна з найважливіших теоретичних і практичних проблем міжнародного робочого руху, світового революційного процесу в цілому. Принципова відмінність дороги реформіста від революційного полягає в тому, що при першому влада залишається в руках колишнього правлячого класу, а при другому влада переходить в руки нового класу (Ленін)

Революція - це докорінна, повне перетворення структури влади в суспільстві, радикальна зміна його політичної системи, що відкриває можливість значних соціального економічних перетворенні. Революція - це вид політичних перетворень, широко поширений в історії, тому виявити деякі найважливіші її характеристики представляється можливим і необхідним, При цьому ясно, що ці загальні риси не виключають, а припускають наявність безлічі специфічних якостей у кожного виду перетворень такого роду.

Реформа характеризується поступовістю намічуваних перетворень, а в її програмі акцент робиться не на забезпеченні повноти, радикальності та всебічності їх, ​​а на доведенні до кінця, і цьому надається ключове значення

Політичні перевороти — форма насильницької або ненасильницької зміни політичної влади, в результаті якої політичне управління країни переходить до рук нових політичних сил.

Політичні перевороти є формою досягнення політичної влади, їх не слід ототожнювати з реформами і революціями. Вони не ведуть до докорінних соціально-економічних змін. Роль їх полягає в персональних змінах у центрі влади. Здійснюються вони по-різному — від прийняття рішення до прямого насильства над владою. Характер і політична спрямованість перевороту залежать від того, які сили1 (прогресивні чи реакційні) і з якою метою здійснюють його, чиї інтереси відображають.

Політична трансформація -історичний процес змін, що постає як єдність декількох складових:трансформація політичної системи суспільства; трансформація "політичної людини" (особа, еліта,колектив, організація); трансформація політичної культури суспільства і особи (ідеї, норми, рівень політичних відносин). Поняття «трансформація» доцільно застосовувати й тоді, коли характер та спрямування процесу соціальних змін ще не набувають достатньої визначеності, коли суспільство перебуває «на переломі», у стані переходу від одного суспільно - політичного устрою до іншого.

59. Рівні політичної культури: загальний (культура суспільства), груповий, індивідуальний.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, — з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів.

А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744—1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст.

Політична культура — типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку ix політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури — моральною, правовою, управлінською тощо.

Головним елементом політичної культури слід вважати широкий

Політичний світогляд — складник загального світогляду окремої людини, групи, соціальної групи, обрії якого сягають гранично широких уявлень та оцінок належного та існуючого у політиці, а також щодо адекватного очікуванням людей політичного режиму, здійснення політичної влади у суспільстві.

Політична активність - ще один важливий елемент політичної культури. На буденному рівні свідомості вона показує, наскільки люди зацікавленні в особистій участі у політичному житті суспільства, у поточній політиці.

Політичну культуру суспільства слід розглядати як органічну частину більш широкої загальнонаціональної культури. Її специфіка детермінована особливостями історичного досвіду та національного характеру народу, комплексом соціально-політичних та економічних чинників, особливостями геополітичного становища країни, природними факторами. Політична культура характеризує конкретне суспільство (англійське, німецьке, російське), тому, враховуючи специфіку національного характеру народу, можна говорити про самобутність політичних культур різних країн. Так, основними рисами політичної культури США є індивідуалізм; розрахунок на власні сили; уявлення про демократію як рівність можливостей; розуміння свободи як відсутність зовнішнього примусу, а в політичній культурі Росії, навпаки, домінують ідея захисту землі та її територіальної цілісності, ідеали справедливості в облаштуванні світу.

Політична культура індивіда формується як під впливом загальнонаціональної культури, так і в результаті набутого особистого досвіду і знань про політичне світі, тобто в процесі соціалізації.

Груповий рівень культури представлений різноманітними субкультурами, тобто автономними моделями в рамках домінантною загальної політичної культури. Носіями субкультур можуть бути різні етнічні, релігійні, демографічні та регіональні спільності. В основі субкультур можуть лежати і соціально-економічні фактори.

