Засоби боротьби з тероризмом. 2 страница

- розвиток медичної науки;

- створення профілактичних та лікувальних медичних закладів;

- підготовка медичних кадрів різної кваліфікації (лікарів, медсестер, фельдшерів);

- розвиток фармацевтики;

- забезпечення потреб медицини матеріальними засобами та ін.

Тільки у своїй сукупності додаткові функції забезпечують виконання основної функції держави.

Основні функції держави, залежно від різних критеріїв, можна класифікувати на різні групи:

1. За територіальною спрямованістю:

а) внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:

- економічна; - політична; - соціальна; - екологічна; - гуманітарна;

- правоохоронна та ін.

б) зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:

- дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;

- міжнародного співробітництва у різних сферах;

- природоохоронна; - підтримання міжнародного правопорядку;

- захист держави від зовнішніх посягань та ін.

2. За сферою суспільного життя:

а) економічні функції:

> захист різних форм власності; > розвиток виробництва;

> створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;

> розпорядження об'єктами державної власності та ін.;

б) політичні функції:

- розробка внутрішньої політики держави; - створення умов для розвитку демократії;

- забезпечення прав громадян на вільну, в тому числі опозиційну політичну діяльність; - охорона і захист конституційного ладу та ін.;

в) гуманітарні функції:

> розвиток науки і культури; ^ забезпечення освіти та виховання населення;

> розвиток національної самосвідомості народу; > охорона культурної спадщини та ін.;

г) соціальні функції:

- забезпечення соціального захисту громадян;

- створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;

- створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;

- створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;

3. За часом виникнення:

а) постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)

б) тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети.

30. Основні елементи політичної культури.

Політична культура – це сукупність засобів, каналів, моделей поведінки, через які здійснюється входження людини в політику та його діяльність в ній. Політична культура втілює комплекс специфічних для політики засобів регуляції детермінації діяльності. Політична культура у вузькому значенні слова – це лише система політичного досвіду, знань, установок, поглядів, стереотипів, концепцій, зразків поведінки і функціонування політичних суб’єктів; зрілість і компетентність громадян в оцінці політичних явищ; форма політичної етики, поведінки, вчинків і дій людей.

Політична культура уявляє собою складне явище, що складається з цілого комплексу взаємопов’язаних елементів. Розглянемо деякі з них:

Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила.

Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички;

Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів;

Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах;

Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях.

Найважливіші елементи політичної культури: - політична свідомість –політична діяльність –політична поведінка

Елементами політичної культури є: політичні ідеї, знання, уявлення, тобто образи політичних явищ, які виникають у свідомості людини як на підставі власного досвіду, так і завдяки засвоєнню досвіду інших людей; - політичні переконання, які представляють собою усвідомлені потреби особи, що спонукають її до певних дій; - політичні цінності та традиції – політичні, моральні, правові принципи, норми й ідеали політичного життя, що утворюють шкалу для оцінювання політичних явищ і мають значення для людини; - моделі та настанови політичної поведінки, що визначають форми поведінки і схильність людини до типових форм активності в певних ситуаціях; - політичні символи, які є знаками, що встановлюють символічний зв’язок людини з її політичною групою або владою.

31. Основні концепції походження держави: телеологічна, патріархальна, договірна, класова, психологічна, органічна, іригаційна, теорія завоювання.

Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі її рішення, діями і санкціями божественної волі. На монарха покладені основні обов'язки з поширення вчення Божого, з покарання ворогів, що творять зло, і зі створення умов для благочестивого життя людей.

Патріархальна концепція розглядає державу як продукт сім'ї, яка розрослася до розмірів держави, при цьому влада правителя тлумачиться як влада батька в сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини.

Договірна концепція засновується на тому, що виникненню держави передує природній стан суспільства і людини, який характеризується необмеженою свободою. Тільки, після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні межі шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості.

Психологічна концепція виходить з того, що держава існує через наявність у людини психологічних потреб жити в межах організованого суспільства, у відчутті необхідності колективної взаємодії або через схильність більшості до підпорядкування.

Класова (марксистська) концепція трактує державу класову за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і за суттю (орган класового панування: орган пригнічення одного класу іншим).

Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином тлумачиться і походження класової експлуатації. Для підтримки порядку і придушення опору знадобилося створення державних органів і прийняття законів. Подібне тлумачення держави було обгрунтоване австрійським політичним соціологом соціал-дарвиністського напряму А.Гумиловичем.

Расова концепція спирається на постулат, що існують вищі і нижчі раси, а держава необхідна для забезпечення панування перших над іншими. Сучасні дослідники відкинули цю теорію.

Органічна концепція проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і в функціях. Всі елементи держави взаємопов'язані і доповнюють один одного. Порушення цієї гармонії призводить до хвороби всього організму і навіть до його смерті. Цей погляд на державу обгрунтував англійський соціолог Т.Спенсер.

Іригаційна концепція пов'язує походження держави з необхідністю побудови великих зрошувальних систем. Цей підхід використовується для пояснення історії країн Стародавнього Сходу.

Спортивна концепція, отримавши розвиток у працях іспанського філософа Х.Ортеги-і-Гассета, виводить генезис держави з поширення спорту. Система фізичного виховання в Спарті, на його думку, сприяла виникненню сильної армії і в підсумку - держави. Олімпійські ігри стали фундаментом процесу об'єднання давньогрецьких міст і виникнення держави.

32. Основні риси модернізованих політичних систем.

У 70-80-ті роки концепція політичної модернізації перетворилася на обгрунтування загальної моделі процесу розвитку цивілізації, суть якої полягає в описі переходу від традиційного суспільства до раціонального. У цей період активно розробляють теорію політичної модернізації Г. Алмонд, Д. Аптер, С. Верба, Л. Пай, С. Хантінгтон. В рамках сучасної концепції виділяється два історичних типу модернізації.

Перший тип - оригінальна модернізація - був характерний для США та країн Західної Європи, що здійснили перехід до раціонального суспільного устрою в результаті тривалого внутрішнього розвитку.

Д ругий тип - вторинна модернізація - був характерний для країн, що відстали в своєму розвитку і намагалися наздогнати передові більш прискореним способом за рахунок використання досвіду останніх. Зазвичай до цієї групи відносили країни, що розвиваються, що звільнилися від колоніальної залежності. В даний час в центрі уваги дослідників перебувають політичні процеси в країнах Східної Європи, Китаї, СНД.

Під політична модернізацією нині розуміється зростання здатності політичної системи адаптуватися до нових зразків соціальних цілей та створювати нові види інститутів, що забезпечують розвиток соціальної системи. Цей процес обумовлений як об'єктивними (соціально-економічними та культурними), так і суб'єктивними (здатність політичного керівництва здійснити більш-менш ефективне зміна політичної системи) факторами.

Виділяють такі цілі політичної модернізації: створення нових політичних інститутів для вирішення постійно ширшого кола соціальних та економічних проблем; зміна політичних орієнтацій еліти та лідерів на відкриту боротьбу; формування раціональної бюрократії.

Політична модернізація здійснюється протягом тривалого періоду, в рамках якого суспільство характеризується особливим якісним станом, що відрізняється нестабільністю і кризами. У сучасних дослідженнях виділяється п'ять основних криз:

* ідентичності, * легітимності, * участі,

* проникнення, * розподілу,

Загальною причиною цих криз є характерне для перехідного стану суспільства протиріччя між новими універсальними стандартами і старими традиційними цінностями, співіснування нових демократичних політичних інститутів з колишніми, зростання незадоволеності населення.

33. Основні теоретичні моделі політичних систем (Д. Истон, Г. Алмонд, К. Дойч).

Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримк а. Підтримка може проявлятися як у матеріальній формі (сплата податків, військова служба), так і у вигляді дотримання законності, повага до органів влади, до державної символіки, активної участі у політичному житті.

Переробивши інформацію, політична система приймає конкретні рішення (закони, накази) і здійснює все для їх реалізації ("вихід"). "Вхід" і "вихід" складають безперервний цикл, який називається "петлею зворотного зв'язку".

Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.

Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:

інституціональному (дослідження політичних інститутів);

орієнтаційному (дослідження політичної культури).

У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.

