Человек в философии эпохи Возрождения. 8 страница

яким він є, що в реальній дійсності немає нічого такого, чого не міг би

рано чи пізно збагнути розум людини. Напрям у філософії, що заперечує або

піддає сумніву можливість пізнання природи, суспільства, називається

агностицизмом. Таке твердження агностиків обґрунтовується головним чином

посиланням на наявну різницю між тим, яким наш світ здається і яким він є

насправді.

Пізнання як процес являє собою діалектичну єдність суб'єктивного й

об'єктивного. Суб'єктом пізнання є не свідомість сама по собі, а

матеріальна істота, яка має свідомість – суспільна людина.

Об'єктом пізнання є фрагменти об'єктивної реальності, які потрапили в

коло практичної і пізнавальної діяльності людини. З розвитком суспільства

об'єктом пізнання стає й саме пізнання, мислення людини. Процес пізнання

має суспільно-історичний характер. Усі людські пізнавальні здібності, і

насамперед мислення, не дані людині від природи, вони сформувалися на

основі праці, суспільного виробництва. Окрема людина навчається мислити

разом із засвоєнням мови й набутих людством знань.

87 - Поняття, види та функції правової культури

Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, яка являє собою особливий різновид загальної культури народу. Правова культура складається з духовних і матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності. Формування правової культури не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури, вона обумовлюється історичними, соціальноекономічними, політичними умовами, які об'єктивно складаються у суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством прав і свобод людини.

Правова культура — це сукупнсть правових знань та цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері, правильне розуміння приписів норм права та свідоме виконання їх вимог.

Основними показниками рівня правової культури вважають:

1) досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина;

2) ступень впровадження у практику суспільного і державного життя принципів верховенства права і закону;

3) рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступень засвоєння ними цінностей права, знання права, їх переконаності діяти згідно вимог правових приписів;

4) якість систеи законодавства, яка характеризується науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей правових приписів, використанням оптимальних методів і способів регулювання правових відносин тощо;

5) стан законності у суспільстві, тобто закріплення вимог законності у системі законодавства, реальність їх здійснення, а також функціонування у державі системи правової освіти та правового виховання населення;

6) рівень ефективності роботи правозастосовних, зокрема, правоохоронних органів та їх посадових осіб;

7) стан розвитку юридичної науки, залучення вченихюристів до розробки проектів нормативноправових актів і удосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю тощо, застосування передового правового досвіду інших країн. Залежно від носія (суб'єкта) правової культури її поділяють на види:

1) правова культура суспільства, яка характеризується та визначається станом загальної культури населення, рівнем розвитку правосвідомості та правової активності суспільства, якістю системи права і чинного законодавства, існуванням гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, станом правопорядку і законності, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми у правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави;

2) правова культура окремих професійних або соціальних груп, яка є своєрідним поєднанням правової культури суспільства та правової культури окремих людей, які утворюють ці професійні або соціальні групи, має свої фактори і специфічний характер;

3) правова культура людини нерозривно пов'язана з правовою культурою суспільства, є похідною від неї, залежить від досвіду людини, рівня її освіти, знання і розуміння права, здатність людини тлумачити зміст норм права та визначати сферу його дії; поваги людини до права, її переконаності у необхідності і соціальній корисності нормативноправових актів; вміння людини використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати та захищати свої суб'єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки; наявності правових навичок і правомірної поведінки. Правова культура людини передбачає її високу правосвідомість і правову активність у сприянні реалізації правових приписів, розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням.

Правова культура людини існує на буденному, професійному та теоретичному рівні.

Буденний рівень характеризується невисоким рівнем оволодіння і усвідомлення правових знань, які використовуються людиною у повсякденному житті, під час реалізації нею суб'єктивних прав і ви­конання юридичних обов'язків.

Професійний рівень характерний для людей, які безпосередньо займаються правовою діяльністю, їм властиві глибокі знання чинного законодавства, розуміння принципів права і механізму правового ре­гулювання, професійне ставлення до права в цілому і практики його застосування. Від професійного рівня юристівпрактиків залежить ефективність функціонування правотворчих та правозастосовних, зокрема, судових та правоохоронних органів держави.

Теоретичний рівень характерний для науковцівправознавців, які здобувають, узагальнюють, систематизують і використовують наукові знання про правові явища, розробляють засоби та методи їх застосування у сфері практичної юриспруденції.

Буденний, професійний і теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і взаємообумовлені, вони формуються у процесі правового виховання населення шляхом набуття відповідних правових знань, уявлень, поглядів, емоцій.