60. Різноманітні форми авторитаризму.

Авторитаризм (від лат. Autoritas – цілковита влада, вплив) — тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб’єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, звуженням політичних прав і свобод громадян та їх об’єднань, суворою регламентацією їхньої активності, можливістю застосування насильства чи примусу.

Залежно від того, на які соціальні групи і інститути спирається влада, можна виділити такі форми авторитарного режиму:

· Військові диктатури, що передбачають опір на армію. В умовах нерозвинутого громадянського суспільства і слабких демократичних традицій військові виступають найбільш організованою силою, яка володіє ресурсами для захоплення влади (як правило, шляхом державного перевороту). Подібні режими – досить часте явище в Африці, латинській Америці, на близькому Сході. Придушуючи політичні свободи, військові можуть виступити ініціаторами економічної модернізації суспільства (військова диктатура генерала А.Піночета в Чилі).

· Теократичний – з опорою на духовенство і релігію. На зразок можна навести сучасний Іран, де з середини 90-х pp. Намітилась тенденція до лібералізації режиму.

· Олігархічний – влада належить певним корпоративним кланам.

· Вождистський (режим особистої влади), що опирається на авторитет сильного лідера. Сам режим може мати підтримку народу. Основою для виникнення подібних режимів може стати відчуття зовнішньої загрози для країни. Самі лідери часто використовують націоналістичні гасла, ідеї незалежності або «модернізаційного прориву» (швидкого вирішення проблем економічної відсталості і бідності) для консолідації населення навколо власної влади.

· Змішані, поєднуючи в собі елементи різних режимів. Так, режим, встановлений С.Хусейном в Іраці, володів властивостями військового, вождистського і частково теократичного режимів одночасно. Військовий режим, встановлений у 1973 р. в Чилі, пізніше трансформувався в режим особистої влади А.Піночета.

61. Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі.

Роль ідеології в суспільстві. Загальна регламентація життя здійснюється через ідеологію, що перетворюється на своєрідну світську форму релігії. Цей режим часто так образно й визначають – "ідеологія при владі". Тоталітарна ідеологія встановлює свою монополію у всіх сферах. Як правило, роль ідеології полягає в тому, щоб розкритикувати старе суспільство або певний уряд, сформувати уявлення про "світле майбутнє", дати рекомендації, як цього майбутнього досягти. Тоталітарна ідеологія проголошує загальну перебудову суспільства на основі нових цінностей. Ідеологією керує партія, що здійснює контроль за умонастроєм суспільства, процесом соціалізації особистості, над всіма способами масової комунікації. Будь-яке інакодумство припиняється.

Характерною рисою ідеології є наочна символіка - прапори, символічні знаки.

У тоталітарних системах ідеологія фактично замінює право, вірніше, підпорядковує його ідеології і випливає з неї політиці. Як правило, роль ідеології полягає в тому, щоб дати критику старого суспільства або певного уряду, сформувати уявлення про "світле майбутнє", дати рекомендації, як цього майбутнього досягти. Тоталітарна ідеологія проголошує загальне перебудову суспільства на основі нових цінностей. Ідеологією завідує партія, яка здійснює контроль за умонастроєм суспільства, процесом соціалізації особистості, над всіма засобами масової комунікації. Будь-яке інакомислення припиняється.

62. Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика.

Міжнародні відносини. Головними діючим особами цих відносин є держави, політичні партії і рухи, різні міжнародні неурядові організації та інші суб'єкти. Ведуча роль тут по праву належить державі, оскільки саме вона здійснює зовнішню політику кожної країни, тобто визначає її загальний курс в міжнародних справах і регулює її відносини з іншими державами і народами.
Міжнародні відносини - це система економічних, політичних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб’єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.
Види міжнародних відносин: за сферами суспільного життя - економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні; на основі взаємодіючих суб’єктів - міждержавні, між партійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини є об'єктом зовнішньої політики, міжнародної політики вцілому. Політологія відіграє особливо велику роль у дослідженні міжнародних відносин. Вже хоча б тому, що найважливішим об'єктом її' вивчення є держава, яка виступає головним суб'єктом міжнародних відносин

Міжнародні відносини виступають специфічним видом суспільних відносин.

