Человек в философии эпохи Возрождения. 4 страница

50 - Последним великим представителем классической немецкой философии был Л. Фейербах. Его выдающаяся историческая заслуга состояла в том, что он подверг глубокой критике идеализм Канта, Гегеля и других философов и возродил, продолжил передовые традиции материализма XVIII в. В отличие от других представителей классической немецкой философии, которые были идеалистами, Фейербах — воинствующий материалист. Тем не менее материализм Фейербаха нельзя понять вне связи с предшествующим развитием классической немецкой философии.

Революционная ситуация, которая уже назревала в Германии в 30—40-х годах XIX в., с неизбежностью вела к усилению идеологической борьбы между буржуазией и феодальной реакцией. Правда, Германия все еще оставалась экономически и политически раздробленной страной, а немецкая буржуазия не была объединена в национальном масштабе. Тем не менее усиление противоречий между развивающимся капитализмом и устаревшими феодальными общественными отношениями оживляло буржуазную оппозицию феодальному режиму, абсолютизму. Этому же способствовало влияние на Германию соседних, более развитых в экономическом и политическом отношении стран, в особенности Франции, французского Просвещения. Буржуазное развитие Германии требовало ликвидации многочисленных королевств, княжеств, создания единого немецкого государства. Идеологи немецкой буржуазии, как глашатаи объединения Германии, были, таким образом, выразителями общенациональных интересов. Однако немецкие буржуазные идеологи, как правило, не отваживались на прямые выступления против феодального государства и его реакционных учреждений. Оппозиция абсолютизму выражалась главным образом в форме философской критики ортодоксального христианства. Но критика христианства означала, по существу, критику политической реакции, поскольку религия была господствующей идеологией, а феодальное государство официально именовалось христианским.

Углубление противоречий между буржуазией и господствовавшими феодальными сословиями нашло свое отражение в разложении гегелевской философской школы.

Противоречие между методом и системой в философии Гегеля имело глубокие социально-экономические корни. Не удивительно поэтому, что вскоре после смерти Гегеля выявился конфликт между консервативными и радикальными сторонниками его философии.

Правые представители гегелевской школы, так называемые старогегельянцы (Габлер, Гинрихс, Гёшель, Дауб), отстаивали гегелевскую консервативную систему. Левые представители его школы (Д. Штраус, Б. Бауэр, М. Штирнер и др.), так называемые младогегельянцы, отстаивали преимущественно гегелевский диалектический метод.

Младогегельянцы стремились делать из философии Гегеля атеистические и революционные выводы. Исходя из положения Гегеля о том, что философия в отличие от религии выражает истину в форме понятия, т. е. научно, и образует поэтому высшую форму самосознания абсолютного духа, младогегельянцы выступили с систематической критикой христианского вероучения. В отличие от Гегеля младогегельянцы выдвигали на первый план имеющуюся в философии Гегеля фихтеанскую идею о всемогуществе самосознания, преобразующего действительность. В этом смысле они определяли свое учение как «философию действия». Вскоре, однако, обнаружилось, что младогегельянский призыв к действию обращен не к народным массам, которые рассматривались как пассивный элемент истории, а к государственной власти, от которой младогегельянцы ожидали исторической инициативы в деле осуществления буржуазно-демократических преобразований.

Начало раскола в гегелевской школе связано с выступлением Д. Штрауса, опубликовавшего книгу «Жизнь Иисуса» (1835—1836). В ней Штраус критически исследует происхождение евангельских легенд и отвергает догмат об их сверхъестественном первоисточнике (откровение божье). Однако Штраус не рассматривает христианские легенды как простые выдумки, возникшие вне связи с исторической необходимостью и действительными потребностями общества. Евангельские чудеса представляют собой, с его точки зрения, мифы, бессознательное народное творчество, фольклорные произведения первых христианских общин, возникших в условиях глубочайшего кризиса и распада рабовладельческого общества. Эти мифы, писал Штраус, не сознательное и намеренное измышление отдельного лица, а продукт общего сознания, коллективного творчества целого народа или религиозной общины.

В объяснении религиозного мифотворчества Штраус исходил цз гегелевского понимания исторически развивающейся субстанции, проявляющей себя в виде народного духа. Та или иная форма религиозного сознания связана с определенной стадией развития народного духа и, следовательно, объективно обусловлена. Несмотря на то что Штраус не отрицал исторического существования Иисуса и считал христианство тождественным по своему внутреннему смыслу с высшей философской истиной, его книга способствовала активизации идейной борьбы в предреволюционной Германии.