На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків: всі політичні системи мають власну структуру;політична система багатофункціональна; всі політичні системи виконують аналогічні універсальні функції, необхідні для соціального життя; функції виконуються різними інститутами (структурами) системи (суди, законодавчий орган, партії) і з різною частотою; всі політичні системи є змішаними в культурному розумінні;відмінність між простими (традиційними) і розвинутими системами полягає в диференціації функцій і спеціалізації структур. Ці системи подібні за функціями, але розрізняються за структурними характеристиками.

Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.

Процес функціонування системи складається з кількох етапів:

1) етап перший: отримання інформації і формування блоку даних;

2)етап другий: селекція інформації - відбір і оцінка отриманої інформації;

3)етап третій: прийняття рішень; 4

)етап четвертий: реалізація поставленої мети.

Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.

34. Основні теорії виникнення тоталітаризму.

Основні теорії виникнення тоталітаризму. На відміну від авторитаризму, приклади якого можна віднайти в тиранічних режимах минулого, тоталітаризм з'являється в XX ст. При дослідженні проблеми тоталітаризму виникає ряд запитань, зокрема:

· Що сприяло його виникненню в одних країнах і чому його уникнули інші країни?

· Чи є в цьому певні закономірності?

· Чи закінчилася в XX ст. епоха тоталітаризму, чи в майбутньому демократія не відступить перед новою хвилею деспотизму?

· Де необхідно шукати коріння тоталітаризму: в економіці, в ідеології чи в самій свідомості людей?

Дослідники дають різні варіанти відповідей на ці запитання. Нижче наведені найбільш типові підходи, які пояснюють феномен тоталітаризму.

Згідно з першою версією, потенційна можливість тоталітаризму ховається у розширенні функції державного контролю і регулювання. Вже сам собою державний капіталізм, що з'явився на рубежі ХІХ-ХХ ст., є авторитарною тенденцією. Є думка, що якщо процес регулювання з боку держави заходить достатньо далеко, то суспільство губить здатність до самоконтролю і прирікає себе на тоталітаризм. Подібного погляду притримувався К.Поппер, який розглядав тоталітарну систему такою, а держава присвоює собі функції управління у всіх сферах, насильницьки регулює їх у дусі пануючої, орієнтованої на ідеальне майбутнє, ідеології.

Серед інших причин дослідники називають концентрацію ресурсів у руках держави в період Першої світової війни, що потенційно посилило можливості держави в управлінні іншими суспільними процесами. На цю причину вказував у 40-х pp. Ф.Хайєк, який побачив у посиленні планового регулювання "дорогу до рабства".

Деякі дослідники розглядають тоталітаризм як перемогу тоталітарних ідеологій, які виявилися затребуваними масами. Духовну передумову подібних ідеологій XX ст. намагаються вивести з ідей минулого, зокрема, з політичних ідей Платона, Н.Макіавеллі, Ж.-Ж.Руссо, Ф.Гегеля. Встановлюється генетичний зв'язок ліворадикального тоталітаризму з соціалістичною теорією К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, а праворадикального тоталітаризму - з теорією Гегеля.

Тоталітаризм можна розглядати як реакцію "масової людини" на політичні і соціально-економічні кризи першої половини XX ст.: революції, світові і громадянські війни, затяжні економічні кризи. Ці явища супроводжувалися масовою маргіналізацією населення, тобто появою величезної кількості людей, "вибитих" з своїх соціальних груп (класових, професійних, сімейних, національних тощо).

Необхідно відзначити, що під маргінальністю розуміється викликане якимись обставинами (наприклад, мінрацією, урбанізацією, економічними кризами) знаходження індивіда поза своєю соціальною групою, а також розрив індивіда з груповими соціокультурними нормами.

Визнання того, що тоталітаризм спирається на певний тип свідомості і психологію "масової людини" знайшло відображення в соціально-психологічному трактуванні причин тоталітаризму. Так, Е.Фромм зробив спробу пояснити конформізм і послушність особистості при тоталітаризмі не тільки зовнішнім тиском з боку лідерів, а певними універсальними якостями несвідомого у психіці людини, які можуть проявити себе при певних умовах. Кризи і війни першої третини XX ст. спричинили у цілих групах населення відчуття втрати і страху за свою безпеку, що знайшло вихід у специфічному психологічному феномені, який отримав назву - "втеча від свободи".