Водночас міжнародні відносини характеризуються низкою особливостей.

Це, по-перше, їх невладний характер. Влада є одним із основних регуляторів суспільного життя всередині держави, де існують відносини панування і підкорення, керівництва й підпорядкування. У відносинах між державами владні відносини як відносини панування і підкорення є не правилом, а відхиленням від нього. Тут має бути рівність партнерів під кутом зору міжнародного права. Це відносини конкуренції, суперництва або співробітництва і лише як виняток – панування й підкорення.

Політичний аспект, політичні відносини складають основний зміст міжнародних відносин.

По-друге, система міжнародних відносин має децентралізований характер. Якщо всередині держави є загальнодержавний центр прийняття рішень, яким виступає система владних органів, то в міжнародних відносинах таких керівних центрів, діяльність яких грунтувалася б на пануванні й підкоренні, немає.

По-третє, основним засобом розв'язання суперечностей в міжнародних відносинах є консенсус – прийняття рішення на міжнародних конференціях, нарадах та в міжнародних організаціях на основі спільної згоди учасників без проведення формального голосування, якщо проти нього не виступає жоден з учасників.

63. Способи рекрутування в еліту: антрепренерська система і система гільдій.

Під рекрутуванням у політології розуміється процес відбору і просування людей до активного політичного життя. Суттєве місце серед різних рівнів процесу рекрутування займає рекрутування еліти. Формування еліти в кожній конкретній країні на кожному конкретному етапі її розвитку відрізняється значною своєрідністю. Існують, однак, загальні закономірності процесу входження людей у правлячу групу. Універсальними для всіх країн є канали рекрутування еліти - ті соціальні інститути, входження в які дає людям змогу досягти влади.

Універсальними є й основні системи рекрутування еліти.

Система рекрутування - це механізм формування і відтворення еліти, що включає в себе критерії, порядок і коло осіб, які здійснюють відбір. У найбільш загальному вигляді уявлення про системи рекрутування у формі демократичної і аристократичної тенденцій були сформульовані ще Г.Моска. Сучасна наука трактує їх відповідно як антрепренерську систему і систему гільдій.

Система гільдій передбачає закритий і неконкурентний характер відбору, який здійснюється достатньо вузьким колом осіб (селекторатом), повільне просування кандидатів вгору, до влади. Відбір здійснюється з певних (досить обмежених) соціальних груп або партій. Щодо кандидатів висувається багато формальних вимог, покликаних підтвердити не стільки їх компетентність, скільки лояльність перед вищим начальством. Поновлення еліти відбувається повідано і нерегулярно. Подібний тип формування еліти характерний для традиційних суспільств

При антрепренерській системі відбір носить відкритий, конкурентний характер, здійснюється великим колом осіб (в ідеалі - всім населенням через вибори) і з різних за своїм становищем груп. Присутня тенденція регулярного поновлення еліти. Критерії відбору орієнтуються, в першу чергу, на особисті якості кандидата, на його вміння привернути до себе увагу людей, на здатність доказувати свою компетентність.

64. Стилі лідерства. Визначення та типологія.

Стиль лідерства як стійка відтворювана відмітна модель здійснення лідером своїх функцій фіксує своєрідність його поведінки, характер взаємодії з наближеним оточенням і послідовниками, ціннісні орієнтації, особливості прийняття рішень і низка інших факторів. Психологи й політологи виділяють різні стилі лідерства залежно від певних ознак.