Гораздо дальше Штрауса в критике христианской религии пошел Б. Бауэр, который вскоре стал признанным лидером мла-догегельянского движения. В качестве исходного пункта Бауэр взял не учение Гегеля о субстанции народного духа, а его учение о самосознании. Самосознание всесильно, утверждал Б. Бауэр, вся история человечества есть проявление его творческой деятельности, а все преграды на пути человечестра существуют не сами по себе, а лишь постольку, поскольку самосознание не осознало своей бесконечной мощи. Самосознание создает духовную действительность, соответствующую уровню его собственного развития, а затем уничтожает ее, подымаясь на новую, более высокую ступень. Эта фихтеанская субъективно-идеалистическая концепция применяется Бауэром для критики религии. В трудах «Критика евангельской истории Иоанна» (1840) и «Критика евангельской истории синоптиков» (1841 — 1842) Бауэр отрицал историческое существование Христа и рассматривал христианство как исторически изжившую себя форму «отчуждения» самосознания. Подобно Штраусу Бауэр полагал, что христианство (и религия вообще) есть необходимое порождение духовного развития человечества. Однако христианские легенды Бауэр считал не бессознательными мифами, а сознательными вымыслами, необходимость которых на определенной ступени развития самосознания вытекала из него самого.

Бауэр и его сторонники видели в религии главную угнетающую человека силу. Из религиозного гнета они выводили экономическое и политическое порабощение, феодальное право и нравственность. Поэтому младогегельянцы все социальные преобразования сводили к религиозной эмансипации, к отделению церкви от государства, к преодолению религиозного сознания, к критике религии и религиозных предрассудков. Младогегельянское движение, которое в 30-х годах играло прогрессивную роль, в первой половине 40-х годов стало постепенно сходить на нет.

52 - Філософія Нового часу утверджує свої засадничі принципи у боротьбі із середньовічною схоластикою, виступаючи як продовження і духовний спадок доби Відродження — Реформації. Становлення класичної західноєвропейської філософії XVII ст. стало кульмінаційним пунктом цієї духовної революції. Творці нової філософії — Ф. Бекон, Р. Декарт, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк — теоретично підсумували здобутки Відродження і Реформації. Однак нова філософія мала й власний зміст. Віддзеркалюючи нові реалії суспільного життя, вона не просто підсумувала духовний досвід попередніх століть, а й пішла значно далі, формулюючи власні проблеми і розв'язуючи власні завдання.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити центральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

Подолання феодальних порядків, які, на думку ідеологів буржуазних революцій, спотворювали справжню природу людини, виступало як критика старих передсудів і забобонів, тієї несправедливості, що грунтувалася на омані й облуді. Створення нових суспільних умов життя людини розглядалося ними як утвердження вічної істини й справедливості, невід'ємних прав людини, що випливають із самої її природи. Але цю істину необхідно ще пізнати. Тому першочерговим завданням нової філософії стало пізнання сутності людини і природи. Привести соціальні відносини й закони у відповідність із нею — ось у чому полягав головний сенс революційних перетворень. Тому пізнання природи, людини і суспільного життя стає найважливішим об'єктом філософської рефлексії, а обгрунтування наукових засад пізнання і способів його отримання — її основним завданням.

Філософія Нового часу була реакцією на потребу прогресивного розвитку самої науки, результатом теоретичного осмислення тих революційних змін, що відбувалися у духовному житті суспільства. Промислова революція викликала до життя наукову революцію XVI — XVII ст., результатом якої була поява науки у сучасному розумінні. Почався бурхливий розвиток математики, механіки, астрономії, фізики. Видатний учений Міколай Коперник здійснив справжній переворот у системі наукового світорозуміння. Створена ним геліоцентрична система світу суперечила вченню Арістотеля — Птолемея, відкинула принцип телеології у поясненні природи, стверджувала ідею єдності й однорідності світу. Та найважливіше те, що було кинуто виклик теолого-схоластичному світогляду і висунуто питання про незалежність природознавства від релігії.

Справу М. Коперника продовжили Йоганн Кеплер, який відкрив закони руху планет Сонячної системи, привівши тим самим геліоцентричну теорію в струнку систему, і Галілео Галілей (І564—1642) — один із засновників сучасного природознавства.