35. Основні теорії влади (реляціонистські, системні, біхевіористські).

Політична влада є багатоманітним суспільним явищем. Розкриттю цієї багатоманітності, різних сторін та аспектів політичної влади сприяють різні концепції влади, основними з яких є телеологічна, реляціоністська, системна, біхевіористська, психологічна.

Телеологічна (від грец. Іеіоз, Іеіеоз — мета, результат, кінець) концепція влади характеризує її як здатність досягнення поставлених цілей, одержання намічених результатів. При цьому владу розуміють досить широко — не тільки як стосунки між людьми, а й як взаємодію людини з довкіллям. У межах телеологічної концепції йдеться не тільки про владу людини над людиною, а й про владу людини над природою.Ця концепція наголошує на цілеспрямованому характері влади, проте тлумачить її занадто широко, включаючи в систему владних відносин і природу.

Реляціоністська (від франц. геїаііоп — відношення, зв´язок) концепція влади розглядає її як відношення між двома партнерами, коли один із них — суб´єкт — справляє визначальний вплив на іншого — об´єкт. Суб´єктом і об´єктом можуть виступати як окремі індивіди, так і різноманітні групи та організації. Влада — це взаємодія суб´єкта і об´єкта, яка виявляється в тому, що суб´єкт контролює об´єкт за допомогою певних засобів. Такі відносини є конфліктними і складають суть політики.

Існують три основні різновиди реляціоністської концепції влади: спротиву, обміну ресурсами й розподілу сфер впливу.

Концепція спротиву розглядає владні відносини як такі, за яких суб´єкт долає спротив об´єкта.

Концепція обміну ресурсами виходить із нерівномірності розподілу ресурсів у суспільстві і трактує владу як таке відношення, коли суб´єкт нав´язує свою волю об´єкту в обмін на надання останньому певних ресурсів.

Концепція розподілу сфер впливу має на меті пом´якшення недемократичного характеру владних відносин як панування і підкорення. За цією концепцією владні відносини в кожному окремому випадку є пануванням — підкоренням. Однак у масштабі всього суспільства наявний баланс владних відносин між суб´єктами і об´єктами, оскільки з часом і в різних сферах впливу вони міняються місцями: суб´єкти стають об´єктами і навпаки.

Системний підхід до розуміння влади застосовується на трьох рівнях: політичної системи суспільства в цілому; окремих складових системи; відносин між самими індивідами. Якщо системна концепція в поясненні феномену влади йде від політичної системи суспільства до індивіда, то біхевіористська (від англ. ЬеЬауіоиг — поведінка) концепція зорієнтована у зворотному напрямі.

Біхевіоризм розглядає владу як особливий тип поведінки, за якої одні люди командують, а інші підкоряються. Тому цю концепцію називають іще поведінковою. Подібно до реляціоністської концепції вона розглядає владу як відношення панування і підкорення, однак головну увагу зосереджує на особливостях людей, мотивах їхньої поведінки в боротьбі за владу. При цьому прагнення до влади проголошується домінуючою рисою природи людини, яка визначає її політичну поведінку. Наголошується, що у прагненні до влади важливу роль відіграють ті блага і привілеї, які отримують наділені владою люди. З набуттям влади пов´язано отримання матеріальних благ, свободи, престижу, безпеки тощо.

36. Основні форми правління.

Форма правління - це організація верховної державної влади, порядок її утворення й діяльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Відомі дві форми правління: монархія і республіка.

Монархія - така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор і т. ін.).

Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія- це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). За обмеженої (конституційної, парламентської) монархії законодавча влада належить парламентові, виконавча - монархові (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються.

Республіка - форма правління, де верховна влада в державі належить колегіальним виборним органам і здійснюється ними. У теорії права розглядають аристократичні та демократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки у Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом недієздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом.

Відомі три види демократичних республік: парламентські, президентські та змішані.

У парламентських республіках:

- уряд формується з представників партій, що мають більшість у парламенті;

- уряд підзвітний парламентові;

- парламент може висловити урядові недовіру, що тягне за собою його відставку.
У президентській республіці:

- президент обирається всенародне або за особливою процедурою;

- президент є главою держави і здійснює виконавчу владу;

- законодавча влада належить представницькому органові (парламентові);

- президент має право відкладного вето та інші права (скажімо, право розпустити парламент).