Правова культура у повсякденному житті виконує одночасно декілька функцій, а саме:

1) пізнавальну, яка спрямована на оволодіння людиною правовими знаннями та правовим досвідом попередніх поколінь з метою їх застосування у практичній діяльності та повсякденному житті;

2) регулятивну, яка спрямована на забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правової системи та відповідність поведінки людини правовим приписам на підставі отриманих правових знань і сформованих власних правових переконань;

3) цінніснонормативну, яка спрямована на визначення рівня розвитку чинного законодавства, стану законності і правопорядку в державі при оціночному ставленні людини до різних фактів пра­вової дійсності шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями;

4) комунікативну, яка спрямована на забезпечення спілкування людей у юридичній сфері, дає їм змогу на підставі набутих знань та досвіду зорієнтуватися у правовому просторі з метою забез­печення безконфліктного співіснування з іншими людьми;

5) виховну, яка спрямована на забезпечення свідомого та поважного ставлення людини до вимог чинного законодавства, формування у неї правових якостей та загальнолюдських цінностей, активізації процесів самовиховання.

Отже, функції правової культури передбачають збереження духовних цінностей у галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями, постійне підвищення рівня правової свідомості населення.

88 – Философская система Гегеля

Философская система делится Гегелем на три части: логика философия природы философия духа Логика, с его точки зрения, есть система «чистого разума», совпадающего с божественным разумом. Однако откуда Гегель смог узнать мысли Бога, да еще до сотворения мира? Этот тезис философ просто постулирует, т.е. вводит без доказательств. Фактически же свою систему логики Гегель черпает не из священных книг, я из великой книги самой природы и общественного развития. Поэтому самая, казалось бы, мистическая часть его философии – логика – опирается на огромный естественнонаучный, исторический материал, который был в распоряжении энциклопедически образованного мыслителя. «Мыслями Бога» оказываются наиболее общие законы развития природы, общества и мышления. Диалектический идеализм Гегеля именно в логике ближе всего стоит к диалектическому материализму. По сути дела это перевернутый и поставленный с ног на голову материализм. Дело разумеется нельзя сводить к простому «переворачиванию». Между диалектикой Гегеля и материалистической диалектикой имеются существенные различия. Исходным пунктом философии Гегеля выступает тождество мышления (сознания) и бытия. Вещи и мысли о них совпадают, поэтому мышление в своих имманентных определениях и истинная природа вещей – это одно и то же.

89 - Наукрве поняття матерії, його світоглядне та метологічне значення.

Сучасна наука про будову матеріального світу.

Все розмаїття форм буття звично зводять до двох ного аспектів: буття

матеріального і буття ідеального. Виходячи з цього, сутність матеріального

буття розкривається через поняття матерії та форм її існування.

Категорія матерії є фундаментальним філософським поняттям, яке

розвивалось, уточнювалось упродовж всієї історії філософії. Матеріалісти,

античності ототожнювали її з першоосновою буття всіх речей, останнім

неподільним елементом – «дном», за межами якого нічого не існує. Зрештою в

межах діалектичного матеріалізму сформувалось таке поняття матерії, яке не

ототожнювалось з жодною з фізичних форм і видів, а включало лише дві вимоги

– бути об'єктивною реальністю і відображуватись у людській свідомості та

відчуттях, існуючи незалежно від них.

Зберігаючись у будь-яких змінах і перетвореннях речей, властивість бути

об'єктивною реальністю свідчить про нестворюваність і незнишуваність

матерії, про її вічне і нескінченне існування. Матерія наділена і рядом

інших властивостей: вона скінченна і нескінченна, перервна і неперервна,

структурна, перебуває у стані руху, існує в просторі і часі. У неї є і така

фундаментальна властивість, як. можливість відображення, з якої в ході

тривалої еволюції на базі суспільної практики виникла свідомість.

Нині відомі кілька видів матерії – речовина, поле, фізичний вакуум.

Розрізняють також ряд структурних рівнів її організації: мікросвіт,

макросвіт і мегасвіт. Ці структурні рівні диференційовані у відповідності з

масштабами людини, її світосприйняттям та світо-відчуженням. Існують

концепції структурування матерії на засадах її складності: системи неживої

природи (елементарні частки, молекули, мікроскопічні тіла, космічні системи

різних рівнів тощо) і біологічні системи (вся біосфера від мікроорганізмів

до людини), соціальне організовані системи (людина, сім'я, різні форми

колективності, об'єднання і організації, класи, партії, нації, держава,

суспільство, людство в цілому).

90 - Коли ми замислюємося над глибинним змістом слів «Схід» і «Захід», то перед нами, як правило, виникають естетично відмінні між собою явища, корені яких сягають у близьке або далеке минуле. Перед нашим внутрішнім поглядом виникають, зокрема, пагоди й ієрогліфи Китаю та Японії, готичні собори і латинський алфавіт Європи.

Ці явища так не схожі одне на одне. Але якщо від початку історії ми будемо підніматися до сучасності, то разюча несхожість Заходу і Сходу стає все більш примарною. Хмарочоси Нью-Йорка дивовижно нагадують хмарочоси Токіо, а шкіл карате в Америці, мабуть, не менше, ніж у Японії. І все ж, відмінності між Сходом і Заходом зберігаються і сьогодні. Це відмінності в моралі і в глибинній мотивації вчинків — ментальні відмінності. Ментальність безпосередньо виражає дух народу, який може бути прихованим у привнесених іззовні естетичних формах. Ментальність є найбільш глибинною течією буття народу.

Відмінності західного і східного буття є відмінностями різних ментальностей. І ці відмінності пронизують усю людську історію, зберігаючи свою силу і у XXI ст. У чому найяскравіше виявляється ментальність народу, культури, регіону? У їх міфології і релігії. Вони є духовно-онтологічними основами культури — у них закладено її вищі сенси та цінності. Західний спосіб буття закорінений в античній і християнській культурах, пронизаних спадкоємністю. Водночас Захід об'єднує велику кількість різних національних культур. Він є метакультурою, що сформувалася на грунті національних міфологій під впливом античних і християнських цінностей. Поняття «метакультура» може нести в собі два фундаментальні сенси: 1) буття, що виходить за межі культури як такої; 2) буття, що виходить за межі однієї культури й об'єднує кілька культур. Ми використовуємо поняття «метакультура» в цьому останньому значенні.

Отже, у широкому смислі Захід — це та частина нашої планети, на якій утвердилися християнська й антична культури. У строгому смислі Захід — це Західна Європа в її історичних межах, розділена на романський і германський світи. Надалі, розглядаючи історію філософії Заходу, ми будемо вживати поняття Заходу переважно в строгому смислі, бо саме Західна Європа породила найбільш значні філософські вчення про людину в західному світі.

Для східного способу буття визначальними є буддійська культура у її взаємодії із конфуціанством і даосизмом (Китай), різноманітними течіями індуїзму (Індія), а також із різноманітними національними міфологіями.

Чи входить до поняття Сходу мусульманська культура? Так, якщо Схід тлумачиться широко й ототожнюється з Азією. Однак при цьому варто пам'ятати, що мусульманська культура сформувалася на межі Заходу і Сходу і несе в собі риси як першого, так і другого.

Отже, Схід, як і Захід, також можна розміти у строгому і широкому смислі. Далі ми будемо розглядати Схід насамперед у строгому смислі — як Далекий Схід — метакультуру, що об'єднує культури Індії та Китаю, а також культури, які історично пов'язані з ними і несуть на собі риси їхньої ментальності — японську, тибетську, індокитайську та ін. Саме на Далекому Сході сформувався спосіб буття, що протистоїть західному.

Міркуючи про Захід і Схід, не можна обминути світ слов'янства. Цей світ дуже непростий. Слов'янський регіон, як і мусульманський, займає проміжне положення між Заходом і Сходом і є неоднорідним. У тій мірі, в якій слов'янство є християнським регіоном, воно належить Заходу.

§ 3. Можливість ментального взаємовпливу

Сходу і Заходу

Культурні контакти Сходу і Заходу, що існували завжди, у XX ст. перетворилися в потужний взаємообмін. Вплив Заходу проявився насамперед у сфері цивілізації — техніки, способів організації економіки і політичного життя. Вплив Сходу на Захід проявився переважно в культурній сфері. Це передусім вплив східної філософії і релігії.

Проте варто визнати, що відношення Заходу і Сходу в XX ст. не зводилсь лише до обміну науково-технічних і політичних досягнень на досягнення філософії і релігії. Захід запропонував Сходові не тільки свою технотронну цивілізацію, а й свої цінності, засновані на християнській етиці. Він запропонував Сходові ідею особистості, що вільно вибирає своє життя і творить його реалії. Слід відзначити таку особливість Заходу, як його синтетичність. Він є своєрідним синтезом античності й християнства, які, в свою чергу, є синтезами східного і місцевих начал.

Таким чином, відношення Заходу і Сходу в XX ст. можна охарактеризувати як ментальний взаємовплив. І результатом такого взаємовпливу стало зближення ментальностей Заходу і Сходу.

Більше того, з'явилися особистості, які є уособленням об'єднання західного і східного шляхів буття. Це Олена Блаватська, Даниїл Андреєв, Шри Ауробіндо і багато інших мислителів.

Не слід також забувати, що Захід і Схід химерно з'єдналися в особистостях таких керманичів тоталітарних режимів, як Ленін і Мао Цзе-дун, Сталін і Гітлер... І їхні режими теж з'єднали в дивному і жахливому синтезі форми життя Заходу і Сходу.

Можна вказати й на поширення на Заході йоги, практики бойових мистецтв, різноманітних віроучень Китаю, Тибету, Індії, а також традиційної медицини цих регіонів.

Усі ці факти говорять про те, що ментальна взаємодія Заходу і Сходу є не тільки можливістю, а й дійсністю.