Утвердження природничо-наукового підходу, якісно нових уявлень про світ, основоположних принципів нової науки відбувалося в атмосфері гострої ідейної боротьби. Показовою щодо цього була доля Галілея, який у 1633 р. був притягнутий до суду інквізиції. Філософія ж не лише підсумовувала чи теоретично узагальнювала ті процеси, що відбувалися у царині природничої науки, але й брала безпосередню участь у формуванні нового природознавства. Не випадково творці нової' філософії здебільшого були й видатними природознавцями.

Функції філософії щодо цієї науки полягали у її світоглядному і методологічному обгрунтуванні, виробленні відповідної онтології, принципово нових уявлень про природу як основи її конкретно-наукового пізнання, Були закладені основи детерміністської картини світу та матеріалістичного розуміння природи. На противагу античним та середньовічним уявленням про довершений, гармонійний, живий і одухотворений космос природу починають уявляти як безмежну, однорідну тілесну субстанцію, різноманітні властивості якої можна визначити суто кількісними методами. Природні процеси розглядаються як дія сліпих механічних сил. Такий механістичний матеріалізм стає ворожим людині, приходить у суперечність з гуманістичними уявленнями про світ.

Філософи XVII ст. починають розуміти неможливість наукового пізнання природи і людини на таких засадах. Відтак визначаються істотні світоглядні колізії, що характеризують філософію Нового часу: метафізичне протиставлення матеріального і духовного світів, проблема співвідношення душі й тіла, антиномія сцієнтизму і гуманізму, природної необхідності та людської свободи.

Не менш важливою для філософії Нового часу була проблема методологічного обгрунтування науки. Вчені обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснення явищ природи, виходячи з неї самої. Важливим досягненням на цьому шляху стає розуміння об'єктивності природних процесів, вироблення самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого оголошується метою природничої науки. Особливого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то філософське осмислення його способів, методів, шляхів набуває двох крайніх форм — емпіризму і раціоналізму.

Пошуки відповіді на питання, що постали перед філософією Нового часу, відбуваються у безперервному обміні думками, співставленні й навіть зіткненні протилежних ідей. Лише у творчій атмосфері спілкування вчених багатьох країн і національностей, різних напрямів і орієнтацій виникла ціла низка оригінальних філософських систем.

53 - Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним.

Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється. Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.

Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна. Рух – це зміна взагалі.

Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:

1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);

2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);

3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);

4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);

5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?

Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).

Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час без матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.

Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)

Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.

Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним (Див. Його працю “Математичні начала натуральної філософії” (1687)). На його думку, простір – це щось подібне до порожньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.

Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).

Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.

Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикутник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило переворот в уявленні про природу простору, його змінність.

Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкретне природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.

Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта Ейнштейна (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.

Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:

54 - Отже, культура — є сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства.

55 - Фрэнсис Бэкон: учение об идолах и основные черты его методологии.

Ф.Б.- представитель Эмпиризма. «Новая» философия была во многом ориентирована на науку, т.е. на опытное освоение мира, эксперимент. Ф.Б. говорит, что чтобы взглянуть на природу глазами знания («Знание- сила»), нужно очистить наш затуманенный разум. Он пишет работу «Новый Органон». Там Б. Разрабатывает теорию идолов: заблуждение, призрак, который мешает нам в исследовательской деятельности. Некоторые из призраков укоренены в нашем сознании, и от них необходимо избавиться.

1. Идол Рода.

По Б., Идол Рода – искажения, проистекающие от соотнесения окружающего с человеком, мнимые подобия, которые возникают в сознании человека и который стремится их распространить на мир (например, полоски на Марсе, которые считаются каналами и, следовательно, ставят вопрос о существовании жизни).

Идол Пещеры.

Это искажения за счет индивидуальных особенностей: привычки, среда, воспитание, психологические особенности человека. «Не важно, что ты хотел сказать, важно, как тебя поняли».

Идол Рынка.

Искажения за счет нелепых штампов словоупотребления, плохого категориального аппарата, плохого языка, искажений языка. Т.о. Б. Призывает следить за языком.

Идол театра.

По Б., это самый жестокий идол, который проистекает из надуманных теорий, раздутых авторитетов, неверных доказательств.

Все моменты привели к тому, что Декарт сказал: «Мы с веруланцем дополняем друг друга». Ф.Б. призывал опираться метод индукции – от частного к общему.

57 -

Серед глобальних соціально-економічних проблем актуалізуються енергетична проблема і проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом. Відомо, що ефективність сучасного виробництва перебуває у прямопропорційній залежності від рівня енергоозброєності праці. Але саме виробництво енергії є чи не найбільш екологічно небезпечним: теплові станції викидають у повітря тисячі тонн отруйних газів та твердих пилових відходів. Ядерні станції небезпечні через радіацію, а також необхідність захоронення відходів ядерного палива. Енергетика також є найпотужнішим чинником створення "парникового ефекту9. Намагання використовувати природні джерела енергії (сонячне випромінювання, вітер, припливи) поки що неефективні.

Загострились також проблеми, пов'язані з хімічним виробництвом, із створенням різного роду штучних матеріалів. Без останніх неможливі ні сучасне виробництво, ні сучасні медицина та обчислювальна техніка. Але

штучні матеріали не піддаються природній утилізації, а тому створюють небезпеку для довкілля та здоров'я людини.

Демографічна проблема пов'язана з перенаселенням певних регіонів Землі. Загалом населення планети збільшується відчутними темпами. Тому виникають проблеми забезпечення людства продовольством, житлом, одягом, медичним обслуговуванням, проблеми, пов'язані з легальною та нелегальною еміграцією.

Серед глобальних соціально-політичних проблем на перший план висуваються проблеми війни та миру, зумовлені нагромадженням зброї масового знищення людини. Хоча після розпаду СРСР за умов відсутності протистояння двох світових соціальних систем загроза світової ядерної війни ніби відсунулась на другий план, проте, вона не зникла. Ніхто не гарантує людству захист від ядерного шантажу, політичного авантюризму як із боку певних політичних режимів, так і певних злочинних груп і навіть одинаків. Крім того, ядерної зброї нагромаджено так багато, що серйозну загрозу становить її зберігання; знищення її — складна і дорога процедура.

Крім того, до глобальних проблем сучасної цивілізації належать проблеми людини, тобто такі, що пов'язані з масовим розповсюдженням деяких хвороб (СНІД, онкологічні, серцево-судинні захворювання, діабет та ін.); проблеми збереження культурної спадщини людства, взаємин між людьми, матеріальної і духовної незабезпеченості життя, обмеження прав і свобод громадян, боротьби з міжнародним тероризмом, наркомафією та ін.

Якими ж можуть бути шляхи та умови розв'язання глобальних проблем? До них можна віднести:

* масове роз'яснення значення та масштабів глобальних проблем;

* обов'язкове введення в освіту знань, пов'язаних із глобальними проблемами сучасності;

* міжнародну співпрацю у справі розв'язання глобальних проблем на різних рівнях;

* міжнародне запровадження в економічні показники виробництва таких норм, що забезпечують фінансування, спрямовані на розв'язання глобальних проблем.

Загалом глобальні проблеми сучасності вимагають від людства нового рівня міжнародної інтеграції. Велику роль у розв'язанні глобальних проблем відіграють громадська думка та такі громадські організації, як "Зелений світ", "Грінпіс" та ін.

58 - Томас Гоббс (1588 — 1679) продовжив матеріалістичну традицію в англійській філософії, започатковану Ф. Беконом. Його вважають засновником новоєвропейського атеїзму. Гоббс систематично застосовував принципи фізики і механіки в етиці й соціальній філософії. Він привернув до себе увагу як соціолог Нового часу, політолог, що розкрив анатомію диктатури як форми політичної влади.

За своїми філософськими поглядами Т. Гоббс був послідовним і рішучим матеріалістом. Він зайняв рішучішу, ніж Бекон, позицію в питанні про розмежування філософії і теології. Якщо Ф. Бекон дотримувався концепції двоїстої істини, то Гоббс відкинув будь-який компроміс із релігійною вірою. На його думку, філософія виключає теологію, оскільки предметом теології є віра, яка не підлягає раціональному аналізу і не потребує його. Мислитель піддав критиці християнську релігію, хоча її існування, на його думку, і виправдане соціальними причинами.

Т. Гоббс створив систему механістичного матеріалізму, який через абстрактність і однобічність вступав у суперечність з ренесансним гуманізмом. Матеріалізм стає ворожим людині як універсальній у своїй чуттєвості істоти. Однак саме вона знаходиться у центрі його філософської системи. І тут немає парадоксу. Адже буття людини, її моральність, суспільну, політичну діяльність він намагався пояснити, виходячи з принципів сучасної йому науки, на засадах механістичного матеріалізму.

Т. Гоббс заперечував існування безтілесної субстанції, душі, стверджуючи, що реально існують лише матеріальні тіла, головною властивістю яких є протяжність. Тіла, за Гоббсом, бувають двох видів: створені природою, тобто природні, і створені людиною, або штучні. До останніх належить і таке утворення, як держава. Відповідно до цього філософія складається з двох частин: філософії природи і філософії держави. До першої входять онтологія, або перша філософія, а також окремі науки (фізика, геометрія, механіка та ін.). Онтологія вивчає найзагальніші визначення тіла як такого. Серед окремих наук найважливіше значення має геометрія. Людина як предмет філософії об'єднує філософію природи і філософію держави, оскільки, з одного боку, вона є природна істота (природне тіло), а з іншого — як громадянин належить державі. Свої погляди мислитель виклав у філософській трилогії "Про тіло", "Про людину", "Про громадянина", а також у відомій праці "Левіафан".

За своєю сутністю людина у Т. Гоббса — матеріальне, фізичне тіло, яке підпорядковане дії тих самих механічних законів, що й інші природні тіла. Таке тлумачення в цілому близьке до декартового. Однак тут заперечується існування окремої від тіла нематеріальної душі. Психофізичну проблему Т. Гоббс намагався вирішити на засадах механістичного матеріалізму. Чуттєвість розглядалася ним як результат фізичної взаємодії людського тіла з іншими матеріальними тілами. Всі види чуттєвості (відчуття, уявлення, фантазія, пам'ять та ін.) інтерпретувалися з допомогою механічних понять. Так, відчуття — це результат механічної дії на органи людського тіла зовнішніх тіл. Така дія викликає протидію, реакцією органа на зовнішню дію і є чуттєвий образ. Уява — це рух органа за інерцією тощо.

Щодо проблеми співвідношення мислення й чуттєвого досвіду у пізнанні, то Т. Гоббс став на точку зору емпіризму і сенсуалізму. Будь-яке пізнання, на його думку, починається з чуттєвості. Він цілком визнавав основну формулу сенсуалізму, згідно з якою "немає жодного поняття в людському розумі, яке б не було породжене спершу, цілком або частково, в органах відчуття" (10, т. 2, с. 50]. І в цьому він продовжив лінію емпіризму, започатковану Ф. Беконом. Проте Гоббс орієнтувався не лише на емпіричне дослідження природи, а й на математизоване природознавство. Він ототожнював наукове знання з математичним. Математика, геометрія не просто головна наука, вона — уособлення науки як такої. І тут Гоббс розходився з Беконом, наближаючись до раціоналізму Декарта.

Для пояснення специфіки теоретичного мислення і особливостей математичного знання мислитель звертався до мови. Точність і доказовість математичних побудов, гносеологічна істинність наукових понять пояснюються особливістю мовлення у цій сфері. Т. Гоббс розробив надзвичайно цікаву теорію мови як знакової системи. Однак мова не лише відіграє надзвичайно важливу гносеологічну роль, вона також головний культуротворчий чинник. Саме мова виводить людину з тваринного стану. Без цієї здатності неможлива суспільна організація людей, громадське життя і творення держави. Без здатності мовлення у людей не було б ані держави, ані суспільства, ані договору, ані миру так само як цього немає у левів, ведмедів і вовків.

Соціальне буття людини, проблема суспільства і держави є однією з центральних у філософії Т. Гоббса. Кожен народ, вважав він, проходить у своєму розвитку дві стадії. Державній, або громадянській, стадії передує так званий природний стан. Це такий період, коли природна сутність людей виявляється повною мірою і нічим не обмежена. У тлумаченні цієї сутності мислитель виходить з натуралістичної точки зору. Він не погоджується з Арістотелем, який вважав, що людина за своєю природою є суспільною (політичною) істотою. На думку Гоббса, вона від природи егоїстична. "Людина людині — вовк" — ось містка формула, що характеризує взаємини на першій стадії. Головною характеристикою природної людини є прагнення до благ і власного самозбереження. Оскільки всі люди від природи рівні, вони з однаковим правом можуть претендувати на якесь благо для себе. Звідси неминуче зіткнення їхніх інтересів, стан війни "усіх проти всіх". На першій стадії панує так зване природне право, тобто право кожної людини задовольняти власні потреби і боронити своє життя, Природа дала кожному право на все. Це означає, що у суто природному стані або до того, як люди зв'язали один одного договорами, кожному було дозволено робити все, що завгодно і проти кого завгодно, а також володіти і користуватися усім, що він бажав і зміг здобути.