Найпоширеніша типологія акцентує увагу на характері взаємовідносин політика з найближчим оточенням (командою політика). Відповідно відрізняють:

1) авторитарний стиль, який передбачає одноосібний спрямовуючий вплив лідера. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосування покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість;

2) демократичний стиль. В цьому випадку для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих;

3) відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функцій і наданні достатньої самостійності виконавцям, а також в бажанні уникнути можливих конфліктів. Основний метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком.

На основі такого критерію, як ставлення лідера до змін і здатності до інновацій, виділяють:

1) консервативний стиль. Консервативні лідери орієнтовані на керівництво у відповідності з нормами, що раніше установилися. Їхніми сильними сторонами є витримка, вірність справі, терпимість, увага і вміння передбачити обставини;

2) ініціативний стиль проявляється у здатності лідера виходити за межі загальновизнаних правил управління і в генерації нових ідей. Для ініціативних політиків типові, з одного боку, рішучість, сміливість, упертість при досягненні мети, з іншого ж, - надмірна вимогливість, невміння змінювати поставлені завдання, імпульсивність, намагання дуже багато брати на себе.

Залежно від природи авторитету, на якому побудована влада лідера, у політології виділяють:

1) традиційне лідерство, яке передбачає вплив, заснований на вірі послідовників у святість традицій (монархи, старійшини та вожді племен);

2) харизматичне лідерство, що формується на основі віри населення у виключні особисті якості лідера;

3) раціональне лідерство. Ресурси впливу лідера базуються на факті призначення або вибрання його на певну посаду. Саме такою легітимністю володіє більшість сучасних президентів і голів виконавчої влади.

65. Структура політичних партій.

Політична партія - це організована група громадян, що виражає інтереси тих чи інших соціальних верств і прагне до реалізації своєї мети шляхом боротьби за державну владу і її використання.

Структура політичної партії

– ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти)

– рядові члени партії;

– прибічники. Організаційно політичні партії підрозділяються на партійний апарат і партійну масу. При цьому кожна партія (але в різній мірі) налагоджує процес політичного рекрутування, що виражається у доборі, фільтруванні і висуненні кадрів для самої партії, для формування політичної еліти, у підготовці своїх активістів до політичної діяльнос

У структурному плані партія є складним організмом, що складається з таких компонентів:

1) вищий лідер і штаб, які виконують керівну роль: приймають важливі рішення; концентрують у своїх руках всю інформацію про діяльність партій; маніпулюють свідомістю і поведінкою партійних мас;

2) бюрократичний апарат, що здійснює зв'язки між вище- і нижчестоящими партійними структурами і виконує накази керівництва.

66. Структура політичної влади.

Структура влади – це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб’єкт, об’єкт, підпорядкування об’єкту, джерела і ресурси влади. Влада може здійснитися тільки через взаємодію суб’єкта влади і її об’єкта. Суб’єкт виражає свою волю щодо об’єкта через наказ (розпорядження, команду), що супроводжується загрозою санкції у випадку його невиконання.

Джерелом влади суб’єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб’єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси.

Суб’єкти політичної влади мають багаторівневий характер: її первинний рівень виражений індивідами, вторинний –політичними організаціями, суб’єкти більш високого рівня –політичні еліти і лідери.

Влади не може бути без підпорядкування об’єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів (ресурсів) впливу, якими володіє суб’єкт, і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана (переконанням у необхідності підпорядкування; страхом за свою безпеку, страхом залишитись без певних благ; авторитетом суб’єкта влад, переконання)

Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб’єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.(силовий примус, закон, стимулювання АБО економічні, соціальні, культурно-інформаційні, адміністративні, силові ресурси)

67. Структурні компоненти політичної системи.

Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов’язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада – зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Важливою функцією влади є створення внутрішніх зв’язків системи, врегулювання конфліктів політичними засобами і регламентація поведінки людини, тобто можливість впливати на неї з допомогою певних засобів — волі, авторитету, права, сили. Отже, влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.