37. Основні функції політики.

Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокремлюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає у керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні завдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

У політології існують різні погляди на функції політики. Толкотт Парсонс відносить до них визначення колективної мети суспільного розвитку, мобілізацію і прийняття рішень, збереження стабільності в суспільстві і розподіл ресурсів. Французький політолог Рене Дебре вбачав функції політики у збереженні цілісності і стабільності суспільства; Девід Істон — в авторитарному привласненні цінностей.

У вітчизняній політології виділяють такі функції політики:

1) керівництво та управління суспільством, збереження організованості й загального порядку;

2) забезпечення захисту основних прав людини;

3) управлінська (політичне керівництво суспільством);

4) інтегруюча, що забезпечує консолідацію суспільства, досягнення стабільності суспільства в цілому і складових його частин, систем;

5) регулятивна, що сприяє упорядкуванню, регламентації політичної поведінки та політичних відносин;

6) теоретико-прогностичну, мета якої — вироблення концепції, курсу розвитку суспільства;

7) сприяння виявленню інтересів різних груп суспільства та узгодження цих інтересів;

8) нормативна, пов'язана з виробленням і затвердженням системи норм і цінностей у суспільстві;

9) соціалізації особистості — функція залучення, включення індивіда в суспільне життя, певне політичне середовище;

10)забезпечення суспільства дієвим принципом розподільчої справедливості;

11)забезпечення наступності та інноваційності соціального розвитку як суспільства в цілому, так і окремої особи;

12) гарантування як усередині самої держави, так і поза її межами безпеки для всіх груп і верствсуспільства.

38. Партії в Україні: партійний спектр України.

Політичні партії України становлять порівняно молодий інститут, формування якого розпочалося в період перебудови та гласності (1985—1991). Це один із базових інститутів сучасного суспільства в Україні, без нього неможливий демократичний розвиток держави.
Згідно з інформацією Міністерства юстиції України на листопад 2010 року в Україні офіційно зареєстровані 185 політичних партій. Вочевидь це максимальна кількість політичних партій в одній країні на даний час в світі.

На сьогодні партійна система України характеризується як перехідна від атомізованої зі значною кількістю нечисленних маловпливових партій до стабільнішої системи поляризованого плюралізму.

Класифікуючи таким чином сучасні політичні партії України, можна назвати чотири основні напрямки:

* націонал-радикальний (ідея розбудови незалежної української держави і все, що з цим пов’язане.),

* націонал-демократичний (Основним пріоритетом економічної реформи має стати підвищення добробуту народу та надання соціальних гарантій усім громадянам України. А засобами для здійснення цих заходів мають бути лібералізація цін, запровадження конкуренції та демонополізація.),

*ліберально-центристський

*соціал-комуністичний.

Так, до націонал-радикалів належать Всеукраїнське політичне об’єднання «Державна самостійність України» (ДСУ), Конгрес українських націоналістів (КУН), Українська консервативна республіканська і національна консервативна партії (УКРП і УНКП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУНУ), Українська національна асамблея (УНА), Українська народна самооборона (УНСО) і т. д. Для цих партій і рухів домінуючою є ідеологія інтегрального націоналізму, для якої характерні крайні вияви «етнічного патріотизму»

До націонал-демократів можна віднести Народний рух України (НРУ), Українську республіканську партію (УРП), Демократичну партію України (ДПУ), Українську селянську демократичну партію (УСДП), Християнсько-демократичну партію України (ХДПУ), політичне об’єднання «Конгрес національно-демокра­тичних сил» (КНДС)

До партій ліберально-центристського політичного спрямування належать Ліберальна партія України (ЛПУ), Народно-демо­прияння партія (НДП), Партія праці України (ЛПУ), Українська партія солідарності і соціальної справедливості (УПССС), Аграрна партія України (АПУ) та пр. Найбільш впливовою політичною партією цього блоку є Народно-демократична партія України (НДП). Партія у своїх програмних настановах проголошує розвиток соціально орієнтованої економіки ринкового типу, що забезпечує стійкі темпи зростання та економічну рівновагу.

До політичних партій соціал-комуністичного спрямування належать Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ).