Італійський період творчості Д.Н.Г.Байрона

У листопаді 1816 року Байрон переїздить до Італії, де спочатку зупиняється у Венеції. Потім, після зустрічі з Терезою Гвічіоллі, живе з нею в Равенні (грудень 1819 p.). Переслідуваний поліцією за зв'язки з карбонаріями, Байрон у жовтні 1821 року їде до Пізи, а через рік оселяється в Генуї.

Італійські враження загострюють історичне почуття Байрона. У цей час він пише невеликі поеми «Скарга Тасо» і «Пророцтво Дайте» (1819). 1818 року була створена історична поема «Мазепа». Після переїзду до Равенні в будинок графа Гвічіоллі, утягнутий карбонаріями в безпосередні дії, Байрон починає цикл історичних трагедій. Два сюжети — з історії середньовічної Венеції, третій — з Давнього Сходу. У передмовах до цих п'єс Байрон уже вкотре підтвердив свою пристрасть до мистецтва класицизму, виконуючи його умовності аж до слідування правилам трьох єдностей. Інтерес Байрона до історії поширюється і на історію сучасну. Його, як і раніше, цікавить усе, що відбувається в Англії. Він підтримує політичний журнал Лі Ханта «Ліберал» (1822-1823), у першому номері якого публікує свої сатири «Бачення суду» і «Бронзове століття» (1822-1823). Паралельно з ними до самого від'їзду до Греції він продовжує працювати над «Дон Жуаном» (1817-1823).

63. Тема кохання в ліриці Г.Гейне.
У своїй «Книзі пісень» Гейне відтворив історію духовних шукань ліричного героя. Без кохання немає щастя, а без щастя життя взагалі втрачає сенс — такий провідний мотив цієї збірки. Адже «Книга пісень» була присвячена нещасливому коханню до кузини Амалії, дочки відомого гамбурзького банкіра, у будинку якого мешкав юний Гейне. Назву збірки автор запозичив у Петрарки: «канцоньєре» у перекладі також означає «книга пісень». У такий спосіб поет наслідує багатовікову традицію оспівування недосяжного кохання. І для цього Гейне обирає форму народної пісні, яка у нього часто схожа на ліричний монолог. Однак для поета завузькі рамки одного жанрового різновиду, оскільки його насамперед цікавить зміна настроїв і почуттів ліричного героя. Саме тому у книзі з’являються вірші, написані у формі сонета, балади, романсу.
У його надзвичайно мелодійних за звучанням поезіях використано особливі, характерні для романтичної традиції прийоми: тут і чудова природа, і квіти, і спів пташок, і морські простори, і східні мотиви…
Крім того, «Книга пісень», яку ще інколи називають романом (або повістю) у віршах, складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтер мецо», «Повернення на батьківщину», «Північне море».
Свій перший цикл Гейне створює в суто романтичному ключі. В основі його поезій — контраст почуттів, трагічні історії нещасних закоханих, містика й кла довищенські мотиви.
Другий цикл «Ліричне інтермецо» доволі схожий на любовну оповідь, у якій простежується зміна почуттів ліричного героя: від суму за коханою до короткої миті щастя, розлуки та страждання за минулим.
На мою думку, мотив страждання тут слід сприймати як своєрідний спосіб духовного очищення героя. Тому що це, врешті-решт, допомагає йому з іроні єю ставитися до любовних негараздів. Поступово Гейне починає іронізувати і над звичними фольклорними образами. Він вдається до характерної кінцівки, за допомогою якої знижує, «приземлює» власні ілюзії. До цього циклу належать і вірш про сосну (кедр), що також має виразну любовну спрямованість.
Ця поезія уже не про трагічне кохання, а швидше про глибоко самотніх людей, які прагнуть бути разом, однак через обставини не можуть з’єднатися. Кедр і пальма ростуть у різних умовах, вони абсолютно різні й зовні, тож їх, на мою думку, об’єднує саме лише бажання позбутися самотності, прагнення мати ко гось близького по духу.
Загалом, пейзажні замальовки є особливістю збірки, адже природа у Гейне постає як жива істота, що разом з героєм може сумувати й радіти
У третьому циклі («Повернення на батьківщину») образ коханої заступає образ батьківщини — втраченої, але знову здобутої. Тут ліричний герой, повернувшись із подорожі, починає по-новому переосмислювати те, що з ним відбувалося в юності. Його вже не бентежать думки про кохання, він навіть спроможний вести світські розмови, не згадуючи постійно ім’я своєї обраниці. Звільнившись від гіркого почуття нерозділеного кохання, ліричний герой по-новому сприймає життя, що постає перед ним у всьому розмаїтті: хлопчик у човні, будинки, корови, водний канал.
Юнацькі страждання для нього тепер важливі лише як спогад. У цьому ж циклі розміщено й відому поезію про Лорелею — нещасну загиблу красуню, яка, сидячи на узбережжі поблизу скелі, зачаровує всіх, хто пропливає Рейном.
Мені здається, що для Гейне образ Лорелеї став утіленням саме згубних чарів кохання, якого тривалий час не міг позбутися його ліричний герой.
В останньому циклі збірки, написаному вільним віршем — верлібром, тема кохання зникає. Героя тепер вабить морська стихія, надводне й підводне життя моря, міфи та уявлення, пов’язані з водним простором. Як бачимо, мотив кохання охоплює лише три цикли збірки, що пов’язано із духовним становленням героя. А оскільки Гейне оспівує насамперед любов земну, то через певні жіночі образи він намагається відтворити також внутрішній розвиток і духовні шукання свого героя.
Гейне називав себе останнім романтичним принцом своєї «неромантичної епохи». До нього мало хто з поетів так тонко передавав порухи духу.

64. Головні риси творчості П.Б.Шеллі.

ПЕРСІ БІШІ ШЕЛЛІ (1792-1822) народився у графстві Сассекс 4 серпня 1792 р. Батько його належав до англійської аристократії. Дитячі роки хлопця пройшли у родовому маєтку. Коли Персі виповнилося 12 років, він вступив до Ітонського коледжу, де навчалися діти аристократів. В коледжі Шеллі багато читав і пробав писати поезії, в яких наслідував відомого на той час Сауті.
його улюбленими творами стали твори Вольтера.
Під впливом ідей французьких просвітників П.Б.Шеллі написав і надрукував низку поезій, поему "Агасфер" (1809) і 2 романи. Герої його творів - атеїсти, які заперечували релігію та існування Бога.
У 1810 р. юнак вступив до Оксфордського університету. І в тому самому році він видав збірку політичних віршів "Записки цареубивці", авторство якої приписав прачці Маргарет Нікольсон. У збірці поет виступив із закликом до миру.
У 1813 р. він надрукував свій перший значний твір - ліро-епічну поему "Королева Маб", у якій виступив проти монархів та аристократичних привілеїв.
Усе своє творче життя Шеллі писав лірику, багатогранну і тематично розмаїту. Це політична і громадянська поезія, вірші про природу і кохання.
Культ природи з великою силою втілений у таких поезіях, як "Монблан", "Ода західному вітрові", "Жайворонкові", "Вечір" та ін. Природа у поета персоніфікована, наділена людськими пристрастями і почуттями, вона ніби продовження душі і розуму самого автора у віршах про природу часто змальовано і кохання до жінки. Описи природи у поета філософічні.
У віршах Шеллі стверджував ідею безсмертя природи, вічного її розвитку. Поет ніби проводив паралель між змінами в житті суспільства і в житті природи. Загальна тональність його поезій оптимістична: як за зимою йде весна, так і період соціальних бід і воєн зміниться періодом миру і процвітання.